— Ти хочеш, щоб я тебе врятувала від Тараса?
Мати стояла на порозі з двома картатими сумками. На плечах її пуховика танув сніг.
— Оксаночко, пусти спочатку. Я вже ніг не чую.
Оксана не відходила від дверей.
— П’ять років, мамо. П’ять років я для вас не існувала. А тепер — «Оксаночко»?
— Не кричи, сусіди почують.
Оксана коротко, невесело засміялася.
— Знову сусіди. А коли мене в ресторані перед усіма принижували, ти не боялася, що хтось почує?
— Та скільки можна згадувати той вечір…
— А скільки треба, щоб він перестав боліти?
Галина опустила очі. Одна сумка вислизнула з її пальців і глухо впала на килимок.
— Я не маю куди йти, доню.
Оксана вже набрала повітря для відповіді, але помітила мокрі материні черевики. Біля підошви одного розійшовся шов.
Вона відступила.
— Заходь. Взуття знімай тут.
— Дякую, рідненька…
— Я поки що тільки впустила тебе погрітися.
Мати кивнула й зігнулася над шнурками. Пальці не слухалися. Оксана дивилася кілька секунд, потім присіла, розв’язала тугий мокрий вузол і мовчки пішла на кухню.
Галина зайшла слідом, тримаючи сумку обома руками.
— Куди поставити?
— Біля стільця. Сідай.
На столі лежала розгорнута книжка. Поруч — недопитий чай. Ще десять хвилин тому Оксана загорталася в плед і думала тільки про те, що завтра можна довше поспати.
Вона закрила книжку.
— Розповідай.
— Тарас мене вигнав.
Чайник клацнув у тиші.
— Сам? — запитала Оксана.
— А хто ж? Склав мої речі, виніс надвір…
— Я питаю: він сам це зробив чи ти зараз скажеш, що в усьому винна Анжела?
Галина стиснула ручки сумки.
— Вона його довела. Від самого весілля…
— Мамо.
— Що — мамо? Ти не знаєш, як я там жила! Борщ не такий, рушники не туди повісила, телевізор голосно слухаю. Коли Артемко народився, вона мені сказала: «Ви своїм кашлем усю квартиру будите». А я що, навмисне кашляю?
— А Тарас?
— Просив не сваритися.
— Тобто мовчати.
Мати не відповіла.
Оксана поставила перед нею чашку.
— Обережно. Гаряче.
Галина обхопила чай долонями.
— Я й мовчала. Думала: молода сім’я, їм і так непросто.
— Ти й мені завжди так казала. «Не сперечайся. Поступися. Ти ж розумніша».
— Я хотіла, щоб ви дружно жили.
— Ні, мамо. Ти хотіла, щоб Тарасові було добре. А я щоб не заважала.
— Не кажи так…
— А як казати? Пам’ятаєш енциклопедію, яку мені хрещений подарував?
Галина завмерла над чашкою.
— Пам’ятаю.
— Я її під подушку ховала, бо він видирав сторінки на літачки. Прийшла до тебе поскаржитися. А ти що сказала?
— Він тоді малий був.
— І я була мала.
Ці слова прозвучали тихо. Галина відвела погляд першою.
— Ти завжди давала собі раду, — сказала вона після паузи. — Вчилася добре. Сама вступила. Сама підробляла. А він… за ним постійно треба було дивитися.
— Я давала собі раду, бо знала: за мною ніхто не подивиться.
— Оксано…
— Коли його з інституту відрахували, ти до деканату бігала. Коли я ночами переклади робила, ти питала тільки, чого в мене світло горить і чи я рахунок за електрику бачила.
Галина притиснула хустинку до губ.
— Я думала, ти сильна.
— Була б рада хоч іноді не бути.
Оксана відвернулася до шафки, хоча чашки вже стояли на столі. Постояла трохи спиною до матері й повернулася.
— А твоя квартира на Сихові де? Ти ж після розміну туди переїхала. Чому не додому?
Галина повільно поставила чай.
— Продали.
— Хто — продали?
— Я продала.
— Коли?
