— А бабуся з дідусем знову в різні дні приїдуть? — запитала Софійка, зазираючи мені під руку.
Я саме перекладала крем у миску. Ложка дзенькнула об край.
— Чому ти питаєш?
— Бо я хочу, щоб разом. У Максимка на дні народження були всі, тільки вони по черзі. Так нецікаво.
— Софійко, не заважай мамі, — озвався з дверей Андрій.
— Я не заважаю. Просто питаю.
Я присіла перед донькою й поправила їй чубчик.
— Я теж хочу, сонечко. Дуже.
До мого тридцять п’ятого дня народження залишалося три дні.
У мене був чоловік, з яким ми вміли і посміятися, і пережити важке. Були двоє дітей, квартира, робота, яку я любила. І були мама з татом, котрі тридцять років не розмовляли одне з одним.
Я давно навчилася складати графіки їхніх приїздів. Навчилася не казати мамі: «А тато вчора…» Навчилася на сімейних фотографіях залишати між ними таку відстань, щоб нікого не образити.
Тільки пояснити семирічній дитині, навіщо все це, так і не навчилася.
Коли Софійка побігла до брата, Андрій обійняв мене за плечі.
— Ще можеш передумати.
— Не хочу.
— Ларисо, вони можуть не помиритися.
— Знаю.
— І мама може розсердитися на тебе.
Я витерла руки рушником.
— Вона тридцять років сердиться на тата. А я тридцять років боюся сказати, що люблю їх обох. Я більше так не можу.
***
Мені було п’ять, коли мама виставила татові речі на ґанок.
Самої сварки майже не пам’ятаю. Пам’ятаю картаті сумки, дощ на татовій куртці й мамину руку, яка відсунула мене від дверей.
— Катю, дай мені сказати…
— Усе вже сказано.
— Та послухай ти!
Мама зачинила двері. Клацнула засувка.
— Мам, а тато куди?
— До бабусі.
— А коли назад?
Вона присіла біля мене, міцно стиснула мої плечі й сказала:
— Тепер ми житимемо вдвох.
Я не зрозуміла. У п’ять років слово «тепер» не означає назавжди.
Ще довго, почувши хвіртку, бігла до вікна.
— Не виглядай! — одного разу не витримала мама. — Він нас покинув. Чуєш? Покинув!
Я відійшла від шибки. А чекати не перестала.
Тато жив на іншому кінці нашого села, у своєї матері. Три кілометри — дорога, яку доросла людина проходить за пів години. Для мене вона кілька років була недосяжною.
У дев’ять я вперше звернула після школи не додому, а через леваду до нього.
Підійшла до хвіртки й стояла, стискаючи лямку портфеля. Раптом він не зрадіє? Раптом справді покинув?
Двері відчинилися.
— Ластівко?..
Тато збіг із ґанку й підхопив мене так, що портфель ударив його по спині.
— Тату, пусти! Я вже велика!
— Бачу, велика. А обійняти все одно можна?
Я вчепилася йому в шию.
У хаті він метушився: ставив чайник, шукав цукерки, пересував стілець ближче до тепла.
— Їсти хочеш?
— Ні.
— А чай?
— Хочу.
— У школі як?
— Нормально.
Він сів навпроти.
— Ларисо, щось сталося?
Я дивилася на подряпину на столі.
— Ти чому до мене не приходиш?
Тато перестав усміхатися.
— Доню…
— Ти ж знаєш, де я живу.
Він потягнувся до моєї руки.
— Знаю.
— То чому?
Відповів не відразу:
— Мама дуже на мене сердиться. Я не хочу, щоб ви через мене сварилися.
— А я не серджуся.
Тато міцно заплющив очі, а потім притиснув мою долоню до своєї щоки.
Відтоді я приходила потай. Ми розв’язували задачі, пили липовий чай. Він перевіряв, чи не промокли мої черевики, лагодив застібку на портфелі, слухав усі мої шкільні образи так уважно, ніби нічого важливішого у світі не було.
А перед дорогою додому незмінно казав:
— Тільки мамі не говори.
Одного разу я не витримала:
— Чому я весь час повинна брехати?
