— Іринко, даси номер вашого майстра? У мене біля ґанку дошка просіла. Богдан каже, ви ремонт поки відклали, то, може, він у суботу до мене заскочить? Я заплачу.
Я притиснула до боку важкий зразок кахлю й озирнулася на консультанта. Він саме підсунув мені рахунок.
— Галино Іванівно, який ґанок?
— Та на дачі! Ми ж учора ключі забрали.
— На якій дачі?
Свекруха засміялася, але якось невпевнено.
— Іринко, ти мене лякаєш. Богдан сказав, що світлини тобі показував. Тобі ще вікна на веранді сподобалися.
— Я не бачила жодних світлин.
У слухавці стало тихо.
— Зачекай. Я зараз йому подзвоню.
Вона від’єдналася.
— Доставку на ранок оформлюємо? — запитав консультант.
— Хвилинку. Будь ласка.
Я відійшла до вікна й відкрила банківський застосунок.
На рахунку «На облаштування» був нуль.
Я оновила сторінку.
Нуль.
Нижче, під нашим житловим кредитом, з’явилася нова позика. На моє ім’я.
Я кілька разів торкнулася екрана, ніби могла натиснути кудись і повернути все назад.
— Вам допомогти?
Консультант стояв поруч. Я досі тримала кахель.
— Заберіть, будь ласка.
Він обережно взяв зразок із моїх рук.
— Замовлення поки не проводьте.
— Звісно. Залишимо до вечора.
Я кивнула, хоча вже знала: увечері по нього не повернуся.
Удома Богдан сидів навпочіпки біля шафи для взуття. Загортав у старий рушник свій рубанок. Поруч лежали молоток і обценьки.
— На дачу збираєшся? — запитала я з порога.
Він завмер, потім потягнувся до молотка.
— Мама вже подзвонила?
— Подзвонила. Попросила номер майстра. Бо ми, виявляється, ремонт відклали.
— Іро, давай тільки без…
— Без чого?
Він поклав молоток.
Я простягнула телефон.
— Це ти зробив?
Богдан навіть не нахилився до екрана.
— Я все поясню.
— Скільки коштував будинок?
Він назвав суму. Наші заощадження й нова позика — до останньої гривні.
Я сіла просто на тумбочку біля дверей.
— Усе?
— Послухай, там дуже добра ціна. Ділянка велика, сад доглянутий. Господарі меблі залишили. А насос у криниці…
— Богдане.
— Що?
— У нас грошей не залишилося. А ти мені про насос?
Він підвівся, обтрусив долоні об штани.
— Ми на ремонт разом відкладали. Чи вже тільки ти?
— Разом. Саме тому я й питаю: чому ти вирішив сам?
— Коли я кредит за квартиру роками тягнув, ти так не говорила.
— А останні пів року хто його платить?
Слова вирвалися раніше, ніж я встигла стриматися. Ми ніколи не рахувалися. Принаймні я.
Богдан відвернувся.
— Ясно. Уже почалося.
— Що почалося? Я стою у власній квартирі й не знаю, на що завтра купити продуктів. А на мені ще один борг. Як ти його взяв?
— З твого телефона.
У мене похололо всередині.
— Коли?
— У неділю. Ти його на зарядці залишила.
Я добре пам’ятала ту неділю. Бігла на нічну зміну, схопила сумку, ключі, про телефон згадала вже в автобусі. Зателефонувала Богданові з прохідної, щоб не хвилювався.
Він тоді засміявся:
«Добре, що хоч голову вдома не забула».
— Я ж дзвонила тобі з роботи, — сказала я. — Ти чув мій голос. Міг сказати.
— Ти б одразу почала відмовляти.
— А спитати все одно треба було.
— Там покупці вже на п’яти наступали. До понеділка треба було вирішити.
— І ти вирішив за мене.
Він мовчав.
Пароль від застосунку я сама йому дала. Іноді після нічної зміни просила оплатити комунальні послуги — боялася помилитися, коли очі злипалися.
Тепер він розповідав уривками: у п’ятницю подивилися будинок, домовилися з господарем, у неділю підтвердив схвалену банком позику. Перекинув усе на свою картку.
