— Ма, ти тільки не ображайся, добре?
Тамара одразу відклала чашку.
— Костю, що сталося?
— Та нічого… Ми на Новий рік до батьків Світлани поїдемо. У них будинок великий, усім місця вистачить. І хлопці на повітрі побігають.
— А-а… Ось воно що.
— Мам, ти ж розумієш?
Вона розуміла. Син дорослий, у нього своя сім’я. Але чомусь згадалося, як Світлана не раз скаржилася: її батьки не хочуть кликати їх із малими, бо діти шумлять.
Може, хлопці підросли. А може, Тамара просто даремно сердиться.
— Звісно, розумію, синку. Я навіть рада, що Світлана зустріне свято з батьками.
— А ти, мамо?
— А що я?
— Ну… як ти сама? Я хвилююся.
— Та нормально. Алла обіцяла приїхати. Може, вийде.
— А, ну тоді добре. Мамуль, мені бігти треба.
— Біжи. Свєті й хлопцям привіт.
— Передам. Па!
У слухавці запищало.
Тамара ще трохи посиділа з телефоном у руці. Алла жила далеко і навряд чи змогла б приїхати. Та й не обіцяла. Просто навіщо сина засмучувати?
Про подарунки, які вона вже купила, Тамара теж не сказала. І про качку, замовлену спеціально для Кості. Він любив її ще з дитинства.
— Ну подумаєш, — сказала вона порожній кухні. — Один Новий рік сама зустріну.
Перший раз у житті.
Вона допила каву й почала збиратися на роботу. Раптом кольнуло в боці. Дорогою кольнуло ще раз, а на роботі так скрутило, що Тамара сперлася на стіл і завмерла.
— Томо, ти чого? — злякалася колега.
— Бік щось… Ой, дихнути не можу.
— У лікарню треба.
— Та минеться.
— Ага, бачу, як минається. Зараз таксі викличу.
За годину Тамара вже сиділа під кабінетом лікарки. За талончиком її мали прийняти давно, але черга майже не рухалася.
Раптом у коридорі здійнявся галас.
— Куди це ви? — обурилася бабуся біля дверей.
— Я тільки забрати документи. Мені сказали підійти…
— Усім тут щось сказали! Ми з ранку сидимо!
Чоловік біля кабінету розгублено озирнувся. Тамара не втрималася й усміхнулася.
Саме тоді двері відчинилися, і медсестра назвала її прізвище.
— А що там за шум? — запитала лікарка, коли Тамара зайшла.
— Чоловік якийсь документи забрати хоче, а його не пускають.
— Та це ж наш Новіков! — сплеснула руками медсестра. — Я на нього чекаю.
— Документи готові? — запитала лікарка.
— Так, ще вранці.
— Тамаро Іванівно, вибачте, це на хвилинку.
— Звичайно.
Медсестра покликала чоловіка. За дверима знову зашуміли, і слідом за ним у кабінет увірвалася бабуся, а за нею — сердитий дідусь.
— Ми нікуди не підемо! — заявила бабуся. — Своїх без черги пропускаєте!
— Сидіть, — спокійно сказала лікарка. — Можу взагалі вийти в коридор і там усіх приймати. З вас і почнемо.
— Як це — в коридор?
— А що? Ви ж хочете бачити, що я роблю.
— Я їх знаю! — раптом вигукнув дідусь, показуючи на Тамару й чоловіка. — Це чоловік із дружиною! Вони по кабінетах ходять, шахраї!
— Ми? — чоловік аж рота розтулив.
Бабуся тим часом непомітно вислизнула за двері.
— Ну що ж, проходьте, лягайте, штани знімайте, — сказала медсестра дідусеві з суворим виглядом.
— Хто? Я? — Той схопився за ремінь.
— Ви, ви.
— Навіщо?
— Клізму ставити будемо. Новий закон: хто без черги в кабінет заходить, тому клізма.
