— Мішо, а якщо вони не зрадіють?
Михайло пригальмував перед вибоїною й глянув на Галину.
— Чому це не зрадіють? Мати додому вертається.
— Раніше я на два тижні приїжджала. А тепер…
— А тепер житимеш удома. Як і хотіла.
Галина кивнула, та пальців на ремінці сумки не розтиснула.
За вікном пропливла стара криниця, за нею — яблуні, притрушені ранковим туманом. Ще один поворот — і її ворота. Зелені, із золотистими завитками.
«Мамо, старі вже зовсім перекосилися. Соромно перед людьми», — казав Роман, коли просив на них гроші.
Тепер ворота були такі, що й не посоромишся. Тільки чомусь страшно було до них під’їжджати.
Хвіртка відчинилася, щойно бус зупинився.
— Мамо! Ну нарешті!
Роман обійняв її, швидко поцілував у щоку й одразу зазирнув за плече.
— А це… Михайло вас привіз?
— Він, сину.
— Доброго ранку, — привітався Михайло, дістаючи сумки.
Оксана вийшла слідом за чоловіком, кутаючись у куртку.
— Доброго ранку, мамо. Ого, скільки всього! Це все нам?
Галина ще тримала сина за лікоть. Після слів невістки повільно відпустила.
— Не все. Тут і мої речі.
— Ну, я ж не про те. Хлопці від учора питають, що бабуся привезе.
— А де вони?
— Сплять іще. Вихідний же.
— То хай сплять. Подарунки почекають.
Михайло підняв дві найважчі сумки. Оксана здивовано глянула на нього:
— Ви теж до хати?
— Я запросила, — сказала Галина. — Постав чайник, будь ласка. З дороги дуже хочеться гарячого.
На подвір’ї вона мимоволі зупинилася.
Нова бруківка. Утеплені стіни. Прибудована веранда. А за парканом — Андріїв будинок, із величезними вікнами на пів стіни.
Усе так, як на фотографіях. Тільки на фотографіях не було чути, як важко їй зараз дихати.
— Галю? — тихо покликав Михайло.
— Іду.
Востаннє так страшно переступати поріг їй було двадцять років тому — коли Петро збирався йти.
Він тоді запихав сорочки у спортивну сумку, а вона стояла біля дверей кухні.
— І що я хлопцям скажу?
— Правду скажеш.
— Що батько вирішив почати нове життя, а вони нехай якось самі?
— Не перекручуй. Я ж не від дітей іду.
Із сусідньої кімнати долинуло приглушене схлипування. Петро на мить завмер, але до сина не зайшов.
— Галю, ти ж пробивна. Не пропадеш.
Вона тоді навіть не знайшлася, що відповісти.
Уночі сиділа над грошима, висипаними з банки з-під кави. Андрієві потрібна була зимова куртка. Романові — черевики. У кутку стояв таз: знову протікав дах.
— Мамо, ти не спиш?
На порозі стояв молодший.
— Іди лягай, Ромчику.
— А в нас тепер грошей не буде?
Галина відсунула банкноти, простягнула до нього руки.
— Буде. Усе в нас буде. Я щось придумаю.
Вона й придумала — Італію.
Коли її мати почула про це, довго мовчала.
— А хлопці?
— З тобою побудуть. Я на рік, мамо. Найбільше — на два. Борги віддам, Андрія на навчання поставлю, дах зробимо…
— Тільки дивись, доню. Чуже життя латати можна без кінця.
Галина тоді не дослухалася. Поцілувала материні руки й пообіцяла телефонувати.
У Неаполі вона спершу знала лише кілька слів. Одне з них — своє ім’я, яке стара синьйора Аделе вигукувала по десять разів за ніч.
— Галіна! Галіна!
— Я тут, синьйоро. Тут я.
— Не йди. Посидь.
І Галина сідала. На край крісла, підклавши під спину згорнуту кофту. Заплющувала очі, а за пів години знову схоплювалася.
Потім була інша родина. Двоє немічних батьків, три поверхи, обіди на вісьмох.
— Ви впораєтеся? — запитав господар.
— А скільки платитимете?
Він назвав суму — на триста євро більше, ніж вона мала раніше.
— Впораюся.
Увечері від болю не могла розігнути пальців, зате в неділю телефонувала додому:
— Андрію, гроші отримав? За навчання заплатили?
— Так, мамо.
— Вчися, сину. Головне — вчися.
