— Ще раз. Ти гостювала у Люби у Львові. Всі ці місяці, — Віктор говорив повільно, вагомо. — Допомагала їй з городом та онуками. Зрозуміла?
— Угу.
— Повтори!
Алла подивилася на нього й ледь не розсміялася. Майже тридцять років прожили разом, а він сидить перед нею, наче вчитель перед першокласницею.
— Вітю, я тебе з першого разу почула.
— Мені треба, щоб ти не збилася. Галя чіпка, будь-яку нестиковку вловить.
— А якщо Люба скаже Галі, що я до неї не їздила?
— Не скаже. Та зрозумій ти! Дев’ять місяців тебе ніхто не бачив. Люди не дурні, складуть два і два.
— І що?
— Що, що… Шепнуть одному, той іншому, і все подвір’я обговорюватиме, що з тобою щось негаразд. Мені це треба?
— Тобі не треба? — усміхнулася Алла.
— Нам, — швидко виправився він. — Нам обом. Так?
— Так, Вітю.
— Ну ось і добре.
Наступного ранку він влаштував їй іспит просто за сніданком.
— Коли ти поїхала до Люби?
— Здається, у грудні.
— У жовтні! Ми ж учора говорили.
— А, точно. У жовтні.
— І чим ти там займалася?
— Варила полуничне варення.
— Абрикосове, Алло! Абрикосове!
Він поставив чашку так різко, що чай вихлюпнувся на стіл.
— Ти навмисне?
— А якщо й навмисне?
— Це тобі смішно. А мені потім перед людьми червоніти.
Алла замовкла. Вона й справді плутала все навмисне, але сміятися вже не хотілося.
За дев’ять місяців вона заново вчилася підніматися сходами, зупиняючись на кожному майданчику. А Віктор жодного разу по-справжньому не запитав, як вона почувається. Тепер же, коли вона нарешті повернулася додому, він місця собі не знаходив.
Усе почалося минулої осені. Аллі стало погано просто в будинку культури, де вона багато років керувала дитячим хором. Потім була операція, а за нею — довге відновлення в санаторії.
Дочка приїхала з Києва й цілодобово чергувала біля її ліжка. Віктор з’являвся рідко.
— Я не можу там довго перебувати, — пояснював він. — Не виношу лікарень.
Передаючи пакет із фруктами, щоразу нагадував:
— Якщо хтось подзвонить, не кажи, де ти. Добре?
Одного разу Алла не витримала:
— Чому? Люди хворіють, Вітю. Що тут такого?
— А навіщо їм знати? Я вже сказав усім, що ти поїхала.
— Ти сказав? Навіть мене не спитав?
— Алло, ну не починай. Тобі зараз хвилюватися не можна.
Від дочки вона знала, як Віктор провів ці місяці: приймав гостей, веселився, жив своїм звичним життям. До лікарні ж приїздив рідко.
Тепер він боявся не за Аллу. Боявся, що його засудять.
— Добре, — сказала вона за сніданком.
— Що «добре»? — насторожився чоловік.
— Я гостювала у Люби. Варення абрикосове варила. Я зрозуміла тебе, Вітю.
— От і розумниця, — полегшено усміхнувся він.
Найбільше Віктор хвилювався через Галю — їхню давню приятельку із сусіднього під’їзду. Вона добре знала й Аллину сестру Любу. До того ж у дворі її поважали: якщо Галя про когось щось говорила, їй вірили.
За дев’ять місяців вона кілька разів телефонувала Аллі.
— Ну як ти там? — питала. — Коли вже вертатимешся?
— Та скоро, Галю. Тут у Люби роботи багато.
Кожного разу Алла клала слухавку і відчувала, як їй гидко.
Невдовзі після повернення вони зустрілися біля магазину.
— Аллочко! — Галя аж руками сплеснула. — Чи це ти, моя радість?
— Я, — усміхнулася Алла.
— З поверненням, жабо-мандрівнице! Ну, розповідай, як там…
Вона глянула на годинник і схопила Аллу за руку.
— Ой, сонце, мені ж бігти треба! Давайте ви з Віктором до нас у суботу? Спокійно посидимо, наговоримося.
— Давайте, — погодилася Алла.
У суботу, дорогою до Галі, Віктор знову взявся за своє.
— Ти все пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Тільки не метушися, гаразд? Я…
— Та чого б мені метушитися? Це ти вже який день місця собі не знаходиш. Припиняй, Вітю.
— Я сам заведу розмову, якщо що. А ти підтакуй.
Алла нічого не відповіла.
За столом спочатку було тепло й затишно. Галя припрошувала гостей, Павло розливав напої. Згадували, як колись їздили вчотирьох на базу відпочинку.
