Коли Єлизавета сім років тому познайомилася з Ігорем, вона одразу розповіла йому про свій будинок.
— Він дістався мені від батьків, — сказала вона. — Тато сам його будував. Для мене це не просто стіни.
— Розумію, — відповів Ігор. — Гарний у тебе дім.
Ігор тоді жив у Полтаві на орендованій квартирі. Колись намагався взяти однокімнатну в іпотеку, але нічого не вийшло. Після весілля переїхав до Єлизавети.
Її батьки купили ділянку в тихому селищі, коли Лізі було десять. Будували поволі, кімнату за кімнатою. Батько обшивав веранду вагонкою, сам стелив підлогу й посадив у саду яблуню.
Коли дім нарешті добудували, батька не стало. Мама ще кілька років жила там сама, а потім старша донька забрала її до себе. Тоді родина й вирішила оформити будинок на Єлизавету.
Невеликий, міцний, із трьома світлими кімнатами й дванадцятьма сотками землі, він був її домом задовго до зустрічі з Ігорем.
Мати Ігоря, Віра Павлівна, жила в Полтаві у двокімнатній квартирі. Поруч були магазини, поліклініка, подруги. Але щоразу, приїжджаючи до сина, вона зітхала:
— Як же у вас тут добре. Тихо, просторо. А я у своїх чотирьох стінах цілими днями сама.
Приблизно через рік після весілля вона сказала це за недільним чаєм.
— То приїжджайте частіше, — запропонувала Єлизавета.
— У гості? Та що ті гості! Приїхав, посидів і знову додому. А от жити тут — зовсім інша справа.
Єлизавета поставила чашку.
— Віро Павлівно, у вас чудова квартира. Вам і до лікаря близько, і подруги поруч.
— До всього можна звикнути, — махнула рукою свекруха.
— Може, й можна. Але мені здається, кожному потрібен свій простір.
Віра Павлівна підтиснула губи й відпила чаю. Ігор у той час поливав сад. Чи чув він розмову — Єлизавета не знала.
За місяць свекруха знову заговорила про переїзд. Цього разу скаржилася на сусідів, які грюкали над головою. Потім — на зламаний ліфт. А ще згодом розповіла про подругу, яку донька забрала жити до себе.
— І нічого, не сваряться, — сказала вона, поглядаючи на невістку. — Навпаки, радіють, що разом.
— Я рада за них, — відповіла Єлизавета. — Але я не хочу жити разом із вами, Віро Павлівно.
При матері Ігор мовчав. А коли вона їхала, відмахувався:
— Та мама побурчить і перестане.
— Ти справді так думаєш? Вона ж не вперше про це говорить.
— Лізо, ну не бери до серця. Вона нічого поганого не має на увазі.
Єлизавета не була певна, що він має рацію. Але сваритися через самі натяки не хотіла.
На початку вересня її зупинила біля хвіртки сусідка Яна.
— Лізо, привіт. Слухай, твоя свекруха — Віра Павлівна?
— Так. А що?
— Я тут днями випадково почула, як вона по телефону говорила. Семеновій, здається, шафу віддає. І диван комусь.
— Коли ти це чула?
— Та дні зо три тому. Вона біля вашої хвіртки стояла. Я не підслуховувала, просто повз ішла.
— Я зрозуміла. Дякую, Яно.
Увечері, коли Ігор повечеряв, Єлизавета сіла навпроти.
— Твоя мама віддає меблі?
Він підвів очі.
— А ти звідки знаєш?
— Яна чула, як вона розмовляла. Ігоре, навіщо?
— Та оновлює квартиру. Старі меблі віддає, нові купить.
— Нові? На пенсію?
— Може, ми їй допоможемо, — сказав він після паузи. — Я ще не знаю.
Єлизавета подивилася на чоловіка. Відповів він швидко, але очей уникав.
— Зрозуміло, — сказала вона.