За рік він сказав:
— Не моє це.
Галина притиснула слухавку міцніше.
— Що — не твоє?
— Економіка та. Я працювати хочу.
— То працюй і вчися. Сину, я ж заплатила…
— Мам, ну не починай. Ти хочеш, щоб я все життя робив те, чого не люблю?
Вона подивилася на відро з брудною водою біля своїх ніг.
— Ні, — тихо сказала. — Не хочу.
Невдовзі Андрій одружився. Ірина не приховувала:
— Жити всім разом — тільки стосунки псувати. Нам би своє.
— Своє треба заробити, — обережно відповіла тоді Галина.
У слухавці стало тихо.
А потім син зітхнув:
— Зрозуміло. Значить, ніхто нам не допоможе.
Вона взяла ще одне прибирання по неділях.
Будинок зводили кілька років. Коли накрили дах, Галина плакала від радості просто на вулиці, тримаючи телефон із фотографією.
— Гарно, правда, мамо? — питав Андрій. — Тільки ж усередині ще голі стіни. Нам би на меблі…
Потім були техніка, штори, машина.
Роман із Оксаною залишилися в її хаті.
— Мамо, вікна треба міняти. Тут дитині дихати нічим, така сирість.
— Порахуйте, скільки.
— А кухню б розширити…
— Добре.
— І котел. Старий стільки газу бере!
— Надішлю.
Із часом вона вже сама, почувши дзвінок, запитувала:
— Що сталося? Скільки треба?
А коли приїздила, її садовили на найкраще місце за столом.
— За нашу маму! — піднімав келих Андрій. — Якби не ти…
Вона усміхалася, слухала, дивилася на синів, на онуків і думала: недарма.
А за кілька днів Оксана сідала поруч із папірцем.
— Мамо, поки ви тут, давайте обговоримо…
Так минуло двадцять років.
Михайло вперше запитав про неї саму біля маленької кав’ярні неподалік римського вокзалу.
— Ти їла сьогодні?
Галина розсміялася:
— Оце питання!
— Звичайне питання. Їла?
— Уранці.
Він глянув на годинник, нічого не сказав і пішов усередину. Повернувся з гарячим шоколадом та круасаном.
— Я солодкого не дуже…
— Не хочеш — не їж. Але посидь хоч десять хвилин.
Вона сіла. Торбинку з передачею поставила біля ніг.
Михайло кивнув на неї:
— Знову додому?
— Онукам. І хлопцям дещо.
— А собі що купила?
— Мені нічого не треба.
— Невже?
Вона знизала плечима.
— Мішо, ну куди мені вбиратися? Від ліжка до кухні?
— Хоча б сюди. Шоколад пити.
Галина тоді вперше за довгий час засміялася без оглядки на годинник.
Він був удівцем. Діти виросли, завели свої сім’ї. Жив у власному будинку разом із сином, невісткою й онуками.
— Мені кімнату на першому поверсі залишили, — розповідав. — Щоб сходами не ходити.
— Добре тобі.
— Непогано. Тільки часом хочеться прийти й ні під кого не підлаштовуватися. Чайник поставити, коли тобі треба. Не заважати нікому.
— Розумію, — сказала вона.
Потім він привозив їй чорний хліб. Телефонував із дороги. Питав, чи минув кашель, чи не болить спина.
Якось вона не витримала:
— Ти чого зі мною няньчишся?
— А тобі неприємно?
Галина відвернулася до вікна.
— Незвично.
Вони зближувалися поволі. Без гучних обіцянок. Михайло просто був поруч — навіть коли між ними лежали сотні кілометрів.
Після смерті професора Марко, якого Галина доглядала останні роки, їй запропонували іншу роботу. Вона вже збиралася погоджуватися.
Михайло вислухав і спитав:
— А якщо не підеш?
— Куди?
— На нову роботу.
— А що я робитиму?
— Житимеш, Галю.
Вона роздратовано смикнула край скатертини.
— Легко сказати. У дітей…
— У дітей свої діти. Тобі шістдесят. Мені шістдесят три. Ми коли поживемо?
— Ти думаєш, я не хочу додому?
— То їдьмо.
— А ти?
Він накрив її руку долонею.
— А я з тобою. Якщо візьмеш.
Вона спочатку засміялася. А тоді розплакалася так, що довелося шукати серветки.
— Я більше не можу, Мішо. От просто не можу.
