— Донечко, я вже речі збираю. Свою квартиру продаю, а житиму в тебе. Артемкові на весілля й нове житло гроші потрібні. А ти все одно сама кукуєш.
Галина перестала друкувати. На моніторі залишилася незакінчена цифра.
— Що ти сказала, мамо?
— Кажу, переїжджаю до тебе. Ми з Ірою все обговорили.
— З Ірою?
— Ну так. А з ким іще?
Галина відсунула від себе теку зі звітами.
— Наприклад, зі мною.
У слухавці на мить стихло.
— Галю, тільки не починай. У тебе дві кімнати, діти роз’їхалися. Невже рідній матері місця не знайдеться?
— Я не про місце запитую. Ви вирішили, що я житиму з тобою, і навіть мені не сказали?
— Так оце ж кажу! — мати говорила бадьоро, наче повідомляла про приємний сюрприз. — Артем восени одружується. Батьки нареченої гроші дають, нам теж треба допомогти. Мою однокімнатну продамо — молодим буде на перший внесок. А ми з тобою нарешті разом поживемо. Може, й стосунки налагодимо.
Галина стиснула телефон.
— Отак? Просто перевезеш речі — і налагодимо?
— А що тебе не влаштовує? Я готуватиму, по господарству допомагатиму. Тобі ж самій нудно.
— Мені не нудно, мамо.
— Ну, звісно. Ти в нас завжди сама все знаєш.
У коридорі хтось засміявся. Колега зазирнула до кабінету, побачила Галинине обличчя й тихо причинила двері.
— Мені треба подумати, — сказала Галина.
— Про що? Мені шістдесят сім років. Уже хочеться, щоб хтось поруч був. Сьогодні здорова, а завтра тиск підскочить — хто води подасть?
— Мамо, я зараз на роботі. Не можу отак…
— Добре, думай. Тільки недовго. Покупці вже квартиру дивилися. Два дні тобі вистачить?
Галина не відповіла.
— Галю?
— Я почула.
Вона поклала телефон екраном донизу й кілька хвилин дивилася на власні руки.
Два дні. Їй дали два дні, щоб погодитися на рішення, яке вже ухвалили без неї.
Увечері вдома Галина навіть не ввімкнула світла на кухні. Сіла біля вікна з кавою, але так і не зробила жодного ковтка.
Їй було сорок сім. Уперше за багато років вона не поспішала, не рахувала гроші до зарплати, не прокидалася серед ночі від думки: «А якщо завтра не вистачить?»
Юля працювала в іншому місті, винаймала квартиру з подругою. Дмитро вчився на інженера. Обоє телефонували, приїжджали, радилися з нею. Вдома стало тихо, та ця тиша не була самотністю.
Галина любила повертатися сюди. Знімати туфлі в коридорі. Ставити чайник. Читати ввечері стільки, скільки заманеться.
Вона надто добре пам’ятала час, коли власний чайник здавався розкішшю.
Дванадцять років тому Петро теж усе вирішив без неї.
— Галю, тільки давай без крику, — сказав він тоді, не підводячи очей.
— А що сталося?
— Я зустрів іншу.
Вона поставила на стіл тарілку.
— Давно?
— Яка тепер різниця?
— Для тебе, може, й ніякої.
Петро потер лоба.
— Нам треба розійтися. І вам із дітьми доведеться поки що десь пожити.
— Кому — вам?
— Галю…
— Твоїм дітям теж треба десь пожити?
— Не перекручуй. Квартира моя, ти знаєш. Вона скоро сюди переїде.
Галина озирнулася на двері дитячої.
— Тихіше. Вони почують.
— То не влаштовуй сцен.
Вона дивилася на нього й не могла впізнати чоловіка, з яким прожила стільки років.
— У мене немає роботи. Ти сам наполіг, щоб я сиділа з дітьми. Куди я їх поведу?
— Пошукай щось на місяць-два. Я потім допоможу.
— Чим зараз заплатити за житло?
— Я ж сказав: зараз грошей немає.
Дмитрикові було вісім, Юлі — чотирнадцять. Вони сиділи за стіною й сперечалися через деталь конструктора. А Галина стояла посеред кухні й намагалася зрозуміти, як за кілька речень їхнє життя стало зайвим у цьому домі.
Матері вона зателефонувала того самого вечора.
