— Валізу за поріг не занось! Чуєш мене, Зоряно? Розвертайся й повертайся до чоловіка!
Мати стояла у дверях із мокрою ганчіркою в руці. Зоряна ще не встигла привітатися.
— Мамо, можна я спочатку зайду?
— А потім що? Сядеш тут і почнеш розповідати, який Руслан поганий?
— Ти навіть не запитала, що сталося.
— П’ятнадцять років жили нормально! Чим він тобі тепер не догодив?
Зоряна міцніше стиснула ручку валізи.
— Я подаю на розлучення.
— Ти при своєму розумі? А Богдан? Про дитину подумала?
— Саме про нього й думаю.
— Звичайно! Без батька ростити — це тепер називається думати!
— Він унизу, в таксі. Можна я хоча б речі залишу й заберу його? Водій уже чекає.
Навпроти тихенько клацнув замок.
— Ганнусю, у вас усе гаразд? — визирнула пані Параска в рожевих бігудях.
— Гаразд! Донька в гості зайшла. Ненадовго.
Зоряна подивилася на матір.
— Не хвилюйся. Я почула.
Ганна відступила від дверей.
— Заходь уже. Не стій на весь під’їзд.
— Я тільки з тобою поговорю. Богдан із водієм зачекає кілька хвилин.
На кухні все було на своїх місцях: клейонка із соняшниками, чайний гриб на підвіконні, календар із кошенятами за позаминулий рік.
Ганна поставила чайник на плиту, одразу зняла, заглянула всередину.
— Води забула налити, — сердито пробурмотіла вона. — Геть голову мені закрутила. Ну, розказуй.
— Завтра шукатиму квартиру. На роботі обіцяли надбавку. Спершу якось…
— Яку квартиру? На твою бібліотечну зарплату?
— Невелику.
— А їсти ви що будете?
— Мамо, я не прошу, щоб ти мене годувала.
— А я не про їжу! Я про те, що ти життя собі ламаєш! Руслан працює, не п’є, по чужих жінках не бігає. Куртку тобі купив, на озера возив. Мені он змішувач поставив!
Зоряна глянула на мийку.
— Він тобі змішувач поставив, і тепер я маю з ним жити?
— Не перекручуй!
— А як це ще зрозуміти?
— Ти не знаєш, як самій усе тягти! Твій батько за все життя цвяха не забив.
— То чому ти мене відправляєш туди, звідки я ледве пішла?
Ганна відвернулася до плити.
Зоряна дістала з сумки складений аркуш і поклала перед нею.
— Прочитай. Будь ласка. А тоді поговоримо.
— Що це?
— Прочитай.
Мати взяла папір, але навіть не розгорнула. Підняла кришку хлібниці й засунула його під батон.
Зоряна розгублено кліпнула.
— Ти що робиш?
— Нічого я зараз читати не буду. Зателефонуй чоловікові.
— Мамо…
— Подзвони й скажи, що погарячкувала.
— Мені ще вибачитися?
— Заради дитини можна й гордість притишити!
Зоряна довго дивилася на неї. Потім підвелася.
— Я не гордість рятую, мамо.
— Зоряно, сядь.
— Ні. Водій чекає.
Вона засунула стілець під стіл, поправила ремінець сумки.
— Богданчика тобі не залишатиму. Не хвилюйся.
— Я не це мала на увазі!
— А я вже не знаю, що ти маєш на увазі.
Двері зачинилися тихо. Ганна ще кілька секунд чекала: може, донька повернеться по папір.
Потім відкрила хлібницю, дістала аркуш, примружилася. Окулярів під рукою не було.
— Потім, — прошепотіла й поклала назад.
Задзвонив телефон.
«Русланчик».
— Алло, Руслане.
— Вона у вас?
— Була. Пішла.
— Як це — пішла?
Ганна випросталася.
— Ну… поїхала. З дитиною.
— Ми про що домовлялися?
У його голосі не лишилося ні теплоти, ні звичного жартівливого тону.
— Я намагалася її переконати.
— Вас просили не переконувати. Вас просили затримати її до мого приїзду.
— Вона ж не маленька…
— Ганно Павлівно, не треба робити вигляд, що ви нічого не розумієте. Я мовчу про вашу історію. Ви допомагаєте мені зберегти сім’ю. Чи ви вже забули, скільки винні?
