Інна вже майже записала пацієнтку на повторний прийом, коли телефон на стійці адміністратора завібрував.
— На четверту годину вам зручно? — уточнила вона.
— Так, дякую.
Інна всміхнулася, попрощалася й нарешті відкрила повідомлення від квартирантів.
На першій фотографії ламінат біля пральної машини здійнявся гіркою. На другій дверцята кухонної шафи сумно висіли на одній петлі.
«Машинка трохи підтікала, але ми помітили не одразу. А дверцята якось самі залишилися в руці».
Інна набрала номер.
— Добрий день. А давно машинка підтікає?
— Та ми ж кажемо, не одразу помітили.
— А коли помітили?
— Ну… тиждень тому, може, два.
— І ви вирішили повідомити зараз?
На тому кінці запала пауза.
— Ми ж скоро з’їжджаємо, от і подумали, що вам треба знати.
— Дуже вчасно подумали, — сказала Інна й поклала слухавку.
За п’ять років здавання квартири вона встигла познайомитися з усіма можливими побутовими халепами. Текли змішувачі, ламався холодильник, заїдав замок. Одного разу квартирант зателефонував об одинадцятій тридцять вечора:
— У нас інтернет зник. Ви можете розібратися з провайдером?
— А ви пробували йому зателефонувати?
— Ні. Ми думали, це ваш обов’язок.
Того вечора Інна поїхала оглядати квартиру. Мешканці вже пакували речі.
— Полиця в холодильнику теж сама тріснула? — запитала вона.
— Там просто каструля важка стояла, — пояснила квартирантка.
— А пляма на підвіконні?
— Ми намагалися відмити.
Інна відкрила морозилку й витягла пакет кропу, вкритий таким шаром інею, наче його заморозили ще попередні мешканці.
— Це ваше?
Жінка зазирнула через її плече.
— Ой. Навіть не знаю.
Інна мовчки викинула кріп, сфотографувала пошкодження й дорогою додому ухвалила рішення: квартиру треба продавати.
Вона купила її ще до знайомства з Павлом. Тоді Інні було тридцять чотири, донька Лера ходила до школи, а на власне житло довелося кілька років відкладати гроші. Частину суми Інна отримала після продажу бабусиної кімнати. Іпотеку давно виплатила, квартира належала тільки їй.
З Павлом вони познайомилися пізніше, коли обом уже виповнилося по сорок. Кожен мав своє життя і свою дитину. Лера давно мешкала окремо. Павлів син Артем навчався в магістратурі, працював помічником інженера й разом із дівчиною виплачував іпотеку за невелику студію.
Після весілля, сім років тому, Інна переїхала до Павлової двокімнатної квартири. Свою спочатку залишила Лері, а коли донька з’їхала, почала здавати.
Гроші подружжя тримало на окремих рахунках. За продукти, комунальні послуги, поїздки й великі спільні покупки платили приблизно порівну. Павло не питав, скільки коштує Іннине пальто, а Інна не рахувала, скільки чоловік витрачає на інструменти.
Тому про рішення продати квартиру вона сказала йому відразу.
— Знову щось зламали? — запитав Павло, коли вона повернулася після огляду.
— Ламінат, шафу, полицю. Я вже не хочу цим займатися.
— А що робитимеш із грошима?
— Пам’ятаєш приміщення біля стоматології? Я вже кілька місяців до нього придивляюся.
Поруч із місцем її роботи будувався великий житловий квартал. На перших поверхах нових будинків відкривалися аптеки, перукарні, пункти видачі та кабінети різних фахівців.
Інна вивчала оголошення, говорила з власниками приміщень, радилася зі знайомим бухгалтером щодо податків і рахувала, скільки може отримувати від оренди.
— Хочу купити два невеликі кабінети й здавати їх, — пояснила вона Павлові. — Працювати в стоматології я й далі буду.
— А після покупки запас у тебе залишиться?
— Так. Я все прикинула.
— Тоді, мабуть, варто спробувати.
Покупець на квартиру знайшовся за три тижні. Перед продажем Інна замінила пошкоджений ламінат, полагодила шафу й привела житло до ладу. Квартиру продали за два мільйони триста тисяч гривень. Оформлення угоди вона оплатила з поточних заощаджень, тож уся сума надійшла на її рахунок.
— Ну що, вітаю! — сказав Павло того вечора. — Замовимо щось смачне?
Вони повечеряли, подивилися фільм, і Інна навіть зраділа, що продаж минув без зайвого галасу.
Раділа вона два дні.
У суботу до обіду приїхала Тамара Семенівна.
— Я вам огірочки привезла, помідори, — оголосила вона з порога. — І ще тут дещо.
«Дещо» виявилося складеним учетверо аркушем паперу. Інна помітила його, але розпитувати не стала.
