— Я купую м’ясо, Зоє. У нас у холодильнику є їжа.
— Та хто ж каже, що немає? — Зоя поставила на стіл великий контейнер і зірвала кришку. — Тільки щось по моєму братові не видно, щоб його тут добре годували.
Софія повільно закрутила кран.
— Учора курку запікала. Запитай у Максима.
— Курку… Максимкові нормально поїсти треба. Він же не на дивані лежить цілий день.
— А я лежу?
Зоя глянула на неї так, ніби саме це й хотіла сказати.
— Солю, не починай, — озвався Максим.
Він сидів за столом, не підводячи очей. Уже присунув до себе тарілку.
— Я лише запитала.
— А Зоя лише борщу принесла.
— Чуєш? — сестра одразу пожвавішала. — Я допомогти прийшла. Бо дивлюся на нього — серце крається. Кредити, робота, комуналка… А вдома дитина кричить, іграшки під ногами. Де йому відпочити?
З дитячої долинув тоненький голос:
— Ма-амо!
Софія витерла руки.
— Зараз, сонечко.
— От бачиш? — зітхнула Зоя.
Софія зупинилася біля дверей.
— Що я маю побачити? Що моя дитина кличе маму?
— Не перекручуй. Чоловікові потрібен спокій.
— А мені?
На кухні на мить стихло. Максим дзенькнув ложкою об тарілку.
— Ти ж можеш удень прилягти з Данилком.
Софія подивилася на нього.
— Можу. Якщо білизна сама випереться, обід сам звариться, а твій син погодиться поспати довше сорока хвилин.
— Ну от, знову рахунки виставляєш, — сказала Зоя. — Ми ж усі втомлюємося.
Софія пішла до сина. Підняла його з ліжечка, притиснула теплу щоку до своєї.
— Мама тут. Усе добре.
Данилко вчепився їй у волосся. Вона обережно розтиснула маленькі пальці й раптом відчула, як сильно хоче заплакати.
Не через борщ. Навіть не через Зою.
Через те, що Максим жодного разу не сказав: «Досить. Не говори так із моєю дружиною».
За пів року сестрині візити стали розкладом, якого ніхто із Софією не погоджував: середа й неділя. Зоя приходила з їжею, оглядала квартиру й щоразу знаходила щось не так.
— Чого він без шкарпеток?
— У квартирі тепло.
— А потім по лікарях бігатимеш.
Або:
— Максиме, ти в цій сорочці на роботу ходив?
— А що?
— Та нічого. Я б своєму чоловікові такої не дала.
Свого чоловіка в Зої давно не було. Був Максим.
Коли померли батьки, їй виповнилося двадцять, йому — десять. Вона покинула навчання, пішла торгувати на ринок, мерзла на картонці, збирала гроші на його черевики й шкільні обіди.
Софія це знала. І не раз казала:
— Я вдячна вам за нього. Правда.
Але Зої завжди було мало.
— Вдячна? То не муч його.
Якось Софія не витримала:
— Він мені чоловік, Зоє. Не дитина, яку я у вас забрала.
— Для тебе він чоловік кілька років. А я йому все життя віддала.
Після такого Максим зазвичай обіймав сестру за плечі. Софія залишалася стояти осторонь.
Того дня Зоя, збираючись додому, затрималася біля брата.
— Документи подивився?
— Ще ні.
— Максиме, я ж просила. Не відкладай.
— Увечері, Зою.
Вона поправила йому комір.
— Ти тільки пам’ятай: ближчих за мене в тебе немає.
Софія завмерла з Данилковою чашкою в руці.
Максим промовчав.
Коли двері зачинилися, вона тихо запитала:
— А ми?
— Що — ви?
— Я і твій син. Ми тобі хто?
Він потер обличчя долонями.
— Солю, я не маю сил зараз починати.
— Я не починаю. Я чекаю відповіді.
— Не чіпляйся до слів. Ти прекрасно розумієш, що вона мала на увазі.
Максим пішов у ванну. Софія лишилася прибирати зі столу.
Його телефон завібрував на підвіконні.