— Мамо, можна ми до тебе? Ненадовго.
— Що трапилося?
— Петро йде до іншої. Просить звільнити квартиру.
— Казала я тобі про нього.
— Мамо, не зараз. Будь ласка. Я знайду роботу, отримаю зарплату, ми одразу з’їдемо. Нам би кілька тижнів перебути.
Мати важко зітхнула.
— Галю, у мене одна кімната.
— Ми потіснимося. Діти на підлозі можуть, я теж…
— А мені де відпочивати після зміни? Дмитрик же хвилини спокійно не сидить.
— Я йому поясню. Він не заважатиме.
— Ти зараз усе обіцяєш, а потім що? Школа, речі, готування на чотирьох. Ні, я такого не витримаю.
Галина притиснула долоню до рота, помовчала.
— Нам нікуди йти.
— Попитай подруг.
— У всіх сім’ї.
— Ну, винайми кімнату.
— На що, мамо? Я ж кажу: у мене немає грошей.
— Не підвищуй на мене голос!
— Я не підвищую. Я прошу.
— А я тобі відповідаю: ні. Ти доросла жінка. Сама обирала чоловіка — сама тепер розбирайся. Я теж хочу спокійно пожити.
— Хоч на тиждень…
— Не треба мене вмовляти. І не телефонуй більше з такими проханнями.
Гудки були короткі й різкі.
Галина ще тримала слухавку біля вуха, коли з кімнати вийшла Юля.
— Мамо? Бабуся що сказала?
— У неї… тісно.
Донька подивилася на неї зовсім не по-дитячому.
— Зрозуміло.
— Юлю…
— Я Дмитрикові речі складу. Ти скажи, що брати.
Галина тоді відвернулася, нібито шукаючи сумку. Не могла дивитися, як її чотирнадцятирічна дитина ковтає сльози й намагається бути дорослою.
Майже місяць вони переїжджали від одних знайомих до інших.
— Галю, та поживіть ще, — казала однокурсниця Олена, відводячи очі від чоловіка, який уже третій вечір вечеряв мовчки.
— Дякую. Ми завтра підемо. Я домовилася.
Вона ще не домовилася. Просто бачила: час іти.
У Світлани спали у вітальні. Першого вечора Дмитрик пошепки запитав:
— Можна води?
— Звичайно, можна. Чого ти шепочеш?
— Щоб не заважати.
А вночі, коли всі поснули, він посунувся до матері.
— Мам, ти спиш?
— Ні. Що, синку?
— А до бабусі чому не можна?
Галина заплющила очі.
— Ми вже говорили. Там мало місця.
— Я ж маленький. Я б біля тебе ліг.
Вона притиснула його до себе.
— Знаю, сонечко.
— Я б не бігав. Чесно.
Тоді Галина прикусила губу так сильно, що відчула біль.
— Ти нічого поганого не зробив, чуєш? Нічого. Спи. Я щось придумаю.
З іншого краю дивана тихо озвалася Юля:
— Ми допоможемо, мам.
Галина думала, що донька спить.
Першу роботу вона знайшла через місяць. Потім — стару однокімнатну квартиру на околиці. Коли господиня віддала ключі й пішла, Дмитрик обережно зазирнув до кімнати.
— А тут надовго?
— Надовго.
— І можна конструктор розкласти?
— Можна, синку. Увесь.
Юля сіла просто на підлогу й засміялася. Вперше за багато тижнів — голосно.
Потім були звіти до другої ночі, підробітки, покупки лише за списком. Мати зрідка телефонувала.
— Як ви там?
— Потроху.
— Ну й добре. Я ж казала: впораєшся.
Галина мовчала.
На свята Ольга Іванівна могла заїхати на годину. Привозила дітям шкарпетки, пила чай і поспішала додому.
— Артемка завтра Іра привезе, треба йому пиріжків напекти.
Артем, син старшої сестри, залишався в бабусі на вихідні, ходив із нею в кіно, отримував подарунки.
Одного разу Дмитрик не втримався:
— Бабусю, а я можу до тебе в суботу?
— Ой, Дмитрику, не цього разу. Ми з Артемом уже домовилися.
— А наступного?
— Побачимо.
Після її відходу він зібрав зі столу чашки й більше не питав.