— Пам’ятаєш, як ти човен відв’язав, а весла на березі забув? — сміялася Галя.
— Зате ви всі мали розвагу на цілий вечір, — відмахнувся Павло.
Алла теж сміялася. Їй було добре серед цих людей, які завжди їй раділи. І водночас тривожно: вона знала, що рано чи пізно розмова зайде про її відсутність.
Галя поклала їй на тарілку ще салату.
— То як же це, Алло, ти майже рік десь їздила?
— Ну… — почала Алла.
— У сестри вона гостювала, у Люби, у Львові, — одразу озвався Віктор.
— І загостювалася, — усміхнулася Галя.
— А що поробиш? Люба одна, весь будинок на ній. Як тут рідну сестру кинеш?
— Це чудово, — сказав Павло. — Зараз родичі часто як кішка з собакою, а тут дев’ять місяців допомагала.
Віктор тепло всміхнувся до дружини.
— Аллочка у нас така, своїх не кидає. Ви ж там і варення варили? Абрикосове, так?
Алла хотіла кивнути. Але натомість поклала виделку й тихо сказала:
— Ні, Вітю. Не варили ми варення.
Він перестав усміхатися.
— Алло…
Вона повернулася до Галі й Павла.
— Я була в лікарні. Мене прооперували, потім я довго відновлювалася. Ось де я була всі ці місяці. Не у Люби.
Галя застигла із салатницею в руках.
— Як у лікарні? Алло, ти ж мені казала…
— Не слухайте її, — перебив Віктор і нахилився до дружини. — У тебе після дороги все в голові переплуталося?
— Нічого в мене не переплуталося.
— Алло, припини!
— Це ти припини, Вітю. Ти так старався, стільки всього навигадував… Мені навіть соромно псувати твою історію.
— Яку ще історію? — голосно запитав він.
— Про город, онуків і варення. Не було цього. Я надто довго й важко ставала на ноги, щоб тепер удавати, ніби весь цей час відпочивала у сестри.
За столом запала тиша.
— Господи, Аллочко, — прошепотіла Галя. — А я дзвонила, розпитувала тебе… Чому ж ти мовчала?
— Вітя просив нікому не казати. А я погоджувалася.
— Та я б до тебе ходила! Чула? Щодня б ходила!
Алла опустила очі.
— Я знаю, Галю.
Віктор відсунув тарілку.
— Треба було, щоб усе подвір’я нас обговорювало?
— От чого ти боїшся, — сказала Алла. — Що дізнаються, як ти жив ці дев’ять місяців. Гостей приймав, веселився, а до мене майже не їздив.
— Я ж казав: не переношу лікарень!
— Казав. Тільки я там не розваги шукала, Вітю. Я після операції лежала.
Павло похитав головою.
— А ми думали, у вас зразковий шлюб. Навіть іншим вас за приклад ставили.
Він подивився на Віктора.
— Пробач, може, не мені тебе судити. Але з дружиною ти вчинив не по-людськи.
Галя обійшла стіл, сіла біля Алли й обняла її за плечі.
— Бідна моя… А Люба чого мовчала?
— Я й її попросила, — зітхнула Алла. — Не хотіла сперечатися тоді. Сил не було.
— А він тебе від нас ховав, наче якусь негарну річ.
Галя різко повернулася до Віктора:
— Ну ти й красень. Не соромно тобі?
— Не сором мене. Я тобі не школяр, — огризнувся він.
Алла м’яко вивільнилася з Галиних обіймів і підвелася.
— Дякую за вечерю, Галю. І тобі, Пашо, за гостинність. Риба чудова вийшла. Даси рецепт?
Галя розгублено глянула на неї.
— Скину тобі в месенджер.
— Ви вже йдете? — спитав Павло. — А я думав, ще посидимо.
— Я, мабуть, піду, — відповіла Алла.
Віктор мовчки підвівся слідом за нею. А дорогою додому заговорив:
— Ну ось. Тепер Галя рознесе по всьому подвір’ю, що я тебе в лікарні кинув. І що збрехав. Дякую тобі, дружино. Удружила.
Алла зупинилася.
— А яку неправду я сказала, Вітю?
— Ми ж домовилися!
— Ти справді майже не приїздив. Я знаю, що ти не любиш лікарень. Але брехати людям навіщо було? Правда все одно випливла б.
— Не випливла б, якби ти сказала так, як ми домовлялися, — пробурчав він.
Алла більше не стала сперечатися.
Незабаром усі, кому Віктор брехав, дізналися правду. Світ не звалився, нічого страшного не сталося. Тільки люди, яких він вважав близькими, вже не ставилися до нього з колишнім теплом.