— От ти знову за своє, Олеже? Я ж не робот!
Надія вимкнула плиту й поклала лопатку біля сковорідки. У коридорі Софійка кликала її застебнути сукню на ляльці, Максим гукав із кімнати, що не може розв’язати задачу. На кухонному столі блимав ноутбук — замовник чекав на виправлений текст.
Олег відсунув тарілку.
— А що я такого сказав? Хочу нормально повечеряти у власному домі. Це вже злочин?
— Вечеря перед тобою.
— Учорашній суп і котлети?
— Суп учорашній. Котлети щойно посмажила.
— Я цілий день на роботі. Можна хоч у неділю щось свіже спекти? І прибрати нарешті ці іграшки? — він носком відсунув від стільця пластиковий самоскид. — Ти ж удома.
Надія глянула на нього й перепитала:
— Що?
— Ну не починай. Ти зрозуміла.
— Ні. Повтори. Я що?
Олег зітхнув:
— Сидиш удома з дітьми.
Вона коротко засміялася, але сміх одразу урвався.
— О п’ятій ранку Софійка прокинулася з кашлем. О сьомій я вже готувала сніданок. Потім прала, прибирала, шукала Максиму матеріали для школи. А між цим працювала. Шість годин, Олеже. За гроші. Не в ігри гралася.
— Я теж працюю.
— Знаю. Тільки твій робочий день закінчується. А мій коли?
Із коридору знову долинуло:
— Ма-а-ам!
— Зараз, сонечко! — відгукнулася Надія й тихіше додала: — Я вчора попросила тебе посидіти з ними сорок хвилин. Пам’ятаєш, що ти відповів?
— У мене голова боліла.
— А в мене не болить? Я не втомлююся?
— Усі якось справляються. Моя мама і працювала, і нас ростила. І вдома завжди порядок був.
Надія притиснула долоні до краю стільниці.
— То запитай її колись, якою ціною.
— От тільки маму не треба чіпати.
— Ти сам про неї заговорив.
— Бо набридло слухати, як ти втомилася! — Олег підвищив голос. — На себе подивись. У цьому светрі розтягнутому ходиш тиждень. Раніше хоч стежила за собою.
Вона опустила очі на рукав. На ньому засохла плямка дитячої каші.
— Я сьогодні навіть у душ не встигла, — сказала вона. — Ти був удома весь день. Хоч раз спитав, чи мені щось потрібно?
— Тобі завжди щось потрібно.
Кілька секунд Надія стояла нерухомо. Потім зняла фартух.
— Так. Потрібно.
— Що ще?
— Щоб зі мною так не розмовляли.
Вона пішла до спальні.
Олег почув, як відчинилася шафа, заскрипіла блискавка дорожньої сумки. Підвівся не одразу.
— Надю, ти що там влаштувала?
Вона складала дитячі футболки. Поруч уже лежали документи й зарядний пристрій від ноутбука.
— Ми поїдемо до моїх батьків.
— Через суп?
Надія зупинилася.
— Ти справді думаєш, що через суп?
— Ну добре, я зайве сказав. Тепер що, з дому тікати?
— Я не тікаю. Я їду туди, де зможу видихнути.
У дверях з’явився Максим.
— Мамо, ми до бабусі?
— Так, збирай рюкзак. І візьми улюблену книжку.
— А тато?
Надія глянула на чоловіка.
— Тато залишиться тут.
Олег дочекався, поки хлопчик піде, і заговорив пошепки, сердито:
— Ти дітей не вплутуй. А іпотека? А господарство? Я сам тут що робитиму?
— Житимеш.
— А сорочки хто мені прасуватиме?
Вона повільно застебнула сумку.
— Оце тебе зараз найбільше турбує?
— Я не те мав на увазі.
— Саме те, Олеже. Ти навіть зараз не спитав, що зі мною.
Він стояв у дверях, поки вона не попросила:
— Відійди, будь ласка.
