— Тамаро, позич мені п’ять тисяч євро.
Я так і завмерла над валізою, притискаючи коліном кришку.
— Скільки?
Світлана стояла у дверях нашої кімнатки, ще в робочій куртці. Після нічної зміни в неї тремтіли руки.
— П’ять тисяч. Я знаю, що багато. Але дуже треба.
— Щось із дітьми?
Вона відвела очі.
— Я зараз не можу пояснити… Віддам. Приїду додому й відразу привезу. Ти ж мене знаєш.
Я відпустила блискавку. Кришка валізи підскочила, з-під неї виліз рукав светра.
За вікном шумів ранковий Неаполь. За кілька годин я мала сісти в мікроавтобус і нарешті поїхати додому. Не на два тижні, коли ще не встигнеш обійняти рідних, а вже треба збиратися назад. Надовго. А може, й назавжди — цього я поки не наважувалася вимовити.
— Свєто, сядь. Ти біла вся. Кави налити?
— Не треба. Якщо не можеш, ти скажи. Я зрозумію.
— Та почекай ти.
Я дістала гаманець із потаємної кишені сумки.
Шість тисяч. Усе, що відклала за останні пів року, відколи Люда сказала по телефону:
— Мамо, більше не надсилайте. На ремонт вистачило. Тепер збирайте на себе й повертайтеся.
Я тоді ще перепитала:
— А кухня? А меблі?
— Купимо. Разом. Ви тільки приїдьте.
Світлана дивилася, як я рахую купюри.
— Тамаро, ти хоч собі залиш…
— Тисяча є. Мені на дорогу вистачить, а вдома ж не чужі.
Я простягнула їй гроші.
— Тримай. І не трусися так. Розберешся — віддаси.
Вона не одразу взяла.
— Ти навіть розписки не попросиш?
— За чотири роки я мала б уже розібратися, з ким живу.
Світлана притисла гроші до грудей і раптом обняла мене так міцно, що стало важко дихати.
— Ох, Тамаро…
— Ну чого ти? Не лякай мене. Усе владнається?
— Дуже сподіваюся.
Ми справді стали одна одній майже сестрами. Коли я лежала з температурою, вона бігала в аптеку й сварилася:
— На роботу вона піде! Лежи, бо зараз Розі подзвоню, хай сама тебе прив’яже до ліжка.
Коли в неї прихоплювало спину, я допомагала їй роззутися й гріла воду.
— Сьогодні вже нікуди не підеш.
— А хто за мене гроші заробить?
— Спершу розігнися, заробітчанко.
Ми знали, хто плакав після дзвінка додому, хоча потім казав, що то очі від цибулі. Знали, в кого які таблетки закінчуються і скільки лишилося до зарплати.
Світлана працювала майже без відпочинку: прибирала офіси, а ночами доглядала лежачого дідуся. Собі зайвої булочки не купувала. Якщо вже попросила стільки — значить, притиснуло.
— Я за тиждень теж виїжджаю, — сказала вона, відступаючи від мене. — Заміна приїде. Одразу до тебе навідаюся. Можна?
— Ще питаєш! Приїжджай. Побачиш, що мої там наробили.
Вона усміхнулася, але якось невесело.
А я тоді нічого не помітила. Думками вже була вдома.
Коли я їхала до Італії, мені було п’ятдесят два. За плечима — школа, невелика вчительська зарплата й роки, протягом яких я сама ростила Люду.
Василя не стало, коли їй виповнилося десять. Відтоді я навчилася і пальта перешивати, і вечерю складати з того, що лишилося в холодильнику, і відповідати «не хочу», коли останню котлету треба було віддати дитині.
Люда виросла, вивчилася на бухгалтера, зустріла свого Сашка. А я все дивилася на наш дах, під яким після дощу доводилося ставити миски.
— Поїду, — сказала одного вечора.
Донька відклала ложку.
— Куди?
— В Італію. На роботу.
— Мамо, ви ж мови не знаєте!
— Вивчу.
