— Ти стільки віддала за оце?!
Тарас стояв у передпокої зі зім’ятим чеком у руці. Галина ще не встигла зняти плащ, а вже притискала пакет до грудей, ніби могла захистити його від чоловікового голосу.
— За сукню, Тарасе. Це сукня.
— Я бачу, що не мішок картоплі! Ціну ти бачила?
— Бачила. Я ж її купувала.
Він різко глянув на неї. Галина й сама злякалася своєї відповіді.
— Мені сьогодні премію дали, — додала тихіше. — Я подумала, що можу…
— Що ти можеш? У нас гроші зайві з’явилися?
— Я не брала з тих, що на продукти. І за квартиру вже заплачено.
Тарас смикнув шнурівку, стягнув черевик і жбурнув під тумбочку. Підставка для парасольок хитнулася й упала.
— Могла б мені взуття купити. Дивись, підошва відходить! Або м’яса нормального взяти, риби. Ні, їй сукню захотілося!
Галина дивилася на перекинуту підставку.
— Черевики ми тобі купимо.
— За що? За твою ганчірку?
Вона міцніше стиснула ручки пакета.
— Не називай її так.
— А як називати? Куди ти в ній підеш? По хліб? На дачу до сестри картоплю чистити?
Відповіді вона не мала. У театр вони не ходили. У ресторані востаннє були на Максимовому випускному. А на дачі Тарасової сестри вона справді найчастіше стояла біля мийки.
Але ще годину тому це не мало значення.
Вона поверталася з роботи й зупинилася перед вітриною маленької крамниці. На манекені висіла вишнева сукня. Не блискуча, не вигадлива — просто гарна. Така, до якої захотілося доторкнутися.
— Заходьте, у нас відчинено, — гукнула продавчиня, помітивши її біля дверей.
— Та я тільки подивлюся.
— Звісно.
Усередині Галина спершу навіть не підійшла до сукні. Удавала, що розглядає светри, перевіряла цінники. Потім усе-таки спитала:
— А ту, з вітрини… можна приміряти?
— Можна. Зараз ваш розмір знайду.
— Я, може, й не купуватиму.
— Приміряти можна й без обіцянки купити.
Коли Галина вийшла з кабінки, продавчиня усміхнулася:
— Ну от. Погляньте.
Галина стала перед дзеркалом і машинально потягнула тканину на животі.
— Тут не дуже обтягує?
— Ні. Не смикайте, вона гарно лягла.
Галина опустила руки.
У дзеркалі була вона — з утомленими очима, з першими зморшками біля губ. Але водночас зовсім інша. Вишневий колір освіжив обличчя, підкреслив очі. Звідкись з’явилася талія.
— Я й забула… — почала вона й замовкла.
— Що?
— Що можу так виглядати.
Продавчиня нічого не сказала. Лише дала їй ще трохи постояти перед дзеркалом.
Галина розрахувалася премією. Дорогою додому кілька разів зазирала в пакет і всміхалася сама до себе.
Тепер Тарас вирвав чек із її пальців, хоча вона й не помітила, коли потягнулася його забрати.
— Завтра повернеш.
— Тарасе…
— Що — Тарасе? Бирки цілі?
Вона кивнула.
— От і добре. Скоро опалення, платіжки прийдуть. Доросла жінка, а як мала дитина.
Він пішов на кухню. Клацнув дверцятами холодильника.
— Вечеряти будемо?
Галина ще кілька секунд стояла в передпокої.
— Будемо.
У спальні вона дістала сукню. Провела долонею по тканині, обережно склала назад. Зверху поклала чек.
За стіною вже говорив телевізор.
— Галю! То ти йдеш?
— Зараз.
Тієї ночі вона не спала.
Тарас ліг, повернувся на бік і за кілька хвилин засопів. Галина слухала його дихання й пригадувала речі, які раніше чомусь не складалися в одну картину.
«Мені перед начальством треба пристойно виглядати».
Це коли він купував третю дорогу сорочку.
«Навіщо тобі чоботи за такі гроші? Ти ж із кабінету не виходиш».
Це коли в неї протікали старі.
«Гарна сковорідка. Сама казала, що стара пригорає».
Це на день народження.
Вона тоді подякувала. Ще й вечерю святкову на тій сковорідці готувала.
Коли Максим був малий, вони справді рахували кожну гривню. Галина доношувала сестрині пальта, перешивала штани, розпускала старі светри на нитки. Казала собі: підросте син — стане легше.
