— Танько! Агов! Ви тут?
Тетяна випросталася над ящиком із картоплею й глянула на ворота. У двір уже заходили брат Борис із дружиною Мариною.
— О, братик приїхав. А зателефонувати перед дорогою не міг?
— Та я ж до рідної сестри! Навіщо дзвонити? Ви тут?
— Як бачиш. Де ж нам бути в розпал збору врожаю?
— Мало що, — знизав плечима Борис. — Може, нічого й не вродило цього року? Дощів скільки було!
— Ще й як уродило! — озвався з прибудови Олександр. — Ходімо, покажу.
Непроханих гостей Сашко не любив, але похвалитися городом завжди був готовий. Борис потер долоні й рушив за ним. За будинком біля порожніх грядок стояли ящики, а під деревами — мішки з фруктами.
— Оце картоплю накопали, — показав Олександр. — А там буряк, морква, цибуля.
— А в мішках що? — запитала Марина, поглядаючи на сад.
— Яблука й груші, — відповіла Тетяна. — На повидло підуть.
— От вам робити нічого! — пирхнув Борис. — На пенсії відпочивати треба. Ми з Мариною щодня набережною гуляємо. То в магазин зайдемо, то морозива в парку з’їмо.
— Гуляйте на здоров’я, — сказала Таня. — А ми з Сашком так занудьгували б. Нам тут добре.
— Добре? Тут ви не задоволення отримуєте, а радикуліт і артроз.
Марина кивнула й переглянулася з чоловіком.
— А де ж ви все це зберігатимете? — спитала вона.
— У льосі, де ж іще? — Тетяна кивнула на прибудову. — Там і для овочів, і для фруктів температура добра.
— Пам’ятаю цей льох, — протягнув Борис. — Батько звідти завжди маринади й варення носив. Ну гаразд, нам час. У місті ще справи.
— Уже? Я ж пиріг з яблуками спекла. Хоч кави випийте.
— Ніколи нам. Загорни пиріг із собою.
— Загорну, — сказала Таня. — Тільки ти ж ніби яблука наші не любиш?
— Та кислі вони! Пам’ятаю, як батьки їх хлопчакам роздавали. І навіщо ви з ними возитеся?
Тетяна глянула на брата, але промовчала. Загорнула пиріг у папір і винесла до машини.
— Тримай. Передавайте онукам вітання.
— Передамо, — відповіла Марина. — А ти бережи спину на городі.
Коли машина зникла за поворотом, Тетяна зітхнула:
— І навіщо він приїжджає, якщо в нас усе не так?
— Може, хоч пиріг сподобається, — сказав Сашко й узявся за ящик.
Борис підколював молодшу сестру ще з дитинства. Обоє виросли в цьому будинку, а потім одружилися й перебралися до міста. Батьки лишилися в селі. Коли їх не стало, хата кілька років стояла порожня, подвір’я заросло бур’яном, дах почав протікати.
Перед пенсією Таня запропонувала братові:
— Борю, давай разом до ладу хату приведемо. Приїжджатимемо по черзі, як на дачу.
— А хто той бур’ян виполюватиме? — скривився він. — І дах лагодити за що?
— Скинемося. Ми з Сашком частину роботи самі зробимо.
— Ні, Таню. Продати ділянку треба, оце й усе.
— Продати? Це ж батьківська хата! Та й земля гарна.
— Тобі гарна, ти й купуй мою половину.
Вони домовилися про ціну, навіть потиснули одне одному руки. Та за кілька днів Борис подзвонив знову.
— Таню, я подумав. Дешево я тобі віддаю.
— Як дешево? Ми ж по ринку домовлялися.
— Мало що домовлялися. У вас діти добре заробляють, допоможуть.
Тетяна не одразу знайшла, що відповісти.
— Борю, ми з тобою в цій хаті виросли. Ти справді хочеш ще грошей?
— Не хочете платити — знайдуться інші покупці.
Пізніше вона дізналася, що саме Марина вмовила його підняти ціну.
— У них діти заможні, — казала вона чоловікові. — Нехай додають. А не захочуть — продамо комусь чужому.
Таня так розхвилювалася, що їй стало зле із серцем. Діти, побачивши, як мати переживає, скинулися й допомогли батькам викупити братову частку.
Після того Таня довго не могла пробачити Борисові. Та роки минали, образа трохи вщухла, і вони потроху почали спілкуватися. Усе-таки він був її братом.
На пенсії Тетяна із Сашком узялися за хату всерйоз. Узимку жили в місті, а весну, літо й осінь проводили в селі. Відремонтували будинок, розчистили ділянку, посадили город.
Якось Борис подзвонив:
— Таню, ми з Мариною в суботу до вас заїдемо. Можна?