Вона глянула на блискучий змішувач.
— Не забула.
— От і добре.
Він поклав слухавку.
Із крана впала крапля. Потім друга.
Ганна закрутила ручку сильніше, але вода все одно капала.
У двері подзвонили.
— Ганнусю, солі не позичиш? — Параска простягнула порожню сільничку й зазирнула їй за плече. — А Зорянка вже поїхала?
— Поїхала.
— Така валіза велика… Надовго збиралася?
Ганна насипала солі.
— На дачу хотіла. Передумала.
— Увечері? З дитиною?
— Параско, тобі сіль потрібна чи пояснення?
Сусідка образилася, але пішла.
Ганна замкнула двері й дістала із серванта тонкий зошит у клітинку.
«Борг Руслану — 50 000 гривень».
Нижче — місяці й суми. Три тисячі. Ще три. Дві з половиною.
«Повернуто: 22 500».
Вона провела пальцем по останньому рядку.
Рік тому чоловік у телефоні говорив так переконливо:
«Ганно Павлівно, тільки не хвилюйтеся. Ми зараз урятуємо ваші кошти».
Вона продиктувала коди. Втратила заощадження. Отримала кредит, якого не брала.
А потім сиділа перед Русланом і плакала так, як не плакала навіть після похорону чоловіка.
— Тільки Зоряні не кажи. Прошу тебе.
— Ну що ви, мамусю. Навіщо їй нервувати?
За тиждень він привіз конверт.
— Моя премія. Закривайте кредит. А мені віддаватимете потроху. Скільки зможете.
Тоді вона цілувала його в щоку й називала рятівником.
Тепер набрала доньку.
— Зоряно, ви де?
— В Ірини.
— Влаштувалися хоч?
— Так.
— Приходьте завтра. Борщу наварю. Пампушок напечу.
Донька помовчала.
— Ти прочитала?
Ганна подивилася на хлібницю.
— Прочитаю.
— Зрозуміло.
— Доню, я…
— Зараз, мамо.
Щось зашурхотіло, а тоді в слухавці пролунав голос Богдана:
— Бабусю, привіт.
— Привіт, мій хороший. Ти вже спиш?
— Ні. Мама у ванну пішла. Воду пустила, але я все одно чую.
Ганна стиснула телефон.
— Що чуєш?
— Що вона плаче. Ти тільки не кажи, що я тобі сказав.
— Не скажу.
— А тато дзвонив. Каже, замки поміняв. Мама тепер додому не зайде.
— Як це — не зайде?
— Не знаю. Бабусю, це ж мамина квартира? Прабабуся Олена їй залишила, так?
— Так, Богданчику.
— То чого тато її не пускає?
Ганна відкрила рота, але відповіді не знайшла.
Наступного вечора вона поставила перед донькою борщ.
— Поїж хоч трохи.
— Не можу.
— Зранку щось їла?
— Мамо, не починай.
— Я питаю.
— Каву пила.
Ганна підсунула пампушки.
— Ось. Теплі ще.
Богдан їв мовчки, поглядаючи на дорослих.
— Зоряно, — нарешті сказала Ганна, — може, з тими замками він спересердя…
Донька повільно поклала ложку.
— Ти знову?
— Я тільки кажу: треба поговорити.
— Я вчора приїхала поговорити з тобою. Ти мене вислухала?
— Не при дитині.
— А відправляти мене назад можна при дитині?
— Я не відправляю. Я хочу, щоб ви не наробили дурниць.
— Він не пускає мене у власний дім!
— То не віддавай йому квартиру. Поживіть поки як сусіди. А далі…
— Згодом?
Ганна замовкла.
— У тебе все згодом, мамо. Згодом від батька піду. Згодом відпочину. Згодом собі щось куплю. Я більше так не можу. Чуєш? Не можу.
Ложка зісковзнула на край тарілки, борщ хлюпнув на клейонку.
— Пробач, — тихо сказала Зоряна.
Мати взяла ганчірку.
— Нічого.
Вона ще витирала стіл, коли у двері наполегливо подзвонили.
На порозі стояв Руслан. Білі хризантеми, коробка торта, знайома усмішка.
— Добрий вечір, мамусю! А я по своїх.
Із кухні долинуло:
— Не пускай його.
Руслан ступив усередину.
