— Риммо, ти б хоч лимон тонше нарізала! — Трохимівна поправила гребінь у волоссі й невдоволено скривилася. — Ну просто заводська їдальня! І торт неси. У мене важливе оголошення.
Римма поставила запечену качку посеред столу.
— Мамо, може, спочатку поїмо? — несміливо запропонував Станіслав.
— А я хіба заважаю? Он качка стоїть. Риммо, а соус де?
Римма мовчки пішла на кухню.
Ювілей свекрухи вирішили святкувати в них зі Стасом. Точніше, вирішила сама Трохимівна.
— У кафе дорого, а в мене в хрущовці тісно, — заявила вона синові ще у вівторок. — У вас три кімнати. То що, важко матір прийняти?
— Звісно, не важко, мамо, — відповів Станіслав, навіть не порадившись із дружиною.
Римма після зміни на хлібозаводі до півночі крутила голубці й просочувала коржі для «Наполеона». Працювала вона старшим технологом, заробляла непогано й майже сама виплачувала іпотеку за трикімнатну квартиру.
Станіслав третій рік працював у друга в автосервісі, але грошей додому приносив небагато. Зате їздив на сріблястому кросовері й любив поговорити про чоловічу гідність.
Була в Римми й інша квартира — двокімнатна, біля старого скверу. Її вона успадкувала від бабусі ще до знайомства зі Станіславом.
Цієї весни Римма вирішила квартиру продати, щоб закрити іпотеку. Покупець уже знайшовся: головний механік із хлібозаводу, Геннадій. Він жив у тому ж будинку й шукав житло для доньки.
Але два тижні тому Станіслав попросив:
— Риммо, виручи. Єгор приїхав із області, на будівництво влаштовується. Нехай побуде в бабусиній квартирі, поки гуртожиток дадуть.
— Стасе, я ж її продаю.
— Та всього на пару тижнів! Він хлопець дорослий, нічого не зіпсує.
Римма погодилася. А тепер повернулася з кухні й почула голос зовиці.
— Ой, Риммочко, ми тут із Єгоркою про твою двушку говорили! — Світлана обсмикнула рукав шовкової блузки. — Планування гарне. Тільки шпалери в спальні похмурі. Ми з наступного тижня світленькі поклеїмо.
Римма завмерла з коробкою торта в руках.
— Які шпалери?
— Ну, нові. А що?
— Світлано, завтра неділя. Ми домовлялися, що Єгор до обіду з’їде в гуртожиток.
Єгор, який розвалився в кріслі, пирхнув.
— Який гуртожиток, тітко Риммо? Там душ один на поверх і таргани бігають. Я туди не піду.
— Це чому ж?
— Бо мені й у двокімнатній добре.
Римма поставила торт на стіл.
— Єгоре, я цю квартиру продаю. З покупцем уже домовилася.
Розмови стихли. Станіслав опустив очі й заходився колупати виделкою холодець.
Світлана коротко розсміялася.
— Та кому ти її продаєш? Стасик нам ще минулого тижня сказав ні про що не хвилюватися.
— Стас? — Римма повернулася до чоловіка. — Що ти їм сказав?
— Риммо, ну не починай за столом, — пробурмотів він. — У мами свято. Потім поговоримо.
— А я хочу зараз, — твердо сказала Трохимівна і стукнула долонею по столу. — Я саме про це й оголосити збиралася. Ніякому чужому дядькові квартира не дістанеться.
— А кому дістанеться? — тихо запитала Римма.
— Єгорці, звісно. Він наречену знайшов, хорошу дівчину. Не по гуртожитках же їм поневірятися!
— Я рада за Єгора, — відповіла Римма. — Нехай орендують квартиру або беруть іпотеку.
— Іпотеку? — обурилася Світлана. — Навіщо моїй дитині в борги лізти, коли в рідного дядька квартира порожня?
— Це моя квартира.
— Ой, почалося! Моя, моя… Ми ж сім’я!
— А ти можеш продати свою кімнату в селищі й допомогти синові, — сказала Римма. — Чому ні?
— Щоб я без житла залишилася?
— А я, значить, можу?
