— Максе, ну скільки можна?!
Олена кинула ганчірку на підвіконня. Кава розтікалася стільницею, капала на щойно вимиту підлогу.
— Я тут годину прибирала! Ти взагалі бачиш, що я роблю? Чи воно все саме миється?
Чоловік завмер із порожнім горнятком у руці.
— Бачу. Вибач, я зачепився…
— Зачепився він! А витирати знову мені?
— Я сам витру, Олено.
Він сказав це тихо. Не сперечався, не виправдовувався — тільки опустив плечі й простягнув руку по ганчірку.
Олена вже відкрила рота, щоб додати щось іще, але раптом замовкла.
Надто знайомим був цей його рух. Так само колись батько мовчки брав віник, збирав уламки розбитої тарілки, а мама стояла над ним і повторювала: «У тебе руки звідки ростуть?»
— Дай сюди, — Макс потягнувся повз неї.
Олена віддала ганчірку.
— Я не через каву, — видихнула вона.
— Знаю.
— Просто втомилася.
— Я теж. На роботі сьогодні…
Дзвінок у двері перебив його: три короткі натискання, одне довге. І знову три короткі.
Олена заплющила очі.
— Мама.
Макс одразу повернувся до столу, заходився швидше витирати калюжу.
— Та залиш, потім…
— Ні, зараз приберу.
Він навіть горнятко поставив у мийку так обережно, щоб не дзенькнуло.
Олена глянула на нього й пішла відчиняти.
— Ну нарешті, — сказала Віра Степанівна замість привітання. — Я вже думала, вас удома немає.
— Привіт, мамо.
— Зайду? Нам поговорити треба.
Не чекаючи відповіді, вона переступила поріг, зняла пальто й подала доньці.
— Вішак у тебе знову весь завалений. Невже важко зайве прибрати?
Олена мовчки повісила пальто.
У вітальні мати зупинилася біля крісла.
— А це що за обновка?
— Крісло.
— Бачу, що не холодильник. Навіщо таке величезне? Пів кімнати зайняло.
— Мені в ньому зручно читати.
— А оцей сухий віник навіщо тримаєш?
— Це лаванда, мамо.
— Я бачу. Пил тільки збирає.
Олена забрала вазу з її рук і поставила на місце.
— Не чіпай, будь ласка.
Мати повільно повернула голову.
— Я щось не так сказала?
— Ти ще не сіла, а вже тобі все не так.
— То тепер і слова сказати не можна?
Олена стиснула губи, помовчала.
— Ти хотіла поговорити. Щось сталося?
Віра Степанівна сіла на край дивана, поклала сумку на коліна.
— Сталося. Дарину я вчора бачила.
— Де?
— Біля супермаркету. Ішла розхристана, без шапки, у вухах оті затички. Я її кличу — нуль уваги.
— Вона тебе не почула.
— А чому не почула? Бо нічого навколо не бачить! Ти хоч знаєш, як твоя дитина з дому виходить?
— Їй вісімнадцять.
— І що?
— І я не перевіряю їй блискавку на куртці перед виходом.
— От у цьому вся ти! Байдуже тобі!
Олена різко втягнула повітря.
— Не кажи так.
— А як казати? Я хвилююся за внучку, а рідній матері хоч би що!
— Я теж за неї хвилююся. Щодня. Але вона дорослішає, мамо. Я не можу ходити за нею слідом.
— Дорослішає вона… Вдягнена бозна-як. Люди дивляться!
— Нехай дивляться.
— Тобі легко казати. А мені соромно.
— За що? За те, що твоя внучка вдяглася не так, як тобі хотілося?
Віра Степанівна підняла підборіддя.
— Я прийшла допомогти. Підказати, поки ще не пізно. А ти відразу колючки виставила.
— Тоді спитай, чи потрібна допомога.
— Рідну матір уже й запрошення мають просити?
— Не запрошення. Просто… — Олена потерла скроню. — Просто зайди й скажи: «Як ви тут?» Не «чому крісло таке», не «яка ти мати». Хоч раз.
— Оце подяка.
— Мамо…
— Усе життя для тебе, а тепер, бачите, не так зайшла!
З кухні долинув шум води. Потім стих. Макс явно чув кожне слово.
Олена сіла навпроти матері.
— Я не хочу сваритися.
— А я, думаєш, хочу? Мені приємно бачити, як ти зі мною розмовляєш? Ти завжди так. Батько покинув нас, а ти все одно до нього бігала. І на день народження, і на свята. Йому подарунки, йому фотографії…
— Він мій батько.
— А я хто?!