— Зорянко, ну досить. Богдане, збирайся, синку. Додому їдемо.
Хлопчик не поворухнувся.
— Я з мамою.
— То й мама з нами.
— Ні, — сказала Зоряна.
Руслан акуратно поставив черевики біля стіни.
— Ось ключі. Бачиш? Ніхто тебе не виганяє. Замок заїдав, я замінив. Ти ж сама просила.
— А Богданові що ти сказав?
— Він не так зрозумів.
— Я так зрозумів, — озвався хлопчик.
— Богдане, дорослі розмовляють.
Зоряна притягнула сина до себе.
Руслан поставив торт на стіл і простягнув квіти тещі.
— Ганно Павлівно, ну хоч ви їй поясніть. Не можна ж через кожну сварку родину руйнувати. Правда?
Ганна взяла букет.
— Я вазу принесу.
Біля серванта вона відчинила дверцята й завмерла, забувши, навіщо підійшла.
— Бабусю, хліба можна? — запитав Богдан.
— Бери.
Хлопчик підняв батон.
— А це що? Мамо, твій папір? «Договір позики під заставу…»
— Поклади! — різко кинув Руслан і рушив до нього.
Ганна опинилася поруч першою. Забрала аркуш у внука.
— Не чіпай дитину.
Руслан зупинився.
— Віддайте. Це не ваше.
Вона нарешті дістала з холодильника окуляри.
— Мамо, — тихо сказала Зоряна, — прочитай уже.
«Сума позики — 250 000 гривень».
Чотирнадцяте березня.
Наступного ранку Руслан привіз їй конверт.
Ганна перечитала дату.
— Премія, кажеш?
— Давайте без цього.
— Ти сказав: премія.
— Я вам гроші дав? Кредит закрив?
— Під квартиру моєї доньки?
Руслан відсунув табуретку.
— А ви пропонували інший вихід? Прибігли в сльозах: урятуй, допоможи, тільки нікому не кажи. Я допоміг.
— Я просила п’ятдесят тисяч.
— Там були інші витрати.
— Які?
— Не треба зараз влаштовувати перевірку.
Ганна зняла окуляри.
— Богданчику, йди в кімнату, любий.
— Я хочу з мамою.
Зоряна присіла перед сином.
— Я тут. Нікуди без тебе не піду. Побудь трохи в бабусиній кімнаті, добре?
— Ви не поїдете з татом?
— Ні.
Хлопчик кивнув і вийшов, прикривши двері.
Руслан дочекався, поки ввімкнеться телевізор.
— Тепер можна спокійно? Зоряно, ти повертаєшся додому. Я плачу кредит, ми живемо далі. Ваша мама віддає мені борг, як домовлялися.
— А якщо ні? — запитала Зоряна.
— Тоді платіж припиняється.
— Тобто ти забереш у сина житло?
— Не я. Кредитори. Документи оформлені.
Він постукав пальцем по аркушу.
— Через три місяці будете шукати собі куток. А Ганна Павлівна ще й усім пояснюватиме, як головний бухгалтер із сорокарічним стажем коди шахраям диктувала.
Ганна сиділа нерухомо.
— Ти цим мене тримав?
— Я нікого не тримав. Просто не хотів, щоб ваша історія стала надбанням під’їзду. Параска ж за день усій Вінниці розкаже.
Зоряна потягнулася до телефона, але мати раптом заговорила:
— Петро теж так умів.
Руслан насупився.
— До чого тут ваш чоловік?
— Брав гроші з мого гаманця, а потім переконував, що я загубила. Я ще й дякувала, коли він мені на продукти давав. Мої ж гроші.
— Мамо…
— Зачекай, доню. Мені треба сказати.
Ганна поклала ганчірку на край мийки.
— Я все думала: піду. Тільки трохи пізніше. Ти підростеш, зарплату піднімуть, житло знайдеться… А ти росла й дивилася, як я мовчу.
Зоряна опустила очі.
— Я не заради Богдана тебе вчора гнала, — голос матері затремтів. — Я боялася, що він про мене розкаже. Що люди сміятимуться. Ти стояла з валізою, просила пустити, а я думала, як свій сором сховати.
— Мамо, я знала.
Ганна підняла голову.
— Про шахраїв?
— Так. І про кредит. Місяць тому знайшла повідомлення, почала розпитувати Руслана. Потім побачила цей договір.
