— Оксано, а ти знаєш, що я на тобі одружуся?
Дівчинка завмерла з суницею біля рота, а тоді розсміялася так, що аж блакитні стрічки на кісках затремтіли.
— Ти? Іванку, та ти ж малий!
— Я виросту.
— Я вже в четвертий клас перейшла. А ти?
— І що? — Він міцніше стиснув краї лопухового листка, повного ягід. — Я тебе наздожену.
— У класі не наздоженеш!
— Не в класі.
Оксана глянула на його подряпані руки.
— Це ти через мене в кущі поліз?
— Там найбільші.
— А собі лишив?
Іван знизав плечима.
Дівчинка вибрала найчервонішу ягоду й простягнула йому.
— На. Наречений голодний мені не треба.
Вона знову засміялася й побігла на материн поклик. А Іван залишився біля тину — з однією суницею в долоні й цілком серйозним наміром вирости якнайшвидше.
Відтоді Оксана ще довго дражнила його нареченим. Особливо коли він плутався під ногами.
— Іване, ну куди ти за мною? Ми з дівчатами йдемо!
— А я до річки.
— Ми теж до річки.
— То дорога одна.
А коли одного разу старший хлопець смикнув Оксану за косу, Іван кинувся на нього, не подумавши, що той майже вдвічі дужчий.
Увечері вона сама принесла йому до криниці мокрий рушник.
— Приклади. Губа розпухла.
— Нічого.
— Ти дурний? Він тебе міг покалічити!
— А чого він тебе чіпає?
— Я б сама сказала.
— Він не слухав.
Оксана обережно торкнулася рушником його обличчя.
— Боляче?
— Ні.
— Брехун.
— Трошки.
Вона зітхнула й сіла поруч. А Іван подумав, що заради цього «поруч» можна й розбиту губу потерпіти.
Роки минали. Він витягнувся, роздався в плечах, навчився лагодити все, що ламалося в обох сусідських дворах. Оксана вже не називала його малим, зате дедалі частіше гукала через тин:
— Іванку, ти зайнятий? Мені поговорити треба.
Він завжди знаходив час.
Вона сідала на лавці, підбирала під себе ноги й розповідала: про школу, про сварку з подругою, про вступ.
— Я хочу вчителькою бути. Тільки боюся.
— Чого?
— А раптом не вступлю?
— Спробуєш ще раз.
— У тебе все так просто.
— Ні. Просто я знаю: ти вперта.
— Це зараз був комплімент?
— Найкращий, який придумав.
Оксана сміялася, тулилася плечем до його плеча й казала:
— Як добре, що ти в мене є. Ти мені як брат.
Після цих слів Іван зазвичай замовкав.
— Ти чого?
— Нічого. Думаю.
— Про що?
— Та так.
Він не наважувався сказати. Боявся не відмови навіть — боявся, що після зізнання вона вже не приходитиме до нього так легко.
Та після її випускного вирішив: годі.
На зароблені влітку гроші купив тоненьку срібну каблучку. Довго крутив її в пальцях біля прилавка.
— Подарунок? — усміхнулася продавчиня.
— Так.
— Дівчині сподобається.
Іван кивнув, хоча саме цього й не знав.
Він хотів покликати Оксану на Івана Купала до старої верби. Без людей, без жартів. Сказати нарешті все.
Але наприкінці червня до них приїхав двоюрідний брат Святослав.
Двадцять три роки, блискуча машина, дорогий годинник і така впевненість у кожному слові, ніби він уже знав про життя все.
Оксану Святослав побачив біля криниці.
— У вас тут усі дівчата такі гарні чи це мені пощастило?
Вона зніяковіла.
— Відро краще допоможіть донести.
— Для тебе — хоч два.
Увечері він уже стояв біля її хвіртки з трояндами.
— Поїдемо в місто? Кіно, морозиво. Покажу тобі щось, крім ваших городів.
— А що з нашими городами не так?
