– Ти під ногами не плутайся, Нелю! Посторонись, у мене на майданчику ще коробки й килим!
Неля застигла біля порога з хлібиною в руках. На чистій підлозі стояли два картаті баули й кілька коробок, перетягнутих мотузкою. Прохід перегороджував згорнутий бордовий килим.
Іванна Терентіївна розстебнула плащ, пригладила залакований рудий чубчик і потіснила невістку плечем.
– Ну чого дивишся? Допоможи занести!
– Що це все тут робить?
– Як що? Я переїхала. Свою двокімнатну продала, гроші Вітюші на бізнес віддала. Тепер житиму у вас.
Неля поклала хліб на тумбу.
– Зачекайте. Ви продали квартиру? Ви ж минулого тижня батареї у спальні фарбувати збиралися.
– Тепер нові господарі нехай фарбують. Я їм сьогодні ключі віддала.
– І де ви збираєтеся жити?
– Ой, Нелю, ну я ж сказала: у вас! Ми сім’я чи ні?
За три роки шлюбу Неля вже звикла до несподіванок від чоловікової рідні. Але такого ще не було.
Квартиру їй купили батьки разом із бабусями й дідусями, коли вона вступила до університету. Віктор з’явився тут набагато пізніше, із двома пакетами сорочок і великими планами.
Плани змінювалися що пів року. То він перепродував шини, то відкривав кіоск із шаурмою. Грошей вистачало хіба що на бензин і нові шкіряні куртки. Звітність, розрахунки та розмови з постачальниками після своєї зміни у транспортній конторі брала на себе Неля. А коли чоловікові бракувало грошей, докладала зі своєї зарплати.
Іванна Терентіївна тим часом пройшла до великої кімнати, оглянула сервант і торкнулася карниза.
– Я тут розташуюся. Мені сонечко потрібне, суглоби гріти. Килим на цю стіну повісимо.
– Який килим?
– Мій, бордовий. А ви з Вітюшею в маленькій спальні потіснитеся. Вам удвох вистачить.
Неля пішла за нею.
– Звідки такий поспіх із переїздом?
– У мого сина справа серйозна! Автомийку відкриває, на чотири пости. Там і кавовий автомат буде, і крісла для клієнтів. А не оце все – шини, шаурма…
– Ви віддали йому гроші за квартиру?
– До останньої гривні. Рідна мати для сина нічого не пошкодує.
– Усі гроші?
– А що? Стартовий капітал потрібен. Через місяць Вітюша прибуток лопатою гребтиме. Я собі трикімнатну в центрі куплю.
Свекруха поплескала по спинці крісла й додала:
– А може, й тут залишуся. Мені ваше подвір’я подобається, поліклініка через дорогу.
– Ви зі мною взагалі збиралися це обговорювати?
– А що обговорювати? Ми з Вітюшею вирішили. Твоя справа – чоловікові допомагати.
Неля глянула на відкритий ноутбук. На екрані була таблиця замовлень. Учора Віктор просив домовитися зі знайомим постачальником Геною, щоб той відвантажив автохімію на виплат – під Нелине слово.
На її запитання про гроші чоловік тоді відповів:
– Знайшов інвестора. Серйозного.
Тепер інвестор стояв посеред її кімнати й вирішував, куди повісити бордовий килим.
Неля згадала колегу Зою, яка пустила свекруху на пару тижнів, поки в тієї ремонтували дах. Дах так і не відремонтували, будинок продали, а Зоя тепер навіть на власній кухні мусила узгоджувати, коли готуватиме.
– Іванно Терентіївно, не розпаковуйте речі, – сказала Неля. – Я не погоджувалася, щоб ви тут жили.
– А хто тебе питати має? Я до сина приїхала! Я йому всі гроші віддала!
– Це моє житло. Його купили мої рідні задовго до того, як я познайомилася з Віктором.
