– Я з чужою хворою дитиною сидіти не наймалася. Мені рідні онуки потрібні, – відрізала Наталя Михайлівна.
Телефон лежав на кухонному столі, Микола ввімкнув гучний зв’язок, бо руки були зайняті. Аріна стояла біля плити. Поруч, притулившись до одвірка, слухав Артем.
– Мамо, він застудився. Педіатр сказав тиждень побути вдома. Нам треба всього на два дні, з п’ятниці до неділі.
– Я тебе попереджала, Колю. Одружишся з жінкою з причепом – сам і висьорбуй.
– Мамо, припини! Він може почути.
– А я свої вихідні витрачати не збираюся!
У слухавці клацнуло.
Микола підняв голову й побачив хлопчика.
– Артеме, ти не зважай… Вона не повинна була так говорити.
Але син уже вибіг із кухні. За мить грюкнули двері його кімнати.
Аріна вимкнула плиту.
– Навіщо ти ввімкнув гучний зв’язок?
– Я не думав, що вона… – Микола запнувся. – Пробач. Я зараз із ним поговорю.
Він постукав, але Артем не відчинив.
Увечері хлопчик сам прийшов до матері. Сів на край ліжка, потер долонею коліно.
– Мам, я можу сам залишитися.
– На дві ночі?
– А що? Я не маленький. Ліки вип’ю, суп розігрію. Ти тільки дзвони.
Аріна притягнула його до себе.
– Ні, сонечко. Самого ми тебе не залишимо.
– Але баба Наталя не хоче…
– Не хоче – не треба. Ми щось придумаємо.
– Точно?
– Точно. І послухай мене: ми з Миколою тебе дуже любимо. Зрозумів?
Артем кивнув, хоча Аріна бачила: він усе ще думає про почуте.
Придумати вихід було непросто. Микола відповідав за запуск нової лінії на заводі в сусідній області. Запуск призначили на суботу, і поїхати без нього працівники не могли.
Аріна працювала операційною сестрою. Ще у вересні її записали на дводенні курси в обласному центрі з іспитом, потрібним для підтвердження допуску до операцій. Наступний набір був тільки навесні.
– Я дзвонила, просила перенести, – сказала вона Миколі, коли Артем заснув. – Не можна.
– Може, сусідка вже повернулася?
– Ще ні. Каже, щонайменше тиждень у дочки пробуде.
Мами Аріни не стало п’ять років тому. Інших близьких, на кого можна було покластися, поруч не було.
Чоловік Аріни, Андрій, загинув три роки тому: пішов на службу й не повернувся. Артему тоді було дев’ять. Після похорону хлопчик довго майже ні з ким не розмовляв, а потім почав носити в рюкзаку батькову фотографію.
З Миколою Аріна познайомилася півтора роки тому. Він одразу знав, що в неї є син, і сам шукав нагоди подружитися з хлопцем. Навесні зробив Аріні пропозицію. Тоді Наталя Михайлівна й висловила все, що думала.
Було це на її дні народження, за столом, де зібралася вся родина.
– Я завжди думала, що Коля знайде собі жінку без минулого і чужих дітей, – сказала вона, поправляючи серветку. – А якщо вже так, нехай буде шлюбна угода.
За столом стихли розмови.
– Яка ще угода? – перепитав Микола.
– Перший внесок за твою квартиру я давала, зі свого майна. Не хочу, щоб через десять років цей «причіп» метри відсуджував.
Артем сидів поруч з Аріною. Почувши це слово, він опустив очі в тарілку.
– Мамо, Артема так більше не називай, – сказав Микола. – Ні при мені, ні без мене.
– А що я такого сказала? Я про твоє майбутнє думаю!
– Про моє майбутнє я сам подумаю. А внесок поверну тобі до гривні, якщо ти ним дорікаєш. Шлюбної угоди не буде.
Він підвівся. Аріна взяла сина за руку, і вони пішли.
Удома, коли мати вкладала Артема спати, він відвернувся до стіни.
– Мам…
– Що, рідний?
– Якби мене не було, Миколі з тобою було б простіше?
Аріна сіла на край ліжка.
– Ніколи так не думай, чуєш? Ти мій син. Я тебе люблю. І Микола теж.
– Але його мама…
– Його мама сказала дуже погані слова. Вона не мала права.
Відтоді Аріна більше не водила сина до Наталі Михайлівни. Микола їздив до матері сам, хоча останнім часом йому дедалі менше цього хотілося.
А після тієї розмови телефоном він остаточно пошкодував, що звернувся до неї.
У четвер увечері Микола довго крутив у руках телефон.
– Татові подзвонити, чи що?
– Ви ж майже не бачитеся, – несміливо сказала Аріна.
– Раз на пів року. Але спробувати можна.
Його батьки розлучилися двадцять років тому й майже не спілкувалися. Валерій Анатолійович сорок років пропрацював електриком на заводі, жив сам на іншому кінці міста. На вихідних зазвичай їздив до брата в село: у лазню та на риболовлю.
Батько вислухав Миколу мовчки, а потім перепитав:
– Наталя, значить, відмовила?