— З городами все так. Але тобі личить інше життя.
Іван чув це зі свого подвір’я. Каблучка лежала в кишені робочої куртки, а за тином Оксана сміялася з чужих жартів.
Святослав возив її в кафе, дарував квіти, телефонував по кілька разів на день.
— Ти справді хочеш бути вчителькою? — питав він.
— Так. Давно.
— Вступиш на заочне. У місті все можна влаштувати. Я допоможу.
— Правда?
— Оксано, я схожий на людину, яка кидає слова на вітер?
Вона вірила. Їй було вісімнадцять, і вперше хтось так упевнено малював перед нею майбутнє.
Одного вечора Іван дочекався, поки машина Святослава зникне за поворотом.
— Можна з тобою поговорити?
Оксана ще усміхалася.
— Знову хвіртка перекосилася?
— Ні. Про нього.
Усмішка поволі згасла.
— Що про нього?
— Не поспішай йому вірити.
— Чому?
— Бо я його знаю.
— А я, виходить, нічого не знаю?
— Я не це сказав.
— А що? Що він зі мною бавиться?
Іван помовчав.
— Він швидко захоплюється. І так само швидко…
— Досить.
— Оксано.
— Ні, досить! Він до мене добре ставиться. Чуєш? Добре! А ти говориш так, ніби я дурна й сама нічого не бачу.
— Я не хочу, щоб тобі було боляче.
— А може, ти просто ревнуєш?
Іван підвів на неї очі.
Вона на мить розгубилася, але відразу відвела погляд.
— Святослав дорослий чоловік. У нього плани, робота, життя. А ти… ти досі думаєш, що ми діти й усе має бути, як раніше.
Він повільно кивнув.
— Добре.
— Що — добре?
— Я почув.
Оксана пішла до хати. Іван витягнув із кишені маленьку коробочку, подивився на неї й заховав назад.
Наприкінці серпня Святослав запропонував їй переїхати до нього.
— Восени розпишемося. Чого тягнути?
Мати Оксани довго сиділа на кухні над вистиглим чаєм.
— Доню, може, спершу заяву подасте? А тоді вже…
— Мамо, ми все вирішили.
— Ти його два місяці знаєш.
— Люди й роками живуть — і не знають одне одного.
— То навіщо ж поспішати?
— Бо я його люблю!
Мати притихла. Лише вранці, вкладаючи в сумку банку меду, сказала:
— Ти тільки пам’ятай: додому можна завжди.
— Мамо, ну що ти таке говориш? Я ж не на край світу їду.
Біля машини на Оксану чекав Іван. У руках у нього вовтузилося руде цуценя.
— Ой… Це кому?
— Тобі.
Вона обережно взяла його, і цуценя відразу лизнуло її в підборіддя.
— Який маленький! Іване, де ти його взяв?
— Хороший буде пес. Назвеш Рексом?
— Рексом, — повторила вона й притиснула теплий клубочок до грудей. — Будеш зі мною жити?
— Хто це буде з тобою жити?
Святослав вийшов із двору, тримаючи останню сумку.
— Дивись, яке диво, — Оксана повернулася до нього. — Іван подарував.
— Ні.
Вона не відразу зрозуміла.
— Що — ні?
— Собаку у квартиру не повезу.
— Він маленький. Я сама прибиратиму…
— Оксано, я сказав ні. Там ремонт. Меблі. Мені ще калюж на підлозі бракувало.
Цуценя завовтузилося в її руках.
— Може, хоча б…
— Ми їдемо чи будемо тут до вечора стояти?
Оксана опустила голову.
— Справді, Іванку… Йому ж у квартирі тісно буде.
Іван кілька секунд дивився на неї. Потім простягнув руки.
— Давай. У мене житиме.
— Ти не образився?
— На нього? — Він погладив цуценя між вухами. — Ні.
— Я приїжджатиму.
— Приїжджай. Ми будемо тут.