Світлана відвернулася, а Єгор ліниво потягнувся за грибочком.
— Та я там уже все під себе облаштував. Мама вчора кота привезла, коробки в комору склала.
— Якого кота?
— Фунтика. А що такого? Він тихий.
— Єгоре, ти мав жити там два тижні.
— Ну поживу довше. А ще ми з хлопцями той старий сервант на майданчик винесли. Він пів кімнати займав.
— Який сервант?
— Горіховий. Із зали.
Римма відчула, як у неї похололи руки. Бабуся берегла той сервант, перед кожним святом натирала його воском. Римма спеціально просила чоловіка: у велику кімнату не заходити, меблі не чіпати.
— Ти виніс його на сходи?
— Ну так. А що?
— Ти хоч розумієш, що це бабусині меблі? Хто тобі дозволив?
— Та старий він, тітко Риммо…
— Збирай речі. Сьогодні ж виїжджаєш!
Єгор сунув руки в кишені толстовки й усміхнувся.
— А ви туди не потрапите. Я вчора замок поміняв.
— Що?
— Мені так спокійніше. Мало хто заходити надумає.
— Станіславе! — Римма повернулася до чоловіка. — Ти чуєш? Він замок у моїй квартирі змінив! Чому ти мовчиш?
Станіслав різко відсунув тарілку.
— А тому що досить із себе господарку будувати! Моє, твоє… Ми взагалі-то в шлюбі!
— І що?
— А те, що в нас трикімнатна є. Дітей спільних немає, навіщо нам дві квартири? А Єгор — мій єдиний племінник, продовжувач прізвища!
— От саме так, — підхопила Трохимівна. — Не збіднієш. І не треба тут про бабусю розповідати. Ми зі Світланою знаємо, на чиї гроші та квартира куплена.
Римма розгублено глянула на неї.
— На чиї?
— На мої! Я позаминулого літа дачу в Соснівці продала й усі гроші Стасу віддала. Він трохи додав і купив двушку. А на тебе записав, бо в нього тоді штрафи висіли.
— Мамо, може, не зараз… — пробурмотів Станіслав.
— Ні, нехай почує! — Трохимівна випросталася. — Квартира дістанеться Єгорці. У понеділок відпросишся зі своєї пекарні й переоформиш її.
— Я, між іншим, свою кімнату вже квартирантам на рік здала, — додала Світлана. — Завдаток витратила. Тож назад дороги немає.
— Риммо, поступися, — тихо сказав Станіслав. — Не ганьби мене перед ріднею.
Римма повільно сіла біля вікна.
— То це ти їм сказав, що купив мою квартиру?
— Та не чіпляйся ти до слів…
— Ти роками живеш тут, я плачу іпотеку, твої борги закривала. А ти розповів матері, що купив мою квартиру?
— Риммо, не треба зараз…
Вона замовкла. Світлана взяла лопатку для торта, Єгор потягнувся за качкою. Здавалося, всі вирішили, що питання закрите.
— Не ріж торт, Світлано, — сказала Римма й підвелася. — Спочатку поговоримо про дачу.
Трохимівна насупилася.
— А що про неї говорити? Я синові на квартиру гроші дала.
— Підійдіть до вікна.
— Навіщо?
— Подивіться. Бачите сріблястий кросовер біля клумби?
— Бачу. І що?
— Пам’ятаєте, як Стас розповідав, що купив його на заробітки в автосервісі?
— Пам’ятаю. Машина чоловікові потрібна.
— Квартиру біля скверу я отримала від бабусі, коли вашого сина ще й не знала. Можете хоч у сусідів запитати. Вони мене там зі школи пам’ятають.
Світлана застигла з лопаткою в руці.
— Стасю… Ти ж казав, що квартиру позаминулого літа купив.
Римма подивилася на чоловіка.
— Стасе, сам розкажеш, куди поділися гроші від дачі?
— Риммо, припини…
— Тоді я скажу. Він купив на них кросовер. Грошей не вистачило, і решту кредиту півтора року платила я. Ще й зимову гуму йому купила.
Трохимівна повільно повернулася до сина.
— Це правда?