— То й не треба.
Синам вирішила сказати все особисто.
— Не телефоном же такі новини, — пояснювала. — Приїдемо, сядемо, поговоримо. Вони зрозуміють.
Тепер сиділа на власній кухні й чекала, поки Оксана розіллє чай.
— То що у вас за важлива розмова? — запитав Роман, поклавши телефон екраном донизу.
Галина потягнулася до чашки, але не взяла.
— Я повернулася. Назовсім.
Оксана зупинилася з чайником у руці.
— Тобто?
— Працювати в Італію більше не поїду. Досить уже.
— А ви добре подумали? — невістка поставила чайник. — Тут же жити за щось треба.
— Подумала. У мене є трохи відкладеного. І виплата від родини професора залишилася.
Роман насупився.
— Ти ж казала, тобі нове місце пропонують.
— Пропонують. Але я відмовилася. І ще дещо…
Михайло ледь торкнувся її руки під столом.
— Ми з Михайлом хочемо одружитися, — сказала вона. — І жити разом.
Оксана перевела погляд із неї на чоловіка.
— Тут?
— Тут. Це ж мій дім.
— А нас ви спитали?
Галина розгубилася.
— Я хотіла з вами поговорити. Ось і говорю.
— Ні, мамо. Ви вже вирішили. Привезли речі, чоловіка… А нам що тепер?
— Нічого вам не тепер. Житимемо. Місця вистачить, чотири кімнати…
— У дітей окремих кімнат немає! — перебила Оксана. — А ми ще чужу людину маємо прийняти?
— Для мене він не чужий.
— Для вас! А для нас? Що я людям скажу?
Михайло відсунув чашку.
— Оксано, ми не збираємося вам заважати. Можна спокійно домовитися…
— Я з мамою розмовляю.
Галина повільно повернулася до сина.
— Романе?
Він потер долонею обличчя.
— Мамо, ну несподівано це все.
— Несподівано, що я додому приїхала?
— Не перекручуй. Що ти… не сама. Треба було нас підготувати.
— До чого? До того, що я теж можу когось любити?
Роман мовчав.
Оксана вже набирала номер.
— Андрію, зайди до нас. Ні, зараз. Мама приїхала, тут поговорити треба.
— Навіщо ти його кличеш? — запитала Галина.
— Він теж ваш син. Хай чує.
Андрій прийшов швидко. Ірина — за ним. На порозі він кивнув матері й одразу втупився в Михайла.
— То це правда?
— Що саме, сину?
— Що ти заміж зібралася.
— Правда. Привіт хоч скажи. Рік не бачилися.
— Привіт, мамо. Тільки ти розумієш узагалі, що робиш?
Галина дивилася на нього й ніяк не могла впізнати в цьому сердитому чоловікові хлопця, якому колись передавала зимову куртку й записку в кишені: «Приміряй, сину. Якщо мала — поміняємо».
— Розумію.
— А його ти добре знаєш? Може, він на хату твою націлився?
— Андрію…
— Що — Андрію? Зараз таких вистачає. Гроші є, жінка сама…
— Досить, — сказав Михайло.
Він не підвів голосу, та Андрій замовк.
— У мене є власний будинок. Є машина, робота. Від вашої матері мені нічого не треба.
— Тоді чого ви сюди приїхали?
— Бо вона хотіла повернутися додому. А я хочу бути з нею.
— Це наші сімейні справи.
— От і поговори з матір’ю як із рідною людиною. Вона півтори доби в дорозі. Ви хоч спитали, як доїхала?
Ірина нетерпляче зітхнула.
— Добре, давайте без цього. Мамо, ви справді більше не працюватимете?
— Не працюватиму.
— А кредит?
— Який кредит?
— За машину. Ви ж обіцяли допомогти. Там ще чотири тисячі доларів!
Галина повільно опустила очі.
— Я пам’ятаю.
— І що нам тепер робити? Андрій без постійної роботи. Ми розраховували…
— Я двадцять років допомагала.
— То ви тепер нам дорікати будете?
— Ірино, я не дорікаю. Я кажу, що втомилася.
— Усі втомилися, мамо, — озвалася Оксана. — Але ж справи нікуди не діваються. У літній кухні дах тече. Дітей до школи зібрати треба. Ви ж самі казали — ще два роки…
— Казала.
— Ну то як це? Сьогодні казали, завтра передумали?
Галина глянула на невістку.