Вона швидко обійняла його, торкнулася губами щоки й сіла в машину.
Коли курява вляглася, Іван опустив погляд на цуценя.
— Ну що, Рексе? Ходімо додому.
За два роки Рекс виріс у великого рудого пса. Знав кожну стежку біля річки й завжди першим чув, як відчиняється сусідська хвіртка.
Оксана приїжджала рідко. Святослав зазвичай не глушив машину надовго.
— У нас часу обмаль, — нагадував із двору.
— Я тільки до мами зайду.
— Тільки недовго.
Рекс біг до неї, клав голову під руку. Вона гладила його й усміхалася, але Іван помічав: сміятися вона майже перестала.
— Як ти? — запитав якось.
— Добре.
— З навчанням виходить?
— Вступила на заочне. Тільки зараз трохи… складно.
— Якщо щось треба…
— Нічого не треба, Іванку.
З машини покликали. Оксана здригнулася, ніби її застали на чомусь поганому.
— Мені пора.
У місті про весілля вже не говорили.
Спершу Оксана сама нагадувала:
— Ти казав, восени подамо заяву.
— У мене зараз завал на роботі.
— Я ж не прошу весілля на сто людей.
— От тільки не починай.
Потім вона перестала питати.
Якось поставила перед ним тарілку борщу, а він відсунув її.
— Знову?
— Ти ж раніше любив.
— Раніше, Оксано. Не можна щодня одним і тим самим годувати.
Наступного вечора вона приготувала іншу страву. Святослав прийшов після одинадцятої.
— Я вже їв.
— Ти міг подзвонити.
— Я маю за кожен крок звітувати?
— Я чекала.
— Ну то не чекай.
Вона влаштувалася продавчинею, сама платила за навчання, купувала одяг на власні гроші. Думала: стане менше приводів дорікати.
Але приводи знаходилися.
— Чого ти така похмура?
— Я втомилася.
— Від чого? У магазині постояти?
Або:
— Ти не могла нормально вдягнутися? Ми до людей ідемо.
— Ти сам цю сукню вибирав.
— Тепер я ще й винен?
Найстрашніше було, що вона вже заздалегідь підбирала слова. Ще не встигала нічого сказати, а вже думала, як не роздратувати.
Коли від його сорочки запахло чужими парфумами, запитала зовсім тихо:
— У тебе хтось є?
Святослав жбурнув ключі на тумбочку.
— Почалося.
— Я просто питаю.
— А я просто працюю! Щоб ти тут жила, між іншим!
— Я теж працюю.
— Не сміши мене своїми копійками. Я тебе з села забрав, а ти мені допити влаштовуєш?
Потім почалися докори через дитину.
— Два роки живемо. І що?
— Я була в лікаря. Мені сказали, що явних проблем немає. Треба обом обстежитися.
— Мені навіщо?
— Бо це стосується нас обох.
— Тільки не перекладай на мене.
Того вечора вона вперше подзвонила матері й довго мовчала в слухавку.
— Доню? Ти плачеш?
— Ні. Втомилася.
— Приїдь на вихідні.
— Не знаю, чи вийде.
— А ти не питай, чи вийде. Приїдь.
Оксана пообіцяла. І знову залишилася.
Усе закінчилося дощового жовтневого вечора.
Її відпустили з роботи раніше. Вона зайшла до квартири, стягнула мокрі туфлі й почула жіночий сміх.
Святослав сидів на дивані, обіймаючи незнайому білявку. На столі стояли два келихи.
Оксана так і залишилася в передпокої.
— Я, здається, невчасно.
Він подивився на неї без жодного збентеження.
— Та ні. Може, й краще.
Жінка потягнулася до келиха, уникаючи Оксаниного погляду.
— Давно? — запитала Оксана.
— Що?
— Ви давно разом?
— Не роби сцен.
— Я запитала.
Святослав зітхнув.
— Давно. Оксано, нам однаково треба було поговорити. У нас із тобою нічого не виходить.