– Та кому ти це розповідаєш? Ви розписалися – значить, усе спільне.
Свекруха почала віддирати скотч із коробки.
– Вітюша прийде, пояснить тобі. А поки прибери свою косметику з комода. Я туди тонометр поставлю.
– Нічого я не прибиратиму. І коробку закрийте.
– Оце так! Син тут господар, а я його мати!
На сходовому майданчику почувся веселий свист. За мить у дверях з’явився Віктор із коробкою заварних тістечок.
– О, мамочка вже приїхала! – Він поставив коробку на тумбу. – Ну що, Нелю, подобається наш хід? Виходимо у вищу лігу!
– Ти навіщо залишив матір без квартири й привіз її до мене з речами?
– Та що ти одразу? Мамі одній нудно було, комуналка дорога. А мені гроші потрібні. Не в банк же йти, коли свої метри є.
– Тобто її метри ви продали, а в моїх вирішили жити? Навіть не спитавши мене?
– Ми ж не чужі люди.
– Телефонуй покупцям. Повертайте все назад.
Віктор стягнув черевики.
– Не вийде. Я вже заплатив за бокси біля траси на пів року вперед. І два апарати для мийки купив.
– Ви витратили всі гроші на оренду й два вживані апарати?
– Не тільки. – Він дістав із кишені брелок і підкинув його на долоні. – Ще кросовер узяв. Трирічний, у Пашки з авторинку. Он під вікнами стоїть.
Іванна Терентіївна, яка саме дістала з коробки валеріанку, обернулася.
– Який кросовер, Вітюшо? Ти ж казав, що решту на депозит покладеш. Мені на нову квартиру.
– Мам, який депозит? Машина для справи потрібна.
– Ти обіцяв, що не витратиш! Там же майже половина моїх грошей була!
– Ну не витратив, а вклав. Директору на маршрутці їздити? Мене ж не сприйматимуть серйозно. До осені розкрутимося – купимо тобі квартиру кращу.
Свекруха притиснула пляшечку до грудей, але промовчала. Віктор цмокнув її в щоку й повернувся до дружини.
– До речі, Нелю, мені трохи не вистачило на шампуні, проводку й аванс мийникам.
– І?
– У тебе ж відпускні на картці. Перекинь мені зараз, я хлопцям до вечора обіцяв.
Неля не одразу відповіла.
– Ти хочеш, щоб я віддала тобі відпускні?
– Позичила. І Гені подзвони, нехай завтра на восьму піну відвантажить. Потім розрахуємося.
– Ти купив машину, а тепер просиш у мене гроші на проводку?
– Не починай! Мати квартири для нашого майбутнього не пошкодувала, а ти за відпускні трясешся!
– Вашого майбутнього, Вікторе. Мене ніхто ні про що не питав.
– А я, між іншим, тут торік шпалери клеїв! І кран лагодив! Тож маю право жити зі своєю матір’ю.
– Правильно, синку! – підхопила Іванна Терентіївна. – Він у цю квартиру стільки праці вклав, а ти йому на шампунь грошей шкодуєш!
Вона відчинила шафу й почала зсувати Нелині блузки.
– Приберіть руки від моїх речей, – сказала Неля.
– Зараз свої кофти повішу, вони помнуться. Вітюшо, бери молоток, килим чіплятимемо!
– Мамо, хвилинку. – Віктор постукав пальцем біля ноутбука. – Нелю, дзвони Гені. Люди чекають.
Неля сіла на край табурета. У передпокої пузирився стик шпалер, які Віктор клеїв торік. Біля шафи свекруха вже розкладала свої речі. Чоловік стояв над Нелею і чекав, що вона, як завжди, усе залагодить.
Вона видалила таблицю замовлень, закрила ноутбук і взяла телефон.
– От і добре, – сказав Віктор.
– Гено, привіт, – промовила Неля. – Щодо завтрашнього замовлення для Віктора: я за нього більше не ручаюся.