— А якби я захворіла?
На мить стало тихо.
— До чого тут це? — насупився Андрій.
— Питаю: якби захворіла й не могла більше працювати — що б ви робили?
— Не треба таких порівнянь, — відмахнулася Ірина. — Ви ж не захворіли. Просто вирішили…
— Що?
Ніхто не відповів.
Галина сама докінчила:
— Пожити?
Роман підняв голову.
— Мамо, ніхто тобі не забороняє. Але ж не тільки про себе треба думати.
Вона здригнулася, наче він торкнувся синця.
— Не тільки про себе?
— Ну… ти зрозуміла.
— Ні, сину. Мабуть, не зрозуміла.
Оксана заговорила знову — про дітей, про кімнати, про те, скільки вони тут зробили. Ірина нагадувала про платіж. Андрій щось пояснював Михайлові, дедалі голосніше.
Галина дивилася на чашку. Чай давно охолов. На поверхні плавала тоненька плівка.
Їй раптом страшенно захотілося, щоб хтось сказав: «Мамо, лягай. Поговоримо, коли відпочинеш».
Вона підвелася сама.
— Досить.
Усі стихли не відразу.
— Я сказала — досить.
Роман перший відвів очі.
— Ми щойно з дороги. Я хочу помитися й поспати. Зараз я більше ні з ким говорити не можу.
— Мамо, не треба ображатися, — почав Андрій.
— А що треба?
Він знизав плечима.
— Подумай добре. Щоб потім не шкодувала.
— Подумаю.
Старший син пішов, навіть не обійнявши її. Ірина кинула на ходу: «Ми ще поговоримо». Оксана забрала зі столу чайник. Роман постояв у дверях і теж вийшов.
Галина сіла.
Михайло присунувся ближче.
— Галю…
— Почекай.
Вона притиснула хустинку до рота. Намагалася вдихнути — і не могла.
— Я ж не просила їх мене годувати, Мішо.
— Знаю.
— Не просила нічого купувати. Тільки… додому приїхала.
Він обійняв її за плечі.
— Знаю, рідна.
— Я думала, вони зрадіють. Дурна, правда?
— Не кажи так.
— Щороку чекали. Дзвонили: «Коли вже ти, мамо?» А тепер…
— Тоді ти приїжджала ненадовго.
Вона заплющила очі.
— Не кажи. Я вже й сама зрозуміла.
Він мовчав, поки вона плакала. Потім налив свіжої води, подав ліки, які вона приймала від тиску.
— Ляж трохи.
— Ти не підеш?
Михайло опустився поруч на край ліжка.
— Нікуди я не піду.
Увечері постукав Роман. Приніс тарілку супу.
— Поїжте.
— Дякую, сину.
Він не відходив.
— Щось іще?
— Ми з Оксаною поговорили. Живіть поки в дальній кімнаті.
Галина подивилася на нього.
— Поки?
— Ну… там видно буде. Тільки комунальні треба ділити. У нас грошей зараз небагато.
— Добре.
— І Михайло нехай бус за ворота переставить. Заважає виїжджати.
— Переставлю, — відповів той.
Роман уже брався за ручку, коли Галина покликала:
— Сину.
— Що?
Вона довго дивилася на нього.
— Нічого. Іди.
Двері зачинилися.
— Чого ти хотіла спитати? — тихо озвався Михайло.
— Чи радий він, що я приїхала.
Вона встала й підійшла до вікна.
У будинку Андрія світилися обидва поверхи. На своїй половині Оксана ввімкнула телевізор. За стіною сміялися онуки — прокинулися, отримали подарунки, бігали показувати одне одному.
Життя йшло далі. Її повернення тільки створило незручність, яку родина тепер намагалася якось владнати.
Михайло накинув їй на плечі хустку.
— Поїхали до мене.
— У твою кімнату?
Він помовчав.
— Місця вистачить.
— Мішо, я не хочу знову питати, коли можна прати, куди поставити сумку й чи не заважаємо ми на кухні.
— У мене діти не такі.
— Може. Я не кажу, що такі. Але це їхній усталений побут. Ми прийдемо — і все змінимо. Я більше не хочу почуватися винною за те, що займаю місце.
Михайло сів на стілець.
— Будинок на мені. Та виганяти сина з дітьми я не буду.
— Я й не прошу.
— Тоді що?
Галина витерла долонею запітніле скло, хоча надворі й без того було все видно.