— А спина ваша? А тиск?
— Не розвалюся.
Вона заплакала.
— Ми з Сашком самі зробимо той ремонт. Не зразу, то за кілька років. Ви нам тут потрібні.
— А мені треба, щоб ви жили по-людськи.
Я тоді думала, що роблю все правильно.
На весілля заробити не встигла. Поки документи, поки знайшлася робота… Діти розписалися без мене.
Люда показувала обручку в телефон.
— Бачите, мамо? Гарна?
— Дуже.
— Ви чого мовчите?
— Милуюся.
— Тільки не плачте, чуєте? У нас усе добре.
Я кивала й чекала, коли закінчиться розмова, щоб уже не стримуватися.
Потім стало легше. Я вивчила мову, влаштувалася в добру родину, щомісяця надсилала додому по тисячі євро. У господині жила й харчувалася, а кімнатку зі Світланою ми тримали для вихідних і тих днів, коли підміняли одна одну.
Діти кожну зміну в хаті показували мені по телефону.
— Мамо, готові? — питала Люда.
— Знову щось розвалили?
— Навпаки! Сашку, відчини воду!
І я дивилася, як із нового крана в нашій хаті тече вода, й чомусь плакала. Сашко ніяковів:
— Та що ви, мамо Тамаро. Це ж тільки кран.
Тільки кран. А я пів життя носила воду відрами.
Тепер я поверталася до них.
На автостанції було ще темно. Я ступила з мікроавтобуса й почула:
— Мамо!
Люда бігла до мене, не застебнувши куртки.
— Доню, та обережно…
Вона вчепилася мені в шию.
— Приїхали… Нарешті приїхали!
— А ти чого плачеш?
— А ви чого?
Ми засміялися крізь сльози. Сашко підхопив валізу, обійняв мене вільною рукою.
— Ходімо в машину. Ви тут ще застудитеся, поки наплачетеся.
— Дай хоч подивлюся на вас!
— Удома надивитеся. Ми нікуди не тікаємо.
За чаєм Люда все підсовувала мені то сирники, то сметану.
— Їжте, мамо.
— Та я вже не можу.
— Можете. Ви схудли.
— А ти наче поправилася.
— Бо я вдома їм, а не кавою перебиваюся!
Сашко тихенько посунув до мене тарілку з іще одним сирником. Ми з ним перезирнулися й обоє всміхнулися.
Я чекала запитання про гроші. Не тому, що боялася дітей, — просто звикла, що все наше життя останні роки крутилося довкола переказів, будматеріалів і рахунків.
Та Люда питала, чи не набрякли ноги. Сашко — чи зручно мені було в дорозі. Потім вони навперебій розповідали про кота, який прибився взимку й тепер вважав себе господарем хати.
— Меблі ж іще треба купувати, — нарешті сказала я сама.
— Купимо, — відмахнулася Люда. — Ви спочатку виспіться.
А тоді взяла мене за руку.
— Ходімо. Ми дещо покажемо.
Відчинила двері в дальній частині будинку.
— Це ваша кімната.
Я зупинилася на порозі.
Біля великого вікна стояло крісло. На підвіконні цвіла герань. На комоді — наша фотографія, де Василь обіймає мене, а маленька Люда щулиться від сонця.
— Ви ж казали, що вам у старій кімнаті темно, — заторохтіла донька. — То Сашко тут вікно зробив. А матрац нам порадили для спини. Якщо незручно, ще можна…
— Людо.
— Що?
Я торкнулася рамки.
— Ви й тата сюди поставили.
Донька замовкла. Сашко покашляв і відвернувся до вікна.
Я обняла їх обох.
— Мамо, ну не плачте, — прошепотіла Люда мені у волосся. — Ви ж удома.
За тиждень зателефонувала Світлана.
— Приймеш гостю?
— Уже в Україні?
— Учора приїхала.
— То чого тільки тепер дзвониш? Приїжджай сьогодні. Сашко зустріне.
Почувши, кого чекаємо, Люда дістала з морозилки курку.
