— Миколо, а ми ще сім’я?
Чоловік на екрані потер очі.
— Оксано, тільки не починай. Я після зміни.
— А я після семи років чекання. Можна мені почати?
Він зітхнув і відсунув телефон. За його плечем виднілися шафа й сушарка з робочим одягом — та сама кімната, яку Оксана давно знала до найменшої плями на стіні.
— Що сталося?
— Ти щойно сказав: ще три роки. Наче йдеться про три дні.
— Нам треба гараж закінчити. Подвір’я довести до пуття. Ніні ще вчитися…
— Ніні двадцять. У неї своя квартира у Львові, вона працює. Учора сама мені запропонувала купити новий телефон. А ти досі прикриваєшся її навчанням.
— Прикриваюся? — Микола підняв голову. — Я тут спину гну, а ти мені таке кажеш?
— То перестань гнути! Приїдь додому.
— Щоб що? Сидіти без роботи?
— Щоб жити зі мною.
Оксана поставила телефон на підставку. Руки тремтіли, і вона сховала їх під стіл.
На кухні горіла лише лампа над мийкою. За вікном вітер шарпав молоді туї. У будинку на двісті квадратних метрів не було чути нічого, крім їхньої розмови.
— Ми ж не злидарюємо, Миколо. Дім є. Квартира доньці є. Гроші відкладені. Скільки ще треба?
— Тобі легко говорити. Забула, з чим я їхав у дев’ятнадцятому? Борги, стара квартира…
— Не забула. Я тоді кожну гривню записувала. З будівельниками сварилася, матеріали шукала, доньку ростила. Ми обоє все це витягували.
— То чого ти тепер незадоволена?
Оксана довго дивилася на нього.
— Бо сьогодні я зварила борщ. Повну каструлю. А потім стояла й думала: навіщо? Мені його на тиждень вистачить. Хотіла тобі подзвонити, просто голос почути. А ти написав: «Не можу, зайнятий».
— Я ж працюю.
— Я знаю. Ти завжди працюєш. А коли ми будемо разом?
Микола промовчав.
— Наприкінці місяця я приїду, — сказала вона. — Крамницю на Олену залишу. Знімемо квартиру. Я теж знайду роботу. Шити вмію, рук не боюся.
— Ні.
Відповідь була такою швидкою, що Оксана навіть випросталася.
— Що — ні?
— Нікуди ти не поїдеш.
— Перепрошую?
— Оксано, не чіпляйся до слів. Що ти тут робитимеш? Мови не знаєш. Я з шостої ранку до дев’ятої вечора на об’єкті. Сидітимеш у чужій кімнаті й чекатимеш.
— Я й тут сиджу та чекаю.
— Там у тебе власний будинок!
— А мені чоловік потрібен, не будинок!
Він відвернувся.
— Не кричи. Сусіди почують.
Оксана притиснула долоню до рота. Помовчала.
— Чому ти так злякався?
— Чого?
— Мого приїзду. Я ще квитка не купила, а ти вже мало не двері переді мною зачинив.
— Бо ти дурниці вигадуєш.
— У тебе хтось є?
Микола різко глянув у камеру.
— Почалося.
— Скажи «ні».
— У мене спина так болить, що я в магазин у суботу ледве виходжу! Які тобі жінки?
— Я не про спину запитала.
— Оксано, досить. З’їзди до Ніни. З Галею кудись виберися. Я на Різдво приїду, тоді поговоримо.
— Точно приїдеш?
Він затнувся.
— Якщо з об’єктом вийде. Все, мені в душ. Завтра о п’ятій вставати.
Екран згас раніше, ніж вона встигла попрощатися.
Оксана ще кілька секунд сиділа нерухомо. Потім потягнулася до другої чашки на столі — тієї, яку машинально виставляла щовечора, — і прибрала її в шафу.
***
— Ти мені зараз червону нитку до синього льону покладеш, — сказала Галина.
Оксана здригнулася.
— Що?
— Те, що ти мене навіть не почула. Я вже двічі привіталася.
Подруга поставила каву на прилавок і придивилася до її обличчя.
— З Миколою щось?
Оксана відклала котушки.
— Сказала, що хочу до нього переїхати.
— І?
— Заборонив.
— Як це — заборонив?
— Дуже просто. «Нікуди ти не поїдеш». Уявляєш?
Галина зняла шарф.
— Ну… Може, справді хвилюється. Ти тут господиня, у тебе крамниця, дім. А там що? Чужа країна, важка робота.
— Галю, ти теж?
— Я не «теж». Я хочу, щоб ти зопалу всього не покинула.
— А сім років — це ще зопалу чи вже можна подумати про себе?
Подруга опустила очі на стаканчик.
— Можна.