— А сповіщення? — запитала я.
— Я видалив.
— Щоб я не побачила?
— Хотів спершу нормально поговорити.
— Ти вже встиг купити будинок, забрати документи й скласти інструменти. Коли саме ти збирався говорити?
Він почав розгортати рушник із рубанком.
— На кого оформили?
— На маму.
— Повністю?
— А на кого ще? Це ж їй подарунок.
Я дивилася на нього й чекала, що він хоча б зараз почує, як це звучить.
— Гроші наші. Борг мій. Будинок мамин?
— Не перекручуй. Ми теж будемо туди їздити.
На холодильнику висіло креслення нашої майбутньої кухні. Богдан малював його сам. Біля верхньої шухляди поставив три знаки оклику.
Стара шухляда не відчинялася, поки не притиснеш коліном розбухлу стінку тумби. Ми жартували, що гість у нашій квартирі навіть хліба не відріже — ножа не дістане.
«Оцю зроблю тобі найзручнішою», — обіцяв він.
Учора ми обирали кахель. Він стояв поруч, сперечався зі мною через відтінок затирки. І вже знав, що платити нема чим.
— Мама знає, звідки гроші?
— Я сказав, що від нас обох.
— Від нас обох, — повторила я.
— Іро…
— Не зараз.
Я набрала банк.
Богдан залишався поруч, поки я не попросила заблокувати сторонній доступ і змінити дані входу. Тоді пішов на кухню.
— Так, я власниця рахунку… Ні, заявку на цю позику сама не подавала… Так, звернення прошу зареєструвати.
Номер звернення я записала на звороті рахунку за кахель.
Коли закінчила розмову, Богдан стояв у дверях кухні.
— Ти їм що наговорила?
— Правду.
— Я ж платити збирався!
— Скільки?
— Що — скільки?
— Щомісяця скільки треба платити?
Він потер обличчя.
— У приятеля велике замовлення намічається. Офісні меблі. Він мене покличе…
— Богдане. Яка сума платежу?
Він не відповів.
Я прикріпила рахунок до холодильника. Поруч із кресленням кухні.
Сім років ми були одружені. П’ять жили в цій квартирі. Після орендованої кімнати, де господиня щонеділі перевіряла ванну, вона здавалася нам подарунком долі.
Першого дня Богдан забив у коридорі два цвяхи.
— Поки вішалки немає, буде так. У себе ж можна!
Ми сміялися. Їли на підлозі, бо стола ще не купили.
На перший внесок пішло все. Потім збирали на ремонт. Я працювала на хлібокомбінаті, стала старшою зміни, взяла ще два під’їзди прибирати.
— Може, не треба тобі з тим відром бігати? — питав іноді Богдан.
— Скоріше назбираємо. Уявляєш, нормальна кухня, ванна…
— Буде, Іринко. Усе буде.
Він заробляв на меблях. Бували добрі місяці, бували порожні. Ми підхоплювали одне одного. Я думала, саме це й називається сім’єю.
Останні пів року він майже не працював. Посварився з власником цеху, звільнився. Я не тиснула. Раділа кожній зібраній шафі.
А тепер не могла пригадати, коли саме перестала бути людиною, з якою він радиться.
Наступного ранку в банку мені роздрукували договір, виписку й графік виплат.
— Оце щомісяця? — я показала на цифру.
— Так.
— І ще житловий кредит.
Менеджерка кивнула й присунула мені склянку води.
Я відкрила калькулятор. Зарплата. Нічні. Під’їзди. Відняла обидва платежі й кілька секунд дивилася на залишок.
— А зменшити внесок? Відстрочити хоч на два місяці?
Вона пояснювала умови, щось перевіряла в комп’ютері. Я вчепилася тільки в одну фразу:
— Дострокове погашення можливе.
Вийшовши надвір, зателефонувала виконробу.
— Олеже, ми не почнемо за два тижні.
— Щось сталося?
— Грошей немає.
Він не став розпитувати.
— Матеріали вже оплатила?
— Ні.
— Ну й добре. Замовлення скасуй. А я хлопців на інший об’єкт поставлю.
— Вибач.
— Іро, за що ти вибачаєшся? Як зможеш — подзвониш.