Павлова мати у свої шістдесят дев’ять була жінкою діяльною. Вона уважно стежила за акціями в магазинах і за життям усіх родичів. Колись купила чотири однакові ковдри, бо п’яту до них віддавали майже задарма. Ковдри відтоді подорожували між шафами й домівками родичів. А куплена за вигідною ціною електрична горішниця припадала пилом на її кухні після єдиного використання.
Чай Тамара Семенівна пила нетерпляче. Нарешті поставила чашку й розгорнула аркуш.
— Інно, Павлик сказав, що ти квартиру продала.
— Продала.
— За два триста?
Інна глянула на чоловіка.
— Так, — відповів Павло. — Я мамі розповів.
— Ну от, — свекруха підсунула папірець Інні. — Я подумала, як вам краще розпорядитися грошима.
Інна опустила очі на список.
— Дев’ятсот тисяч Артемові на іпотеку, — почала пояснювати Тамара Семенівна. — Хлопцеві легше буде. Сімсот тисяч Павлику на машину.
— Мамо, мені машина не потрібна, — озвався Павло.
— Твоїй уже шість років! Сьогодні їздить, а завтра стане посеред дороги.
— Вона справна.
— Далі, — свекруха постукала пальцем по аркушу. — П’ятсот тисяч я покладу на свій вклад. У моєму банку надійніше. А ще п’ятсот залишаться на сімейні потреби.
Інна взяла ручку, що лежала біля цукерниці, і швидко склала цифри.
— Тамаро Семенівно, тут два мільйони шістсот тисяч.
— І що?
— Я продала квартиру за два триста.
— Ну, триста тисяч знайдуться.
— У кого?
Свекруха відмахнулася:
— Не в цьому ж річ.
— А в чому?
— У тому, що гроші треба розподілити з розумом. А ти збираєшся купити якесь приміщення. Без кухні, без ванни!
— Там є санвузол, — сказала Інна.
— А кухня? Де там навіть диван поставити, якщо родичі приїдуть?
— Я не збираюся там жити. І родичів селити теж.
— Ось саме! Хто платить такі гроші за місце, де навіть переночувати не можна?
Інна ще раз глянула на аркуш. Поруч із сумою для вкладу вже був приписаний очікуваний прибуток за рік.
— Ви навіть відсотки порахували?
— Звичайно. Гроші мають працювати.
— А чому вони мають працювати на вашому рахунку?
— Бо я краще знаю, як їх зберегти. А ти зараз витратиш усе на ці кабінети.
Інна повільно поклала ручку.
— Павле, ти теж вважаєш, що я повинна віддати ці гроші твоїй мамі?
Чоловік випростався.
— Та зачекай. Мама ж хотіла як краще.
— Можливо. Але квартира була моя ще до нашого знайомства. Я її купувала, виплачувала й ремонтувала.
— Я знаю.
— Тоді подивися на список. Тут є гроші для Артема, для тебе, для мами. А де тут хоч щось для мене?
Павло взяв аркуш і мовчки перечитав.
— Артему справді непросто, — сказала Тамара Семенівна.
— Він сам просив допомоги? — запитала Інна.
— Навіщо йому просити? Я ж бабуся, я бачу.
— Він знає про цей план?
— Ні, але…
— Він працює, платить іпотеку, прострочень у нього немає, — перебив Павло. — І моєї допомоги він теж не просив.
— То тепер онукові допомагати не можна? — образилася мати.
— Можна, — відповіла Інна. — Але ви вирішили допомогти йому моїми грошима. Не запитавши ні мене, ні його.
Тамара Семенівна стиснула губи.
— Я хотіла, щоб у родині всім було добре.
— Я теж хочу, — тихо сказала Інна. — Але це не означає, що моїми грошима можна розпоряджатися без мене.
До від’їзду свекрухи вони більше не говорили про квартиру. Інна поставила огірки й помідори в холодильник, а папірець залишила на столі.
Увечері Павло знову взяв його до рук.
— Я не думав, що мама так усе розпише, — сказав він.
— Ти ж бачив, як вона його дістала. Чому одразу промовчав?
— Сподівався, ви самі розберетеся. Дурницю зробив.
Інна сіла навпроти.
— Мене зачепив навіть не цей список. А те, що мої гроші вже встигли поділити, поки я про це не знала.
— Пробач. Я не мав розповідати мамі суму.
— Я не прошу тебе нічого від неї приховувати про себе. Але мої рахунки — не сімейна новина.
— Зрозумів, — кивнув Павло.
Він хотів викинути аркуш, але Інна забрала його.
— Навіщо? — здивувався чоловік.
— Хочу подивитися, скільки ще відсотків заробить неіснуючий вклад твоєї мами.
Павло засміявся, і напруга нарешті трохи спала.
Наступного робочого дня Інна зателефонувала продавцю приміщення, яке давно придивилася. Воно коштувало мільйон сімсот п’ятдесят тисяч гривень.