– Відмовила. І наговорила такого, що я більше її ні про що не попрошу.
– А хлопець усе чув?
– Чув.
У слухавці на секунду запало мовчання.
– Везіть до мене, – сказав Валерій Анатолійович. – Нехай Наталя знає, що не все на світі вона вирішує.
– Тату, ти ж до дядька збирався…
– Збираюся щотижня. Поживе брат без мене.
У п’ятницю вранці Аріна привезла Артема з рюкзаком, пакетом ліків і планшетом. Валерій Анатолійович зустрів їх у спортивних штанях, провів до маленької кімнати й показав на диван.
– Тут спатимеш. Ковдра в шафі.
– Дякую, – тихо сказав Артем.
– Я через вас лазню скасував. Місяць на неї чекав, між іншим.
Хлопчик одразу глянув на матір. Аріна стиснула його плече.
– Нам дуже незручно, Валерію Анатолійовичу. Але більше попросити нікого.
– Та знаю я. Заходьте вже.
Аріна дістала аркуш і почала записувати, коли давати сироп, коли бризкати горло і коли полоскати.
– Ось тут усе написано. Якщо температура підніметься, подзвоніть мені або Миколі.
– Розклад, як у санаторії, – пробурчав Валерій Анатолійович, але аркуш прикріпив магнітом до холодильника.
– Я сам упораюся, – сказав Артем. – Я дорослий уже.
– Ну, то наглядай за мною. А то раптом переплутаю твій сироп зі своїм чаєм.
Артем ледь помітно всміхнувся.
Перший день не задався. Валерій Анатолійович не знав, про що говорити з хлопцем, а той більше мовчав.
За вечерею Артем дістав телефон.
– Прибери, – сказав господар. – За столом їсти треба, а не в телефоні сидіти.
– Я мамі відповім.
– То відповідай. А тоді прибери.
Артем швидко надрукував повідомлення, мовчки доїв макарони й о дев’ятій пішов спати.
Уночі він сильно кашляв. Валерій Анатолійович кілька разів підходив до дверей, прислухався. Знайшов у пакеті спрей для горла, а той виявився майже порожнім. О сьомій ранку пішов до чергової аптеки.
Артем прокинувся від гуркоту дверей. Вийшов у передпокій і побачив, як Валерій Анатолійович стягує куртку. З кишені стирчав аптечний пакет.
– Спрей твій скінчився. Ось, новий. А я чайник поставлю. Полоскати треба теплою водою, мати сказала.
– Ви для мене ходили?
– А для кого ж? Мені горло не болить.
– Дякую…
– Ти не стій босий, іди шкарпетки вдягни.
Після обіду Валерій Анатолійович вимкнув телевізор і сів біля Артема на диван.
– Ну, показуй, що ти там увесь час дивишся.
– Гру. Нову.
– Давай, подивимося.
Артем увімкнув трейлер «Квантового контролю: Нульовий рубіж». На екрані з’явилися дві реальності, чужий світ і дивні зони, де змінювалося все довкола.
– Оце так, – сказав Валерій Анатолійович, коли ролик закінчився. – А пограти можна чи тільки дивитися? Покажи діду ще раз.
– На планшеті не можна, вона для комп’ютера. Демоверсія вже вийшла, але наш комп’ютер старий, не потягне.
– А ти любиш такі ігри? Де стріляють?
Артем знизав плечима.
– Люблю. Хочу як тато бути…
Він дістав із рюкзака фотографію. На ній високий чоловік у формі стояв біля старого велосипеда і сміявся.
– Батько твій? – тихо спитав Валерій Анатолійович.
– Так. А велосипед був дідуся. Тато на ньому в дитинстві катався. Обіцяв, що ми разом його відремонтуємо, коли він повернеться.
– І де велосипед тепер?
– На балконі стоїть. Тільки тато не повернувся зі служби.
Валерій Анатолійович ще раз глянув на знімок і обережно повернув його хлопцеві.
– Привезеш велосипед до мене.
Артем підняв очі.
– Навіщо?
– Переберемо. Тільки крутитимеш сам, а я підказуватиму.
– Правда?
– А що? Руки в мене ще працюють.
Увечері Аріна зателефонувала з гуртожитку. Іспит вона склала й тепер хотіла поговорити з сином.
– Як він? Не кашляє? – схвильовано спитала вона.
– Кашляє трохи. Спрей купили, сироп п’є, горло полоскав. Вечеряв добре.
– А можна його до телефону?
– Зайнятий він. Програє дідові четверту партію в шашки й доводить, що я мухлюю.
– Дамка моя була, чесно! – гукнув Артем десь поруч і засміявся.
Аріна притулилася до стіни в коридорі гуртожитку й заплющила очі.
– Дякую вам, – прошепотіла вона.
– Та нема за що. Артеме, мама хоче з тобою поговорити.
– Мам, я нормально! – долинуло в слухавку. – Ми ще велосипед лагодитимемо. Потім розкажу!
– Добре, сонечко. На добраніч.
– Усе, мій хід, – сказав Валерій Анатолійович і вимкнув виклик.
Того ж вечора Миколі в готель зателефонувала мати.