Вона не збиралася брати його до рук. Лише повернула голову на звук — і побачила ім’я Зої та початок повідомлення:
«Адвокат усе підтвердив, братику. Якщо доведемо її нестабільність, Данилко залишиться тобі…»
Софія не одразу зрозуміла прочитане.
Підійшла ближче. Торкнулася сповіщення на ще не заблокованому телефоні.
«У неї ж нічого немає, самі декретні. Головне — спровокуй її на скандал при сусідах. Нехай кричить, нехай усі чують. Документи на дарування твоєї частки вже готують. Квартира повинна залишитися в нашій родині. Я тебе не для того рятувала, щоб вона тепер усе загарбала».
У ванній шуміла вода.
Софія стояла босоніж на холодній плитці й перечитувала повідомлення.
«Данилко залишиться тобі».
Вона вхопилася за край підвіконня.
За стіною син щось лепетав до своєї іграшки. Максим тихо наспівував.
Хотілося рвонути двері ванної.
Запитати: «Ти взагалі людина? Ти спиш поруч зі мною, цілуєш сина — і готуєш оце?»
Хотілося кричати так, щоб справді почули всі сусіди.
Вона вже зробила крок до коридору, коли знову глянула на екран.
«Головне — спровокуй її».
Софія зупинилася.
Дістала свій телефон, сфотографувала повідомлення й поклала Максимів на місце.
Коли він вийшов, вона стояла біля мийки.
— Ти чого така біла?
— Голова болить.
— Знову через Зою?
Софія повернулася до нього.
— Ні. Не через Зою.
Він не перепитав. Потягнувся по телефон.
— Я полежу трохи, добре?
Вона дивилася на його руку, на обручку, на мокрий рушник через плече.
— Лягай.
— А малого ти вкладеш?
— Так. Я вкладу.
Тієї ночі Софія не спала.
Коли Данилко прокинувся, сіла біля його ліжечка й довго гладила маленьку спину.
— Нікому тебе не віддам, — прошепотіла. — Тільки мама має тепер добре подумати.
Наступного ранку вона зателефонувала подрузі.
— Пам’ятаєш юристку, яка допомагала твоїй сестрі?
— Пам’ятаю. Що сталося?
— Дай номер. І… можеш завтра посидіти з Данилком?
— Солю, ти мене лякаєш.
Софія заплющила очі.
— Мене теж налякали.
На консультації вона поклала телефон перед юристкою.
— Вони можуть забрати сина, бо я в декреті?
— Сам по собі декрет нічого такого не означає.
— А якщо я кричала? У нас були сварки. Я не залізна.
— Сварка не робить вас поганою матір’ю. Але погрози збережіть. І давайте розбиратися з документами, а не з тим, що вам написала родичка.
— Квартира в іпотеці. Частки оформлені окремо. Свою він хоче подарувати сестрі.
— Потрібно перевірити умови кредиту, обтяження, згоду банку. На вашу частку це саме по собі його сестрі прав не дає.
Софія вперше за добу змогла вдихнути глибше.
— Я платила до декрету. У мене є виписки.
— Добре. Приносьте все. І ще: ви зараз не мусите виграти в них суперечку на кухні. Вам потрібно захистити себе й дитину.
Ці слова Софія запам’ятала.
У середу Зоя знову прийшла з контейнерами.
— Щось у тебе рушники несвіжі.
— Покладіть на пральну машину. Виперу.
— А раніше не бачила?
— Бачила. Не встигла.
Зоя примружилася.
— Ти це мені на зло так спокійно відповідаєш?
Софія ледь не засміялася.
— Вам чай зробити?
У неділю було те саме.
— Максимко каже, ти ночами не спиш. У телефоні сидиш?
— Працюю.
— Що ж ти там напрацюєш із дитиною на руках?
— Побачимо.
Вона знову перекладала технічні тексти. Писала давнім замовникам, брала термінові роботи, звіряла терміни, поки за стіною спав чоловік.
Одного разу колишня колега зателефонувала сама:
— Маю для тебе інструкцію. Великий обсяг, короткий термін. Візьмеш?
— Візьму.
— Ти впевнена? У тебе ж малий.
— Мені дуже потрібна ця робота.