— Мамо, вареники наліпимо?
— Та не треба стільки…
— Треба. Вона ж вас там доглядала, коли ви хворіли. Я хоч нагодую її нормально.
Світлана приїхала з хризантемами й великою сумкою. Сашко заніс сумку до хати, а вона так і стала посеред коридору.
— Тамаро…
— Що?
— Це ваша хата?
— Ні, сусідська. Нас пустили похвалитися.
Вона навіть не всміхнулася. Провела долонею по нових дверях, зазирнула на кухню, у ванну.
— Ти ж мені фотографії старої показувала…
— Була стара. Діти постаралися.
— І це на ті гроші, що ти надсилала?
Сашко знизав плечима.
— Та ми ж і свої вкладали. Батько допомагав. Де могли, самі робили.
— А кімнату мою бачила? — не втрималася я.
Світлана постояла на її порозі, подивилася на крісло, на герань.
— Гарно, — сказала тихо. — Дуже гарно.
За столом вона спочатку ожила. Ми згадували Неаполь, господиню Розу, мої перші походи в магазин.
— Людо, твоя мама мені одного разу каже: «Не можу зрозуміти, чого суп несолоний. Третю ложку сиплю!»
— Свєто, не розказуй!
— А що не розказувати? Три пачки соди купила замість солі!
Діти сміялися, я відмахувалася. Потім вони прибрали зайві тарілки й пішли до себе.
— Сидіть, говоріть, — сказала Люда. — Покличете, як чай захочете.
Світлана провела її поглядом.
— Знаєш, я тобі не вірила.
— Про соду? Та й сама досі не вірю.
— Не про це.
Вона поклала виделку.
— Коли ти про дітей розповідала. Думала, соромишся правду сказати. Прикрашаєш.
— Яку правду?
— Що приїжджаєш додому — і тільки твій гаманець усім потрібен.
Я глянула на неї.
— Свєто…
— Двадцять років, Тамаро. Я вже двадцять років там. А додому приїжджаю — і знову сплю біля димної грубки в батьківській хаті.
— Ти казала, що вікна збираєшся міняти.
— Збираюся. Усе збираюся.
Вона зім’яла серветку.
— Ігореві на машину треба. Оксані кредит закрити. Онуків на море відправити. То одне, то друге. Я ще валізи не розстебнула, а вони вже пояснюють, кому скільки не вистачає.
— А ти скажи, що тобі теж треба.
— Казала.
— І що?
Світлана глянула на мене втомлено.
— «Мамо, нам важче, у нас діти. Тобі самій багато треба?»
Я не знайшла що відповісти.
— Учора сказала, що мало привезла. Нібито хворіла, на лікування витратилася. Ігор посидів десять хвилин і поїхав. Чаю не допив.
— Про здоров’я запитав?
Вона похитала головою.
— Я ще за ним вийшла. Кажу: «Синку, може, дров допоможеш занести?» А він: «Мамо, я поспішаю». І дверцята зачинив.
Світлана витерла щоку, сердито, наче злилася на власні сльози.
— Я ж не за дрова плачу. Сама занесу. Я все сама можу, поки ноги носять. Але хоч би спитали, як я.
Я пересіла ближче.
— Чого ж ти мовчала всі ці роки?
— А що казати? Ти про Люду розповідаєш, а я почну на своїх жалітися? Соромно.
Вона нахилилася до сумки, дістала білий конверт і поклала переді мною.
— Ось. Твої гроші.
— Уже впоралася?
— Ні з чим я не впоралася.
Світлана підсунула конверт до моєї руки.
— Я їх не витрачала. Навіть не розгортала.
— Не розумію.
— Не було в мене ніякої біди, Тамаро. Я тебе обманула.
Я відсахнулася.
— То навіщо позичала?
Вона опустила голову.
— Хотіла, щоб ти не все додому привезла.
— Що?
— Думала, твої теж заберуть. Ти така щаслива ту валізу збирала… А я дивилася й згадувала, як сама їжджу. Приїду — роздам усе. Потім сиджу й думаю, за що назад вертатися.