Віктор нахилився до неї:
– Ти що кажеш? Дай телефон!
Неля відвернулася.
– Так, Гено. Якщо він звернеться сам, відпускай тільки за передоплатою. Дякую.
Вона поклала телефон на стіл.
– Ти здуріла? – Віктор аж почервонів. – Мені піна завтра на восьму потрібна!
– Значить, шукатимеш її сам. І бухгалтера теж шукай. І житло для вас із мамою.
– А бокси? За них же заплачено! – вигукнула свекруха.
– Нехай Віктор продасть кросовер. Будуть гроші і на піну, і на житло.
Неля зняла з вішалки чоловікову куртку, дістала з гаманця кілька купюр і засунула в кишеню.
– Це тобі за шпалери й кран. Забирай.
– Я нікуди не піду! – Іванна Терентіївна вчепилася в дверцята шафи. – Мені ночувати ніде!
– Можете переночувати в машині сина. У моїй квартирі ви не залишитесь.
– Нелю, ну годі, – Віктор раптом заговорив м’якше. – Погорячкували ми, не порадилися. Давай коробки на лоджію поки поставимо. А ти Гені передзвониш, га?
– Ні.
– Я без твоїх постачальників за два тижні вилечу в трубу!
– Тоді не треба було витрачати на машину гроші, які мама залишила собі на квартиру.
Неля підхопила бордовий килим і витягла його на сходовий майданчик.
– У вас п’ятнадцять хвилин. У сусідньому під’їзді вантажники працюють. Якщо самі не впораєтеся, покличу їх.
– Ще лікті кусатимеш! – Іванна Терентіївна почала збирати кофти назад у баул. – Ми за місяць такі гроші заробимо, що ти до нас проситися будеш!
– Мамо, давай швидше, – буркнув Віктор.
– Ходімо, синку! У готелі переночуємо. Ми тепер люди при машині й при справі!
Віктор схопив коробку з тістечками й пішов за матір’ю, несучи два баули.
Наступного ранку Неля подала на розлучення. Зимові шини чоловіка вона виставила з лоджії в тамбур і написала, щоб забрав до суботи.
Минуло півтора місяця. За цей час один із куплених Віктором апаратів спалив проводку в боксі. Мийники, не дочекавшись авансу, розбіглися. А коли треба було платити за електрику й ремонт щитка, кросовер довелося поспіхом продати перекупникам за пів ціни.
Тієї суботи Неля поверталася з крамниці й побачила біля під’їзду старенький іржавий легковик. Біля нього метушилися Віктор у витягнутому светрі та Іванна Терентіївна в пом’ятому плащі.
Бордовий килим вони прив’язували до багажника на даху, а шини намагалися впхнути в салон.
– Та поверни її боком! – командувала Іванна Терентіївна, підштовхуючи колесо коліном. – Комендантка сказала: якщо до вечора за ліжко-місце не заплатимо, виставить наші коробки на вахту!
– Не лізе воно боком, мамо!
– Мою квартиру загубив, машину профукав! Тепер сам у того господаря боксу в гумових чоботях чужі колеса миєш за борги!
– Звідки я знав, що так вийде? Постачальники гроші вперед зажадали!
Віктор помітив Нелю й випростався.
– Ну що, задоволена? Це через тебе все! Не допомогла чоловікові у вирішальний момент!
– Точно! – Іванна Терентіївна визирнула з-за дверцят. – Заздрила Вітюші! Але нічого, він із боргами розквитається, ми нове місце знайдемо й ще розкрутимося!
Неля подивилася на них.
– Шини всі забрали? – запитала вона.
– Усі! Не хвилюйся, більше нічого твого нам не треба! – відрубала свекруха.
Неля кивнула й пройшла до під’їзду. Позаду ще довго грюкали дверцята, брязкав погано прив’язаний килим, а Іванна Терентіївна пояснювала синові, як треба було вести справи.