— Я ж не прошу його більше заробляти. Навпаки — кажу: досить. Повертайся. А він знову про гараж. Наче ми без того гаража не проживемо.
— Може, боїться втратити заробіток. Звик, що він усіх забезпечує.
— То нехай скаже: «Боюся». Я зрозумію. Але ж він зі мною вже не розмовляє.
Оксана сперлася долонями на прилавок.
— Раніше дзвонив і питав: «Ти їла?» Смішно навіть. Я доросла жінка, сама собі поїсти дам. А мені приємно було. Тепер напишу, що голова болить, — увечері отримаю: «Ясно. Я спати».
— Ти думаєш, інша?
— Я не хочу так думати.
— Це не відповідь.
— Іншої в мене немає.
У крамницю зайшла покупчиня. Оксана відміряла їй тканину, двічі перепитала довжину, перепросила. Коли двері зачинилися, Галина тихо сказала:
— Тільки не вирішуй нічого, поки не знатимеш напевно.
— А як мені знати? Спитати? Я вже спитала.
— І що ти задумала?
Оксана прибрала ножиці в шухляду.
— Спочатку до Ніни поїду.
— А потім?
— Потім подивлюся.
***
— Мамо, ти пиріжків на роту привезла? — Ніна зазирнула в пакет і засміялася. — Я ж сама живу!
— Заморозиш.
— Ти щоразу так кажеш. У мене там уже стратегічний запас.
Донька обійняла її просто в передпокої.
— Заходь. Я сирники зробила. Не такі, як у тебе, але їсти можна.
— А ти мені дай спробувати, тоді вирішимо.
Перші пів години Оксана справді сміялася. Ніна розповідала про викладача, який уперто плутав студентів, про нове замовлення на переклад і про хлопця, що тричі збирався запросити її на каву, а потім випадково надіслав запрошення в спільний чат.
— І ти пішла?
— Пішла. Не пропадати ж такій мужності.
Оксана усміхнулася, але, коли донька підвелася по каву, знову задивилася у вікно.
— Мам.
— Що, сонечко?
— Ти вже п’ять хвилин той сирник виделкою мучиш. Кажи.
Оксана поклала виделку.
— Як ти поставишся, якщо я поїду жити до тата?
Ніна розвернулася з кавником у руці.
— Нарешті.
— Ти серйозно?
— А ти думала, я скажу: сиди сама, бо мені так зручніше?
— Я не хочу, щоб ти почувалася покинутою.
— Мамо, мені двадцять. Я маю роботу, житло і повний морозильник твоїх пиріжків. Зі мною все добре.
Оксана засміялася, а тоді раптом заплакала.
Ніна поставила кавник і присіла поруч.
— Ну чого ти?
— Втомилася, Ніно. Мені сорок п’ять, а я живу так, ніби все хороше вже було. Навіть вихідних не чекаю. У крамниці хоча б люди.
— Їдь до нього.
— Він не хоче.
Донька відсунула чашку.
— Чому?
Оксана переказала розмову. Ніна слухала мовчки, лише дедалі міцніше стискала серветку.
— Може, я себе накручую? — запитала мати. — Може, він справді такий змучений…
— Він працює багато, це правда.
— Але?
Ніна підняла на неї очі.
— Минулої неділі тато дзвонив мені не з хостелу.
Оксана завмерла.
— А звідки?
— Не знаю. Світлі фіранки, квіти на столі. Я ще спитала, чи він переїхав. Сказав, що в знайомих.
— У яких?
— Не уточнив. І годинник у нього новий був. Я пожартувала: «Тату, шикуєш». А він руку прибрав.
Оксана мовчки провела пальцем по краю тарілки.
— Мам, це ж може нічого не означати.
— Може.
— Я не хотіла…
— Ти правильно зробила, що сказала.
Ніна обійняла її за плечі.
— Тільки пообіцяй мені: що б там не було, подзвониш. Не будеш сама це все тягнути.
Оксана притулилася щокою до доньчиної руки.
— Обіцяю.
***
У понеділок вона написала чоловікові: «Я подумала. Поки залишуся вдома. Чекатиму на Різдво».
Відповідь надійшла майже відразу.
«От і добре, кохана. Не накручуй себе. Люблю. На свята все надолужимо».
Оксана перечитала повідомлення кілька разів.
Потім набрала продавчиню.
— Пані Олено, зможете два тижні самі крамницю потримати? Я доплачу.
— Зможу. Ви кудись їдете?
— Так. Треба одну справу залагодити.
Сусідці Марії занесла ключі.
— У Трускавець? — перепитала та. — Правильно. Бо бліда ти, дитино. Треба відпочити.
Оксана кивнула. Говорити правду не мала сил.
У четвер увечері Ніна провела її на автобус.
— Готель знайшла?