Тридцять шість квадратних метрів на першому поверсі нового будинку: окремий вхід, невеликий санвузол, зона очікування і два ізольовані кабінети. Приміщення вже було оформлене як нежитлове.
— Його ще не продали? — запитала Інна.
— Ні. Хочете подивитися ще раз?
— Так. І документи я теж хочу перевірити.
Вона не поспішала: з’ясувала, чи немає боргів та обтяжень, перевірила документи й дозволи. Лише після цього підписала договір.
За кілька тижнів право власності зареєстрували. Від грошей за квартиру залишилося п’ятсот п’ятдесят тисяч гривень. Триста двадцять п’ять тисяч Інна відклала на ремонт, меблі, обладнання для спільної зони й можливий простій без орендарів. Ще двісті двадцять п’ять тисяч поклала на банківський вклад.
Коли Тамара Семенівна дізналася про покупку, вона приїхала до них із тим самим аркушем.
— Ти все-таки купила? — запитала з порога.
— Купила, — відповіла Інна.
— І навіть зі мною не порадилася?
— Я радилася з бухгалтером і перевіряла документи.
Свекруха розгорнула свій план.
— А я ж тобі розписала, як можна було всім допомогти!
— Мамо, — втрутився Павло, — Інна вже ухвалила рішення.
— А якщо ніхто ті кабінети не винайме?
— На цей випадок у мене є резерв, — сказала Інна.
— І скільки ж ти на все це витратила?
— Достатньо, щоб купити приміщення й залишити запас.
Тамара Семенівна подивилася на сина, але він лише похитав головою:
— Мамо, давай більше не будемо ділити Іннині гроші.
Свекруха склала аркуш, цього разу без колишньої урочистості.
За півтора місяця один кабінет повністю винайняла Марина, майстриня апаратного педикюру. Раніше вона працювала в сусідньому районі.
— У мене тут багато клієнток живе, — сказала вона Інні. — Давно просили знайти місце ближче.
У другому кабінеті кілька днів на тиждень почала приймати масажистка Оксана.
Інна, як і раніше, щоранку поспішала до стоматології: відповідала на дзвінки, переносила записи й пояснювала пацієнтам, чому лікар не може затримати наступний прийом на сорок хвилин. Мільйонеркою за одну ніч вона не стала. Зате дохід після поточних витрат виявився трохи більшим, ніж від квартири.
Якось увечері Павло помітив:
— У тебе телефон уже другий тиждень не дзвонить серед ночі.
— Скучив за повідомленнями про бачок?
— Або про чайник, який «щось довго гріє воду».
— Не нагадуй. Я ще кріп із морозилки не забула.
Майстра для кабінетів іноді теж доводилося викликати, лампочки — міняти. Але такі клопоти траплялися рідко й не заставали Інну зненацька пізно ввечері.
Та найбільше її потішила інша зміна.
Одного разу Тамара Семенівна подзвонила Павлові й запитала, скільки Інна витратила на ремонт.
— Точної суми не знаю, мамо. Якщо хочеш, запитай у неї.
За місяць мати поцікавилася:
— А скільки їй орендарки платять?
— У неї й запитай.
— Ти що, не знаєш?
— Знаю. Але це Іннина справа.
Він не сварився з матір’ю і не перестав їй телефонувати. Просто більше не переказував фінансових подробиць дружини без її дозволу. Для Інни це важило більше за будь-які обіцянки.
Тамара Семенівна поступово змирилася з існуванням приміщення без кухні та ліжок. А через кілька місяців уже сама запитала Інну:
— І часто в тебе орендарі змінюються?
— Поки що не змінювалися.
— А місце ти все-таки вдало вибрала. Будинки кругом заселяються.
— Я теж на це сподівалася, — відповіла Інна, не нагадуючи про диван.
На початку осені свекруха приїхала в гості з великим пакетом.
— Дивіться, яку вигідну покупку зробила! Шість комплектів постільної білизни.
— Шість? — перепитав Павло.
— При такій кількості кожен виходить значно дешевше!
— А куди ти їх складеш? У тебе ж шафа повна.
— Щось придумаю. Зате зекономила!
Інна уважно вислухала розрахунки, а потім узяла зі столу ручку й аркуш паперу.
— Тамаро Семенівно, а давайте я вам план складу.
— Який ще план?
— Як розпорядитися пенсією і заощадженнями на найближчий рік. І економію від наступних акцій теж заздалегідь розподілимо.
— Навіщо? — насторожилася свекруха.
— Щоб гроші працювали.
Тамара Семенівна притиснула пакет до себе.
— Дякую, Інно, але зі своїми грошима я сама розберуся.
— От і чудово, — усміхнулася Інна. — Я зі своїми теж.
Павло тихенько засміявся, а свекруха подивилася на невістку, помовчала й нарешті сховала усмішку за чашкою чаю.