— То чому ти…
— Бо теж вирішила мовчати! — Зоряна витерла щоку. — Думала, знайду підробіток, розберуся, тебе не хвилюватиму. А вчора побачила тебе в магазині. Ти сир назад на полицю поставила. Довго дивилася на ціну, а тоді поставила.
Ганна відвернулася.
— Не хотілося мені того сиру.
— Мамо, не треба.
Вони замовкли.
— Я його запитала, скільки ти віддаєш, — продовжила Зоряна. — Він каже: «А що такого? Нехай учиться відповідати за свої помилки». Я тоді й зібрала речі.
— Доню…
— Він твої гроші брав. А мені казав, що нас рятує. І квартиру мою заклав за довіреністю, яку я підписала, бо повірила, що це для газових документів.
Руслан нетерпляче зітхнув.
— Ви закінчили? Двісті п’ятдесят тисяч від ваших сліз не зникнуть.
Ганна повільно підвелася.
— Не зникнуть.
— От і подумайте.
Вона пішла до передпокою. Руслан рушив слідом, але Зоряна перепинила його:
— Стій тут.
Ганна відчинила двері.
Параска відсахнулася від порога. У руці знову була сільничка.
— Ой, Ганнусю, я… розсипала…
— Заходь.
— Та я на хвилинку.
— Заходь, кажу. Розповім, що ти там намагаєшся почути.
Параска розгублено переступила поріг.
Ганна стала навпроти неї.
— Мене шахраї обікрали. По телефону. Заощадження забрали, ще й кредит оформили. Я зятя попросила допомогти. А він тепер мою доньку примушує з ним жити. Погрожує квартирою й тим, що всім про мене розкаже.
— Ганно Павлівно, — процідив Руслан.
— То розказувати вже не треба. Параска знає.
Сусідка повільно опустила сільничку.
— Господи, Ганнусю…
— Отак. Можеш хоч у будинковий чат написати.
— Та який чат? — Параска схопила її за руку. — Мене ж теж обдурили. Сорок тисяч. Позаторік.
Ганна завмерла.
— Тебе?
— Я синові досі боюся сказати. Думаю, скаже: стара дурна, скільки можна попереджати…
Вони дивилися одна на одну, не знаходячи слів.
Руслан узяв зі столу ключі.
— Чудово. Тепер ви всі подружилися. Тільки квартиру це не врятує.
Зоряна відчинила перед ним двері.
— Іди.
— Ти ще сама подзвониш.
— Іди, Руслане.
Він поспіхом узувся.
— Три місяці, — кинув уже з порога. — Потім не кажіть, що не попереджав.
Двері грюкнули.
Богдан визирнув із кімнати.
— Він пішов?
Зоряна простягнула до нього руки.
— Пішов.
— А ми залишимося?
Ганна обняла їх обох.
— Залишитеся. Скільки треба.
— Мамо, ми не можемо…
— Можете. Це я вчора дурниць наговорила. Пробач мені, доню.
Зоряна сховала обличчя в неї на плечі.
Трохи згодом Ганна дістала із серванта ключі на вицвілій синій стрічці.
— Від дачі? — запитала Зоряна.
— Від дачі.
— Ні. Навіть не думай.
— Я вже подумала.
— Ти все життя її берегла.
Ганна погладила стару стрічку.
— Так. І все збиралася там пожити. Згодом.
— Ми щось інше придумаємо.
— Доню, я тебе більше нікуди не відправляю. Дозволь мені хоч тепер стати поруч.
Через два дні Параска стояла біля дачної хвіртки й обурено шепотіла:
— За такі гроші? Та тут сам сад!
— Не починай.
— Я просто кажу: шкода.
— Мені теж.
Ганна подивилася на ґанок. На лавку, яку колись фарбувала сама. На яблуню, під якою Зоряна малою їла ще зелені яблука й запевняла, що живіт не болітиме.
— Дуже шкода, — повторила вона.
Молода покупчиня обережно торкнулася поручня.
— Ми нічого тут не зноситимемо. Нам саме такий будинок і хотілося.
У саду її руді близнюки вже сперечалися, хто першим залізе на нижню гілку.
Ганна кивнула.
— Антонівку восени підживіть. Вона ще родитиме.