— Знайшла. Адресу зберегла.
— Гроші на картці є?
— Є, Ніно.
— Телефон заряджений?
Оксана вперше за день усміхнулася.
— Ти зараз точнісінько як я.
— Хтось же мусить.
Біля дверей автобуса донька затримала її за руку.
— Мам, ти не мусиш нічого вирішувати на місці. Можеш просто повернутися. Я чекатиму.
Оксана міцно обійняла її.
У дорозі вона майже не спала. Раз у раз відкривала листування з Миколою. Хотіла написати: «Я їду». Хотіла дати йому шанс пояснити, зупинити її, сказати щось таке, після чого можна буде видихнути.
Потім згадувала його різке «ні» й блокувала екран.
***
У п’ятницю по обіді вона стояла біля будівельного майданчика під Вроцлавом. У руці — телефон із заздалегідь перекладеною фразою, біля ніг — валіза.
Охоронець вислухав її, перепитав прізвище.
— Ковальчук? Пан Микола? Сьогодні вже поїхав.
— Давно?
— О третій. Відпросився на сімейну вечерю.
Оксана перехопила ручку валізи.
— На сімейну?
— Так. Ви його дружина?
Вона кивнула, не довіряючи голосу.
Охоронець глянув на валізу.
— Не знали, що приїдете?
— Сюрприз, — насилу вимовила Оксана.
Він ще щось розповідав про Миколу, але вона вже погано чула. Лише попросила написати адресу, за якою той тепер мешкав.
У таксі водій двічі запитав, чи не холодно їй.
— Ні, дякую.
Холод ішов не з вікна.
Перед дверима дванадцятої квартири вона раптом захотіла втекти. Спуститися, сісти в машину, подзвонити Ніні: «Нічого не дізналася».
Замість цього натиснула дзвінок.
Відчинила жінка років тридцяти п’яти. Світле волосся, домашній костюм, на пальцях — сліди борошна.
— Добрий вечір. Ви до кого?
Із квартири пахло вечерею. Тихо грала музика.
— До Миколи.
Жінка здивовано глянула на валізу.
— А ви…
— Катрусю, хто там?
Микола вийшов із кімнати з келихом у руці. Біла сорочка, світлі штани. На зап’ясті блиснув годинник.
Оксана спершу подивилася саме на нього.
Потім — чоловікові в очі.
— Добрий вечір.
Келих вислизнув із його руки. Скло розлетілося по підлозі, вино потекло до порога.
Ніхто не ворухнувся.
— Оксано…
— Я.
— Ти ж… Ти казала, що вдома.
— А ти казав, що до дев’ятої на роботі.
Катерина повільно відступила від дверей.
— Миколо, це твоя дружина?
Він не відповів.
— Так, — сказала Оксана. — Двадцять три роки.
Жінка зблідла.
— Ти ж говорив…
— Катю, не зараз.
— А коли?
Він заплющив очі.
Катерина кілька секунд дивилася на нього, потім пішла в кімнату. Повернулася з сумкою й пальтом.
Біля порога тихо сказала Оксані:
— Я піду.
Оксана відступила, пропускаючи її. Запитувати цю жінку ні про що не хотілося.
Коли двері зачинилися, Микола нарешті опустив погляд на скло.
— Обережно. Не наступи.
— Тепер ти хвилюєшся, щоб я не поранилася?
Він сіпнувся, ніби вона вдарила його.
— Зайди. Будь ласка.
Оксана зайшла у вітальню. На столі стояли дві тарілки, свічки, салат у гарній мисці. За вікном висіли світлі фіранки.
Вона сіла на край дивана.
— Давно?
Микола лишився біля дверей.
— Оксано, я…
— Давно, Миколо?
— Півтора року.
Вона кивнула. Прикусила губу, перечекала.
— Півтора року я тобі казала: «Бережи себе». А ти мені — «І ти, кохана».
— Я тебе люблю.
Оксана глянула на накритий стіл.
— Не треба зараз.
— Це правда.
— Тоді поясни. Я слухаю.
Він сів, згорбився.
— Спочатку я справді тільки працював. Ти ж знаєш. Об’єкт, хостел, знову об’єкт. Прийдеш увечері — ні слова ні до кого. Набридло самому…
— А мені не набридло?
— Я знаю.
— Ні, не знаєш. Бо вчора я попросила бути поруч, а ти наказав мені садом зайнятися.
Микола потер обличчя.
— Ми з Катею на роботі познайомилися. Вона бухгалтеркою була. Спочатку розмовляли, каву пили. Потім… Я не планував.
— А квартиру хто планував? Вечерю цю? — Оксана ковтнула повітря. — Пробач. Я не можу слухати, як воно в тебе саме сталося.
— Я винен.