Питань у неї залишилося багато, та доказів не було жодних. Можливо, Віра Павлівна й справді вирішила щось змінити у квартирі.
Через два дні, увечері, Єлизавета проходила коридором і почула голос Ігоря. Він говорив на кухні телефоном, не причинивши дверей.
— Так, Костику, там уже небагато лишилося. Коробки з кухні й кілька ящиків зі спальні… Ні, цієї суботи ніяк. Давай наступної. Об одинадцятій під’їдеш, добре?
Костик був Ігоревим двоюрідним братом. У нього була вантажна «Газель», і він часом допомагав родичам щось перевезти.
Єлизавета зачекала, поки розмова скінчиться, і зайшла на кухню.
— Хто дзвонив?
— Костик. По справі.
— По якій?
— Лізо, я втомився. Можна потім?
— Не можна. Навіщо Костик приїде наступної суботи?
Ігор налив собі води. Пив повільно, не дивлячись на дружину.
— Допомогти мамі переїхати.
— Куди?
— Лізо…
— Ігоре, куди вона переїжджає?
Він поставив склянку.
— Сюди. Я давно хотів тобі сказати, але ніяк не знаходив моменту.
Єлизавета опустилася на стілець.
— Сюди? У цей будинок?
— У нас три кімнати. Одна майже порожня.
— Ти пообіцяв матері кімнату в моєму домі?
— Вона ж одна, їй важко…
— Зачекай. Ти хоч раз запитав мене, чи я згодна?
Ігор мовчав.
— Хоч раз? — повторила вона.
— Я збирався поговорити.
— Коли? Коли вона вже стояла б на порозі з валізами?
— Не треба так.
— А як треба? Вона роздає меблі, ви домовилися про машину, а ти мені розповідаєш, що вона оновлює квартиру!
— Я не хотів тебе засмучувати.
— Тому збрехав?
Ігор відвернувся до вікна.
— Це моя мати, Лізо. Їй самотньо. У неї тиск стрибає, їй треба, щоб хтось був поруч.
— Я знаю, що це твоя мати. Але я теж твоя родина. Чому ти не поговорив зі мною?
— Бо знав, що ти будеш проти.
Єлизавета гірко всміхнулася.
— Нарешті чесно.
— І що тепер? Мама вже речі збирає.
— Телефонуй Костику. Скажи, що машина не потрібна. І мамі теж подзвони.
— Вона вже меблі роздала!
— Це ви вирішили без мене. Я нічого не обіцяла.
— Тобі так шкода однієї кімнати?
— Мені боляче, що ви вирішили все за моєю спиною. Будинок мій, Ігоре. Мої батьки його збудували. Я запросила тебе жити тут, але це не означає, що ти можеш переселяти сюди ще когось без моєї згоди.
— Ми ж чоловік і дружина.
— Саме тому такі речі треба вирішувати разом. А не ставити мене перед фактом.
Ігор ще щось хотів сказати, але Єлизавета підвелася.
— Я не хочу кричати. Просто запам’ятай: переїзду не буде.
Тієї ночі вона довго не могла заснути. За стіною Ігор ходив кухнею, потім із кимось тихо говорив телефоном. Слів вона не розібрала.
Найбільше боліло навіть не те, що свекруха захотіла жити поруч із сином. А те, як довго вони з Ігорем готували переїзд і мовчали. Ігор дивився їй в очі й казав, що мати лише бурчить.
Весь наступний тиждень вони майже не розмовляли.
У суботу Єлизавета прокинулася рано, випила кави й пройшлася садом. Ігор ще спав. Близько десятої вона зібралася до магазину, а коли вийшла з сумками в передпокій, чоловіка вже не було. Його куртка теж зникла.
Вона повернулася приблизно за півтори години.
Біля ґанку стояв вантажний бус із відчиненими дверцятами. На землі громадилися коробки, пакети й згорнутий килим. Двоє чоловіків несли до веранди щось велике, загорнуте в ковдру.
— Обережніше! — командувала Віра Павлівна. — Там кут гострий, не подряпайте.