Додому я повернулася з батоном і молоком.
На кухні була Галина Іванівна. Переставляла мою каструлю з борщем, звільняючи місце для трилітрової банки.
— Нарешті, — сказала вона. — Богдан від учора нічого не їв. У нього ж шлунок слабкий, ти знаєш. Я холоднику привезла.
Чоловік сидів біля вікна й крутив запальничку.
— А ви знаєте, що я вчора теж не вечеряла? — запитала я.
Свекруха обернулася.
— Іринко, ну не починаймо з такого.
Я поклала пакет на стіл.
— Добре. Почнімо з будинку.
Вона глянула на сина.
— Ти їй пояснив?
— Я говорю, вона не слухає.
— Я слухаю, — сказала я. — Уже другий день. Про сад, насос і вікна. Тепер хочу почути про гроші.
Галина Іванівна сіла.
— Ти ж пам’ятаєш, чому я свою ділянку продала?
Пам’ятала. Богдан розбився на мотоциклі ще до нашого знайомства. Операції, відновлення, лікарні. Вона продала стару дачу, щоб поставити його на ноги.
Потім багато років згадувала сад. Особливо навесні.
— Пам’ятаю.
— Він хотів мене порадувати. І ти сама казала: добре було б мати дачу.
— Колись. Коли зможемо собі дозволити.
— Я ж пропонувала тебе зачекати! Перед підписанням сказала: «Може, Іринка приїде?» А він — ти після зміни спиш, усе бачила, все схвалила.
Я повернулася до Богдана.
— Я ще й вікна похвалила, так?
Він відклав запальничку.
— Не чіпляйся до слів.
— А звідки, на вашу думку, взялися гроші? — запитала я свекруху.
— Відкладали ви. Решту він у знайомих мав позичити.
Я дістала банківські папери.
— Ось ці знайомі. А ось позичальниця.
Вона довго дивилася на першу сторінку.
— На тебе?
— На мене. Без мого відома. Поки я стояла біля печей, він сидів із моїм телефоном.
Галина Іванівна підняла очі на сина.
— Богдане?
— Та виплачу я!
— Ти мені що казав?
— Мамо, можна хоч поїсти без вистави?
— Це для тебе вистава? — у мене зірвався голос. — Я сьогодні сиділа в банку й рахувала, чи вистачить мені на їжу. А ти досі не знаєш, скільки винен щомісяця!
Він відсунув стілець, але не встав.
Свекруха почала прибирати зі столу, хоча ніхто ще не їв.
— То що тепер робити? — тихо спитала вона. — Назад йому ключі віднести?
— Подзвонімо. Запитаймо, чи можна скасувати угоду.
Вона подивилася на Богдана. Той мовчав.
Галина Іванівна набрала продавця й увімкнула гучний зв’язок.
— Доброго дня. Ви вибачте… У нас обставини змінилися. Чи не можна було б повернути все назад?
Чоловік у слухавці засмутився, але відповів твердо: гроші вже віддав доньці на квартиру, вона внесла завдаток.
— Розумію, — сказала свекруха. — Вибачте.
Поклала телефон.
— Ти чула.
— Тоді треба продавати.
— Іринко, ми ж там ще й не побули!
— А я вже винна банку.
— Хоч одне літо… Богдан роботу знайшов.
— З якого числа виходиш? — я глянула на нього.
— Ні з якого. Я тобі, мамо, не казав, що знайшов. Казав — може бути замовлення.
Галина Іванівна повільно опустилася на стілець.
— То ти й роботи не маєш?
— Маю я роботу! Просто зараз мало.
Кілька секунд було чути тільки холодильник.
— Мамо, налий уже того холоднику, — попросив Богдан.
Вона підвелася.
Я мимоволі рушила до шухляди по ложку — і зупинилася. Забрала свій батон і вийшла з кухні.
Наступний тиждень він спав у маленькій кімнаті. Ми зустрічалися біля чайника й говорили тільки про побут.
Одного ранку я за звичкою заварила йому чай. Дві ложки цукру. Собі — половинку.
Він узяв чашку обома руками.
— Дякую.
Я кивнула.
— Іро, може, годі вже?