— Коли ти сюди переїхав?
— Кілька місяців тому.
— А мені з хостелу дзвонив?
Він мовчав.
— Спеціально їздив туди?
— Інколи після роботи заходив.
Оксана відвернулася до вікна. Ось це чомусь заболіло найдужче: він знаходив час доїхати до старої кімнати, сісти біля знайомої шафи й подивитися їй в очі.
— А ще три роки навіщо? — запитала вона. — Гараж будувати?
— Я хотів закінчити це все.
— Коли?
— До Різдва.
Вона коротко засміялася й одразу притиснула пальці до губ.
— Ти ж навіть на Різдво мені не пообіцяв приїхати. «Якщо вийде», пам’ятаєш?
— Я розгубився.
— Ти розгубився сьогодні. А до цього тобі було зручно.
— Не кажи так.
— А як казати? Там я, тут вона. Там будинок, сюди ти повертаєшся ввечері. А я ще й винною почувалася, що набридаю дзвінками.
Він потягнувся до її руки. Оксана забрала долоню.
— Не треба.
— Дай мені все виправити.
— Як?
Микола відкрив рота, але нічого не сказав.
Оксана підвелася.
— Я поїду.
Він схопився слідом.
— Куди? Ти ж тільки приїхала. Залишся хоча б до ранку, поговоримо нормально.
— Ми вже говоримо нормально. Я запитую — ти відповідаєш. Уперше за довгий час.
— Не йди. Прошу.
Біля валізи вона зупинилася: сльози все-таки потекли. Витерла щоку рукавом, розсердившись на себе за той незграбний рух.
Микола ступив ближче.
— Оксаночко…
— Не називай мене так зараз.
Він зупинився.
— Невже двадцять три роки нічого не важать?
— Важать. Тому мені так боляче.
— Ми ж усе разом…
— Так. Разом. І дім, і квартиру Ніні, і ці роки. Тому не кажи потім, що ти мені все дав, а я пішла.
— Я не кажу.
— Добре. З майном розберемося через юристів. Спокійно. Ніну в це не втягуй.
— Ти вже все вирішила?
Оксана взялася за ручку валізи.
— Я знаю одне: назад у той будинок чекати твого дзвінка я більше не повернуся.
— Я можу поїхати з тобою.
Вона заплющила очі. Саме цих слів чекала роками. Уявляла, як зустріне його, як вони разом підуть по продукти, як увечері він засне на дивані, а вона сердитиметься, що телевізор знову працює даремно.
— Не треба, Миколо.
— Оксано…
— Відійди від дверей. Будь ласка.
Він відійшов.
***
На вулиці вона ніяк не могла влучити пальцем у кнопку виклику таксі. Довелося сперти телефон на валізу.
Коли машина рушила, Оксана набрала Ніну.
Донька відповіла одразу:
— Мамо?
— Я їду назад.
На тому кінці стало тихо.
— Він не сам?
Оксана притиснула долоню до очей.
— Ні.
— Де ти зараз?
— У таксі. Їду на вокзал. Там подивлюся квитки.
— Добре. Я з тобою. Не клади слухавку.
Оксана дивилася на чужі освітлені вікна. За одним хтось накривав на стіл, за іншим чоловік тримав дитину на руках.
— Ніно, я стільки років чекала…
— Знаю, мамо.
— Мені здавалося, ще трохи. От закінчимо будинок, от купимо тобі квартиру. І тоді вже поживемо.
Голос зламався.
Донька не квапила її. Просто була на лінії, поки Оксана плакала на задньому сидінні, відвернувшись до скла.
Згодом водій зупинився на світлофорі, й вона побачила своє відображення: розмазана туш, змучене обличчя, розстебнуте пальто.
— Я страшна зараз, мабуть, — прошепотіла.
— Ти моя мама. Ти найгарніша.
Оксана всміхнулася крізь сльози.
— Це ти мене жалієш.
— Дуже. І люблю. Приїжджай, я тобі сирників зроблю.
Вона вперше за весь день глибоко вдихнула.
Біль нікуди не подівся. Попереду були пояснення, документи, порожні кімнати, в яких доведеться вчитися жити інакше. Можливо, завтра вона знову плакатиме й перечитуватиме його повідомлення.
Але сьогодні їй більше не треба було вгадувати, чому він не телефонує. Не треба було доводити, що вона має право хотіти його поруч.
— Ніно?
— Я тут.
— Тільки не готуй багато. Кудись разом підемо.
— Куди?
Оксана глянула у вікно.
— Ще не знаю. Вирішимо, коли приїду.
А ви змогли б пробачити таку подвійну гру після стількох років разом? Чи вчинили б, як Оксана, — пішли, навіть знаючи, що починати спочатку буде боляче й непросто?