— Свєто, але ж ти Люди навіть не бачила.
— Не бачила. По своїх судила. Думала: нехай хоч п’ять тисяч уціліють. За тиждень приїду, тихо віддам. Буде тобі на себе.
Я дивилася на неї, не знаючи, сердитися чи плакати.
— А якби мені вони одразу знадобилися?
— Знаю. Дурницю зробила. Треба було поговорити з тобою. А я… Вирішила, що краще знаю.
Вона знову глянула на двері, за якими були діти.
— Пробач. У тебе не так. Я тепер бачу.
Я накрила її руку своєю.
— Наступного разу без таких витівок. Домовилися?
Світлана кивнула.
— Домовилися.
— Але ж ти про мене подумала… Сама ледь стоїш, а все одно подумала.
Тут вона й розплакалася по-справжньому.
Я обійняла її, а конверт так і лежав між чашками та недоїденими варениками.
Ми ще довго сиділи на кухні. Уже не згадували заробітків — говорили про те, як швидко виросли діти, як почали боліти коліна, як страшно одного дня виявитися нікому не потрібною.
— Ти мені потрібна, — сказала я.
Світлана засміялася крізь сльози.
— Тобі ще моєї спини до твоєї не вистачало.
— Нічого. Якось удвох розігнемося.
Коли Сашко повіз її на вечірню маршрутку, я зайшла до своєї кімнати. Люда саме поправляла простирадло.
— Мамо, вона якась сумна поїхала. Усе добре?
— Тепер трохи краще.
Донька підійшла й обняла мене.
— Не їдьте більше.
Я погладила її по спині.
— Людочко…
— Ні, ви послухайте. Нам вистачає. Правда. Ми працюємо, хата є. Мені не треба нової шафи, якщо за неї ви знову будете там ночами не спати.
— Я поки й не збираюся.
— А потім?
Я глянула на наше сімейне фото.
— А потім побачимо. Мені ще зі Світланою треба розібратися.
— Щось сталося?
— Вона всіх рятує. Тільки себе ніяк не навчиться.
Минув тиждень. Я телефонувала подрузі через день, а вона щоразу відповідала все коротше.
— Як ти?
— Та нічого. Грубку підмазую.
— Вікна замовила?
— Ще ні.
— Чого?
— Потім, Тамаро. Мабуть, скоро в Неаполь треба. Гроші закінчуються.
Після тієї розмови я не знаходила собі місця.
У п’ятницю ми з Людою чистили яблука на пиріг. Я поклала ніж і все їй розповіла: і про п’ять тисяч, і про конверт, і про Світланиних дітей.
Донька слухала, підібгавши губи.
— Вона ж вам казала, що ще чотири тисячі на вікна має?
— Казала.
— То де вони?
— От і я хочу знати.
Люда помовчала.
— Мамо, кличте її до нас. Тільки не сваріть одразу. Бо вона й сюди перестане приїжджати.
Наступного ранку я зателефонувала.
— Свєто, по тебе Сашко заїде.
— Навіщо? Я ж недавно була.
— Бо скучила.
— Тамаро, мені дрова скласти треба…
— Допоможемо з дровами. Сумку збирай.
О другій вона вже сиділа в нас на дивані й гріла чашкою почервонілі пальці.
Я намагалася почати здалеку. Вистачило мене на три хвилини.
— Де гроші на вікна?
Світлана поставила чашку.
— Тільки не починай.
— Ігор?
Вона кивнула.
— Скільки?
— Три тисячі.
Я притисла долоню до чола.
— Свєто…
— Позичив! Сказав, до літа поверне.
— А раніше повертав?
Вона мовчала.
— На що цього разу?
— У сватів дах потік. І ще на весілля треба їхати, подарунок…
— У сватів дах, а в тебе що? З твоїх вікон не дме?
— Не кричи на мене.
Я замовкла. Світлана сиділа, втупившись у чашку.