— Що — годі?
— Ну не чужі ж люди. Є будинок тепер. Родина їздитиме, відпочиватиме.
— Яка родина?
— Наша.
— А коли ти вирішував купити будинок, я до неї входила?
Він важко видихнув.
— Ми ж обговорювали дачу.
— Ми ще в гори хотіли взимку. Мені перевірити, чи ти на лижі кредит не взяв?
Богдан мимоволі всміхнувся. Я теж ледь не всміхнулася у відповідь.
На секунду стало так, як колись.
А потім він дістав складений аркуш.
— Я тут написав. Прочитай і підпиши.
Я розгорнула.
Згода на передачу грошей Галині Іванівні для придбання будинку. Без повернення. Претензій не маю.
Дата — за місяць до покупки.
— Це що?
— Щоб мама не нервувала.
— А я?
— Я ж сказав, віддам тобі все.
— Тут написано, що я подарувала гроші. І погодилася заздалегідь.
Він поклав переді мною ручку.
— Просто підпиши. Будемо жити спокійно.
Я дивилася на його руку. Скільки разів він так простягав мені ручку: квитанцію заповнити, заяву написати. «У тебе почерк кращий».
— Ти за цим увесь тиждень думав?
— Не перекручуй.
— Не як повернути гроші. Не як закрити борг. Як узяти з мене папірець?
— Іро, ти все робиш складнішим.
Я відсунула аркуш.
— Збирай речі.
Він підняв голову.
— Ти серйозно?
— Так. У мами є диван. На дачі теж меблі залишилися. Сам казав.
— Через гроші сім’ю розвалюєш?
Я встала з-за столу.
— Я навіть не знаю, що тобі на це відповісти.
Він зібрав сумку швидко. Грюкнув дверцятами шафи, зняв куртку з гачка.
Я стояла на кухні, поки не зачинилися вхідні двері.
Рубанок залишився біля взуття.
Через три дні я повернулася після дванадцятигодинної зміни. Ключ увійшов у замок лише наполовину.
Я витягла його, спробувала ще раз.
Потім подивилася на сусідські двері. Знайома табличка: «Обережно, злий кіт».
Поверх той.
Постукала.
— Іринко, це ти? — почувся голос свекрухи. — Зараз. Богдан униз пішов, по коробку.
— Відчиніть.
— Хвилинку, руки витру.
Я сперлася лобом об двері. Ноги гули так, що хотілося сісти просто на килимок.
Замок нарешті клацнув.
У передпокої стояли баули. На тумбочці лежала стара серцевина.
— Він замок поміняв?
— Казав, ключ заїдає.
Я мовчки пішла у ванну. Умилася холодною водою. Коли вийшла, Богдан уже складав у коробку зимові чоботи.
— Навіщо?
Він не перепитав.
— Щоб ти теж подумала трохи. Виставила мене, ніби я тут у гостях. Я за квартиру платив.
— І тому я не можу зайти додому?
— Можеш. Мама ж відчинила.
Галина Іванівна торкнулася його рукава.
— Ти мені не так пояснював.
— Мамо, не починай.
— Віддай їй ключі.
Він зняв із кільця блискучий дублікат.
— На. Чого знову робити проблему?
Я не одразу його взяла.
— А якби я на пів години пізніше приїхала?
Він знизав плечима.
— Подзвонила б.
Свекруха присіла до коробки й почала загортати його чоботи в папір.
Я дивилася на них обох і раптом відчула таку втому, що навіть обурюватися не залишилося сил.
— Рубанок теж заберіть, — сказала я. — За капцями лежить.
Наступного ранку записалася до юриста.
До того дня я ще чекала. Не вибачень навіть. Хоч одного вчинку, після якого можна було б сказати собі: він зрозумів.
Натомість отримала новий замок.
На початку червня наближався перший платіж.
Я подзвонила мамі.
Довго розповідала уривками, збивалася, поверталася до початку. Вона не перебивала.
Потім запитала:
— Скільки треба щомісяця?
Я назвала суму.
— Це разом із квартирою?
— Ні. Це тільки новий.
Почула, як вона поклала ручку.
— Іринко, я комуналку твою цього місяця оплачу. Більше зараз не маю.