Він опустив руку з яблуком, яке хотів покласти мені в кишеню.
— Не повинна.
— Тоді я скажу.
Він помовчав.
— Як вирішиш, доню.
Я так і не сказала. Дуже боялася, що мама більше не дозволить приходити.
У дев’ятому класі знову запитала:
— Що ти їй зробив?
Тато довго дивився на свої руки.
— Ми обоє наробили дурниць.
— Мама каже, ти їй життя зламав.
Він здригнувся, але лише тихо попросив:
— Ти її не засуджуй. Вона тебе сама піднімала. Бережи маму.
— А тебе хто берегтиме?
— Я міцний, — усміхнувся він.
Тоді я ще вірила, що це правда.
На випускному мама сиділа в першому ряду з півоніями. Тато стояв біля виходу.
Я сама його помітила й побігла через зал.
— Чого ти тут? Там місця є!
— Тут краще видно.
— Тату…
Він поцілував мене в маківку, простягнув коробку цукерок.
— Пишаюся тобою, ластівко.
І пішов, поки мама розмовляла з учителькою.
На моєму весіллі вони сиділи в різних кінцях столу. Коли народилися Максимко й Софійка, почали приїжджати по черзі.
— Мамо, а може, на Різдво всі разом?
— Ларисо, ми ж домовлялися.
— Ми не домовлялися. Ти сказала, а я…
— Не починай.
І я не починала.
До тієї осені.
***
За місяць до дня народження я поїхала до тітки Ганни, маминої старшої сестри.
Вона поставила переді мною чай, підсунула тарілку з печивом.
— Щось ти невесела. З Андрієм усе добре?
— Добре. Я про маму й тата поговорити хочу.
Тітчина рука завмерла над цукорницею.
— Ой, Ларисо…
— Не кажіть, що це було давно. Я знаю, скільки часу минуло. Я кожне свято це знаю.
Вона сіла.
— Мати не хотіла, щоб ти чула.
— А я не хотіла в дитинстві ховати в кишені татові цукерки. Але мене ніхто не питав.
Тітка опустила очі.
— Правда твоя.
Розповідала вона довго, зупиняючись, ніби й тепер боялася маминого гніву.
Спочатку були плітки. Хтось бачив тата в місті з молодою жінкою. Хтось переказав мамі. Потім він почав затримуватися на фабриці.
— Катя мені казала: «Я питаю, чому пізно, а він — замовлень багато». Не спала ночами, усе прислухалася, коли автобус прийде.
— І що, вона його не спитала прямо?
— Спитала. Він сказав, що нікого в нього немає. А їй уже кожне слово неправдою здавалося.
Одного дня мама поїхала в місто. Дочекалася біля фабрики, побачила, як тато вийшов із молодою білявкою. Пішла слідом.
Вони зайшли до кав’ярні.
— Катя у вікно дивилася, — тихо сказала тітка. — Та жінка плакала, потім узяла Василя за руку. А він щось їй говорив. Сестра розвернулася й поїхала додому.
— Навіть не зайшла?
— Ні.
— І через це?..
Тітка потерла долонею лоба.
— Увечері сумки йому виставила. Він говорити — вона кричати. Потім двері замкнула.
— А ви знали, хто та жінка?
— Василь казав: колега, дитина в неї хвора, допомагав. Просив мене поговорити з Катею. Я пробувала.
— І?
— Сказала, що коли я його захищатиму, то й сестри в неї більше немає.
Я відсунула недопитий чай.
— А потім усі просто замовкли?
Тітка не відповіла.
На прощання взяла мене за руку.
— Він приходив до неї, Ларисо. Не думай, що пішов і забув.
— Тоді чому вони досі самі?
Тітка лише похитала головою.
Від неї я поїхала до тата.
Він чистив яблука під грушею. Побачив машину, відразу підвівся.
— Що з дітьми?
— Нічого. Здорові.
— А ти чого така?
— Чаю мені зробиш?
— Ще питаєш.
На кухні я не стала ходити навколо.
— Тату, ти мамі зраджував?
Він повільно поставив чайник на плиту.
— Ось як…
— Я була в тітки Ганни.
— І тепер приїхала перевірити?