— Мені треба подзвонити до Італії.
Він різко підняв голову.
— Ні, Галю.
— Вислухай.
— Ти сама вранці сказала: більше не можеш.
— Я не можу так, як було. Без кінця. Не знаючи, коли це скінчиться.
— А зараз?
Вона повернулася до нього.
— А зараз знатиму. Два роки. Не більше.
Михайло похитав головою.
— Заради них знову себе ламати?
— Не заради них.
Він замовк.
— Мені пропонували роботу в тітки професора. Я ж тобі розповідала. Дві тисячі на місяць, окрема кімната, вихідний. Треба дізнатися, чи місце ще вільне.
— Галю…
— У мене є трохи заощаджень. У тебе теж. Ти ще поїздиш, якщо здоров’я дозволить. Не будемо купувати нікому машин. Не будемо перекривати дахи. Складатимемо собі.
Вона присіла навпроти нього.
— Нам же небагато треба. Маленьку квартиру. Або будиночок на околиці. Щоб двері зачинив — і вдома.
Михайло слухав, не перебиваючи.
— Я не хочу палацу, — продовжила вона. — Хочу вранці поставити дві чашки. І щоб не озиратися, чи маю право.
Він узяв її руку.
— Тільки два роки.
— Тільки два.
— І ніяких підробітків по неділях. Чуєш?
Галина вперше за день усміхнулася.
— Чую.
— Я приїжджатиму. Вихідні — наші. Не для сумок і передач.
— Наші.
Вона притулилася чолом до його плеча.
— Як ти думаєш, вони зрозуміють?
— Що саме?
— Що грошей більше не буде.
Михайло зітхнув.
— Зрозуміють, коли не буде.
Уранці Галина набрала номер родини професора. Говорила недовго. Місце було вільне, її готові були прийняти.
Потім вона склала назад речі, які вчора ледве встигла дістати.
Руки вже не тремтіли.
На ґанку стояла Оксана з чашкою кави.
— Мамо? Ви кудись зібралися?
— Їду.
Невістка глянула на сумку, потім на Михайла біля буса.
— До нього?
— В Італію.
Оксана аж випросталася.
— Та ви що! Уже й роботу знайшли?
— Знайшла.
— Ну от бачите… — Вона поспіхом поставила чашку на підвіконня. — А вчора всі понервувалися. Я ж казала, не можна отак рубати з плеча.
Галина поправила ремінець сумки.
— Роман удома?
— Спить іще. Розбудити?
— Не треба.
— Ви як доїдете, подзвоніть. І щодо грошей… Андрій учора нагадував, у них платіж за два тижні.
Галина зупинилася біля хвіртки.
Оксана говорила вже зовсім звичним голосом — легко, по-діловому. Наче нічого й не сталося.
— Оксано, платіж Андрій зробить сам.
Невістка кліпнула.
— У якому розумінні?
— У прямому. Я більше не оплачуватиму ваші кредити й ремонти.
— Але ж ви їдете працювати…
— Так. Собі на житло.
— А ця хата?
Галина озирнулася на вікна, на нову веранду, на дорогі ворота.
— Ця хата моя. Але жити я хочу там, де мені не виділятимуть кімнату з дозволу.
— Мамо, ну ви знову…
— Ні. Уже ні.
Михайло відчинив дверцята. Галина передала йому сумку й востаннє повернулася до невістки.
— Передай хлопцям: я їх люблю. Але грошей більше не надсилатиму. Нехай розраховують на себе.
Оксана щось сказала їй услід, та Галина вже сіла в бус.
Коли виїхали на край села, Михайло запитав:
— Не передумала?
Вона подивилася на нього. На втомлені очі, на руки, що впевнено тримали кермо.
— Ні.
Трохи помовчала й додала:
— Тільки пообіцяй мені дещо.
— Кажи.
— Наступного вихідного поїдемо до моря. Воно там за двадцять хвилин, а я за стільки років так і не вибралася.
Михайло усміхнувся.
— Поїдемо. І каву вип’ємо. У кав’ярні, не з термоса.
— Із тістечком, — сказала Галина.
— Із двома.
Вона засміялася й поклала долоню йому на плече.
Попереду знову була довга дорога. Робота теж нікуди не зникла, і за спиною досі боліло все, що сталося вчора.
Але цього разу Галина знала, куди їде і заради чого. Уперше за двадцять років у її планах знайшлося місце для неї самої.