Дідусь примружився.
— А їм?
— А вони по черзі.
— Удвох?
— Удвох.
Дідусь сердито пихнув і швидко вийшов. Двері зачинилися, і лікарка з медсестрою розсміялися. Тамара теж не витримала. Чоловік усміхався.
— Ви вибачте, я не хотів такого галасу, — сказав він.
— Та ви тут ні до чого, — махнула рукою медсестра. — У нас щодня концерти.
— Їм часто просто поговорити хочеться, — зітхнула лікарка. — Багато хто самотній. От і приходять сюди, хоч із кимось побачаться.
Тамарі раптом стало не до сміху.
«І я скоро така буду? Ні. Треба якесь заняття собі знайти».
Нічого страшного лікарка не виявила, але лікарняний Тамарі виписала й веліла пройти обстеження.
Вийшовши надвір, вона зіщулилася від холоду. До зупинки далеко. На машині сьогодні їхати побоялася: сніг випав, а вона ще навіть гуму не змінила.
— Вибачте, — почувся поруч знайомий голос. — А ви не підкажете, куди тут крапку поставити, щоб таксі під’їхало? Я адресу вводжу, а воно мене кудись не туди відправляє.
Тамара взяла телефон, знайшла потрібне місце й повернула чоловікові.
— Ось так.
— Дякую. А ви когось чекаєте?
— Ні, думаю, таксі викликати чи автобусом їхати.
— Вам далеко?
— На Будівельників.
— А мені теж туди. Давайте підвезу.
Так Тамара познайомилася з Олександром.
У таксі вони почали розмовляти й не замовкали всю дорогу. Біля її будинку машина зупинилася, а їм усе ніяк не хотілося прощатися.
— Давайте хоч відійдемо, водій на нас уже поглядає, — засміялася Тамара.
— Точно. А я й забув, що ми ще в машині.
Вони вийшли й стали біля під’їзду.
Олександр розповів, що дванадцять років тому втратив дружину.
— Донька тоді підлітком була. Їй і так важко, а я ще чужу людину в дім приведу… Не хотів. Потім зустрічався з однією жінкою, але не склалося.
— Чому?
— Та різні ми були. Не хочу про неї погано говорити. А потім якось звик сам.
— Звикли? — перепитала Тамара.
— Ну… Принаймні так думав.
Вона розповіла, що теж давно сама. Чоловік колись просто оголосив, що йде. Вона пережила, хоч було непросто: двоє дітей, робота, дім.
— Тепер у сина свої двоє хлопців. А донька далеко живе, ще не заміжня.
— Сумуєте за нею?
— Дуже. Телефоном говоримо, а обійняти ж хочеться.
Вони ще довго стояли на морозі, поки Тамара не чхнула.
— Усе, — сказав Олександр. — Я вас заговорив, а ви хворієте. Давайте номер, я хоч увечері спитаю, як ви.
Увечері він справді зателефонував. І наступного дня теж.
Через три дні Олександр сказав:
— Томо, збирайтеся.
— Куди це?
— Колеса міняти. Надворі сніг, а ви на літній гумі.
— Та я сама якось…
— Ви вже три дні «якось». Поїхали, я домовився.
Тамара розгубилася. Навіть коли вона була заміжня, чоловік ніколи не переймався такими речами. А Олександр ніби просто взяв і запам’ятав, що їй потрібна допомога.
Вона навіть подрузі поскаржилася:
— Мені незручно. Він усе турбується, щось пропонує…
— І що тут поганого?
— Не знаю. Аж не віриться, що так буває.
— Томко, ну досить тобі самій усе тягнути! З’явився нормальний чоловік, а ти вже боїшся.
— Ну раптом щось не так?
— А раптом так? Просто живи й радій. Скільки того життя?
Перед Новим роком Олександр запропонував:
— Поїхали зі мною в село. Там тихо, піч натопимо.