— Моя мама. Але я не повинна була вибирати між вами.
— Він нас зрадив!
— Вас із ним я не судитиму. Але він не перестав бути моїм татом.
— Звісно. Він хороший. А я погана.
— Я цього не сказала.
— Зате подумала!
Олена подивилася на материні пальці, що стискали застібку сумки.
— Знаєш, що я тоді думала? Чому мені страшно, коли ви обоє вдома.
Віра Степанівна завмерла.
— Що?
— Я сиділа у своїй кімнаті й слухала. Сорочка не там лежить. Чашку не туди поставив. Не так відповів. Я чекала, коли почнеться крик.
— Ми всі сваримося.
— Не щодня, мамо.
— Ти не знаєш, як мені з ним жилося!
— Не знаю всього. Але бачила, як він стояв біля дверей і не наважувався зайти до кімнати. Я це пам’ятаю.
— Замовкни.
Олена ковтнула клубок у горлі.
— Він пішов від тебе. Не від мене. І я не мала карати його за це все життя.
Мати зблідла.
— Легко тобі говорити. У тебе все є. Чоловік, дитина, дім. А я приходжу у порожню квартиру. Сідаю — і сиджу. Хоч би хтось подзвонив.
— Я дзвоню тобі.
— На п’ять хвилин! «Мамо, я біжу. Мамо, в мене робота». А мені що робити решту дня?
Олена опустила очі. Хотіла відповісти, але в дверях з’явився Макс із тацею.
— Давайте чаю, — неголосно запропонував він. — З м’ятою. Віро Степанівно, вам без цукру, так?
— Не до твого чаю зараз.
— Я просто поставлю.
— От і постав. Ми з донькою розмовляємо.
Він обережно опустив тацю на столик.
— І взагалі, — додала мати, — краще б ти їй щось сказав. Зовсім від рук відбилася. А ти бігаєш із чашками.
Макс затримав руку біля цукорниці, потім випростався.
— Я не збираюся її виховувати.
— Ну звісно. Бо слова боїшся сказати.
— Мамо, досить.
Олена встала.
— Що — досить? Правду чути не хочеш? Сама чоловіка загнала, а тепер мені про батька розказуєш!
Макс відвів погляд. І цього вистачило.
Перед Оленою знову була розлита кава. Його тихе «я сам витру». Плечі, що опустилися ще до того, як вона закінчила кричати.
— Максе, — сказала вона, не дивлячись на матір. — Пробач мені за кухню.
Він здивовано підняв голову.
— Олено, зараз не…
— Ні, зараз. Ти розлив каву, а я наговорила так, наче ти мені все життя зіпсував. Не мала права.
— Я справді випадково.
— Знаю.
Віра Степанівна нервово поправила сумку.
— Ну от, тепер виставу влаштували.
Олена повернулася до неї.
— Не виставу. Я щойно зробила те, на що сама роками ображаюся. І не хочу так далі.
— То я в усьому винна?
— Ні. За свої слова відповідаю я. А ти — за свої.
Мати відвернулася до вікна.
— Гарно навчилася говорити.
— Мені страшно це говорити, мамо. У мене руки трусяться. Але я все одно скажу: Макса ти ображати не будеш. Дарину теж. І мене.
— Мені тепер мовчати у вас?
— Ні. Розмовляти. Без образ.
— Я ж люблю вас, дурних, — раптом сказала Віра Степанівна. Голос зірвався. — Ви думаєте, мені більше робити нічого, як до вас ходити?
Олена повільно сіла поряд.
— А можна просто прийти? Не перевіряти нас. Не шукати, що виправити. Просто побути?
Мати довго мовчала.
— І навіщо я тоді вам?
У кімнаті стало зовсім тихо.
— Мамо… — Олена торкнулася її руки. — Ти думаєш, якщо нам не потрібні зауваження, то й ти не потрібна?
Віра Степанівна висмикнула хустинку з кишені.
— Не знаю я, що ви думаєте.
— Нам потрібна ти. Щоб чаю разом випити. Щоб Дашка тобі щось розказала. Щоб ти розказала. Але я не хочу після кожного твого візиту пів ночі плакати.
— Ти плачеш?
— Буває.
Мати подивилася на неї, ніби хотіла заперечити, та лише зім’яла хустинку.
— Я ж не зі зла.
— Мені від цього не менш боляче.
З кухні тихо клацнув чайник.
— То що тепер? — спитала Віра Степанівна. — Не приходити?
— Приходити. Але якщо почнуться образи, я зупиню розмову. Не сперечатимусь до ночі й не виправдовуватимусь. Перенесемо зустріч на інший день.