Вона глянула на нього так, ніби вперше бачила.
— У нас?
— Збирай речі. Повертайся додому. Тут ти все одно не прижилася.
Оксана нахилилася, підняла сумку.
— Добре.
Він навіть здивувався.
— От і чудово. Без істерик.
Вона зупинилася біля дверей спальні.
— Тільки не говори зі мною так, ніби хвалиш за слухняність.
Валізи застібалися погано. Тремтіли руки. Вона кілька разів перевіряла, чи взяла документи, телефон, гроші.
Святослав до неї більше не зайшов.
Плакати почала вже в автобусі. Притиснула рукав до рота, щоб ніхто не чув, і дивилася в темне скло.
Мати відчинила двері майже відразу.
— Оксанко…
— Мам, я назад. Назовсім.
— Заходь.
— Ти тільки не кажи, що попереджала.
Мати обійняла її так міцно, що Оксана впустила ручку валізи.
— Я скажу, щоб ти роздягалася. Уся мокра.
— Я така дурна, мамо…
— Ти моя дитина. Ходімо. Чай гарячий.
Уранці Оксана вийшла на ґанок, не знаючи, куди подіти себе й свій сором.
Біля сусідського двору стояв Іван. Поруч сидів Рекс.
Іван побачив її й лише кивнув, ніби вона вчора ненадовго вийшла.
— Привіт.
— Привіт.
Він нахилився до пса:
— Рексе, дивись, хто вдома.
Пес зірвався з місця. Оксана ледве встигла відчинити хвіртку — і вже відступала під натиском великого рудого тіла.
— Тихо, тихо… Та я ж упаду!
Рекс скавулів, тицявся носом їй у долоні, не давав відвести рук.
Вона опустилася перед ним навколішки.
— Пам’ятаєш? Ти мене пам’ятаєш…
І розплакалася, вчепившись у густу шерсть.
Іван підійшов не відразу. Дав їй час, потім присів поруч.
— Він тебе й не забував.
Оксана витерла щоку.
— А ти нічого не спитаєш?
— Хочеш розповісти?
Вона похитала головою.
— Тоді не питатиму.
— І не скажеш: «Я ж казав»?
Іван насупився.
— Оксано, тобі й без того погано.
Від цих простих слів вона знову заплакала.
Він дочекався, поки вона підведеться, і простягнув пакет із яблуками.
— Ось. Учора зібрав. Твої улюблені.
Оксана взяла одне, провела пальцем по червоному боку.
— Ти все пам’ятаєш?
— Не все. Куди молоток поклав — третій день згадати не можу.
Вона пирснула крізь сльози.
Іван усміхнувся.
— От. А ти кажеш.
Перші тижні Оксана ховалася у дворі. Якось Іван застав її біля вікна.
— Підемо до річки?
— Люди бачитимуть.
— Бачитимуть.
— І говоритимуть.
— Може, й говоритимуть.
— Тобі легко казати.
Він сів навпроти.
— Ні. Мені важко дивитися, як ти сама себе замикаєш.
— Я не хочу пояснювати кожному.
— То не пояснюй.
— Думаєш, це так просто?
— Ні. Ходімо спершу ввечері. Без людей. Тільки ми й Рекс.
Вона погодилася.
Спершу більше мовчала. Іван розповідав про роботу, про сусідчину козу, яка об’їла молоді яблуні, про Рекса, що вкрав із батькового відра найбільшу рибину.
А одного разу Оксана сама почала:
— Я там весь час боялася.
Іван перестав крутити в руках суху гілочку.
— Його?
— Настрою. Ключа в дверях. Телефону, коли дзвонить. Розумієш, я навіть суп пробувала й думала не «смачно чи ні», а «чи не розсердиться».
Іван сидів нерухомо.
— Чому ти не сказала?
— Соромно було. Перед мамою. Перед тобою найбільше.
— Переді мною — чому?