– Ну як ти там зі своїми проблемами? Прилаштували причіп?
– Артем у тата.
– У твого батька? Це ще чого?
– Тому що ти відмовила. І востаннє повторюю: Аріна й Артем – моя сім’я.
– А я тобі, значить, уже не сім’я?
– Мамо, я прошу тебе не ображати дитину. Якщо не можеш цього прийняти, не дзвони мені більше.
Він поклав слухавку, не чекаючи відповіді.
У неділю близько десятої ранку у двері Валерія Анатолійовича подзвонили. Він відчинив і побачив колишню дружину.
– Ти що влаштував, Валеро? – почала вона з порога. – На зло мені чужу дитину до себе притягнув? Сина проти матері налаштовуєш?
За спиною Валерія Анатолійовича стояв Артем.
– Наташо, тихіше.
– А чого це я маю тихіше? Ви тут усі проти мене змовилися?
Валерій Анатолійович глянув на хлопця і ступив ближче до дверей.
– На зло тобі я, може, в п’ятницю й думав. А зараз у мене онук, і він хворіє.
– Онук? Та він тобі ніхто!
– Мені видніше. А ти двері зачини з того боку. Протяг.
Наталя Михайлівна ще щось говорила, але він зачинив двері й повернувся до Артема.
Хлопчик стояв, опустивши голову.
– Вона тепер і на вас сердиться через мене, – сказав він.
– Це не через тебе. І не думай про неї. Ходімо, зіграємо ще партію.
– Ви ж знову мухлюватимете.
– А ти пильнуй!
Увечері Микола приїхав по Артема прямо з вокзалу, дорогою забравши Аріну з автостанції.
Хлопчик довго складав речі, а вже в передпокої озирнувся:
– А велосипед? Ви обіцяли.
– Обіцяв – то будемо лагодити, – пробурчав Валерій Анатолійович.
Поки Артем застібав рюкзак, Микола тихо сказав батькові:
– Я тебе таким із дітьми не бачив.
– Гарний хлопець. Йому й так є про що переживати. Не треба йому з Наталкою перетинатися.
– Уже зрозуміли. Дякую, тату.
Вони потисли один одному руки.
Удома, поки Артем розбирав рюкзак, Микола сів поруч з Аріною на кухні.
– З понеділка почну мамі повертати її внесок. Хочу, щоб вона більше не дорікала нам квартирою.
Аріна кивнула.
– Ти ж розумієш, вона може знайти, чим дорікнути.
– Знаю. Але я своє слово дав.
Уночі Аріна вийшла на балкон, зняла зі старого велосипеда покривало і протерла ганчіркою раму.
Тим часом Наталя Михайлівна не знаходила собі місця. Їй здавалося, що всі проти неї. А тут ще на кухні вибило автомат.
Майстра за оголошенням кликати вона боялася, та й півтори тисячі за один виїзд було шкода. Зрештою підібгала губи й набрала колишнього чоловіка.
– Валеро, у мене на кухні світло вибиває. Приїдь, тобі на пів години справ. Ти ж електрик! Чого я буду чужій людині платити?
– А я тобі хто, Наталко? Чужий. Викликай майстра, у мене справи.
І поклав слухавку.
У суботу Аріна сама привезла Артема й велосипед. Вони з Валерієм Анатолійовичем удвох занесли його сходами.
– Ви тільки нічого не викидайте, – попросила вона в передпокої. – Там усе рідне.
– Тільки іржу приберемо, – засміявся Валерій Анатолійович.
На столі в кімнаті стояв відкритий ноутбук. Валерій Анатолійович купив новий, потужний, щоб порадувати Артема.
– Знайшов я твою гру, – сказав він.
– Ту саму? – Артем кинув рюкзак біля дивана. – Можна подивитися?
– Для кого ж я шукав?
Хлопчик сів поруч і заходився пояснювати:
– Дивіться, герой потрапляє в аномальну зону. Тут чужа реальність змішалася з нашою. Треба все досліджувати, боротися… А ось цією кнопкою вмикається здібність.
– Постривай, я ще не запам’ятав, де ходити!
Валерій Анатолійович вибув із гри на першій хвилині. Потім на другій. А коли з п’ятої спроби дійшов до першої аномалії, гордо випростався:
– Фотографуй діда! Колі покажемо, бо не повірить.
Артем засміявся й дістав телефон.
– Тільки не рухайтеся.
– Та я й дихати боюся, знову програю.
Надвечір вони витягли велосипед на середину кімнати, постелили газети й зняли переднє колесо. О дев’ятій за Артемом повернулася Аріна. Хлопчик уже взувся, але раптом обернувся до кімнати.
– Діду, а заднє колесо наступної суботи знімемо?
– Знімемо, – відповів Валерій Анатолійович, не підводячи голови. – І ланцюг новий купимо. Цей своє від’їздив.
– Тоді я візьму фотографію. Покажу, який він був раніше.
– Бери. Зробимо, щоб знову катався.
Дорогою додому Артем розповідав матері про гру, шашки й колесо, яке ніяк не хотіло зніматися. А Аріна слухала й усміхалася: син уже будував плани на наступну суботу.