Єлизавета заглушила двигун і вийшла з машини.
— Віро Павлівно.
Свекруха обернулася й усміхнулася.
— Лізонько! А ми вже почали. Добре, що ти приїхала, допоможеш розставити все. Поки занесемо до вільної кімнати, а там…
— Стійте!
Чоловіки завмерли. Єлизавета підійшла ближче.
— Будь ласка, нічого не заносьте.
Усмішка зникла з обличчя Віри Павлівни.
— Ігор дозволив. Він мій син!
— А я не дозволяла.
З-за хвіртки швидко вийшов Ігор.
— Лізо, ну мама вже тут. Речі привезли. Не треба зараз це починати.
— Я ж тобі сказала, що переїзду не буде.
— Ну подивися навколо! Мама все зібрала.
— Бачу. Речі вантажимо назад.
— Куди назад? Вона меблі роздала!
— У неї є квартира, Ігоре. Ти знав, що я проти. Чому ви все одно приїхали?
Він розвів руками.
— Ми думали, ти заспокоїшся і зрозумієш.
— Думали, що мені буде незручно відмовити, коли вона вже тут?
— Я літня жінка! — перебила Віра Павлівна. — Я сама живу, а мій єдиний син тут. Ти забороняєш мені бути з ним поруч?
— Бачитися з сином я вам не забороняю. Але переїжджати до мене без моєї згоди не можна.
— У родині на кожен крок дозволу не питають!
— А на переїзд питають.
— Це й Ігорів дім теж!
— Ігор тут живе. А будинок належить мені. Ви це знали.
Свекруха повернулася до сина.
— Ігоре, ти мовчатимеш? Скажи їй!
Він підійшов до Єлизавети.
— Лізо, будь ласка. Ну хоча б тимчасово. Мамі зараз нікуди з речами.
— Ігоре, ти хоч раз запитав, чи я хочу з нею жити?
Він опустив очі.
Єлизавета повернулася до Костика, який стояв біля буса.
— Костику, я не давала згоди на переїзд. Прошу завантажити речі назад і відвезти їх до квартири Віри Павлівни.
Той глянув на Ігоря, потім на матір.
— Хлопці, вантажимо назад, — сказав він.
Ігор схопив Єлизавету за руку.
— Ти розумієш, що робиш? Мама стоїть на вулиці!
Вона вивільнила руку.
— Вона повернеться додому. У квартирі ще залишилися меблі?
— Так, але…
— Отже, повертатися є куди.
— Безсердечна ти, — тихо сказала Віра Павлівна. — Я й не думала, що ти така.
Єлизавета відчула, як у горлі підступив клубок.
— Мені шкода, що ви самотня. Але ви не можете отак вирішити, що житимете в моєму домі.
— Ігоре! Вона виставляє твою матір при всіх!
— Вас везуть до вашої квартири, Віро Павлівно. Туди, де ви жили ще сьогодні вранці.
Вантажники мовчки перенесли коробки назад. З-під ковдри визирнув торшер. Віра Павлівна дивилася, як складають її речі, а Ігор стояв поруч і щось тихо їй говорив.
Коли дверцята буса зачинилися, Костик запитав:
— Їдемо?
Свекруха довго дивилася на невістку, потім мовчки сіла в кабіну.
Ігор підійшов до дружини.
— Я поїду з мамою. Допоможу розвантажитися.
— Добре.
— Ми ще поговоримо.
— Обов’язково.
Коли бус виїхав за ворота, Єлизавета якийсь час стояла на ґанку. Потім згадала про продукти в машині, занесла сумки до хати й поставила чайник. Руки в неї тремтіли.
Надвечір Ігор повернувся. Єлизавета сиділа на кухні з книжкою, але давно не перегортала сторінок.
— Мамі ніде нормально спати, — сказав він замість привітання. — Диван забрали чужі люди.
Костик допоміг повернути від сусідів шафу й стілець. А за диван нові власники запросили стільки, що довелося відмовитися.