— Я ж наговорила тобі тоді…
— Тобі було добре. Ти хотіла, щоб так і залишилося.
— А ти знав.
— Я боявся за тебе. Це не те саме.
Вона довго дивилася на воду.
— Я більше не хочу так жити.
— І не будеш.
Поступово вона повернулася до навчання, знайшла роботу в сільській школі. Першого дня принесла додому зошит, у якому хтось із дітей намалював її з величезною усмішкою.
— Це я, уявляєш? — показала Іванові.
— Схожа.
— У мене рот на пів обличчя!
— Сьогодні — точно.
Вона засміялася. Легко, голосно. Іван заслухався.
Минула зима. Навесні вони знову часто сиділи під старою вербою. Одного травневого вечора Іван раптом замовк посеред розмови.
— Що? — Оксана повернулася до нього. — Знову я щось смішне сказала?
— Ні. Я хочу сказати.
Вона відчула, як він напружився.
— Кажи.
— Я тебе люблю.
Оксана опустила очі.
— Іванку…
— Зачекай. Дай договорити, бо знову відкладу років на десять.
Вона кивнула.
— Я любив тебе ще тоді, коли ти сміялася з моїх суниць. І потім. І коли поїхала. Я не кажу цього, щоб ти мені щось була винна. Просто хочу, щоб ти знала.
— Я не знаю, що відповісти.
— Не треба зараз.
— Мені з тобою добре. Дуже. Але я боюся.
— Мене?
— Помилитися. Зробити тобі боляче. Переплутати любов із вдячністю.
Іван видихнув і подивився на річку.
— Тоді не відповідай, поки не розберешся.
— А якщо я довго…
Він усміхнувся, хоч усмішка вийшла схвильована.
— Я чекав на тебе все життя. Ще трохи зможу.
Після того вечора він нічого не вимагав. Не ловив її погляду, не питав щодня про рішення.
А вона почала помічати те, чого раніше не називала.
Як прислухається до кроків за тином. Як хочеться першою розповісти йому про шкільний день. Як сердиться, коли він працює під дощем без куртки, й шукає нагоду торкнутися його руки.
Одного вечора він не прийшов — допомагав батькові далеко в полі. Оксана двічі вийшла до хвіртки, а потім сама із себе засміялася.
Мати виглянула на ґанок.
— Загубила щось?
— Ні.
— То чого стоїш?
Оксана усміхнулася.
— Чекаю.
На початку червня вони поверталися від річки. Біля старого тину Оксана раптом взяла Івана за руку.
— Пам’ятаєш, як ти казав, що мене наздоженеш?
— Пам’ятаю.
— Наздогнав.
Він дивився на неї, не рухаючись.
— Оксано…
— Я хочу бути з тобою. Не тому, що ти хороший і допоміг мені. І не тому, що мені ніде більше бути.
Вона стиснула його пальці.
— Я тебе люблю. Зрозумів?
— Начебто.
— То чого мовчиш?
— Боюся щось не те сказати.
Оксана засміялася й сама обійняла його.
Він притиснув її до себе обережно, ніби ще не вірив, що можна.
Через кілька днів біля воріт загальмувала знайома машина.
Оксана підв’язувала помідори. Випросталася, побачила Святослава — і відчула, як за старою звичкою похололи долоні.
Він зайшов без стуку.
— Ну привіт.
— Навіщо приїхав?
— Поговорити. Телефон ти змінила, до речі.
— Змінила.
Він оглянув подвір’я.
— Бачу, відпочила. Збирайся, поїдемо.
Оксана мовчки поклала мотузку на лавку.
— Куди?
— Додому. Куди ж іще?
— Я вдома.
Святослав нетерпляче махнув рукою.
— Давай без цього. Я все обдумав. Пробачаю тобі. Почнемо спочатку.
— Що саме ти мені пробачаєш?
Він насупився.
— Оксано, не чіпляйся до слів.
— Ні, скажи. Що я зробила?