— Пів року тому.
Оксана відсунула свій стілець.
— Тільки не кажи…
— Анжела студію манікюру хотіла відкрити. Гарне приміщення знайшли, майже в центрі. Вони казали, що буде сімейна справа.
— Ти віддала їм гроші за квартиру?
— Тарас обіцяв…
— Ти віддала їм усе?
Галина кивнула.
Оксана провела долонею по обличчю.
— Мамо. Усе житло. Єдине, що в тебе було.
— Він на колінах стояв! — голос Галини зірвався. — Просто в мене на кухні. «Мамочко, — каже, — допоможи стати на ноги. Ти в нас житимеш, найкращу кімнату віддамо. Потім будиночок тобі купимо, як ти хотіла. З яблунями». Я ж думала — для сім’ї…
— А кімнату віддали?
— Найменшу.
— І будиночок?
Мати заплакала. Без голосіння, затуливши обличчя долонями.
Оксана підсунула серветки.
— Що зі студією?
— Закрилася. Через три місяці. Клієнтів мало, оренда дорога. Анжела майстринь сварила, вони йшли. Грошей уже немає. Борги є.
— І тепер їм заважаєш ти.
— Учора вони посварилися через гроші. Я вийшла, сказала, може, щось придумаємо… Анжела як закричить: «Ви ще нас повчати будете?»
— А брат?
Галина довго м’яла мокру серветку.
— Сказав: «Мамо, не лізь».
— А сьогодні?
— Сьогодні зранку почав речі мої складати. Я спершу не зрозуміла. Питаю: «Тарасе, ти що робиш?» А він навіть не дивиться. Шкарпетки в сумку пхає, ліки з тумбочки забрав…
Вона ковтнула повітря.
— Я стала біля дверей. Кажу: «Сину, та куди ж я?» А він: «Поживеш в Оксани. У неї дві кімнати, сама сидить. Не збідніє».
Оксана опустила очі на свою чашку.
— Зрозуміло.
— Я сказала, що ми не спілкуємося. А він… — Галина витерла ніс. — «От і помиритеся».
Кілька секунд було чути тільки гудіння холодильника.
— От і помиримося, — повторила Оксана. — Як зручно він усе вирішив.
— Я спершу до Валі пішла. Не до тебе, правда. Але там її син із сім’єю приїхав, діти всюди, сплять хто де… Вона мене нагодувала, трохи посиділа я. А далі…
— А далі ти згадала мене.
— Я про тебе щодня згадувала!
— Але не прийшла.
— Ти номери заблокувала.
— А адреса в тебе була. Як бачиш, двері теж знайшлися.
Галина розкрила рота й замовкла.
Оксана дивилася на неї, а перед очима стояв інший стіл — довгий, весільний, заставлений квітами й пляшками.
Анжела тоді постукала виделкою по келиху.
— А ще хочу подякувати Оксані! Сестрі мого чоловіка.
Оксана підняла голову, навіть усміхнулася.
— У такій сукні прийти — це треба сміливість мати! — продовжила наречена. — Одразу видно: людина не за модою женеться, а духовно розвивається. Та й з офісної зарплати сильно не розженешся, правда?
Хтось засміявся. Хтось опустив очі.
Оксана подивилася на брата.
— Тарасе?
Він пирснув у серветку.
— Та не ображайся. Вона жартує.
— Тобі смішно?
— Ой, тільки не починай.
У гардеробі мати вхопила її за лікоть.
— Куди ти зібралася?
— Додому.
— Негайно повернися.
— Ти чула, що вона сказала?
— Невдало пожартувала. Весілля ж, люди випили.
— А ти чому мовчала?
— А що я мала зробити? Скандал через твою сукню?
— Не через сукню, мамо.
— Оксано, не псуй братові свято. Проковтни вже раз.
Тоді Оксана звільнила лікоть із материнських пальців.
— Раз?
Мати роздратовано зітхнула.
— З тобою неможливо. Завжди мусиш довести своє.
Оксана більше нічого не сказала. Вийшла під дощ, дійшла до зупинки й тільки там помітила, що тримає пальто в руках.
