Міксер приїхав у коробці завбільшки з тумбочку. Гліб вніс її в квартиру, притулив до стіни й витер чоло.
— Тільки не кажи, що передумала, — видихнув він.
— Про що передумала?
— Зараз побачиш.
За десять хвилин посеред кухні стояв важкий металевий міксер. Іржаво-червоний. Саме той.
— Глібе… — Настя завмерла. — Це ж він?
— Він. Нам сьогодні сім років, Насте. Вітаю.
Вона обняла його за пояс. Куртка була холодна з морозу, а щока — тепла.
— Ти взагалі знаєш, скільки він коштує?
— Маю приблизне уявлення. Я ж платив.
— Шістдесят п’ять тисяч! Звідки ти знав, що я саме його хочу?
— Бо три роки дивлюся, як ти відкриваєш одну й ту саму закладку. «Я тільки рецептики подивлюся», ага.
— Я думала, ти не помічаєш.
— Я багато чого помічаю, — сказав він і поцілував її в чоло.
Ось за це вона його й любила: він запам’ятовував те, на чому затримувався її погляд.
Премію Гліб отримав за контракт, який вибивав пів року: переговори з мережею клінік, відрядження, нескінченні перенесення зустрічей. Частину грошей він витратив на міксер, решту поклав на депозит.
Настя дванадцять років продавала кухні й навчилася читати людей по руках. Хто торкається цінника — уже майже купив, тільки торгується із собою. Хто водить лінійкою по стільниці — боїться помилитися.
На Гліба вона теж подивилася уважно. Втомлений, задоволений, він гладив долонею коробку. Настя хотіла, щоб цей вечір залишився тільки їхнім.
За тиждень прийшла Тамара Іванівна.
Настя почула, як брязнули ключі, а тоді зі входу долинуло:
— Ой. Що це за махіна?
Свекруха, навіть не знявши пальта, пройшла на кухню й торкнулася металевої чаші.
— Міксер, — сказала Настя. — Гліб подарував мені на річницю.
— На яку?
— Сім років.
— Сім років — не золоте весілля. Дорогий?
— Недешевий.
Тамара Іванівна повісила пальто на спинку стільця.
— А Діані за місяць тридцять. Дівчинка сама, іпотека. Життя нелегке.
— Я пам’ятаю про Діану, — сказала Настя.
— Ну от і добре. Ви ж розумієте.
— Що саме?
— Та нічого, Настюшо. Я просто сказала.
Вона пішла за десять хвилин, але після її візиту Настя ще довго ловила себе на тому, що дивиться на міксер.
У середу ввечері прийшло голосове.
Настя місила тісто. Гліб увімкнув повідомлення й поклав телефон на коліна. Щойно зазвучав материн голос, плечі в нього напружилися.
— Глібцю, я тут подумала. Діана мріє про новий телефон, флагман, із трьома камерами. Я вже сказала їй, що брат на тридцятиріччя зробить усе, що треба. Я все продумала.
Повідомлення закінчилося. Гліб поклав телефон на стіл.
— Вісімдесят три тисячі, — сказав він.
— Що?
— Цей телефон. Я подивився ціну. Вона вже пообіцяла його Діані. За мене.
Настя витерла руки об рушник.
— І що ти їй відповіси?
— Не знаю. Насте, це ж моя мати.
— А гроші — наші. Вона навіть не спитала тебе.
Настя відкрила ноутбук і розгорнула таблицю: іпотека, страховка, ремонт санвузла, який вони вже двічі переносили. Окремим рядком — глемпінг у Карпатах на лютий. Перша справжня відпустка за три роки.
— Покажи мені, звідки взяти вісімдесят три тисячі.
Гліб подивився в таблицю, потім у вікно.
— Може, з Карпат? Я поверну з наступної квартальної премії. Чесно.
— Ти вже хочеш віддати гроші з нашої відпустки?
— Діана моя сестра. Тридцять років раз у житті буває.
— Глібе, вона сама тебе про телефон просила?
— Ні.
— То чому ти вже шукаєш, де взяти гроші?
Він потер обличчя долонями.
— Бо мама їй пообіцяла.
— Саме так. Мама пообіцяла, а ми повинні платити. У вашій родині щороку в когось ювілей, свято чи термінова потреба. І щоразу знаходяться наші гроші.
— Я поговорю з нею. Скажу про бюджет.
— Скажи не тільки про бюджет. Скажи, що вона не може обіцяти подарунки від твого імені без твоєї згоди.
— Мама таке сприймає як оголошення війни.
— А ти спробуй. Вона тебе хоча б запитала, чи ти хочеш у цій війні брати участь?
Наступного дня Тамара Іванівна зателефонувала Насті.
Та сиділа в машині після роботи. За день у неї було троє клієнтів, два перероблені кошториси й жодної нормально випитої кави.
— Настюшо, — солодко почала свекруха, — Гліб мені щось мимрив про іпотеку. Я доросла жінка, все розумію. Це ти його налаштовуєш проти сестри?
Настя заплющила очі.
— Він вас не мимрив. Він сказав правду. У нас спільний бюджет.
— І що?
— І ви пообіцяли Діані подарунок від його імені, не спитавши його.
— А на міксер гроші знайшлися? — голос свекрухи відразу підвищився.
— Міксер — подарунок чоловіка дружині. На наші гроші.
