— Забирайте свого сина назад. За три роки шлюбу він так і не зрозумів, що дружина — не мама.
Ольга Петрівна застигла на порозі з коробкою розсади в руках.
— Мариночко, який назад? Ви ж минулого тижня шпалери у спальні переклеїли!
— А сьогодні я зрозуміла, що більше не можу. Я йому і кухарка, і нянька, і аніматор. У мене сил не залишилося.
З коридору визирнув Ігор у м’ятій футболці, з телефоном у руці.
— Ти що влаштовуєш? Мамі подзвонила через якусь дурницю? Мам, привіт. Не слухай, у неї просто ПМС.
— У мене не ПМС, Ігорю. У мене нарешті урвався терпець. Ольго Петрівно, проходьте. Я вам дещо покажу.
На кухонному столі лежала папка з квитанціями, а поруч стояли три немиті тарілки.
— Бачите? Рахунки за пів року. Як думаєте, хто платив?
Свекруха поставила розсаду на підвіконня.
— Ну… Ігор, мабуть. Він же чоловік.
— Ігор навіть не знає, де ці рахунки лежать. Увесь час нашого шлюбу бюджет вела я. Ми заробляємо приблизно однаково, тільки його гроші йдуть на машину, гаджети й розваги. А мої — на їжу, комуналку, побутову хімію та іпотеку.
— Марино! — Ігор зайшов слідом. — Ми ж домовлялися, що з моєї премії поїдемо на море!
— Два роки тому домовлялися. Пам’ятаєш, куди ти витратив ту премію?
— Ну, комп’ютер мені теж був потрібен.
— Для ігор. Бо старий, бачте, графіку не тягнув. А на море ми поїхали за гроші, які подарували мої батьки.
Ольга Петрівна сіла на стілець і зітхнула.
— Мариночко, та всі чоловіки такі. Їм підказувати треба. Мій Леонід до сорока років не знав, скільки хліб коштує. І нічого, жили якось.
— Я не хочу жити «якось». Я хочу жити з партнером, а не виховувати дорослого чоловіка. Ви знаєте, що він мені вчора на день народження подарував?
Свекруха подивилася на сина. Ігор втупився в підлогу.
— Що подарував? — запитала вона.
— Набір каструль. І знаєте, за які гроші? За мої. Я відкладала їх на ремонт ванної, а він узяв картку з моєї сумки.
— Ігорю, це правда?
— Мамо, ну а що? Каструлі гарні, німецькі. Вона ж сама казала, що ківш пригорає. Мою картку заблокували, а гроші я б повернув із зарплати.
— Ти й за зимову гуму обіцяв повернути. Три місяці тому. Де ті гроші?
— Я купив дещо для машини.
— Деталі для тюнінгу, які досі в багажнику валяються. Ігорю, ти ніколи нічого не повертаєш.
— А я думав, у нас спільний бюджет! — він почервонів. — Ти зараз так говориш, ніби я за твій рахунок живу. Я взагалі-то працюю і втомлююся!
— Я теж працюю. А після роботи йду в магазин, тягну пакети, готую вечерю. І не просто вечерю: тобі ж учорашній суп не підходить. А ти лежиш на дивані й чекаєш.
— Та попросила б нормально — я б допоміг!
— Я просила. Скільки разів я тебе просила?
— Ну не знаю…
— От і я вже не знаю. Я не хочу щовечора нагадувати тридцятирічному чоловікові прибрати тарілку в посудомийку чи витерти за собою воду у ванній. Я навіть за твоїми чистими трусами маю стежити, бо ти брудні до пральної машини не донесеш!
Ольга Петрівна незручно поворухнулася на стільці.
— Марино, ну не руйнують шлюб через побутові дрібниці. Ви ж любите одне одного. Посварилися — і досить. Ігорю, перепроси.
— За що? — він розвів руками. — За каструлі? Інші чоловіки взагалі нічого не дарують!
— Не в каструлях справа.
Я дістала з шафи велику спортивну валізу й поставила посеред кухні.
— Справа в тому, що ти мене не бачиш. Тобі потрібна людина, яка приготує, прибере, заплатить і не заважатиме тобі відпочивати.