Мені стало соромно, але відступати я не хотіла.
— Я приїхала почути тебе. Бо тридцять років чую тільки, що мама сердиться, а ти не хочеш її засмучувати. А мені що з цим робити?
Тато сів навпроти.
— Не зраджував я їй. Ніколи.
— А та жінка?
— Олена. У бухгалтерії працювала. У сина вада серця була, операція потрібна. Чоловік їх покинув, вона сама не знала, куди бігти.
Він розповів, як збирали на фабриці гроші. Як він додав свої заощадження, допомагав із поїздками до лікарні, завозив продукти.
— А мамі чому не сказав?
Тато потер перенісся.
— Треба було. І про гроші треба було порадитися. Я тепер розумію. Тоді думав: у нас дитина здорова, дах поки не тече. Підзароблю, поверну.
— А в кафе?
— Вона з Києва приїхала. Малому операцію зробили, усе добре. Запросила на каву — подякувати. Сиділа, плакала. А тоді взяла мене за руку й сказала: «От якби мені такого чоловіка…»
Я затамувала подих.
— А ти?
— Сказав, що маю Катю й тебе. Що люблю вас. Що допомагав не заради цього.
— І мама саме тоді…
— Мабуть.
Я підвелася, пройшла до вікна й повернулася.
— Але ж це можна було пояснити! Привести ту Олену! Попросити когось із роботи!
— Я просив вислухати. Приходив. Через Ганну пробував.
— І все?
У нього сіпнулася щока.
— Одного разу Катя сказала: ще прийдеш — заберу дитину й поїду так, що не знайдеш. Казала, що з собою щось зробить. Я злякався, Ларисо.
Я сіла.
— Я не знала.
— А навіщо тобі було це знати в дев’ять років?
— А потім? Мені ж давно не дев’ять.
Він подивився на двері.
— Потім я образився. Думаю: стільки разів просив, а мене й за людину не мають. Не хочеш — не треба.
— Але тобі було треба.
Тато мовчав.
— Було ж?
— Було.
Я вже плакала.
— Ти її досі любиш?
Він спробував усміхнутися, та не зміг.
— А ти думаєш, чого я сам?
***
Увечері я все розповіла Андрієві.
Він вислухав і запитав:
— Чого ти хочеш?
— Посадити їх поруч. Хоч один раз.
— А далі?
— Не знаю. Нехай хоч посваряться по-людськи. Одне одному все скажуть, а не мені.
Ми довго говорили. Потім я зателефонувала свекрам.
— Ларисочко, — занепокоїлася Олена Петрівна, — а якщо мама піде?
— Я попрошу залишитися.
— А якщо ні?
Я помовчала.
— Силоміць не триматимемо. Просто допоможіть мені, щоб вона не пішла відразу.
У слухавці почувся голос Миколи Івановича:
— Допоможемо. Тільки ти сама не розклейся.
Татові я зателефонувала в понеділок.
— У суботу, о четвертій. Ресторан «Затишок». Чекаю.
— Доню, я краще наступного дня приїду.
— Ні.
— Там же мама буде.
— Буде. І ти будеш.
— Ларисо…
— Тату, я хочу запросити на свій день народження батька. Можна мені?
Він важко зітхнув.
— Не кажи так.
— Тоді приїжджай. Будь ласка. Не стій цього разу біля виходу.
Після довгої паузи він відповів:
— Добре. Приїду.
Мамі я про нього не сказала.
За це мені було соромно ще до свята. Але я знала: попередь її — вона не приїде.
***
У суботу мама стояла перед дзеркалом і поправляла комір темно-синьої сукні.
— Не дуже святково?
— Тобі гарно.
— Та де вже…
— Мамо, гарно. Справді.
Вона усміхнулася й кивнула на коробку в коридорі.
— Торт обережно понесеш.
— Я ж просила нічого не пекти!
— А я мала рідній дитині на день народження з порожніми руками їхати?
У ресторані мама швидко освоїлася: поговорила зі сватами, покликала Софійку поправити їй бант, пожартувала з Андрієм.
Порожній стілець праворуч від неї наче пік мені очі.
О четвертій п’ятнадцять я вже втретє взяла телефон.