— Приїжджайте, — відповіла сестра. — Чаю поп’ємо.
Він довго озира т ися у дворі.
— Ого! Це ви тут таке зробили? Скільки ж грошей вклали? Мільйони?
— Які мільйони? — засміялася Таня. — Копійку до копійки збирали. Діти теж допомогли.
Марина штовхнула чоловіка під лікоть і прошепотіла:
— Казала тобі: треба було більше за частку просити.
— Та я ж попросив. Вони й так більше заплатили, ніж домовлялися.
— Треба було ще більше. Бачиш, гроші в них є.
— Та ну тебе, — відмахнувся Борис.
Відтоді він став навідуватися частіше: то сам, то з Мариною, то з онуками. Тільки попереджати перестав.
— Знову твій брат на подвір’ї, — казав Сашко, почувши знайоме «Танько!».
— Чую, — зітхала вона й ішла зустрічати гостей.
Борис же поводився так, ніби мав право приїжджати будь-коли: адже він тут виріс. Щоразу він оглядав город і починав своє:
— Ви ще не втомилися копати? Чого вам у місті не сидиться?
— Нам подобається, Борю, — відповідала Тетяна.
— Ага, спина болить — і подобається!
Таня не хотіла сваритися, хоча після його візитів ще довго не могла заспокоїтися.
— Ми ж у них допомоги не просимо, — скаржилася вона дочці. — Самі садимо, самі копаємо. Що йому до нашого городу?
— Мам, та він заздрить.
— Чому тут заздрити? Ми ж сили витрачаємо.
— А врожай? Ти бачила ціни на ринку? Хороші овочі й фрукти нині недешеві.
— Невже через картоплю можна заздрити рідній сестрі? — похитала головою Таня.
Наприкінці вересня, коли врожай уже склали в ящики й занесли до льоху, Тетяна з Олександром поїхали в місто на день народження старшого онука.
Повернулися за кілька днів. Біля воріт Сашко зупинився й показав на траву:
— Дивися. Наче машина заїжджала.
У дворі теж було щось не так. Двері прибудови виявилися прочиненими. Олександр спустився до льоху й одразу покликав дружину:
— Таню, йди сюди!
— Що там?
— Картоплі кількох ящиків немає. І моркви. А яблука з грушами де?
Тетяна спустилася слідом.
— Три мішки ж стояли… Сашку, нас обікрали?
— Схоже на те. Зараз камеру подивимося.
Камеру діт и встановили нещодавно, щоб узимку стежити за порожньою дачею. Олександр увімкнув запис. На екрані біля воріт зупинилася знайома машина.
— Та це ж Боря, — тихо сказала Таня.
Вони мовчки дивилися, як Борис із Мариною заходять на подвір’я, а потім виносять із льоху ящики й мішки.
— Це вони про льох розпитували, — нарешті мовила Тетяна. — А я ще пиріг їм загорнула.
Вона взяла телефон і набрала брата. Той відповів не одразу.
— Ти в нас був, поки ми в місто їздили?
— Був. А що?
— І з льоху дещо забрав?
— Тань, ну не починай.
— Ти забрав нашу картоплю, моркву, яблука! Без слова, потайки!
— Ти так кричиш, ніби ми в тебе хату забрали!
— Яке ти мав право заходити на подвір’я, коли нас немає? Хто тобі дозволяв у льосі господарювати?
— Тобі що, картоплі шкода? У вас там ціла тонна!
— Та хоч дві! Попросив би — ми б дали. Але ти спершу з нас сміявся, казав, що нам робити нічого. А тоді прийшов і вкрав те, що ми виростили!
У слухавці запала пауза.
— Ну, вкрав… — пробурмотів Борис.
— А як це називається?
Він нічого не відповів і поклав слухавку.
Тетяна ще тримала телефон біля вуха, коли до неї підійшов Сашко.
— Ну що він?
— Картоплі мені, бачиш, шкода. Навіть не вибачився.
Того ж дня вони змінили замки. Заяву в поліцію писати не стали, але з братом Тетяна довго не розмовляла.
Згодом вони все-таки потроху налагодили стосунки. Та коли Борис знову спробував пожартувати про їхній город, сестра зупинила його:
— Борю, досить. Ми працюємо для себе. І приїжджати без запрошення більше не треба.
— Он як? Для рідного брата двері зачинила?
— Не для брата. Для того, хто заходить без нас і бере чуже.
Борис образився. Вони з Мариною стали називати рідню жадібною і в село більше не навідувалися.
Тані з Сашком було не шкода ні картоплі, ні яблук. Їм хотілося лише, щоб поважали їхню працю та їхній дім. А без непроханих гостей їм на дачі стало спокійніше.