Відтоді минуло п’ять років. Вона змінила роботу, вчилася вечорами, виплачувала кредит за квартиру. Не одразу, але навчилася повертатися додому без очікування, що зараз хтось подзвонить і пояснить, чим вона знову зобов’язана братові.
— Ти досі через весілля? — обережно запитала Галина.
Оксана підняла на неї очі.
— Ні. Через усе. Весілля було останнім.
Мати кивнула, ніби боялася заперечити.
— Чого ти від мене хочеш зараз? Конкретно.
— Пустила б на кілька тижнів. Я щось придумаю. У соцзахист піду, може, місце якесь знайдеться…
— Що саме ти придумаєш за кілька тижнів?
— Не знаю, доню. Не знаю! — Галина схопила її за рукав. — Я сьогодні весь день ходила й не знала, де ввечері ляжу. Ти розумієш, як це страшно? Ключі в кишені є, а двері ними вже не відчинити.
Оксана подивилася на материні пальці на своєму рукаві.
— Розумію, що тобі страшно.
— Я тихо буду. Можу готувати, прибирати. Мені багато не треба…
— Не обіцяй мені, що тебе не буде видно. Я не цього хочу.
— А чого?
Оксана обережно вивільнила руку.
— Щоб мій дім знову не став місцем, де все крутиться навколо Тарасових проблем.
— До чого тут він? Я ж прошу…
— Він тебе сюди відправив. Не запитав мене. Вирішив, що я сама, отже, місця вистачить. Що я працюю, отже, гроші знайдуться. Ти хіба не чуєш?
— Я чую.
— А завтра він попросить на борги. Післязавтра ще щось. І ти скажеш: «Оксано, допоможи, він же брат».
Галина хотіла заперечити, але тільки опустила руки на коліна.
Оксана підійшла до вікна. На склі відбивалася мати — маленька, згорблена, у чужій кухні. Від цього видовища стискалося горло. Хотілося принести плед, сказати, що все владнається, і більше нічого не вирішувати сьогодні.
Вона так і зробить. Принесе плед.
Але не скаже того, чого не може обіцяти.
— Сьогодні переночуєш у вітальні.
Галина різко підняла голову.
— Дякую, донечко. Я знала…
— Мамо, дослухай. Одну ніч.
— А потім?
— Уранці поснідаємо. О дев’ятій я викличу таксі до Тараса.
Мати побіліла.
— Він не пустить.
— Тоді доведеться з цим розбиратися.
— Як? Стояти під дверима?
— Якщо не впустить — звернешся по допомогу. До поліції, до юриста. Треба з’ясувати, які в тебе права на проживання, які документи ти підписувала, що можна зробити.
— Я не зможу з рідним сином…
— А зі мною можеш?
Галина здригнулася.
— Що?
— Йому страшно заперечити. А мене просити поступитися — можна. Навіть тепер.
Мати довго дивилася на неї. Потім повільно прибрала сумку зі своїх ніг на підлогу.
— Я не подумала.
— Я знаю.
Оксана сіла навпроти.
— Я не залишу тебе мерзнути надворі. Але жити тут ти не будеш. І наслідки продажу квартири я на себе не візьму.
— Ти мені зовсім не віриш?
— Не вірю, що цього разу все буде інакше.
Галина заплакала знову, але вже не тягнулася до доньчиного рукава.
Оксана дала їй допити чай, принесла сухі шкарпетки, рушник і постіль.
— Ванна праворуч. Нову щітку поклала біля дзеркала.
— Добре.
— Ліки на ніч треба?
— Треба. У бічній кишені сумки.
Оксана дістала упаковку, подала матері й налила води.
Поки розкладала диван, Галина стояла поруч.
— Давай я хоч простирадло…
— Тримай із того боку.
Вони натягнули його разом. Мати розправила складку біля подушки, провела по ній долонею.
— Добраніч, Оксаночко.
— Добраніч.
Уранці Оксана знайшла її на вже складеному дивані. Постіль лежала рівною стопкою. Галина сиділа вдягнена, тримаючи на колінах хустинку.