— Подзвони, — тихо сказав Андрій.
І саме тоді відчинилися двері.
Тато стояв на порозі в сірому костюмі, з великим букетом білих троянд. Побачив мене й усміхнувся.
— З днем народження, ластівко.
Я обійняла його міцніше, ніж збиралася.
— Дякую, що приїхав.
— Обіцяв же.
За моєю спиною скрипнув стілець.
Мама підвелася.
Я ще не встигла підійти, а вона вже взяла сумочку.
— Ларисо. Вийди зі мною.
— Мамо…
— Ти знала?
— Так.
Вона відсахнулася, наче я вдарила її.
— І нічого мені не сказала?
— Бо ти б не приїхала.
— Звісно, не приїхала б!
Тато завмер біля столу.
— Катю, я можу піти.
Я різко обернулася:
— Не треба.
Мама стиснула губи.
— То ти все вирішила за мене?
— Ні. Але я хочу, щоб ви обоє сьогодні були тут. Хоча б сьогодні.
— Ти не розумієш…
— То поясни мені. Потім. Тільки не йди зараз.
Микола Іванович підвівся з келихом.
— Свахо, пробачте, переб’ю. Ви вже йти зібралися, а я ще вам за нашу Ларису не подякував.
Мама розгублено глянула на нього.
— Та я…
— Сядьте на хвилинку. Це я серйозно. Таку жінку виховали — і розумниця, і серце яке має. Наш Андрій без неї…
— Без неї я б і шкарпеток однакових не знаходив, — підхопив чоловік.
Хтось із гостей засміявся. Напруження трохи спало.
Олена Петрівна торкнулася маминої руки.
— Посидьмо, Катю. За дітей.
Мама глянула на мене — сердито, боляче. Але сумочку поклала.
Тато сів поруч лише після того, як я кивнула на вільний стілець.
Я дивилася на них і боялася поворухнутися.
Вони були поруч.
Мама відвернулася до свекрухи. Тато поклав руки на коліна. Між їхніми плечима залишалося якихось двадцять сантиметрів.
Яких важких двадцять сантиметрів.
Першу годину вони не сказали одне одному ні слова.
— Мамо, тобі води? — питала я.
— Ні.
— Тату, ти чого не їси?
— Їм.
Він навіть виделки не взяв.
Андрій під столом стиснув мою руку.
— Дихай, — прошепотів.
— Я дихаю.
— Не схоже.
Після привітань і гарячого я попросила вимкнути музику.
Взяла мікрофон — і раптом забула все, що готувала.
— Я… Дякую, що ви прийшли.
Подивилася на дітей, на Андрія. Потім — на батьків.
— Мені сьогодні багато хорошого побажали. І я зрозуміла, що майже все це в мене вже є.
Мама насторожено підняла голову.
— Ларисо…
— Зачекай, мамо. Будь ласка.
У залі стихли.
— Коли я була маленька, я хотіла, щоб ви разом прийшли на моє свято в садочку. Потім — на випускний. Потім — на весіллі хоч раз стали поруч без того, щоб я просила фотографа поспішати.
Тато опустив очі.
— Я не хочу вас мирити силоміць. Не прошу знову стати сім’єю. Але я більше не можу вирішувати, кому з вас можна приїхати на Різдво, а кому — наступного дня.
Голос зрадницьки затремтів.
— Я вас обох люблю. І в дитинстві любила. Навіть коли брехала, що була в Оленки, а сама сиділа в тата на кухні.
Мама різко глянула на мене.
— Ти ходила?..
Я кивнула.
— Ходила. І боялася, що ти дізнаєшся. Мені дев’ять років було, мамо. Я не повинна була боятися любити тата.
Вона прикрила рот долонею.
Я витерла щоку.
— Подаруйте мені одну розмову. Без мене. Без усіх. Просто вислухайте одне одного.
Мама тихо сказала:
— Не треба при людях.
— Добре. Не будемо при людях.
Я поклала мікрофон.
Олена Петрівна відразу підвелася:
— А ми тим часом ходімо на терасу. Там чай і торт. Катю, я вже всім твою вишню розхвалила.