Тут я й заплакала.
— Мамо, не треба.
— Треба. Ти їла сьогодні?
Я засміялася крізь сльози.
— Їла.
— Приїдь у неділю. Вишні вже є. Вареників наліпимо.
Я боялася почути: «Куди ти дивилася?» Мама ж тільки питала, чи класти мені цукор у чай і чи не тісні рукави на старому домашньому халаті, який дала перевдягтися.
Пів дня ми ліпили вареники.
Коли я збиралася, вона поставила в сумку два контейнери.
— Цей у морозилку. А цей сьогодні з’їж.
— Мамо, я сама стільки не подужаю.
— То завтра доїси.
Про Богдана вона не сказала ні слова.
За три дні до платежу я написала йому:
«Скільки перекинеш?»
Відповів числом. Менше п’ятої частини.
«Це все?»
«Поки так».
Увечері гроші надійшли з підписом «Тобі».
Решту я додала з відпускних.
На життя не залишилося.
— Послухай, — сказала колега Олена, коли я спитала про підробіток. — У сестри в готелі пральня без людини лишилася. На два тижні. Візьмешся?
— Візьму.
— Ти ж у відпустку йдеш.
— От і матиму час.
Вона уважно глянула на мене, але розпитувати не стала.
Моя відпустка пахла порошком і гарячими простирадлами. Увечері я розгинала спину біля автобусної зупинки й рахувала, скільки ще днів до зарплати.
Після повернення на комбінат Олена якось сіла поруч на лавку біля прохідної.
— Іро, ти скажеш, що сталося?
— А видно?
— Ти пів року бліда ходиш. А тепер ще й худнеш.
Я спробувала віджартуватися, але не змогла.
Розповіла все. Про будинок, телефон, кредит, розписку. На слові «замок» голос знову затремтів.
— І мені так соромно, — закінчила я.
Олена повернулася до мене всім корпусом.
— За що?
— Не знаю.
— От і я не знаю. Це він має соромитися.
Я потерла долонями обличчя.
— Я ж його знала сім років.
— Ти йому вірила. Це не те саме, що дозволяла таке робити.
Ми помовчали.
— Я раніше дивилася на тебе, — сказала вона. — Кожну перерву йому дзвонила: поїв, не поїв, що вдома. А потім перестала. Я ще подумала: мабуть, щось сталося.
Під’їхав автобус.
Уперше за довгий час я зайшла в нього не з відчуттям, що мушу мовчки дотягти цей день до кінця.
У липні зателефонувала Галина Іванівна.
— Приїдь на дачу. Поговорити треба.
— У місті не можна?
— Мені зараз важко вибратися.
— Я теж не відпочиваю, Галино Іванівно.
— Знаю, — тихо сказала вона. — Приїдь, будь ласка.
Спершу я відмовилася. Потім передзвонила: захотіла побачити, за що плачу.
Від зупинки йшла хвилин двадцять розпеченою дорогою. Біля хвіртки зупинилася перевести подих.
Дошка на ґанку була нова. Світла серед старих темних.
Богдан полагодив.
На веранді пахло деревом. У відчинене вікно заглядала яблуня. На столі стояла миска порічки.
І будинок справді був гарний.
Від цього стало ще гірше.
— Проходь, — покликала свекруха. — Я покажу.
Вона повела мене на другий поверх.
— Оця кімната твоя буде. Захочеш із подругою приїхати — приїжджай. Ніхто тебе не чіпатиме. Я сюди й заходити не стану.
На ліжку лежали випрасувані наволочки.
— І з пенсії даватиму. Десятого числа.
Я залишилася біля дверей.
— Галино Іванівно, а ви б погодилися?
Вона опустила очі.
— На що?
— П’ять років платити за чужий будинок. А натомість мати дозвіл переночувати в кімнаті?
— Не чужий же…
— У документах чиє прізвище?
Вона сіла на ліжко, взяла наволочки й почала рівняти краї.
— Я йому тим старим садком усі вуха прогуділа, — сказала нарешті. — Як продавала, мені аби тільки його врятувати. Нічого більше не треба було. А одужав — почала згадувати. То яблуні, то смородину. Дурна стара.