Гроші надійшли в середу. Довелося докласти й частину заощаджень, які Ганна потроху знову почала збирати, але борг разом із нарахованими відсотками погасили.
Коли Зоряна вийшла з кредитної спілки з документами про закриття зобов’язань і зняття обтяження, мати чекала біля входу.
— Все?
Донька кивнула.
Ганна взяла її за руку.
— Ходімо додому.
Наступного дня Зоряна подала заяву на розлучення й віднесла копії документів адвокатові.
Той довго переглядав довіреність.
— Тут треба розбиратися. Що саме ви дозволяли, як вам пояснювали зміст, куди пішли гроші. Зберігайте листування, виписки, усе.
— Є шанс щось повернути?
— Є підстави боротися. Обіцяти наперед не буду. Але так це залишати не можна.
— Не залишу, — сказала Зоряна.
Руслан зателефонував Ганні ввечері.
— Мамусю, давайте без образ. Треба все спокійно обговорити.
Вона подивилася на телефон, потім поставила його біля банки з чайним грибом.
— Поговори тут, — сказала й пішла до кімнати.
Зоряна, почувши дзвінок зі свого телефона, відповіла коротко:
— Усі питання через адвоката.
І завершила розмову.
У суботу Параска прийшла з пиріжками. Без сільнички. Поруч стояв її дорослий син Андрій.
Поки він ніс тарілки на кухню, Ганна тихенько запитала:
— Сказала?
— Сказала.
— Сварився?
Параска знизала плечима, але очі в неї заблищали.
— Запитав, чому я два роки сама мучилася. А потім обняв. Я й забула вже, коли він мене так обіймав.
Із кухні долинуло:
— Мамо, а ключ куди крутити?
Богдан стояв біля мийки з гайковим ключем. Зоряна підсвічувала телефоном.
— Може, досить? — сказала вона. — Завтра майстра покличемо.
— Я майже зробив.
— Ти вже тричі казав.
— Бо ти світло відводиш!
Ганна підійшла ближче.
— Дайте-но гляну.
— Мамо, може, взагалі його викинути? — Зоряна кивнула на змішувач. — Купимо інший.
— Навіщо?
— Щоб не згадувати.
Ганна обережно забрала ключ у Богдана, притримала з’єднання й підтягнула гайку.
Краплі припинилися.
— О! — зрадів хлопчик. — Бабусю, ти вмієш!
— Дещо вмію.
Вона відкрила воду, закрила. Сухо.
— Нормальний змішувач, доню. Нехай стоїть.
Потім підійшла до стіни й зняла календар із кошенятами.
Зоряна здивовано всміхнулася:
— Невже?
— Уже й кошенята ті, мабуть, постаріли.
З шухляди Ганна дістала новий календар із карпатськими краєвидами. Розірвала плівку, повісила, знайшла потрібний місяць.
Наступну п’ятницю обвела червоним.
— А це що? — одразу зацікавився Богдан.
— Це ми їдемо.
— Куди?
— У Закарпаття. На тиждень.
Зоряна повернулася до неї.
— Мамо, коли ти встигла?
— Квитки сьогодні взяла. З Іриною твоєю порадилася, вона допомогла недороге житло знайти.
— Але ж гроші…
— На скромний відпочинок залишилося. І ти свою відпустку давно не брала.
Богдан підстрибнув:
— А там басейн є?
— Є.
— Гарячий?
— Термальний.
— Мамо, ми їдемо?
Зоряна глянула на обведену дату, тоді на матір.
— Їдемо.
— А можна я гроші рахуватиму? Щоб на морозиво вистачило?
Ганна дістала старий зошит у клітинку. Вирвала сторінки з борговими розрахунками, решту розгорнула перед онуком.
— Можна. Пиши: дорога, житло, харчування.
— І морозиво.
— І морозиво.
Богдан старанно вивів перше слово, а Зоряна сіла поруч із матір’ю.
— Тобі дачі дуже бракуватиме? — тихо запитала вона.
Ганна трохи помовчала.
— Бракуватиме.
Донька накрила її руку своєю.
— Дякую тобі.
Ганна стиснула її пальці.
— Добре, що ти не повернулася, коли я наказувала.
Богдан підняв голову від зошита:
— То ми точно в п’ятницю? Не потім?
— Точно, — сказала бабуся. — У п’ятницю.