— Я не кричу, — сказала вже тихіше. — Я боюся за тебе.
— Та знаю я…
— Ні, послухай. Ти йому хоч сказала, що на ремонт збирала?
— Сказала.
— А він?
Вона знизала плечима.
— Що я ще зароблю.
Мені аж подих перехопило.
— А якщо не зможеш?
Світлана потерла зап’ясток.
— То я в нього теж спитала.
— І що він відповів?
— «Мамо, не накручуй себе».
Я сіла поруч.
— Тобі не треба знову заробляти на їхні подарунки. Тобі треба в теплі жити.
— Вони ж мої діти, Тамаро.
— А ти їхня мати. Не тільки та, що дає.
У дверях з’явилася Люда з папкою.
— Тітко Світлано, можна я дещо покажу?
— Ще й ти мене сваритимеш?
— Ні. Квартиру покажу.
Світлана здивовано підвела голову.
Люда розклала на столі роздруковані фотографії.
— За дві вулиці від нас продають однокімнатну. Другий поверх, суха, тепла, опалення своє. Господиня виїжджає до доньки, хоче п’ятнадцять тисяч доларів.
— Гарна, — чемно сказала Світлана й відсунула фотографії. — Тільки я тут до чого?
— Ви можете її купити.
— Людо, не жартуй так.
— Я не жартую.
Світлана повернулася до мене.
— Тамаро, скажи їй. У мене тисяча євро лишилася. На квиток і на перший час.
— П’ять тисяч дам я.
— Ні.
Вона так різко випросталася, що чай хлюпнув на блюдце.
— Навіть не думай. Ти їх сама тяжко заробила.
— Я позичу. Як ти мені позичала.
— То було не те!
— Тепер буде по-справжньому.
Люда посунула ближче аркуш із розрахунками.
— Господиня погодилася на виплату до весни, якщо зараз внести значну частину. Ми з нею говорили. За пів року на двох роботах ви можете назбирати решту. Тут усе пораховано: дорога, ваші витрати, оформлення. Мамі повернете пізніше, без поспіху.
Світлана дивилася на цифри.
— Пів року?
— Буде важко, — чесно сказала Люда. — Але це не ще двадцять років без кінця. І гроші підуть на ваше житло.
— А якщо знову попросять?
— Скажете, що не маєте вільних грошей, — відповіла я. — Бо це правда. Вони вже будуть вкладені у квартиру.
— Ігор образиться.
— Може, й образиться.
— Оксана скаже, що я про онуків забула.
Я взяла її за руку.
— А ти забула?
— Ні!
— От і все. Любити їх можна й без переказу щомісяця.
Світлана знову схилилася над фотографією маленької кухні.
— А там справді тепло?
Люда відразу кивнула.
— Ми з Сашком були. Можемо хоч зараз поїхати подивитися.
— І воду носити не треба…
— Не треба.
— І ви близько?
Я всміхнулася.
— Дві вулиці. Навіть посваритися як слід не встигнемо — уже миритися прийдемо.
Вона прикрила рот долонею. Кілька секунд сиділа мовчки, а тоді прошепотіла:
— Я ж ніколи нічого такого для себе не купувала.
— От і почнеш.
Того дня ми поїхали дивитися квартиру. Світлана довго відчиняла й зачиняла вікно, крутила кран, питала про плату за опалення. А коли вийшли на балкон, тихо сказала мені:
— Тут бузок унизу. Уявляєш, як навесні пахнутиме?
Я зрозуміла: погодилася.
Ті пів року далися їй нелегко.
Бувало, телефонувала мені пізно ввечері.
— Тамаро, Оксана просить хоч триста євро. Каже, дітям одягнутися нема в що.
— А в неї зарплата є?
— Є.
— У чоловіка?
— Є.
Пауза.
— Думаєш, не відправляти?
— Думаю, ти вже знаєш відповідь.
Іншим разом вона сама сказала:
— Відмовила.
— Як ти?
— Погано. Руки трусяться.
— Чаю зроби. Я побуду на лінії.