— Не треба так про себе.
— Може, йому здавалося, що винен мені.
Я притулилася плечем до одвірка.
— І заплатив моїми грошима.
Вона кивнула.
— Я все думаю, як ти там. На роботі. А я тут ходжу, поливаю… Уже й радості немає.
— То продайте.
— Іринко…
— Я не витягну. Чуєте? Не хочу вас лякати чи карати. Просто не витягну.
Галина Іванівна закрила обличчя долонею.
Я не стала її втішати. Постояла поруч, поки вона не підвела голову.
— Добре. Будемо продавати.
Перед дорогою вона насипала мені порічки в банку.
— Візьми.
— Не треба.
— Іринко, це ж ягоди.
Я взяла.
Увечері з’їла їх із цукром. Вони тут справді були ні до чого.
На початку серпня свекруха надіслала посилання на оголошення. Ціна була вища за ту, яку вони заплатили.
Я подзвонила.
— За ці гроші хоч хтось дивився?
— Ще ні.
— Дзвонили?
— Поки ні. Але ж літо…
— Кожен місяць для мене — це новий платіж.
— Я розумію.
— Тоді поставте реальну ціну.
Вона зітхнула.
— Ще трохи почекаймо.
Богдан повернувся до колишнього цеху. Велике замовлення приятеля так і не відбулося.
Грошей почав надсилати більше. Спершу третину платежу, потім майже половину. Згодом платили за ту позику приблизно порівну.
Житловий кредит після його відходу залишився на мені.
Я купила зошит у клітинку. Записувала все: дату, суму, чиї гроші.
У серпні нас розлучили.
Повернувшись із документами, я поклала їх біля зошита й довго сиділа за столом. Потім задзвонив будильник — час було збиратися на зміну.
У вересні Богдан подзвонив.
— Мама ціну знизила. Двоє людей на вихідні приїдуть.
— Добре.
— Хотів, щоб ти знала.
— Дякую.
Він не клав слухавки.
— Ще щось? — запитала я.
— Іро… А ти взагалі думала мене пробачити?
Я підійшла до вікна.
— Думала.
Він одразу заговорив жвавіше:
— То, може, ми…
— Я чекала, що ти скажеш: «Я зробив страшну дурницю. Будинок продаємо. Гроші повертаємо». Без «але». Без насоса і саду.
Він мовчав.
— А ти приніс мені розписку.
— Я не хотів, щоб усе так вийшло.
— Я знаю. Ти хотів, щоб я змирилася.
За вікном вітер гнав двором сухе листя.
— Я ж не чужий, — сказав він.
У мене стиснуло горло.
— От саме тому й боліло.
Він важко видихнув.
— Зрозумів. Бувай.
Після цієї розмови я вперше не прокручувала в голові, що могла сказати інакше.
У листопаді будинок нарешті продали. Трохи дешевше, ніж купили.
Я заздалегідь узяла в банку точну суму для дострокового погашення.
Ми зі свекрухою зустрілися біля відділення. Вона тримала сумку обома руками.
— Тут усе, — сказала ще до привітання. — Я переказую до копійки.
Я кивнула.
Коли працівниця підтвердила закриття позики, я перепитала:
— Повністю?
— Так. Заборгованості немає.
— Можна довідку?
— Звичайно.
Я тримала той аркуш обережніше, ніж колись зразок дорогого кахлю.
На рахунку залишилася майже вся сума наших колишніх заощаджень. Майже — але вже моя, доступна, без щомісячного страху.
На вулиці Галина Іванівна запитала:
— Можна я з тобою до зупинки?
— Ходімо.
Якийсь час ішли мовчки.
На розі вона раптом сказала:
— А яблука там кислі вродили. Дрібні такі.
Я подивилася на неї.
— Я Богданові хвалила, що смачні. Він приїде, я йому пакет наберу. Забирає мовчки. А він же кисле не їсть… Куди дівав?
— Один пакет мені привіз.
Вона зупинилася.
— Їла?
— Олені на роботу віддала. Вона повидло зварила.
— А-а…
Свекруха поправила ручку сумки.
Більше про сад ми не говорили.
З квартирою розбиралися вже після продажу дачі.