— У село? Я там, мабуть, із юності не була.
— Тим цікавіше. То що, поїдемо?
— Поїдемо, — усміхнулася Тамара.
У селі падав сніг, за парканом гавкали собаки, а неподалік темнів ліс.
— Сашко, як тут гарно… Я б сюди хоч щовихідних приїжджала.
— То хто нам заважає?
Він дістав із горища коробку з ялинковими прикрасами. Тамара обережно взяла скляну шишку.
— Господи, у нас у дитинстві така була!
— Бачиш? Я знав, що не дарма їх стільки років зберігаю.
Вони нарядили ялинку. Тамара готувала вечерю, Олександр носив дрова. А коли він відчинив двері востаннє, разом із морозним повітрям до хати прослизнув великий сірий кіт.
— Це ще хто? — здивувалася Тамара.
Кіт пройшов повз них, сів біля грубки й почав умиватися.
— Схоже, гість на свято, — сказав Олександр.
— Або господар. Подивися, як упевнено зайшов.
Сусіди сказали, що кіт прибився до села нещодавно й ні до кого не йшов. Але від Тамари він відходити не захотів. Після свята вона забрала його додому.
— Ти тільки не думай, що я тепер усіх котів додому носитиму, — сказала вона Олександрові.
— Добре. Цього поки вистачить.
То був найкращий Новий рік у її житті.
Ближче до весни Тамара розповіла дітям про Олександра. Алла одразу зраділа:
— Мамо, ну нарешті! Ти щаслива?
— Здається, так, доню.
— Тоді я теж.
Костя спочатку насупився.
— А давно ви знайомі? А він що за людина?
— Познайомишся — сам побачиш, — відповіла Тамара.
Після зустрічі син зателефонував їй і сказав:
— Мам, а він класний, цей дядько Сашко.
Тамара засміялася.
— Ну от. А ти хвилювався.
— Трошки.
Вона й сама хвилювалася, коли знайомилася з Олександровою донькою. Але Соня виявилася привітною дівчиною, і вони швидко знайшли спільну мову. А потім з’ясувалося, що Соня знайома з Аллою. При зустрічі дівчата зраділи, довго обіймалися й навперебій розповідали, де бачилися востаннє.
На початку грудня Тамарі зателефонував Костя.
— Мам, я це… спитати хотів.
— Питай.
— А можна ми до вас на Новий рік приїдемо? Ви не проти?
Тамара усміхнулася.
— А чого б я була проти?
— Мама сказала, можна! — гукнув він комусь, прикривши слухавку рукою.
— Ура! — тихо, але виразно озвалася Світлана.
На свято всі зібралися в селі. Приїхали й Алла із Сонею. У хаті було повно людей, сміху й дитячих голосів. Хлопці цілий день бігали надворі, а кіт, ображений на галас, вмостився на печі й спостерігав звідти за гостями.
Після дванадцятої Олександр постукав виделкою по келиху.
— Увага, увага! У мене важлива заява.
— Тату, ти нас лякаєш, — засміялася Соня.
— Костю, Алло, Світлано… Я хочу одружитися з вашою мамою. Соня вже знає і не проти. А ви як?
— Ми теж не проти! — вигукнув Костя.
— Ура! — підхопили всі.
Тамара сиділа й кліпала очима. Олександр повернувся до неї.
— Томо, а ти що скажеш?
— А ти в мене питаєш чи в дітей?
— У тебе, звичайно. Вийдеш за мене?
— Вийду, Сашку, — прошепотіла вона.
За столом загомоніли ще голосніше, а Тамара сміялася й витирала сльози.
Пізніше вона зателефонувала подрузі.
— Саша мені пропозицію зробив.
— Та ти що! А ти?
— А я погодилася.
— Ну не все ж поганому бути, Томко. Я так за тебе рада! Будь щасливою, подруго.
— Намагатимуся, — усміхнулася Тамара.