Галина працювала, брала дедалі складнішу роботу, стала головною бухгалтеркою. Коли наважилася на кредит за власну квартиру, кілька ночей не спала: боялася не впоратися. Потім п’ять років відкладала кожну вільну гривню.
Останній платіж вони з дітьми відсвяткували піцою просто на кухні.
— То тепер вона зовсім наша? — перепитав Дмитро.
— Зовсім.
Юля обійняла матір за плечі.
— Ну все. Тепер хоч трохи поживеш для себе.
І от тепер мама повідомила, що вони з Ірою все вирішили.
Галина встала й вилила холодну каву.
Наступного ранку вона зателефонувала матері ще до виходу на роботу.
— Мамо, я подумала. Ти не переїдеш до мене.
— Не зрозуміла.
— Я не погоджуюся жити разом.
— Галю, ти прокинулася не в настрої?
— Річ не в настрої.
— А в чому? Я тобі заважатиму?
Галина провела пальцем по краю столу.
— Я хочу жити сама. І хочу, щоб у мене запитували, перш ніж збиратися до мене назовсім.
— Та я ж не чужа людина!
— Я знаю.
— Покупці завдаток готові давати. Артем із нареченою вже квартиру шукають. Що я тепер їм скажу?
— Що поквапилася.
— Тобі легко говорити! А мені куди йти?
Галина повільно видихнула.
— У тебе є квартира, мамо.
— Я її продаю!
— Ти можеш не продавати.
— Тобто онукові не допомагати?
— Допомагай так, щоб потім мати де жити.
Мати замовкла, а тоді заговорила тихіше:
— Я не думала, що доживу до такого. Рідна донька не хоче впустити матір.
Галина відчула знайомий клубок у горлі.
— А пам’ятаєш, як я просила впустити нас із дітьми?
— Знову це?
— Для тебе — знову. А я вперше за всі ці роки говорю тобі, як це було.
— У мене одна кімната була!
— Я знаю. А ще ти хотіла тиші після роботи. Я почула тебе тоді. Ми пішли до чужих людей.
— Ти хочеш мені помститися?
— Ні. Якби хотіла — чекала б, поки ти продаси квартиру, а потім сказала б «ні». Я кажу зараз. У тебе є дім. Не відмовляйся від нього, розраховуючи на мій.
— Стільки років минуло, Галю. Треба вміти прощати.
— Мамо, я можу з тобою розмовляти, приїжджати, допомогти, якщо справді станеться біда. Але жити разом я не хочу.
— Я тебе народила. Виростила…
— І я тобі за це вдячна. Але це не означає, що ви з Ірою можете вирішувати за мене.
У слухавці почулося схлипування.
— Чому ж ти така жорстока?
Галина витерла мокру щоку. Навіть не помітила, коли заплакала.
— Чому не до Ірини, мамо? У неї три кімнати.
— Там Максим працює вдома. Йому кабінет потрібен.
— А моя кімната нікому не потрібна?
— Ти ж сама!
— Так. І мені добре самій.
— Значить, остаточно?
— Так, мамо. Не привозьте речей. Я не погодилася.
Після розмови Галина ще довго не могла застебнути браслет на годиннику. Пальці тремтіли. Вона поклала його в сумку й вийшла з квартири.
За дві години зателефонувала Ірина.
— Ти що з матір’ю зробила?
Галина вийшла з кабінету в коридор.
— Відмовилася від переїзду.
— Вона плаче з самого ранку!
— Мені шкода, що вона плаче.
— То не доводь її! Нам зараз тільки цього не вистачало. Весілля на носі, витрати…
— Іро, зачекай. Ви хоча б припускали, що я можу відмовитися?
— У чому відмовитися? Маму прийняти? Ні, уяви собі, не припускали!
— Дарма.
Сестра різко видихнула.
— У тебе квартира напівпорожня. Друга кімната стоїть без діла.
— Це кімната моїх дітей. Вони приїжджають.
— Двічі на рік!
— Коли можуть, тоді й приїжджають. Я не повинна звітувати.
— А Артемові де жити? По орендованих квартирах поневірятися?
Галина сперлася плечем об стіну.
— Мої так і живуть. Юля винаймає, Дмитро в гуртожитку.
— Твої вже самостійні.
— А Артем одружується, але ще ні?
— Не чіпай мою дитину!
— Я його не чіпаю. Я запитую, чому його житло ви обговорили, а моє — просто поділили.