Син виріс. Зарплати стали кращими. Тарас поміняв машину, купив добру зимову куртку, знайшов перукаря, до якого їздив через пів міста.
А Галина так і залишилася в тому «поки що».
Уранці вона підсмажила яєчню, зробила бутерброди. Тарас вийшов із ванної, пахнучи одеколоном, сів за стіл.
— Каву вже зварила?
— Так.
— Добре. Я сьогодні пізніше буду. Хлопці в баню покликали.
Галина поставила перед ним чашку.
— У баню?
— А що?
— Нічого.
Він надкусив бутерброд.
— І не забудь про крамницю. Гроші поклади в комод, у верхню шухляду. Треба за діагностику машини віддати.
Галина сперлася пальцями на край стола.
— Тобто всю премію?
— Ну ти ж уже все одно її витратила. Тепер хоч на щось потрібне підуть.
Вона відвернулася до мийки.
— Ти чого мовчиш? Чула?
— Чула.
Крамниця саме відчинялася, коли Галина підійшла до дверей.
Продавчиня впізнала її відразу.
— Доброго ранку. Щось не підійшло?
— Підійшло.
Дівчина перевела погляд на пакет.
— Я хочу повернути, — поспішила сказати Галина. — Вибачте. Бирки всі на місці. Я вдома навіть не вдягала.
— Добре, зараз оформимо.
— Вона справді гарна. Просто я… поквапилася.
Продавчиня обережно розгорнула сукню.
— Не треба виправдовуватися. Ви маєте право повернути покупку.
Галина кивнула й опустила очі. Від цих простих слів їй чомусь стало ще важче.
Коли гроші лягли на прилавок, вона не відразу їх узяла.
— Якщо захочете, приходьте ще, — сказала дівчина. — Будемо раді.
— Дякую.
Надворі мрячило. Галина дійшла до зупинки, постояла, пропустила свій автобус і дістала телефон.
— Степане Івановичу, доброго ранку. Можна мені сьогодні день за свій рахунок?
— Щось сталося?
— Погано почуваюся. Звіти я вчора здала, а накладні…
— Галино Петрівно, які накладні? Ідіть додому. Треба — лікаря викликайте.
— Ні, я просто відпочину.
— То відпочивайте. Без вас один день не розвалимося.
Додому вона не пішла. Довго блукала центром, поки змерзли пальці. Побачила кав’ярню й зупинилася біля вікна.
«Чай удома є», — подумала за звичкою.
Потім відчинила двері.
Замовила чай із лимоном, сіла в кутку. Обхопила чашку долонями, та зігрітися не встигла.
— Галю?
Вона підвела голову.
— Даринко?
— Та невже! Можна до тебе?
Колишня колега вже відсувала стілець. Коротка стрижка, світле пальто, жваві очі. Галина пам’ятала її зовсім іншою — змученою жінкою, яка в обідню перерву виходила в коридор відповідати на чоловікові дзвінки, а поверталася бліда й мовчазна.
— Ти коли приїхала? — спитала Галина.
— Кілька днів тому. До мами, ще документи треба доробити. А ти чого тут серед робочого дня?
— Відпросилася.
Дарина придивилася уважніше.
— Галю… Що сталося? Максим?
— Ні, з Максимом усе добре.
— Тарас захворів?
— Ні.
Галина спробувала всміхнутися.
— Просто я сьогодні сукню повернула.
Дарина не здивувалася й не засміялася. Підсунула ближче серветки.
— Розкажи.
— Та що там розповідати? Купила дорогу річ. Не подумала.
— Це ти так вважаєш?
Галина стиснула губи. Похитала головою.
— Учора він сказав, що я гроші на ганчірку спустила. А я ж, Даринко… я коли її вдягла…
Голос урвався.
— Ти собі сподобалася? — тихо спитала Дарина.
Галина кивнула, і сльози покотилися самі.
— Так. Уявляєш? Стою перед дзеркалом і думаю: невже це я? Не в тому светрі, що вже й кольору не має. Не в чужому пальті. Просто я. І мені гарно.
— Уявляю.
— А тепер сиджу тут і реву через сукню. Сором який.
— Не через сукню ти плачеш.
Галина витерла щоки серветкою.
— Я все розумію, гроші треба берегти. Я ж бухгалтер. Але чому на мені? Чому завжди на мені?
Дарина мовчки торкнулася її руки.
— Йому сорочка потрібна — купуємо. Куртка — купуємо. Машина застукала — ремонтуємо. А я тільки щось собі… одразу платіжки, продукти, важкі часи. Наче я не плачу за ті продукти! Наче моєї зарплати в домі немає!