— У стосунках завжди обоє винні.
— Ти мене вигнав.
— Я був на нервах.
— А вона теж від нервів у тебе жила?
Святослав відвів очі.
— Ми розійшлися. Я зрозумів, що ти інша.
— Я була зручна.
— Знову ти…
— Готувала. Прибирала. Мовчала. Оце тобі тепер і знадобилося?
— Не перебільшуй. Сідай у машину. Дорогою поговоримо.
— Ні.
Із-за хати вийшов Іван. Рекс одразу став поруч із ним, насторожено дивлячись на гостя.
Святослав примружився.
— А, ось воно що.
Іван підійшов до Оксани, але говорити за неї не став.
— Ти через нього? — Святослав коротко засміявся. — Серйозно? І що він тобі дасть?
— Не починай, — сказала Оксана.
— Ні, мені цікаво! У мене квартира, машина, робота. А тут що? Помідори?
Іван спокійно відповів:
— Вона сказала, що не поїде.
— Я не з тобою розмовляю.
— Тоді слухай мене, — Оксана зробила крок уперед. — Я не повернуся. Ні сьогодні, ні потім.
Святослав подивився на неї з роздратованим подивом.
— І що, тобі тут краще?
— Так.
— У цій хаті?
— У цій хаті я сплю ночами. Їм, коли голодна. Сміюся, коли смішно. Не здригаюся від кроків у коридорі. Ти розумієш різницю?
Він стиснув губи.
— Красиво тебе навчили говорити.
— Ніхто не вчив. Просто тепер я можу договорити, і мене не перебивають.
Оксана взяла Івана за руку.
— Я люблю його. А з тобою мені більше нема про що говорити.
Святослав ще мить стояв, ніби чекав, що вона злякається власних слів.
Потім різко розвернувся, грюкнув хвірткою й пішов до машини.
Коли стих мотор, Оксана повільно видихнула.
Іван глянув на неї.
— Як ти?
— Руки тремтять.
Він накрив її пальці своїми.
— Бачу.
— Але я не хочу плакати. Уявляєш? Зовсім.
Рекс тицьнувся носом між їхні долоні.
Оксана погладила його.
— І ти тут. Усі мої тут.
Іван усміхнувся.
— До річки підемо?
— Підемо. Тільки дай помідор цей підв’яжу. Через нього все покинула.
Наступного літа гуляли весілля.
Оксана була в легкій білій сукні, з ромашками в косі. Іван так хвилювався, що довго не міг витягнути коробочку з кишені.
— Ти її там пришив? — прошепотіла вона.
— Майже.
Він надягнув їй обручку, а тоді дістав ще одну — тоненьку срібну, з дрібним візерунком.
Оксана здивовано глянула на нього.
— А це?
— Мав подарувати тобі колись на Купала. Під вербою.
Вона перестала усміхатися.
— Ще тоді?
Він кивнув.
— І весь цей час зберігав?
— Не було кому іншому дарувати.
— Іванку…
Вона обійняла його просто перед гостями й притиснулася обличчям до плеча.
— Тільки не плач, — розгубився він. — Бо я зараз теж.
— Уже пізно, — прошепотіла вона й засміялася крізь сльози.
Першого червневого ранку після весілля Оксана прокинулася від тихого рипіння дверей.
— Ти куди так рано ходив?
Іван сів на край ліжка. У руках тримав великий лопуховий листок із суницями.
Вона підвелася на лікті й довго дивилася на ягоди.
— Знову найкращі мені?
— А кому ж?
Оксана вибрала найчервонішу й піднесла до його губ.
— На. Чоловік голодний мені не треба.
Іван розсміявся.
За дверима нетерпляче зашкрябав Рекс. Оксана посунулася ближче до чоловіка, прихилила голову йому на плече.
— Добре, що ти тоді не віддав його нікому.
— Він же твій був.
Вона накрила його долоню своєю.
— Тепер наш.