— Мені шкода, — сказала Єлизавета. — Але це не я роздавала меблі.
— Ти могла б допомогти.
— Ігоре, я попередила тебе тиждень тому. Ви все одно привезли речі.
Він сів навпроти.
— Вибачся перед мамою.
— Ні.
— Вона плакала, Лізо.
— Мені прикро, що вона засмучена. Але вибачатися мені немає за що. Це ти маєш вибачитися переді мною.
— Перед тобою?
— За брехню. За те, що обіцяв мій дім без мого відома. І за те, що привіз її, коли я прямо сказала: ні.
Ігор відкинувся на спинку стільця.
— Ти могла б хоч трохи поступитися.
— А ти міг би хоч раз мене почути.
У наступні дні він знову й знову повертався до цієї розмови.
— Мама немолода. Невже одна кімната важливіша за спокій у сім’ї?
— Спокою не буде, якщо ти й далі вирішуватимеш усе сам.
— То ти взагалі готова говорити про маму?
— Готова говорити. Разом із тобою, до того, як ви викличете машину. Але жити з нею я не погоджувалася.
На п’ятий день Ігор зібрав сумку.
— Я поїду до мами. Побуду там трохи.
— Добре, — відповіла Єлизавета.
— Подумаю про все. І ти подумай.
— Я подумала, Ігоре. Моєї згоди у вас не було.
Він постояв біля дверей, ніби чекав, що вона його зупинить. Потім вийшов.
Коли машина зникла за поворотом, Єлизавета зайшла до порожньої кімнати. Тієї, куди свекруха збиралася занести свої речі. Біля стіни стояла стара тумбочка з припорошеною вазочкою.
Вона відчинила вікно. У кімнату потягнуло прохолодою й запахом яблук. Єлизавета довго дивилася на сад, а тоді зачинила вікно й вийшла.
Через тиждень вона зателефонувала юристу.
— Я ще не знаю, чи будемо ми розлучатися, — сказала вона. — Але хочу зрозуміти, що буде з будинком.
— Ви отримали його до шлюбу?
— Так. Він оформлений на мене.
Юрист пояснив, що за таких обставин будинок є її особистою власністю, і порадив зберегти документи. Єлизавета й сама це знала, але після розмови їй стало спокійніше.
Ще через кілька днів подзвонив Ігор.
— Лізо, я готовий повернутися.
Вона мовчки чекала.
— Але мама дуже образилася. Тобі треба з нею поговорити, помиритися.
— Поговорити я можу. Вибачатися не буду.
— Вона чекає на вибачення.
— Тоді їй доведеться чекати довго.
У слухавці запала тиша.
— Це остаточно? — запитав Ігор.
— Я хочу, щоб ми приймали рішення про наше життя разом. Якщо ти згоден — повертайся, поговоримо. Якщо ні… Я не знаю, як нам жити далі.
Ігор більше додому не повернувся. Він ще телефонував, потім написав, що Єлизавета несправедливо образила його матір.
Вона відповіла:
«Якщо хочеш обговорити наші стосунки — приїжджай. Якщо ні, зустрінемося в юриста».
Розлучення тривало кілька місяців. На будинок Ігор не претендував. Спільних заощаджень у них було небагато, а машини кожен мав ще до шлюбу. Вони підписали папери й розійшлися.
Зима того року видалася сніжною. Єлизавета купила добру лопату й сама розчищала доріжку від ґанку до воріт. Увечері розпалювала камін, читала або телефонувала сестрі.
Якось на чай зайшла Яна.
— Ти як? — обережно запитала вона. — Не важко тобі самій?
Єлизавета поглянула на вікно. За ним стояла засніжена батькова яблуня.
— По-різному буває. Але вдома мені добре.
— Не самотньо?
Єлизавета всміхнулася.
— Знаєш, тут тепер дуже тихо.
— І це добре?
— Так, Яно. Це добре.