— Я тут залишуся, — сказала я Богданові. — Якщо банк погодиться переоформити кредит на мене.
— Я повертатися не збираюся.
Ми порахували ринкову вартість, відняли залишок житлового кредиту. Решту поділили навпіл.
Потім він сам кивнув на мій зошит.
— Давай сюди.
— Що?
— Записи. Треба ж врахувати.
Ми сиділи за тим самим столом і рахували, скільки я витратила на його позику, скільки втратила на різниці між купівлею та продажем будинку. Він погодився відняти ці суми зі своєї частки.
Без суперечок.
Мені чомусь захотілося запитати: «Чому не можна було так одразу?» Але я промовчала.
— Тільки виплати все одним переказом, — попросив він. — Не хочу більше з цим зошитом сидіти.
— Я теж.
Банк кілька тижнів перевіряв мої доходи. Я носила довідки, відпрошувалася зі змін, чекала дзвінків.
Потім були нотаріус, угода про поділ майна, переоформлення кредиту.
У січні я отримала витяг із реєстру. Єдина власниця — я.
Того ж дня переказала Богданові належну суму.
«Отримав», — написав він.
Я закрила листування.
Востаннє ми бачилися в лютому, коли забирали остаточні копії документів. Він прийшов із матір’ю.
У коридорі Галина Іванівна зняла з його плеча білу нитку, розгладила тканину долонею.
Я колись так само поправляла йому комір перед роботою.
Рука мимоволі ворухнулася. Я сховала її в кишеню.
— Усе забрала? — спитав Богдан.
— Так.
— Ну, бувай.
— Бувай.
На ремонт залишилося менше, ніж ми збиралися витратити рік тому.
У ванній я вирішила замінити труби й покласти простий світлий кахель. А от кухню замовила таку, як хотіла.
Олег приїхав навесні, походив із рулеткою.
— Тут що робимо?
— Шафки до стелі.
— Добре. А мийка лишається?
— На тому ж місці.
Він потягнув стару верхню шухляду. Вона не зрушила.
— Ого.
Я за звичкою притиснула коліном стінку.
— Треба ось так. І за лівий край.
Олег глянув на мене.
— Давно?
— Років зо три.
Він похитав головою й записав щось у блокнот.
— Нову зробимо нормальну.
Коли хлопці винесли стару тумбу, один покликав:
— Ірино, ваше?
На запиленій долоні лежала чайна ложечка з трохи зігнутою ручкою.
Моя улюблена.
— Я думала, на роботі загубила!
— Ховалася, бачите.
Я вимила її й поклала на підвіконня сохнути.
Першої суботи після ремонту прийшла Олена. Принесла ще теплий батон із ранкової зміни й баночку повидла.
— Остання, — сказала. — Спеціально берегла. З тих яблук.
— Заходь. Чайник зараз закипить.
Вона стала посеред кухні, озирнулася.
— Ну, Іро… Гарно.
— Правда?
— А ти чого так питаєш? Наче я з жалю скажу.
Я засміялася.
Олена поставила банку на стіл.
— Ніж де?
— У верхній шухляді. Праворуч від мийки.
Вона потягнула за ручку. Легко дістала ніж, відрізала скибку й уже піднесла до рота, коли я раптом розсміялася.
— Що? — завмерла вона. — Я щось не те взяла?
— Ні.
Я сміялася й не могла одразу пояснити.
— Та я дивлюся, як ти відкриваєш… І вже хотіла сказати: коліном притисни. Бо застрягне.
Олена глянула на шухляду, потім на мене.
Легенько штовхнула її мізинцем.
Та плавно заїхала на місце.
— Бачиш? Одним пальцем.
— Бачу.
Я дістала свою знайдену ложечку, розклала повидло в розетки. Налила чай.
Ми сиділи довго. Говорили про роботу, про Оленину доньку, про те, чи варто мені відмовитися хоча б від одного під’їзду.
— Варто, — сказала вона. — І не сперечайся. Ти вже собі ту шухляду заробила.
Я усміхнулася й посунула до неї баночку.
За чаєм ми з’їли майже половину.
Кислі були яблука. А повидло вийшло напрочуд смачне.