І чомусь від цього тихого «будь ласка» йому стало тривожніше, ніж від крику.
***
Дорогою Софійка плакала: забули рожевого зайця. Максим мовчав, а тоді нахилився вперед:
— Мамо, ви з татом посварилися через нас?
Надія зупинила машину на узбіччі.
— Ні, сину. Подивися на мене. Ви із Софійкою ні в чому не винні.
— Він сердився на іграшки.
Вона розстебнула пасок, повернулася до дітей.
— Дорослі інколи кажуть образливі речі. Але відповідати за них мають самі. Не ви. Добре?
Максим кивнув.
— А за зайцем повернемося?
— Я попрошу тата його привезти.
Біля батьківського дому на Чернігівщині вже світилася лампа над ґанком. Батько мовчки забрав сумки, мати підхопила сонну Софійку.
— Їли щось у дорозі?
— Мамо, я зараз нічого не можу.
— То чай вип’єш.
— Ти не спитаєш, що сталося?
Мати уважно подивилася на неї.
— Розкажеш, коли зможеш. Іди обійму.
Надія притулилася до неї й заплакала — вперше за весь вечір. Без слів, затуляючи рот долонею, щоб не налякати дітей.
— Я так втомилася, мамо.
— Бачу, доню. Бачу.
Наступного ранку вона прокинулася від тиші й різко сіла на ліжку.
— Діти де?
Мати зазирнула у двері:
— З дідом у дворі. Софійка курей годує. Максим уже яму під «озеро» викопав.
— Мені треба сніданок…
— Поснідали.
— А посуд?
— Надю, лягай.
Вона ще кілька секунд дивилася на матір, ніби не розуміла простих слів.
— Можна я ще пів години посплю?
— Можна й годину.
Після обіду Надія винесла ноутбук у сад. Батько пройшов повз із відерцем піску.
— До котрої тобі не заважати?
— До четвертої. Але я можу…
— Не можеш. У тебе робота. Максиме, ходімо, покажеш, де той міст будувати!
Надія відкрила файл. Уперше за довгий час їй не довелося вибачатися за те, що вона працює.
***
Олег перші два дні сердився.
«Охолоне — повернеться», — думав він, замовляючи піцу.
Написав: «Де чисті рушники?»
Відповідь прийшла за годину: «У шафі у ванній. На другій полиці».
«Можна було й нормально відповісти».
Цього повідомлення Надія вже не прокоментувала.
На третій день він спалив яєчню. Відчинив вікно, зняв сковорідку з вогню й роздратовано кинув у порожню кухню:
— Та що ж воно все…
Ніхто не відповів.
У раковині стояли чашки, тарілки, каструля із засохлим супом. Він раптом згадав, як Надія ввечері мила посуд, а він гукав із дивана:
«Ти скоро? Нормально фільм подивитися не можна».
На п’ятий день біла сорочка стала рожевою.
Олег сфотографував її, відкрив листування з дружиною й набрав: «Що я не так зробив?»
Подивився на ці слова. Стер.
Увечері зателефонував дітям.
— Ну що, як ви там?
— Ми з дідом міст зробили! — Максим підніс телефон так близько, що було видно тільки око. — І човен пустили. Тату, а ти вмієш човни робити?
— Умію. Колись робив.
— А чого зі мною не робив?
Олег провів рукою по обличчю.
— Не знаю, синку.
Пізніше Софійка попросила зайця.
— Привезу, доню.
— І сам приїдеш?
— Приїду.
Після розмови він довго сидів із телефоном у руці. Потім увімкнув телевізор, але майже одразу вимкнув: чужі голоси тільки дратували.
У коридорі під тумбою знайшов деталь конструктора. Підняв її й поклав на полицю.
Раніше такі речі його страшенно сердили.
***
За тиждень Олег відпросився з роботи й поїхав у село.
Дорогою репетирував: «Досить уже. Поговоримо спокійно. Усі наговорили зайвого».