Слова виходили уривками, одне за одним.
— На день народження гроші подарував. Думаю: нарешті чоботи куплю. За тиждень забрав на гуму для машини. Сказав: «Ти ж теж їздиш». І я погодилася. Даринко, я ще й погодилася!
— Бо ти думала про вас обох.
— А він?
Дарина не поспішала відповідати.
— А він зараз про кого думає?
Галина відвела очі до вікна.
— Каже, дбає про сім’ю.
— Ти — теж сім’я, Галю.
Вони помовчали.
— Я ж не вимагаю нічого такого, — знову заговорила Галина. — Не хочу, щоб він мене утримував. Я сама працюю. Просто… щоб не кричав. Щоб хоч раз сказав: «Тобі гарно». Невже це так багато?
— Ні.
— Він не п’є. Не гуляє.
— А тобі від цього не боляче?
Галина похитала головою.
Дарина відкинулася на спинку стільця.
— Пам’ятаєш, як я казала: «Він тільки напідпитку такий, а тверезий нормальний»?
— Пам’ятаю.
— Я так собі пояснювала, чому маю терпіти. У тебе інші пояснення. Але від того, що комусь буває гірше, тобі легше не стане.
— І що мені робити? Піти? Через сукню?
— Не вирішуй зараз усе життя. Спочатку скажи йому. Не про ціну. Про те, що він тебе принизив.
— Я намагалася…
— Я знаю. Але скажи так, щоб самій почути себе. Без «вибач, що потурбувала».
Галина гірко всміхнулася.
— Він скаже, що я вигадую.
— Може. Тоді й думатимеш, що далі.
Дарина відкрила сумку, дістала гаманець.
— І ще. Я серйозно, не відмахуйся одразу. У нас в офісі потрібна людина на документи. Первинка, рахунки, звіряння. Не керувати всією бухгалтерією з першого дня, а нормальна робота, з якою ти впораєшся.
— У Чехії?
— Так. Я можу поговорити з керівницею. Розкажу, що ти вмієш. Житло на перший час є — у мене.
— Даринко, я ж мови не знаю.
— Учити доведеться. Легко не буде, брехати не стану. Але там наші працюють, допоможемо.
— Я ніколи сама так далеко не їздила.
— Я теж колись не їздила.
Дарина поклала перед нею кілька купюр.
Галина відразу відсунула їх.
— Ні. Навіть не починай.
— На дорогу. Якщо надумаєш.
— Я не знаю, коли поверну.
— Коли зможеш.
— А раптом нічого не вийде?
— Тоді шукатимемо інший вихід. Галю, я не обіцяю тобі рай. Я пропоную місце, де можна спокійно подумати й почати щось змінювати.
Галина дивилася на подругу, не вірячи, що ця розмова відбувається з нею.
— Мені страшно.
— Знаю.
— Дуже.
— Я поруч.
Гроші вона все-таки взяла. Сховала в дальню кишеню сумки, наче саме їх хтось міг помітити й відібрати.
Увечері Тарас повернувся задоволений, розпарений після бані.
— Ух, добре посиділи! Іван машину взяв, треба ж було подивитися. Я теж уже свою мінятиму, досить на цьому кориті їздити.
Галина дістала з духовки картоплю з куркою.
— Помий руки. Вечеря готова.
— О, пахне добре.
Він сів за стіл, потягнувся по хліб.
Галина поставила тарілку й сіла навпроти.
— Я сукню повернула.
— От і правильно.
— Гроші в комоді.
— Молодець. Бачиш, коли спокійно подумаєш, сама все розумієш.
Вона зчепила пальці під столом.
— Тарасе, я хочу поговорити.
— Говори.
— Тільки подивися на мене, будь ласка.
Він підвів очі.
— Ну?
— Мені було дуже боляче вчора.
— Галю…
— Зачекай. Дай договорити.
Він зітхнув, але промовчав.
— Я ту премію заробила. Не вкрала, не взяла з грошей на комунальні. І я не розумію, чому мусила стояти перед тобою й виправдовуватися.
— Бо треба витрачати з розумом.
— Я й витратила з розумом. На річ, яка мені потрібна.
— Сукня тобі потрібна?
— Так.
Він скривився.
Галина відчула, як тремтить підборіддя, й міцніше стиснула руки.
— Мені хочеться мати гарні речі. І щоб ти не називав їх ганчірками. Щоб не розмовляв зі мною так, наче я мала дитина. Я твоя дружина, Тарасе.