Ми сиділи кожна на своїй кухні: я — вдома, вона — у Неаполі. Слухали, як закипає вода.
Згодом її дзвінки змінилися.
— Черговий платіж пішов, Тамаро.
Або:
— Люді скажи, нехай перевірить, чи все дійшло.
Одного вечора вона раптом засміялася:
— Купила собі черевики.
— Нарешті!
— Нові. Не на розпродажі. Міряла, і продавчиня питає, чи зручні. А я мало не заплакала. Зручні, кажу. Дуже.
Навесні ми зустрічали її біля будинку за дві вулиці від нашого.
Сашко тримав коробку з чайником і чашками. Люда раз по раз визирала з-за його плеча.
— Он іде!
Світлана була у світлому плащі, з коротко підстриженим волоссям. Побачивши нас, зупинилася.
— Ви чого тут стоїте?
— Та гуляємо з чайником, — відповів Сашко. — Не щодня ж така погода.
Вона засміялася й кинулася нас обіймати.
На другому поверсі довго не могла влучити ключем у замок.
— Дай допоможу, — запропонувала я.
— Ні. Я сама.
Повернула ключ, натиснула ручку — й завмерла.
У квартирі пахло чистотою і трохи свіжою фарбою. Крізь відчинене вікно долинали голоси з подвір’я.
Світлана повільно пройшла до кімнати, торкнулася підвіконня, тоді сіла на стілець, який залишила колишня власниця.
— Ну от, — сказала Люда. — Тепер ви вдома.
Подруга підвела на нас очі.
— Мені аж не віриться. Уранці прокинуся — і не треба прислухатися, чи чужа людина не кличе. Не треба бігти на зміну…
— Спершу виспишся, — сказала я.
— А потім?
— А потім прийдеш до мене на каву.
Вона кивнула й витерла очі.
— Тамаро, я тобі позику поверну.
— Повернеш. Тільки не ціною здоров’я. Ми ж домовлялися.
Сашко вже розпаковував чайник, Люда шукала, куди поставити чашки. Світлана проводжала їх поглядом і раптом тихо сказала:
— Ігор подзвонив.
Я сіла поруч.
— І як?
— Спочатку місяць не розмовляв. Сказав, що я змінилася, тільки про себе думаю. А тиждень тому набрав… Запитав, який у мене тиск.
Вона усміхнулася невпевнено.
— Уявляєш? Я спершу чекала, коли почне про гроші. А він тільки запитав, чи тяжко було їхати. І сказав, щоб подзвонила, як доїду.
— Подзвонила?
— Так.
Світлана трохи помовчала.
— Може, ще навчаться?
Я обійняла її за плечі.
— Хотілося б.
— А якщо ні?
— Ти все одно маєш право жити у своїй теплій хаті. Не треба його заслужити.
Вона притулилася до мене, як колись у нашій тісній кімнатці в Неаполі. Тільки тепер не було ні зібраної валізи біля дверей, ні будильника, який за кілька годин мав гнати когось із нас на роботу.
З кухні гукнула Люда:
— Тітко Світлано, де у вас цукор?
Подруга підвела голову.
— У мене?
І засміялася — розгублено, щасливо.
— Зараз. Я сама принесу.
Того дня ми довго пили чай із нових чашок. Сашко пообіцяв прикрутити поличку на балконі, Люда радила купити вазони, а Світлана сперечалася, що спочатку поставить там два стільці.
— Навіщо два? — піддражнила я.
— А ти стоячи каву питимеш?
Усі засміялися.
Я дивилася на подругу, яка вже по-господарськи збирала зі столу порожні тарілки, і раптом згадала той ранок перед від’їздом: її сіре обличчя, зім’ятий край светра, п’ять тисяч у моїй руці.
— Свєто.
— Що?
— Завтра приходь до нас на обід.
Вона озирнулася й усміхнулася:
— Прийду. Тільки ненадовго.
— Кудись поспішаєш?
Світлана обвела очима свою маленьку кухню.
— Додому захочу.