— Ніхто нічого не ділив!
— Тоді посели маму в себе.
— Я тобі вже пояснювала про Максима!
— Пояснювала. Йому потрібна тиша, тобі — зручність. А я маю посунутися, бо живу без чоловіка?
— Не перекручуй!
Галина замовкла, пропускаючи колегу з чашкою в руці. Той кивнув і пішов далі.
— Іро, я на роботі. Рішення не зміниться.
— Ти просто все життя заздрила, що мама Артема більше любить!
Галина міцніше притиснула телефон до вуха.
— Моїм дітям було боляче. І мені було боляче за них. Але зараз я говорю не про подарунки й не про Артема. Я сказала, що мама не переїде. Почуй мене нарешті.
— Завтра приїдемо й нормально поговоримо. Бо телефоном ти смілива.
— Не треба приїжджати з речами.
— Побачимо.
Ірина відключилася.
Галина постояла в коридорі, поки перестало калатати серце. Потім умилася холодною водою й повернулася до звітів.
Наступного вечора у двері подзвонили.
У вічко вона побачила матір із двома великими сумками. Поруч Ірина тримала коробку, ще одна стояла біля її ніг.
Галина поклала руку на замок — за звичкою. І прибрала.
— Галю, відчиняй! — гукнула мати. — Це ми.
Вона залишилася стояти за дверима.
— Галю, я знаю, що ти вдома.
— Знаю, мамо. Я теж вас бачу.
— То чому не відчиняєш? Сумки важкі.
Галина заплющила очі.
— Я просила не привозити речей.
— Та відчини хоча б поговорити! — втрутилася Ірина. — Ми що, на сходах стояти будемо?
— Ми вже поговорили.
— Ти матір під дверима тримаєш! Сусіди ж чують!
Галина відчула, як горить обличчя. Їй захотілося повернути ключ, впустити, налити чаю — аби тільки припинився цей сором.
А потім вона подивилася на дві пари домашніх капців, що стояли на поличці для дітей.
— Іро, відвези маму додому. Або до себе.
— Галю… — материн голос став зовсім тихим. — Ну невже ти справді не відчиниш?
Вона притулилася лобом до дверей.
— Мамо, я не дозволяла тобі переїжджати. Ти приїхала, бо вирішила, що я не зможу відмовити, коли побачу сумки.
За дверима запала пауза.
— Ходімо, мамо, — різко сказала Ірина. — Нема з ким розмовляти.
Але пішли вони не відразу. Ще дзвонили, стукали, просили відчинити. Галина відійшла до вітальні й сіла на диван, тримаючи долоні між колінами.
Коли на сходах нарешті стихли кроки, вона не поворухнулася.
За пів години прийшло повідомлення:
«Ми в мене. Мама вся в сльозах, тиск піднявся. Сподіваюся, ти задоволена. Можеш забути наш номер».
Галина прочитала двічі.
Вони були в Ірини. Не на вулиці. Не на вокзалі. У квартирі, де ще вчора зовсім не було місця.
Вона відклала телефон і розплакалася. Тихо, без схлипувань. Не від жалю, що не відчинила, — від утоми після цих двох днів.
Уранці подзвонила Юля.
— Мамусю, привіт. Можеш говорити?
— Можу. Щось сталося?
— Це я хотіла запитати. Тітка Іра мені вчора стільки всього написала… Ти як?
Галина сіла на край ліжка.
— Не знаю, доню.
— Розкажи.
Вона розповідала, а Юля не перебивала. Лише раз перепитала:
— Тобто вони справді привезли сумки після того, як ти сказала «ні»?
— Так.
— І ти не відчинила?
— Не відчинила.
На тому кінці стало тихо.
— Юлю?
— Я тут, мам. Просто думаю, як тобі було важко.
Галина заплакала знову.
— Стояла за дверима й почувалася… Не знаю. Наче я роблю щось страшне.
— Ти не зробила нічого страшного.
— Вона ж моя мама.
— Я знаю.
— А раптом я справді не можу відпустити минуле?
Юля відповіла не відразу.
— Мам, я пам’ятаю, як ми в Олени жили. Пам’ятаю свої речі в пакеті, бо сумка була потрібна для Дмитрикових. І як ти вночі на кухні шукала роботу.
— Я думала, ти спала.
