— Дідусю, ну ти ж сам бачив! Договір уже підготували. Залишилося все оформити — і я хоч завтра до тебе з продуктами приїду. Хоч на дев’ятий поверх пішки понесу!
Двадцятитрирічний Данило сидів на дивані в нотаріальній конторі й усміхався так широко, наче квартира вже була його.
Гліб Андрійович поправив окуляри й акуратно поклав папери в коричневу шкіряну папку.
— Не поспішай, Данилку.
— Та чого тягнути? Давай я таксі викличу, поїдемо, усе доробимо.
— Ти мені цілий тиждень розповідаєш, як будеш допомагати. Приїжджати, доглядати…
— А ти не віриш? Я ж твій єдиний онук!
— На заводі, Даню, нас учили: перш ніж ставити метал у конструкцію, перевір його на міцність.
Данило перестав усміхатися.
— Ти мене перевіряти зібрався?
— Аякже. Завтра береш робочий одяг і їдеш зі мною на дачу. На тиждень.
— На дачу? Діду, зараз жовтень! У мене в місті справи.
— А в мене картопля в льоху не перебрана, водостоки забиті, ґанок покосився. Дрова теж самі не складуться.
— І через це треба цілий тиждень там сидіти?
— Поживеш зі мною, допоможеш. А потім повернемося до договору. Не хочеш — заберу папку в сейф, і розмову закінчимо.
Данило глянув на папку. Чотирикімнатна квартира на набережній коштувала близько шести мільйонів. Тиждень роботи здавався невеликою платою.
— Та я ж не відмовляюся! — він знову усміхнувся. — Домовилися. Переберу твою картоплю, ще й льох вимию!
— От і добре, — сказав дід. — Побачимо.
У суботу автобус висадив їх у Соснівці. Дача стояла на краю села, біля соснового лісу. За будинком був яблуневий сад, а під сараєм — глибокий цегляний льох.
Не минуло й двох годин, як Данило закричав із кухні:
— Діду! А гаряча вода де?
— У чайнику буде, як нагрієш.
— Тобто з крана її немає?
— Немає.
— А інтернет тут хоч якийсь є? У мене одна поділка!
— Біля вікна краще ловить, — відповів Гліб Андрійович і простягнув онукові рукавиці. — На, одягай.
— Зараз?
— А ти коли хотів? У льоху світло увімкнеш. Велику картоплю складай у засік, середню — в ящики, дрібну — у відро.
— Діду, там же холодно й вогко!
— Тому й рукавиці даю.
Першого дня Данило раз у раз вилазив із льоху: то спину розігнути, то перевірити телефон, то просто поскаржитися.
— Я більше не можу! Давай наймемо когось? Двоє чоловіків за годину все зроблять.
Гліб Андрійович помішував у каструлі картоплю з тушкованкою.
— Учора ти казав, що заради мене гори звернеш.
— Ну, діду…
— А тут лише картопля. Перебереш сам.
— У мене руки трусяться!
— Зараз поїмо, відпочинеш. Тоді й доробиш.
Увечері Данило впав на ліжко й заснув, навіть не роздягнувшись.
Наступного дня, після обіду, Гліб Андрійович натягнув вітрівку.
— Піду канаву на межі перевірю. А ти, Даню, в другому відсіку картоплю перебери.
— Ага, зроблю, — озвався онук, не відриваючись від телефона.
— Увечері чаю з лимоном поп’ємо.
— Добре, діду. Іди вже.
Гліб Андрійович вийшов за хвіртку, але згадав, що забув сокиру. Повернувся і вже хотів зайти на веранду, коли почув голос онука.
— Максе, здорово! Чуєш мене? Я тут на табуретку виліз, щоб хоч якось зв’язок зловити.
Із телефона долинуло:
— Чую! Ти де пропав? Ми вчора в клубі були. Ти ж обіцяв на новій тачці підкотити!
— Яка тачка? Я в селі, картоплю в ямі перебираю! Дід вирішив мене перед дарчою перевірити.
— А квартира?
— Та все майже готово. Папери в нього в коричневій папці. Потерплю трохи, удаватиму турботливого онучка — і все оформимо.