— Я знаю, хто ти.
— Тоді чому ти мене не чуєш?
Він поклав виделку.
На мить Галина затамувала подих.
— А що я маю почути? — запитав він. — Що тобі погано живеться? Квартира є, їжа є. Я працюю. Не валяюся під парканом, коханок не заводжу. Чого тобі бракує?
— Поваги.
— Ой, почалося.
— Я серйозно.
— І я серйозно. Надивилася чогось, тепер сидиш мені тут розповідаєш. Я тебе люблю, чого ще?
Галина дивилася на нього.
— А сказати «вибач» за вчора можеш?
— За що?
Вона повільно розтиснула пальці.
— Зрозуміло.
— Ну от і добре. Підлий мені чаю, цей холодний.
Чайник стояв біля його ліктя. Галина подивилася на нього, тоді на чоловіка.
— Сам налий.
Тарас здивовано насупився, але вона вже встала з-за столу.
Наступного вечора він прийшов із великою коробкою.
— Галю, йди сюди! Дивись, як вдало взяв!
На стільці в передпокої лежали нові шкіряні черевики. Тарас дістав один, зігнув підошву, провів пальцем по шву.
— Міцні. І хутро справжнє. Не те що зараз роблять.
Галина зупинилася у дверях кухні.
— Ти ж збирався за діагностику платити.
— Заплачу. Майстер до понеділка почекає. А ці — остання пара мого розміру. Треба було брати.
— За мою премію?
— Ну так. Ще й доклав трохи. Зате річ! Не на один сезон.
Він поставив черевик на підлогу й почав приміряти.
— Як тобі?
Галина дивилася, як його нога легко входить у нове взуття.
— Добрі.
— А ти чого така? У мене ж старі розлазяться, сама бачила.
— Бачила.
— Ну от. Треба радіти.
Вона кивнула й повернулася на кухню.
Цієї ночі сліз не було.
Галина лежала поруч із чоловіком і вперше не шукала для нього виправдань. Не «втомився». Не «так вихований». Не «зараз важкий час».
Вона сказала, що їй боляче. Він почув — і попросив чаю.
Уранці, дочекавшись, поки за ним зачиняться двері, вона зателефонувала Дарині.
— Ти вже квиток купила?
— Ще ні. А що?
— Візьми два.
У слухавці стало тихо.
— Галю, ти вирішила?
— Так.
— Поговорили?
— Поговорили.
Дарина більше не розпитувала.
— Добре. Зараз скажу, які документи перевірити. Закордонний паспорт у тебе є?
— Є. Ще Максим казав зробити, щоб я до нього з ним у подорож поїхала. Так і не поїхала.
— Сьогодні зустрінемося. Усе подивимося разом.
На роботі Степан Іванович довго крутив у руках її заяву.
— Галино Петрівно, може, у відпустку? Відпочинете, а там вирішите.
— Я вже вирішила.
— Зарплата? Давайте поговоримо про надбавку.
— Дякую вам. Але не в зарплаті справа.
Він зняв окуляри.
— Вас тут хтось образив?
— Ні. Тут — ні.
Керівник уважно глянув на неї й більше не вмовляв.
Домовилися про звільнення за угодою сторін. Галина передала справи, дописала колезі пояснення до таблиць, залишила всі паролі. Виходячи з кабінету, двічі перевірила, чи нічого не забула.
Біля дверей Степан Іванович сказав:
— Якщо що — телефонуйте.
Галина раптом відчула, що знову може заплакати.
— Дякую.
У п’ятницю ввечері вона повідомила Тарасові:
— Я звільнилася.
Він повільно опустив пульт.
— Що?
— У неділю їду з Дариною до Чехії. Вона допоможе з роботою. Спочатку житиму в неї.
Галина чекала крику. Уже приготувалася відповідати, що рішення прийняте.
Та Тарас раптом усміхнувся.
— На заробітки?
— Працювати.
— Оце правильно! Давно тобі казав, що в тій конторі ловити нічого. А скільки платитимуть?
— Ще остаточно не домовилися.
— Ну, все одно більше, ніж тут. Молодець, Галю! Нарешті заживемо.
Він підвівся, пройшовся кімнатою.
— Спочатку ремонт зробимо. Бо ті шпалери вже страшні. Потім машину поміняємо. Не нову, звісно, але років на п’ять свіжішу. А там подивимося.
Галина сиділа нерухомо.
— Ти мене чув? Я їду.