— Я багато чого чула.
Галина витерла очі краєм рукава.
— Не хотіла, щоб ви все це…
— Знаю. Ти нас берегла. Але я вже не дитина. Не треба й зараз удавати переді мною, що тобі не боляче.
Вони помовчали.
— Я не хочу, щоб бабуся залишилася сама, — тихо сказала Галина.
— Вона не сама. У неї є квартира, є Іра, є ми. Але продати своє житло, віддати всі гроші Артемові й оселитися в тебе — це не єдиний вихід.
— Напевно.
— Точно, мам. Скажи краще: ти снідала?
Галина мимоволі усміхнулася.
— Ще ні.
— Іди снідай. Я ввечері наберу.
А ввечері подзвонив Дмитро.
— Привіт, мам. Обіймаю тебе.
— І я тебе, синку.
— Ми з Юлею поговорили. Приїдемо скоро, добре?
— Звичайно. Коли?
— Узгодимо вихідні. Торт привеземо. Той, із горіхами.
— Тільки не витрачайтеся.
— Мам, ми вже можемо купити тобі торт.
Вона засміялася крізь сльози.
— Добре. Купуйте.
— І ще… Ти не думай, що я забув бабусину квартиру.
Галина затихла.
— Дмитрику…
— Я тоді справді думав, що справа в мені. Що я галасливий. Потім виріс, розібрався.
— Ніколи не було в тобі справи, чуєш?
— Тепер знаю. Тому й кажу: не картай себе.
Після розмови Галина вперше за кілька днів приготувала собі нормальну вечерю. Накрила на стіл, увімкнула світло над плитою. Телефон більше не смикала щохвилини.
Минув місяць.
Мати й Ірина не телефонували. Галина теж не шукала приводу виправдовуватися. Працювала, плавала в басейні, зустрічалася з подругами. Часом рука тягнулася до телефону, але вона вже не складала подумки нових пояснень. Усе, що могла, вона сказала.
Одного суботнього ранку в магазині її гукнула пані Лариса, давня мамина сусідка.
— Галочко! Давно тебе не бачила.
— Доброго дня. Як ви?
— Та потроху. А мама твоя таки продала квартиру.
Галина міцніше взялася за ручку кошика.
— Уже?
— Минулого тижня нові люди заїхали. А вона до Ірини перебралася. Ти не знала?
— Ми останнім часом не розмовляли.
Пані Лариса зніяковіла, та швидко заговорила знову:
— Ну, облаштовуються потроху. Ірина, щоправда, спершу бідкалася, що тісно. І Максим невдоволений був. Але нічого, кімнату звільнили.
— Звільнили?
— Авжеж. Якось помістилися. Гроші молодим передали, тепер до весілля готуються.
Галина кивнула.
— Добре, що мама має де жити.
Вони ще трохи поговорили й розійшлися між полицями.
Біля кави Галина зупинилася. Постояла, дивлячись на пачки, потім поклала в кошик свою улюблену. Поруч — фрукти й свіжі круасани.
Місце знайшлося. Виявляється, вони могли домовитися й без її квартири.
Увечері прийшло повідомлення від Юлі:
«Мамусю, квитки на п’ятницю взяли! Дмитрик просить сирників. Я теж, але соромлюся одразу вимагати. Любимо тебе».
Галина засміялася й натиснула кнопку виклику.
— То сирників вам?
— А можна? — озвалася донька.
— Можна. І сметану куплю.
— Мам, тільки не стій цілий день біля плити. Ми до тебе їдемо, не в ресторан.
— Знаю. Коли поїзд прибуває?
— О шостій. Ми самі доїдемо, не зустрічай.
— Побачимо.
— Ма-ам…
— Добре, добре. Чекатиму вдома.
Закінчивши розмову, Галина зайшла до другої кімнати. Поправила покривало, відчинила вікно провітрити. На полиці досі стояла Дмитрова модель літака, а в шухляді лежала Юлина стара зарядка, яку та щоразу забувала забрати.
За кілька днів тут знову сперечатимуться, кому дістанеться зручніша подушка, шукатимуть чашки й сміятимуться на кухні допізна.
Галина озирнулася на кімнату й тихо всміхнулася.
Цим людям вона відчинить із радістю. Вони запитали, чи можна приїхати. І вона дуже на них чекала.