Андрій узяв дітей за руки, Микола Іванович відчинив двері. Гості підводилися, забирали чашки, перемовлялися навмисне буденно.
Я затрималася біля виходу.
— Ходімо, — сказав чоловік.
— А раптом…
— Ларисо. Ти попросила. Тепер дай їм відповісти.
***
Про ту розмову мені згодом розповіли обоє. Кожен по-своєму. Але перші слова запам’ятали однаково.
— Катю, тобі дуже личить ця сукня.
— Василю, тільки не починай.
— Я просто сказав.
Вони знову замовкли.
Потім тато відклав зім’яту серветку.
— Я не знаю, як до тебе говорити. Усе думаю, що ти зараз підеш.
— А про що нам говорити?
— Про те, чого ти тоді не захотіла почути.
Мама повернулася до нього.
— Я все бачила.
— Ти бачила мене з Оленою в кафе. Але між нами нічого не було.
— Вона тебе за руку тримала!
— Так.
— То що ти мені…
— Катю, дай договорити. Один раз.
Вона замовкла.
Тато розповів про хлопчика. Про операцію. Про збір грошей. Про ту каву після роботи.
Мама слухала, не дивлячись на нього.
— Чому я про це не знала?
— Бо я не розказав. Думав, сам упораюся. Тут моя вина.
— Ти приходив пізно. Гроші кудись поділися. Мені люди кажуть, що бачили тебе з нею…
— А я мовчав. Знаю.
— Я ж тобі вірила, Василю.
— Тоді чому не дала пояснити?
Мама вже плакала.
— Бо стояла під тим вікном і… Мені так соромно було. Наче всі знають, одна я дурна.
— А я ввечері додому прийшов — мої речі на ґанку. І ти навіть не питаєш. Ти вже все вирішила.
— Треба було ще прийти.
Тато гірко всміхнувся.
— Я приходив.
— Потім перестав.
— А ти хоч раз мене покликала?
Вона відкрила рот і нічого не сказала.
Він теж довго мовчав. А потім додав:
— Коли твоя мама померла, я біля хвіртки стояв.
Мама підняла на нього мокрі очі.
— Коли?
— Увечері. Після похорону. Світло в кухні горіло. Хотів зайти.
— Чому не зайшов?
— Побоявся, що виженеш.
Вона заплакала так, що не могла відразу вимовити слова.
— А я чекала. Я тоді… Усе думала: невже навіть тепер не прийде? Невже настільки чужа?
Тато посунув до неї серветки.
— Не чужа ти мені, Катю.
— То що ж ми наробили?..
Він не став відповідати. Просто поклав руку поруч із її рукою.
За якусь мить мама сама торкнулася його пальців.
***
На терасі я вже вдруге відмовилася від торта.
— Мамо, з’їж хоч вишеньку, — попросила Софійка.
— Зараз, сонечко.
— Ти на бабусю сердишся?
— Ні.
— А вона на дідуся?
Я подивилася крізь скляні двері.
Мама витирала очі. Тато нахилився до неї й щось говорив. Вона не відсувалася.
— Не знаю, — чесно відповіла я. — Може, вже менше.
Коли ми повернулися до зали, я підійшла до них першою.
— Усе добре?
Мама простягнула до мене руку.
— Іди сюди.
Я присіла біля її стільця.
Вона погладила мене по волоссю.
— Чого ж ти мовчала, що тобі так важко?
У мене знову защипало очі.
— Я пробувала, мамо.
Вона кивнула. Не стала заперечувати.
— Пробач.
Я притулилася щокою до її долоні.
Тато тихо сказав:
— І мені пробач, доню. За те, що ховатися доводилося.
Я взяла їх обох за руки й кілька секунд не могла нічого вимовити.
Потім мама шморгнула носом.
— Ну все. Гості дивляться. І в кого ти така вперта?
Тато обережно всміхнувся:
— Тут, Катю, сумнівів немає.
Вона глянула на нього — і засміялася.
Я ніколи не думала, що від звичайного сміху можна так заплакати.
Решту вечора вони розмовляли. Спочатку тихо, уривками, потім дедалі вільніше.
— А пам’ятаєш, як вона помадою шпалери розмалювала? — запитав тато.