— А якщо я ненароком щось скажу?
— Я скажу, що мені боляче. А ти спробуй мене почути.
Мати зітхнула.
— Нелегко з тобою стало.
Олена сумно всміхнулася.
— Мені теж нелегко.
Минуло кілька секунд, перш ніж Віра Степанівна ледь кивнула.
— Гаразд. Спробую.
Олена обійняла її за плечі. Спершу мати сиділа нерухомо, потім незграбно притиснула доньку до себе.
— Я тебе люблю, — тихо сказала Олена. — Тільки давай без цього всього. Будь ласка.
Віра Степанівна нічого не відповіла. Але руки не забрала.
Макс підсунув до них чашки.
— Чай уже якраз можна пити.
Мати взяла свою, глянула на нього.
— Можна ще окропу?
— Звичайно.
— І… печиво передай, будь ласка.
Він посунув тарілку ближче.
У передпокої повернувся ключ.
— Я вдома! — долинув голос Дарини. — Мам, там пакети важкі, допоможіть хтось!
Макс пішов до дверей, а за мить у вітальню зазирнула дівчина.
— О, бабусю! Привіт!
Вона швидко підійшла, нахилилася й поцілувала Віру Степанівну в щоку.
— А чого не сказала, що прийдеш? Я б твоїх цукерок купила.
— Не треба мені цукерок.
— Треба-треба. Ти завжди так кажеш, а тоді вибираєш ті, що з горішком.
Мати не втримала усмішки.
— Все ти помічаєш.
— Залишишся вечеряти? Я голодна страшенно. У нас сьогодні на роботі таке було…
— Ти спочатку куртку… — почала бабуся й замовкла.
Дарина озирнулася на себе.
— Що?
Віра Степанівна опустила очі на чашку.
— Зніми. Жарко тобі буде.
— А, точно.
Олена відвернулася, ховаючи усмішку.
— Що готуємо? — спитала вона.
— Салат можу порізати, — озвалася мати. — Якщо треба.
— Треба, бабусю! — Дарина підхопила пакет. — Тільки без цибулі мені, добре?
— Який же салат без…
Віра Степанівна зиркнула на доньку, потім на внучку.
— Добре. Тобі відкладемо.
На кухні швидко стало тісно. Макс діставав тарілки, Олена розігрівала вечерю, Дарина розповідала, як колега переплутав звіти й пів відділу шукало помилку не в тому файлі.
— А ти що? — запитала бабуся.
— А я теж шукала! Найсмішніше, що ми її навіть знайшли.
Віра Степанівна засміялася. Неголосно, трохи здивовано, ніби й сама не чекала від себе.
Коли вона пізніше збиралася додому, Олена допомогла їй вдягнути пальто.
— Подзвони, як дійдеш.
— Тут іти десять хвилин.
— Усе одно.
Мати поправила комір.
— Ти завтра працюєш допізна?
— До шостої. А що?
— Та нічого. Хотіла подзвонити.
— Дзвони після сьомої. Я вже буду вдома.
— Добре.
На порозі Віра Степанівна затрималася.
— Крісло твоє… зручне, мабуть.
— Дуже.
— Ну й добре.
Після її відходу Олена довго стояла біля вікна. Унизу мати обережно обходила калюжі, притримуючи сумку під пахвою.
Макс підійшов і обійняв дружину.
— Як ти?
— Наче цілий день меблі носила.
— Крісло ж ти сама тягла. Досвід є.
Олена коротко засміялася, а тоді притулилася до нього.
— Вона може завтра знову почати.
— Може.
— І я можу зірватися.
— Тоді зупинимося.
Олена повернулася до нього.
— Ти мені кажи, добре? Коли я починаю… отак, як сьогодні через каву. Не мовчи.
— Казатиму. Тільки ти слухай.
— Постараюся.
Він поцілував її у скроню.
— І я постараюся.
З кухні гукнула Дарина:
— Ви йдете? Я чай зробила! І бабуся печиво не все з’їла, між іншим!
— Ідемо! — відгукнувся Макс.
Олена ще раз глянула вниз. Мати вже звернула за ріг.
Завтра вони могли знову не зрозуміти одна одну. Знову довелося б добирати слова, зупинятися, просити пробачення. Але сьогодні мама пішла не після грюкоту дверей, а після вечері. І знала, коли можна подзвонити.
Олена взяла чоловіка за руку й пішла на кухню.
Їй більше не хотілося нікого перемагати. Хотілося берегти цей дім — і не зачиняти його перед мамою.