Після паузи колега сказала:
— Тоді аванс перекину сьогодні.
Софія поклала слухавку й заплакала. Тихо, затиснувши рот долонею, щоб нікого не розбудити.
Удень вона продавала сукні, які не вдягала з вагітності, зайвий сервіз, майже нову коляску, з якої Данилко вже виріс. Гроші відкладала на окремому рахунку. Збирала виписки, чеки, документи на квартиру.
Максим якось застав її за ноутбуком о другій ночі.
— Ти ще довго? Світло заважає.
— Зачини двері до спальні.
Він позіхнув.
— Ти останнім часом якась дивна.
Софія прибрала руки з клавіатури.
— А ти хотів би про це поговорити?
— Зараз? Солю, друга ночі.
— Тоді спи.
Він зачинив двері.
Вона ще кілька секунд дивилася на порожній прохід, потім повернулася до перекладу.
Минуло трохи більше місяця.
У п’ятницю Софія шукала в машині вологі серветки й знайшла в бардачку копії документів. Дарування відбулося у вівторок.
Увечері вона запитала чоловіка:
— Як день минув?
— Звичайно. Робота.
— Більше нікуди не їздив?
Він лише на мить затримав погляд.
— А куди я мав їздити?
— Не знаю, Максиме. Ти мені скажи.
— Я втомився. Давай без допитів.
Софія кивнула.
У суботу вона довго розмовляла з юристкою. У неділю зранку склала його речі.
Потім запекла м’ясо, нарізала салат, поставила на стіл компот.
Зоя прийшла рівно опівдні.
— Ого. У нас свято?
— Сідайте, поки гаряче.
Данилко вже заснув після прогулянки. У квартирі було тихо.
Це, здається, дратувало Зою найбільше.
— Блідий він у тебе.
— Педіатр каже, здоровий.
— Лікарям аби відчепитися.
Софія посунула до неї тарілку.
— М’яса?
Зоя не взяла.
— Ти взагалі чуєш, що я кажу?
— Чую.
— Максиме, тобі не дивно? — сестра повернулася до брата. — Місяць тому слова їй не скажи, а тепер хоч до рани прикладай.
— Зою, поїж, — пробурмотів він.
— Ні, ти послухай. Я б на твоєму місці картки її перевірила.
Софія поклала виделку.
— Навіщо?
— А що, є що приховувати?
— Є гроші, які я заробила.
— Чула я про твої заробітки. Брат утримує, а вона…
— Зоє, досить.
Сказала Софія неголосно, але Максим підвів голову.
Вона вийшла в коридор і повернулася зі спортивною сумкою.
Поставила її біля чоловікового стільця.
— Решта біля дверей.
Максим подивився на сумку, потім на неї.
— Що це?
— Твої речі.
— Ти з глузду з’їхала?
— Ні. Саме цього ви так і не дочекалися.
Зоя випросталася.
— Ти на що натякаєш?
Софія не дивилася на неї.
— Максиме, я бачила повідомлення. Те, де треба спровокувати мене на скандал. Де ви вирішували, як забрати Данилка.
У нього повільно опустилися плечі.
— Ти читала мій телефон?
Софія коротко кивнула.
— Оце зараз найважливіше?
— Там не все так…
— Як?
Він замовк.
— Скажи мені, — попросила вона. — Який саме зміст я неправильно зрозуміла? Про сина? Про те, що я нестабільна? Чи про квартиру?
Зоя відсунула стілець.
— Не смій його допитувати! Він має право порадитися з рідною сестрою!
— Як відібрати в мене дитину?
— Як захистити себе!
Софія глянула на чоловіка.
— Від мене, Максиме?
Він потер долонею шию.
— Я не збирався забирати малого.
— Тоді що ти відповів Зої?
Мовчання.
— Ти сказав їй: «Не смій»? Сказав, що я хороша мама? Що не можна так зі мною?
— Я нічого ще не вирішив…
— Частку ти подарував у вівторок.
Зоя різко підвелася.
— Його частка! Кому хоче, тому й дарує!
— Саме так. Ваші документи нехай перевіряють юристи. Моя частка залишилася моєю.