— Та чую! Я ж кажу — правильно робиш. Дарина давно там? Знає, де краще влаштуватися?
— Давно.
— От і добре. Тільки з переказами треба розібратися, щоб на комісіях не втрачати.
— Тарасе…
— Що?
Вона хотіла спитати, чи не буде він сумувати. Чи не хвилюється. Чи розуміє взагалі, що вона вперше їде в чужу країну, залишає роботу, на якій минуло десять років.
Але він уже знову рахував щось уголос.
— Якщо щомісяця відкладати, то до літа можна й машину дивитися…
— Нічого, — сказала Галина.
У суботу вона зателефонувала Максимові.
— Мамо, ти серйозно?
— Так, сину.
— А чому не сказала раніше?
— Сама не знала, чи зможу.
Він помовчав.
— Ти до Дарини їдеш? Я її пам’ятаю?
— Пам’ятаєш. Вона колись до нас на день народження приходила.
— Мамо… А ти з татом посварилася?
Галина сіла на край ліжка.
— У нас давно не все добре.
— Ти мені не казала.
— Не хотіла тебе втягувати.
— Я ж уже дорослий.
— Знаю.
На тому кінці стало чутно, як Максим видихнув.
— Скинь мені квиток і адресу, де житимеш. І напиши, як доїдеш. Добре?
Галина притиснула долоню до рота.
— Добре.
— І якщо щось буде треба — дзвони. Не мовчи, як завжди.
— Не буду, сину.
Валізу вона збирала довго. Не тому, що речей було багато. Просто щоразу, дістаючи щось із шафи, питала себе: це мені справді потрібне чи я знову беру, бо шкода викинути?
Старий сірий светр залишила.
За ним — вицвілу блузку й спідницю, яку двічі перешивала.
Узяла кілька теплих речей, зручне взуття, аптечку, документи. Між одягом поклала фотографію Максима.
Тарас зазирнув до спальні.
— Уже все? Дай, допоможу застебнути.
Він натиснув на кришку валізи, потягнув блискавку.
— Ну от. А ти боялася. Зранку відвезу вас із Дариною.
— Дякую.
— Тільки там не витрачай зайвого. Перший час треба перетерпіти, щоб гроші назбирати.
Галина підняла на нього очі.
— Я вже довго терпіла.
— Що?
— Кажу, будильник постав. Щоб не запізнитися.
Коли він вийшов, вона ще трохи посиділа біля валізи.
Про розлучення вона скаже пізніше. Коли приїде, облаштується й зможе говорити без страху, що знову дасть себе перебити. Не знала ще, як саме це буде, але повертатися до колишнього життя не збиралася.
Уранці на вокзалі Тарас поставив валізу біля автобуса.
— Ну, давай. Працюй там. Телефонуй.
— Телефонуватиму.
— І щодо грошей одразу дізнайся, як краще пересилати.
Дарина стояла трохи осторонь, удаючи, що перевіряє квитки.
Галина подивилася на чоловіка. Він був у нових черевиках. Чистих, добротних, зручних.
— Бережи себе, Тарасе.
— Та що мені зробиться? Ти там дивись не захворій, бо лікування дороге.
Вона кивнула й піднялася в автобус.
Дарина сіла поруч, прибрала сумку під сидіння.
— Води хочеш?
— Трохи пізніше.
За вікном Тарас махав рукою. Усміхався. Показав на телефон: мовляв, не забудь подзвонити.
Галина теж підняла долоню.
Автобус рушив. Тарас відійшов від платформи, ще раз махнув і зник за вікном.
— Як ти? — спитала Дарина.
Галина довго дивилася на мокру дорогу.
— Боюся.
— Я теж боялася.
— Але повертатися не хочу.
Дарина накрила її руку своєю.
— То поки просто їдьмо.
Галина відкинулася на спинку крісла. Уперше за останні дні їй вдалося вдихнути на повні груди.
Попереду були чужа мова, нова робота, незнайомі вулиці. Вона знала, що не все вийде відразу. Що сумуватиме за сином, за своїм містом, навіть за деякими дрібницями з дому.
Але тепер могла сама вирішувати, як житиме далі.
— Даринко?
— Що?
Галина ледь усміхнулася.
— З першої зарплати поверну тобі борг.
— Не поспішай.
— Поверну. А тоді куплю собі сукню.
Дарина усміхнулася у відповідь.
— Вишневу?
— Вишневу.
— І куди підемо?
Галина вперше засміялася — тихо, ще трохи невпевнено.
— Придумаємо. Тепер обов’язково придумаємо.