— Мамуль, машина мені потрібна була, — забелькотів Станіслав. — Я думав, підтаксую, зароблю й віддам…
— Ти мені два роки брехав?
— Та я не…
— Мати дачу продала! — вигукнула Світлана. — А ти все на машину спустив? Я ж через тебе квартирантів пустила! Куди тепер Єгор піде?
— А я звідки знав, що ти їх пустиш? — огризнувся Станіслав.
— Ти ж казав: квартира ваша, нехай Єгор живе!
— Синку, ти мені в очі дивився і брехав? — Трохимівна тремтячими пальцями дістала з сумки валеріану. — Казав, що дві квартири купив…
Римма взяла телефон і набрала Геннадія.
— Гено, добрий вечір. Ти вчора питав, чи можна на вихідних зі слюсарем прийти, двері подивитися?
— Питав. А що, можна?
— Можна. Тільки там замок поміняли без мого дозволу. Ти не міг би зі слюсарем зараз підійти? Я теж приїду.
Єгор підскочив.
— Тітко Риммо, зачекайте! У мене там ноутбук і куртки!
— То поїхали разом. Забереш речі й віддаси ключі.
— А Фунтик? — скрикнула Світлана.
— І Фунтика заберете. Тільки спочатку поставимо на місце бабусин сервант.
Римма знову заговорила в телефон:
— Гено, сервант чомусь опинився на сходовому майданчику. Допоможете занести? З мене могорич.
Вона закінчила розмову й узяла сумку.
— Рушаємо.
— Стасе, ключі від машини! — скомандувала Трохимівна.
— Мамо…
— Ключі, я сказала! І не думай, що я про дачу забуду.
У передпокої здійнялася метушня. Світлана сердито натягувала куртку, Єгор шукав зарядку для телефона, Трохимівна сварила сина.
— Ти хоча б валеріану забери, — сказала їй Римма, подаючи пляшечку зі столу.
Свекруха мовчки вихопила її з рук.
Біля квартири Геннадій зі слюсарем уже чекав. Єгор неохоче відімкнув двері. Римма зайшла першою, перевірила кімнати й тільки тоді перевела подих: сервант, хоч і стояв на майданчику, серйозно не постраждав.
Поки чоловіки заносили його назад, Світлана складала в сумки речі, а Єгор шукав переноску для кота.
— Тітко Риммо, ну куди мені тепер? — пробурмотів він.
— Ти ж казав, що в гуртожитку є місце.
— Там таргани…
— Раніше треба було про це думати. І про те, що квартира не твоя.
Вони забрали кота й коробки. Коли всі вийшли, слюсар поставив новий замок і простягнув ключі Риммі.
Того вечора вона сказала чоловікові:
— До мене більше не повертайся, Стасе. Завтра забереш свої речі й колеса з балкона.
— Ти серйозно? Через якусь квартиру?
— Не через квартиру. Через те, що ти зробив за моєю спиною. І через те, як легко попросив мене віддати бабусине житло.
Станіслав ще намагався сперечатися, але Римма вже не слухала.
До осені її життя стало тихішим. Квартиру біля скверу вона продала Геннадію, повністю закрила іпотеку й уперше за багато років на два тижні поїхала до моря.
На лоджії, де раніше припадали пилом чоловікові запчастини й старі покришки, Римма поставила плетене крісло та столик для ранкової кави.
Сріблястий кросовер під вікнами більше не стояв. Трохимівна змусила сина продати машину й повернути їй гроші за дачу.
Тепер Станіслав щоранку їздив до автосервісу переповненим автобусом. Жив у матері, на розкладачці в прохідній кімнаті. Диван зайняли Єгор із молодою дружиною та котом Фунтиком: Світлана ділитися своєю площею відмовилася й відправила їх до бабусі.
Спільні знайомі розповідали, що Трохимівна щовечора сварить обох чоловіків і перевіряє за квитанціями, хто скільки гарячої води витратив.
Одного ранку Римма почула про це від знайомої, поставила чашку на столик і вмостилася в кріслі.
Кава ще була гарячою. А на лоджії ніхто не залишив жодного колеса.