— Я на перший внесок гроші дала! — голос Зої зірвався. — Я дачу батьківську продала! А ти прийшла на готове!
— Я теж платила за цю квартиру. Працювала, вносила платежі. А потім народила нашу дитину. Не вашу, Зоє. Нашу з Максимом.
— Без нього ти нічого не зможеш!
— Можливо, буде важко. Але з вами я більше не можу.
Максим нарешті встав.
— Солю, давай без цього. Прибери сумку. Поговоримо нормально.
— Я весь цей місяць чекала, що ти сам заговориш.
— Я не знав, що ти…
Він урвав себе.
Софія сумно усміхнулася.
— Що я знаю? Так. У цьому й біда.
Із дитячої долинуло сонне схлипування. Вона відразу повернула голову. Прислухалася. Данилко затих.
— Тихіше, — попросила вона. — Він спить.
Зоя схопила сумочку.
— Ходімо, Максиме. Нехай посидить сама. Подивимося, як заспіває, коли гроші закінчаться.
Максим не рушив.
— Ти справді хочеш, щоб я пішов?
Софія дивилася на нього довго.
— Я хотіла, щоб ти був моїм чоловіком. Щоб ми сварилися через дурниці, мирилися, разом ростили сина. Щоб я могла спати поруч із тобою і не боятися, що ти готуєш проти мене.
Він опустив очі.
— Поживи в Зої, — сказала вона. — Подальше вирішуватимемо через юристів. Без погроз і без вистав при сусідах.
— А Данилко?
— Ти його батько. Ним і залишайся. Але мною більше не погрожуйте.
— Максиме! — покликала Зоя з коридору.
Він узяв сумку.
Біля дверей зупинився, наче хотів щось сказати. Софія чекала.
— Я за рештою речей потім приїду, — нарешті вимовив він.
— Добре. Попередь.
Двері зачинилися.
Софія повернулася на кухню. На столі стояли три тарілки, м’ясо ще було теплим. Вона взяла Максимову склянку, але пальці раптом затремтіли так сильно, що довелося поставити її назад.
Сіла на підлогу біля шафки й заплакала.
Не тихо й красиво. Затуляючи обличчя руками, ловлячи повітря, намагаючись не розбудити сина.
За кілька хвилин із кімнати почулося:
— Мамо?
Вона витерла щоки рукавом.
— Іду, сонечко.
Данилко стояв у ліжечку, скуйовджений, теплий після сну.
— На ручки?
Він простягнув до неї обидві руки.
Софія підняла його й притиснула до себе.
— Усе. Ходімо обідати.
Через три місяці вони жили в невеликій орендованій квартирі на околиці.
Своєю часткою старого житла Софія розпорядилася після консультацій і необхідних погоджень: агентство допомогло оформити оренду кімнати, закріпленої за нею в користування. Цих грошей і перекладів вистачало на щоденні витрати.
Було непросто. Іноді замовник затримував оплату. Іноді Данилко хворів саме тоді, коли треба було терміново здавати великий текст. Бували ночі, коли вона засинала над ноутбуком.
Але ніхто більше не стояв над нею з перевіркою.
Якось подруга, допомагаючи розбирати покупки, обережно сказала:
— Бачила Максима.
Софія поставила молоко в холодильник.
— Як він?
— Змучений. Каже, Зоя питає за кожну витрачену гривню. Ображається, якщо вечеряє не вдома.
Софія мовчала.
— Тобі його не шкода?
Вона зачинила холодильник.
— Шкода. Але повертатися я не хочу.
Увечері задзвонив телефон. Максим запитав, чи можна в суботу погуляти із сином.
— Можна, — відповіла Софія. — Тільки без Зої. Ти й Данилко.
Після паузи він сказав:
— Добре.
Вона поклала слухавку й повернулася до сина. Він сидів на килимі, сердито намагаючись з’єднати дві деталі конструктора.
— Не виходить?
Данилко простягнув їх їй.
— Давай разом.
За вікном темніло. На кухні чекала недописана робота, у мийці — дві тарілки. Софія сиділа на підлозі у своїй маленькій квартирі й нікуди не поспішала вставати.