— А за дідом справді доглядатимеш?
Данило розсміявся.
— Ти серйозно? Я що, доглядальниця?
Гліб Андрійович завмер біля вікна.
— Як тільки квартира буде моя, одразу продам. Шість мільйонів, Максе! Куплю кросовер і махну до моря.
— А діда куди?
— Я вже подивився. Під Києвом є пансіонат. За парканом, з охороною. Скажу йому, що путівку в санаторій дістав: «Їдь, дідусю, соснами подихаєш».
— І він повірить?
— А куди дінеться? Заплатять там із його пенсії, нехай живе. Мені що, тепер біля нього сидіти?
Макс зареготав:
— Ну ти даєш! Гаразд, сортуй картоплю, мільйонере.
— Давай. У місті зустрінемося.
Дзвінок обірвався.
Гліб Андрійович стояв, дивлячись на двері веранди. Він згадав, як колись учив малого Данила плавати: той боявся відпустити його руку й кричав, щоб дід не відходив.
Він повільно зайшов до хати.
— О, ти вже повернувся? — Данило сховав телефон. — Я тут перепочивав. Зараз у льох піду.
— Не треба.
— Як це не треба? Картопля ж пропаде.
— Не пропаде.
Гліб Андрійович дістав із комода коричневу папку. Данило відразу підвівся.
— Дідусю, ти вирішив, що досить? Поїдемо оформлювати?
Старий витягнув папери.
— Чотири кімнати. Шість мільйонів, так?
— Ну… приблизно, — Данило потягнувся до паперів. — Давай я покладу їх у рюкзак.
— А пансіонат під Києвом дорогий?
Рука Данила застигла в повітрі.
— Який пансіонат?
— Той, куди ти мене зібрався відправити. За паркан. На мою пенсію.
Хлопець зблід.
— Ти чув?
— Чув. І про машину, і про море.
— Діду, та ми ж жартували! Ти не так зрозумів!
— Що саме я не так зрозумів?
— Ну… Ми з Максом дуркували. Я б ніколи так не зробив. Ти ж знаєш, я тебе люблю!
— Ти знаєш, що мені найболючіше? — тихо спитав Гліб Андрійович. — Я ж тебе з дитинства на руках носив. А ти вже вирішив, як мене позбутися.
— Діду, послухай…
— Я слухав. Під вікном стояв і слухав.
Він узявся за краї паперів. Данило кинувся до нього:
— Почекай! Не треба!
Пролунав тріск. Гліб Андрійович розірвав проєкт договору навпіл, потім ще раз. Клаптики впали Данилові під ноги.
— Ти що наробив?! Це ж мільйони! — закричав онук. — Ти мені все життя зламав!
Дід подивився на нього.
— Ось тепер я тобі вірю.
— У чому?
— У тому, що тобі потрібна була квартира. Не я.
Він відчинив двері й показав на хвіртку.
— Збирай речі та йди.
— Діду, ну куди я зараз піду?
— На трасу. До вечірнього автобуса п’ять кілометрів.
— Через один дурний жарт ти мене виганяєш?
— Я сказав — іди, Данило!
Хлопець смикнув із вішалки куртку.
— Пошкодуєш ще!
— А про квартиру забудь, — сказав Гліб Андрійович. — Завтра складу заповіт. Усе майно залишу дитячій кардіологічній лікарні. Дітям потрібніше.
Данило хотів щось відповісти, але лише схопив сумку й вискочив на ґанок. Хвіртка грюкнула, і кроки швидко стихли на дорозі.
Гліб Андрійович довго стояв посеред веранди. Потім узяв віник, зібрав клаптики паперу й висипав їх у топку.
Вогонь швидко охопив аркуші. Старий зачинив дверцята печі й вийшов надвір.
Сонце вже хилилося до сосен. У повітрі пахло хвоєю та опалим листям. Біля ґанку стояло відро з яблуками. Гліб Андрійович вибрав найбільше, витер об рукав і надкусив.
Попереду був тихий вечір у власному домі. Він ще закип’ятить чайник і наріже лимон — як і обіцяв. Тільки чай питиме сам.