Ігор опустив очі на валізу.
— Це що?
— Твої речі. Я збирала їх усю ніч, поки ти спав. Одяг, приставки, журнали про машини.
— Ти… мене виганяєш?
Він уже не сердився. Дивився розгублено, наче тільки зараз почув, що я кажу.
— Так, Ігорю. Квартира моя, я купила її до шлюбу. Ольго Петрівно, забирайте сина.
— Марино, побійся Бога! — свекруха підвелася. — У мене ремонт у коридорі, там і без валіз повернутися ніде. Та й що люди скажуть? Три роки прожили й розійшлися через немиті тарілки?
— Не через тарілки. І що скажуть люди, мене більше не хвилює.
— Припини, будь ласка, — Ігор ступив до мене й потягнувся до моєї руки. — Вибач. Я дурень, я зрозумів. Хочеш, я зараз ці тарілки помию?
— Не треба.
— Ну тоді давай поговоримо. Мамо, скажи їй…
— Пам’ятаєш, як я захворіла три місяці тому? — перебила я. — У мене температура була майже тридцять дев’ять.
Ігор відвів погляд.
— Я попросила тебе купити ліки й зварити хоча б бульйон. А ти сказав: «Ти все одно спиш, а я до друга на футбол. Матч важливий».
— Я ж тобі доставку замовив.
— Замовив. І адресу переплутав. Ліки поїхали на інший кінець міста. А я сама пішла в аптеку. З температурою. Пам’ятаєш, як я тобі дзвонила?
Він мовчав.
— Тоді я й зрозуміла, що поруч зі мною не чоловік. Просто квартирант, за яким я чомусь доглядаю.
— Ігоре, ти справді пішов? — тихо запитала Ольга Петрівна. — Я ж тебе не так виховувала. Я твоєму батькові й бульйон варила, і компреси ставила.
— Мамо, я не думав, що все так серйозно! Вона ж ходила, розмовляла. Звідки я мав знати?
— Треба було запитати, як я почуваюся! — голос у мене затремтів. — Або хоча б слухати, коли я сама казала. Але тобі зручно нічого не знати, правда?
Я пройшла до вхідних дверей і відчинила їх.
— Марино, не треба так. Давай поговоримо без мами, — Ігор пішов за мною. — Я змінюся. Запишуся до психолога, якщо хочеш. Гроші віддаватиму, усе до гривні.
— Ти вже обіцяв. Після кожної сварки.
— Цього разу я серйозно.
— Тебе вистачає на три дні, Ігорю. А потім ти знову забуваєш купити хліб, кидаєш шкарпетки повз кошик і дивуєшся, чому я злюся.
— Я не знав, що ти настільки…
— Я казала тобі! — Я перевела подих. — Я вигоріла. У мене до тебе нічого не залишилося, крім втоми.
Свекруха підійшла до валізи й узялася за ручку. Валіза ледь зрушила з місця.
— Ходімо, Ігоре, — сказала вона. — Якщо вже довів дружину до такого, май совість піти гідно.
— Мам, та куди? У тебе ж коробки скрізь!
— Квартиру орендуємо. Або до друга свого підеш, з яким футбол дивився. Бери валізу, не дивись, як я її тягну.
Ігор мовчки взявся за другу ручку. Разом вони дотягли валізу до майданчика.
Він обернувся. Стояв і дивився на мене так, ніби все ще чекав, що я покличу його назад.
— У понеділок я подам на розлучення, — сказала я. — Прийдеш до РАЦСу, підпишеш папери. Якщо я щось із твоїх речей забула, залишу в коробці у консьєржа.
— Марино…
Я зачинила двері й повернула замок на два оберти.
У квартирі стало тихо. Я повернулася на кухню. Три тарілки так і стояли на столі, а на підвіконні зеленіла забута свекрухою розсада помідорів.
Я взяла тарілки й спокійно вимила їх під гарячою водою. Потім витерла руки й підійшла до вікна.
Надворі світило сонце. Хтось поспішав у своїх справах, вулицею їхали машини.
Життя тривало. І вперше за довгий час мені стало легко дихати.