— Ще б не пам’ятати. А ти сказав: «Зате колір гарний».
— Треба ж було дитину захистити.
— А шпалери хто переклеював?
— Я.
— Отож.
Я сиділа навпроти й слухала. Просто слухала, як вони сперечаються через старі шпалери.
Коли почали роз’їжджатися, тато підійшов до мами біля нашої машини.
— Катю, я тебе відвезу?
Вона поправила хустку.
— А тобі не далеко?
— Ні.
Мама помовчала.
— Ну то відвези.
Андрій забрав у неї коробку з рештками торта й передав татові.
— Обережно. Там найцінніше.
— Знаю, — відповів тато.
І подивився зовсім не на коробку.
***
Через тиждень мама зателефонувала ввечері.
— Ти зайнята?
— Ні. Щось сталося?
— Та нічого. Василь заходив.
Я сіла на край дивана.
— Он як. Чого?
— Яблук приніс. Каже, у моєму погребі краще лежатимуть.
— Звичайно.
— Не смійся.
— Я не сміюся. Далі що?
— Кран полагодив. Я вже й миску підставляла, так капав.
— А потім?
— Чаю попили.
— Довго?
— Ларисо!
— Добре, мовчу.
Вона теж помовчала, а тоді тихо сказала:
— Завтра обіцяв зайти. Там у мене хвіртка перекосилася.
— Нехай зайде, мамо.
За місяць тітка Ганна зателефонувала сама.
— Ти знаєш, що в нас робиться?
— Що?
— Твій батько вже частіше в Каті, ніж у себе.
— Може, хвіртку досі ремонтує?
Тітка засміялася.
— Авжеж. Учора разом із магазину йшли. І ніби так завжди було.
Та для мене це не стало звичним.
На Великдень у двері подзвонили. Я відчинила — й завмерла.
Мама тримала кошик. Тато — мамину руку.
— Христос воскрес! — сказала вона.
Я дивилася на їхні пальці й не могла відповісти.
— Ларисо, — занепокоївся тато, — ти чого?
З кухні прибігла Софійка.
— Бабуся! Дідусь! Ви разом?
— Разом, — відповіла мама.
Донька відразу вчепилася в кошик:
— А що принесли?
Вони засміялися, а я стояла й плакала. Мені було тридцять п’ять років, але тієї миті я тільки й могла, що обійняти їх обох — нарешті не по черзі.
На початку літа тато переїхав до мами.
Без весілля, без гучних слів. Перевіз одяг, інструменти й улюблений стілець. Мама спершу бурчала, що для нього немає місця, а потім сама пересунула шафку.
У серпні ми приїхали з дітьми в село. Увечері батьки перебирали малину під старим садом.
Я сіла поруч.
— Можна запитаю?
Мама зиркнула на мене.
— Ти ж усе одно запитаєш.
— Вам не шкода тих років?
Тато перестав перебирати ягоди. Мама поклала на стіл недозрілу малину.
— Шкода, — сказала вона. — Дуже. І найбільше — що ти росла між нами, а я не хотіла бачити, як тобі.
— Я теж не все зробив правильно, — озвався тато. — Легше було сказати собі, що мене не хочуть слухати, ніж знову ризикнути.
Мама подивилася на нього.
— Я й справді не хотіла.
— А я потім уже й не пробував.
Вона накрила його руку своєю.
Посиділи мовчки. З хати долинув Максимків голос:
— Діду! А де молоток?
— Зараз іду!
Мама відразу насупилася:
— Тільки не надумайте мені ще чогось прибивати!
— Та ми тихенько, Катю.
— З молотком — тихенько?
Тато підморгнув мені й пішов до онука.
Тепер, коли я приїжджаю, у дворі завжди хтось із них когось кличе.
— Василю, ходи їсти, прохолоне!
— Катю, глянь, чи рівно поличка!
— Не неси ту стружку в хату!
— Та я ж обтрусився!
Я чую їх ще від хвіртки. І більше не мушу вирішувати, до кого зайти першою.
Двері відчиняються, мама каже: «Приїхали!», а тато вже виходить назустріч.
І я йду до них обох.