— Значить, дружині можна, а сестрі ні?
— Справа не в цьому. Гліб сам вирішив подарувати мені міксер. А телефон вирішили купити ви. За нього.
Кілька секунд у слухавці було тихо.
— Я тебе почула, — сказала Тамара Іванівна і скинула дзвінок.
Настя ще хвилину сиділа в машині, стискаючи ключі.
— Ну звісно. Почула, — пробурмотіла вона.
Вдома Гліб сидів у темряві перед вимкненим телевізором. Настя опустилася поруч. Він присунувся ближче й узяв її за руку. Пальці були холодні.
— Мама дзвонила? — спитала вона.
— Дзвонила. Сказала, що я покинув сім’ю.
— А Діана?
— Плакала. Каже, їй соромно перед подругами. Вона вже всім розповіла про телефон.
— Але ж вона сама тебе не просила.
— Не просила. Мама пообіцяла, а вона похвалилася. — Він гірко всміхнувся. — І тепер обидві чекають, що я все виправлю.
— А ти чого хочеш?
Гліб довго мовчав.
— Я згадав свій тридцятий день народження. Діана подарувала мені кухоль із магазину біля будинку. «Кращий брат».
— Я пам’ятаю.
— А мама сказала: «Не ображайся, вона в пошуку». — Він хмикнув. — Діані вже тридцять, вона все ще в пошуку. А я все ще банкомат.
Настя поклала голову йому на плече.
— Слухай, а пам’ятаєш, вона хотіла спробувати політати в аеротрубі?
— Хотіла. Давно говорила.
— Подаруймо сертифікат. Там приблизно десять тисяч.
— Вона образиться. Чекає ж телефон.
— Може, й образиться. Але ми виберемо подарунок самі. І Карпати залишаться.
Гліб стиснув її долоню.
— Я хочу їй щось подарувати. Просто не хочу, щоб за мене вирішували.
— От і подаруємо політ.
Діана святкувала у лофті. Цегляні стіни, гірлянди, довгий стіл, гості з келихами. Сама вона сиділа на чолі столу в білій атласній сукні й усміхалася.
Коли дійшла черга до подарунків, Гліб підвівся. В одній руці він тримав кремові троянди, у другій — конверт.
— Діано, з ювілеєм. Це від нас із Настею.
— Дякую! — Вона швидко розкрила конверт і дістала картку. Усмішка зникла. — Що це? Політ… у трубі?
— В аеротрубі, — сказав Гліб. — Ти ж хотіла спробувати. Кажуть, відчуття як у вільному падінні.
За столом притихли. Тамара Іванівна підвелася, відсунувши стілець.
— А де подарунок?
Гліб повернувся до неї.
— Ось подарунок, мамо.
— А телефон де? Ти ж знав, як вона його хоче!
— Ти обіцяла їй телефон. Від мого імені, але мене не питала.
— Ти міг би хоч у день народження сестри…
— Мамо, досить. Ми подарували те, що вибрали самі. Сертифікат коштує десять тисяч. Якщо цього мало, скажи — заберемо назад.
Він простягнув руку до конверта. Діана швидко накрила його долонею.
— Не треба, — буркнула вона. Поклала конверт у сумочку й додала: — Дякую.
Тамара Іванівна почервоніла. За столом зашепотілися, а тоді хтось поспішно підняв келих:
— Давайте за іменинницю. Діано, за тебе!
Розмова поступово повернулася, але свекруха до кінця вечора не зверталася до Гліба. Навіть хліб і салат передавала через інших.
Вони доїли торт, попрощалися й пішли.
У машині Гліб довго не заводив двигун.
— Вона подивилася на конверт, наче там сміття, — сказав він нарешті. — І я знову згадав той кухоль.
— Ти чекав, що вона зрадіє?
— Я все життя чекаю. Думаю: от буду досить хорошим, і мене нарешті залишать у спокої. Скажуть: «Вистачить, ти нам нічого не винен».
Він повернувся до Насті. Світло вітрини падало йому на обличчя.
— А воно не закінчується. Просто щоразу новий рахунок.
— Тоді не платімо за нього, — тихо сказала Настя.
— Ага.
Він сказав це втомлено. Настя не стала його підганяти. Вони ще трохи посиділи мовчки, а тоді поїхали додому.
Тамара Іванівна не телефонувала три тижні. За сім років їхнього шлюбу такого ще не було.
— Як думаєш, образилася назавжди? — спитав одного вечора Гліб.
Настя глянула на нього.
— Ти справді в це віриш?
— Ні. Але помріяти можна.
Невдовзі Діана виклала сторіс зі свого польоту. У касці, в аеротрубі, вона переверталася вниз головою й сяяла від захоплення. Підпис був: «Коли сама собі найкраща компанія».
— Сама собі, значить? — Гліб підсунув телефон Насті.
— Авжеж. І сама собі сертифікат подарувала.
Вони перезирнулися й засміялися. Вперше за місяць їм було просто смішно.
А в лютому вони поїхали в Карпати. Гуляли на лижах між засніженими смереками, дивилися на гори й поверталися до будиночка з червоними від морозу щоками.
Увечері Гліб помітив її телефон на тумбочці.
— Не перевіриш?
Настя глянула на екран і підтягнула ковдру до підборіддя.
— Завтра.
Вона вимкнула світло. Уперше за рік їй не хотілося перед сном дивитися в телефон.