Та біля хвіртки слова раптом здалися недоречними.
Надія сиділа під горіхом із матір’ю. На колінах — ноутбук, на плечах — розпущене волосся. Вона сміялася з чогось, прикривши долонею очі від сонця.
Він давно не чув цього сміху.
Олег дістав із машини рожевого зайця.
— Ну привіт, відпочивальнице.
Надія підвела голову. Усмішка зникла.
— Привіт.
Софійка побачила іграшку й зіскочила з низенької лавки, але зупинилася біля дідуся. Максим озирнувся від свого піщаного будівництва.
— Тату, привіз?
— Привіз.
Олег поклав зайця на лавку й повернувся до дружини.
— Ну що, збирайтеся. Додому поїдемо.
Вона закрила ноутбук.
— Ми залишаємося.
— Надю, годі. Я ж приїхав.
— Бачу.
— Без вас там неможливо. Я вже не знаю, за що хапатися.
Мати мовчки підвелася.
— Діти, ходімо покажете мені ваш міст.
Коли вони відійшли, Олег присів поруч із Надією.
— Я все зрозумів. Буду допомагати.
— З чим?
— Ну… Посуд помию. Продукти куплю. Що скажеш, те й робитиму.
Вона втомлено заплющила очі.
— Я не хочу все життя говорити тобі, що робити.
— А як інакше? Я ж не читаю думки.
— Щоб побачити повну раковину, не треба читати думки.
— Добре. Сам бачитиму. Тільки поїхали.
Надія похитала головою.
— Ні.
— Через одне дурне зауваження?
Вона повернулася до нього:
— Ти справді пам’ятаєш лише одне?
Він мовчав.
— А коли я захворіла й попросила забрати Максима зі школи? Ти сказав, що в мене просто нежить. А коли я здала великий проєкт і хотіла відсвяткувати? Ти спитав, чого на кухні безлад. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Я ж не мовчала, Олеже. Казала тобі, що мені боляче. Просила не порівнювати мене з твоєю мамою. Просила побути з дітьми. Ти кожного разу відповідав: «Не перебільшуй».
Олег потягнувся до її руки, але вона відсунулася.
— Я не думав, що все настільки серйозно.
— Бо для тебе серйозно стало тільки тоді, коли я поїхала.
Він опустив голову.
— Мені погано без вас.
Надія довго дивилася на нього, перш ніж відповісти:
— А мені без тебе стало легше. Знаєш, як страшно це було зрозуміти?
— Ти мене більше не любиш?
Вона ковтнула й відвела погляд.
— Я зараз не хочу навіть повертатися в ту квартиру. Мені від самої думки знову важко дихати.
Олег потер долонями коліна.
— Дай мені виправити.
— Не сьогоднішніми обіцянками. І не вимогою негайно поїхати з тобою.
Із двору долинув дитячий сміх. Він озирнувся.
— А діти?
— Ти їхній тато. Можеш приїздити, телефонувати, гуляти з ними. Але це не причина, щоб я знову жила так, як жила.
— То я тепер чужий?
— Не змушуй мене ще й тебе втішати, — тихо попросила вона.
Цього разу він не знайшов, що відповісти.
***
Олег почав приїжджати часто. Із продуктами, цукерками, новими іграшками. Одного разу привіз Надії дорогий браслет.
Вона навіть коробочку не відкрила.
— Забери, будь ласка.
— Це просто подарунок.
— Ти чекаєш, що я його вдягну й скажу: «Добре, їдемо»?
— Я хочу зробити тобі приємне!
— Тоді почуй моє «ні».
Він образився, сів у машину, але перед від’їздом усе ж повернувся:
— Софійці сандалики потрібні? Вона казала, старі тиснуть.
— Потрібні. Тридцять перший розмір.
Наступного разу привіз сандалі. Без браслета.