— Ти спала хоч трохи?
— Мабуть. Під ранок.
— Ходімо снідати.
На кухні пахло кавою. Оксана поставила дві тарілки вівсянки з яблуками.
Галина взяла ложку, але їсти не почала.
— Я згадала, як ти в лікарні лежала. У десятому класі.
Оксана завмерла біля плити.
— Навіщо зараз?
— Бо я тоді до тебе двічі забігла. На десять хвилин.
— Ти поспішала.
— Тараса на футбол треба було везти.
Оксана сіла.
— У всіх дівчат у палаті мами вечорами сиділи. Я казала, що моя на роботі.
Галина затулила очі долонею.
— Краще б ти на мене поскаржилася.
— Кому?
Мати опустила руку. Відповісти було нічого.
За вікном двірник згрібав тонкий сніг із доріжки. Шкрябала лопата, хтось довго заводив машину.
— І плед згадала, — сказала Галина. — З твоєї першої зарплати.
— Ти його Тарасові в машину віддала.
— Так. Щоб у спину не дуло.
Оксана гірко всміхнулася.
— Я три магазини обійшла. Думала, який колір тобі сподобається.
— А я навіть не спитала, скільки ти на нього відкладала.
Вони сиділи над сніданком, який поволі холонув.
— Я не тільки вчора перед тобою завинила, — промовила мати. — І не тільки на весіллі. Я щоразу думала: ти зрозумієш. Ти потерпиш. А він без мене пропаде.
— Він не пропав, мамо. Він навчився, що за нього хтось усе зробить.
— Знаю. Тепер знаю.
Галина відклала ложку.
— Я не буду більше проситися. Поїду до нього. І говоритиму. Не як завжди: «Синочку, може…» А говоритиму.
Оксана дивилася на її тремтячі руки.
— Тобі не треба сьогодні самій усе вирішити. Треба хоча б перестати його виправдовувати.
— Спробую.
Цього разу мати не додала ні «але», ні «він же хороший». Оксана вперше за весь ранок трохи розтиснула пальці на чашці.
Без кількох хвилин дев’ята вона винесла сумки в передпокій.
— Таксі вже під’їжджає.
Галина взулася, застебнула пуховик. Біля дверей озирнулася на квартиру, але нічого не попросила.
Надворі було морозно. Оксана поклала сумки в багажник і підійшла до матері.
— У правій кишені візитівка. Мирослава, юристка. Я зранку з нею поговорила.
Галина намацала картку.
— Ти дзвонила?
— Так. Вона погодилася безкоштовно переглянути документи й пояснити, що робити. Якщо тебе не впустять, одразу їй телефонуй. Не сиди на лавці до вечора.
— Добре.
— І скажи їй усе. Що продала, кому передала гроші, що обіцяли. Нічого не приховуй, щоб Тараса не образити.
Галина кивнула.
Вітер підняв край її шарфа. Оксана поправила його й підтягнула блискавку пуховика вище.
— Жити в мене ти не залишишся, мамо. Це не змінилося.
— Я зрозуміла, доню.
Мати підняла руку до її обличчя й на мить завмерла, ніби питала дозволу. Оксана не відступила. Холодні пальці торкнулися щоки.
— Пробач мене. Якщо колись зможеш.
Оксана притиснула губи одна до одної.
— Подзвони Мирославі. Не відкладай.
Галина ще раз кивнула й сіла в машину.
Таксі рушило. Оксана дивилася вслід, доки воно не зникло за поворотом.
Їй було шкода матері. Від цього не минулося ні за ніч, ні за сніданком. Але вона вже не бігла за машиною зупиняти, повертати, обіцяти все владнати.
Оксана витерла щоку рукавицею й зайшла в під’їзд.
У квартирі кіт одразу потерся об ноги. На столі лежала її книжка, закрита на вчорашній сторінці.
Вона поставила чайник, підняла з крісла плед і сіла біля вікна.
Вдома знову було тихо. І цього разу їй не хотілося просити пробачення за цю тишу.