Він допомагав тестеві лагодити паркан, носив воду, грався з дітьми. Надія не заважала. Коли Максим біг до воріт із криком «Тато приїхав!», вона відчиняла хвіртку.
Та сумок не збирала.
У місті Олег навчився прати, варити суп і не залишати посуд до ранку. Спершу хотів розповісти їй про кожну таку перемогу. Потім зрозумів, як дивно це звучатиме.
Одного вечора все-таки не втримався:
— У мене тепер порядок. Ти б бачила.
— Добре, — відповіла Надія.
— І готую сам.
— Я рада, що в тебе виходить.
Він чекав ще якихось слів.
— І все?
— А що ти хочеш почути?
— Що я змінююся.
Надія зітхнула.
— Олеже, я не твоя вчителька. Мені не треба здавати домашнє завдання.
Він замовк.
— Вибач, — сказав нарешті. — Справді.
— Добраніч.
Вона поклала слухавку, а він ще довго дивився на темний екран.
***
Минуло кілька місяців.
Надія працювала, водила дітей на прогулянки, допомагала матері в саду. Втомлювалася й тут. Софійка вередувала, Максим забував про уроки, замовники вимагали правок. Але тепер, коли вона казала: «Я не встигаю», їй відповідали: «Що зробити?»
Якось мати застала її на кухні пізно ввечері.
— Не спиться?
— Працюю. Ще трохи залишилося.
— Ти тільки знову себе не зажени.
Надія потерла очі.
— Мамо… А раптом я мала б дати йому шанс?
Мати сіла навпроти.
— Ти хочеш повернутися?
Вона помовчала.
— Ні.
— Тоді не змушуй себе тільки тому, що він тепер просить.
Надія кивнула й закрила ноутбук.
Востаннє вони говорили про повернення біля хвіртки.
Олег стояв із ключами в руці, раз у раз стискаючи їх у кулаці.
— Я все одно сподіваюся, — сказав він. — Щодня думаю: може, сьогодні ти скажеш, що їдеш.
— Не скажу.
— Навіть згодом?
Надія повільно похитала головою.
— Я не повернуся, Олеже. Не хочу тримати тебе в очікуванні.
— Я ж люблю вас.
У неї затремтіло підборіддя, але голос залишився рівним:
— Я дуже хотіла це чути тоді. Не після того, як зібрала речі.
— Тепер уже нічого не зробити?
— Ти можеш бути добрим батьком. Можеш навчитися чути інших. Але я не зобов’язана повертатися, щоб довести, що пробачила.
Він дивився на неї так, ніби ще чекав продовження — умови, терміну, бодай маленької обіцянки.
Надія її не дала.
— Приїжджай до дітей у суботу. Максим хоче показати тобі нову модель човна.
Олег кивнув.
Вона зачинила хвіртку й пішла до будинку. На ґанку Софійка вже простягала до неї руки.
Надія підхопила доньку, притулилася щокою до її волосся й зникла за дверима.
Того вечора Олег повернувся до чистої квартири. Повісив сорочку в шафу, поставив взуття рівно біля стіни. На плиті стояв зварений ним суп.
Усе було так, як він колись вимагав: прибрано, тихо, жодної іграшки під ногами.
Він сів на кухонний стілець і відкрив стару фотографію. Надія в тому самому розтягнутому светрі тримала на руках Софійку. Максим обіймав її за шию. Усі троє сміялися.
Олег збільшив знімок. Раніше він помітив би неприбраний стіл на задньому плані.
Тепер дивився тільки на її обличчя.
— Надю… — вимовив у порожню кухню.
І заплакав, не ховаючись і не витираючи сліз.
Йому так хотілося вірити, що все зруйнувала одна сварка. Що можна повернутися в той недільний вечір, промовчати про суп — і нічого б не сталося.
Але в пам’яті вперто звучав її голос:
«Я ж не мовчала, Олеже».
Він поклав телефон екраном донизу.
Відповісти їй тепер було нікому.