— А ви чого це, пані в капелюшку, чужий город копаєте? Свій уже скінчили?
Елеонора Богданівна сперлася на лопату й поправила солом’яного бриля.
— Свій зачекає. Тут у мене керівництво суворе.
— Елеоноро! — долетіло з вікна. — Не балакай! Під кущ бери, під кущ! Поріжеш усю!
— Чуєте? — розвела руками пані. — Навіть перерви не дають!
Біля тину засміялися. І я разом з усіма. Тільки в мене від того сміху чомусь очі були мокрі.
Бо ще тиждень тому жінка, яка тепер командувала з вікна, лежала обличчям до стіни й просила залишити її в спокої.
А та, що стояла з лопатою, боялася навіть постукати в її двері.
Я живу через три хати від Кравчуків. Галина Петрівна, сільська фельдшерка. За тридцять років роботи всякого надивилася, але ту осінь пам’ятаю до найменшої дрібниці.
Елеонора Богданівна приїхала наприкінці серпня. Вийшла з машини худенька, рівненька, із сивим укладеним волоссям і валізою на коліщатах, які відразу застрягли в нашому піску.
Дід Мирон саме ніс від криниці воду.
— Та ви її підніміть, — порадив. — Тут вам не вокзал.
— Я вже зрозуміла, — відповіла вона й усміхнулася. — Тут значно цікавіше.
— Поживете — побачите.
Він поставив відра й поніс її валізу до хати.
То була стара хата батьків її чоловіка, Дмитра. Колись він виїхав із села вчитися, одружився, залишився в місті. Батьків давно поховали, подвір’я заросло, а взимку не стало й самого Дмитра.
Якось я застала Елеонору Богданівну на ґанку. Сиділа з двома чашками чаю. Одну тримала в руках, друга стояла поруч, на лавці.
Побачила мій погляд і квапливо сказала:
— Це я машинально. Досі буває.
Я присіла поряд.
— Ви надовго до нас?
Вона провела пальцем по краю чашки.
— Ми з Дмитром усе збиралися. Казали: ще рік попрацюємо, ще трохи… Він мені тут яблуню хотів посадити.
— То посадите.
— Сама?
— Мирона попросимо. Він побурчить, але посадить.
Вона вперше за ту розмову всміхнулася.
Усе життя Елеонора Богданівна пропрацювала в театрі. І це було видно навіть у крамниці.
— Дякую вам, ластівко, — скаже нашій продавчині.
А та аж озирнеться: чи це справді до неї?
Солом’яного бриля зі стрічкою Елеонора Богданівна майже не знімала. За нього й прозвали її Капелюшком. Без великої злості, але з отим сільським пригляданням: що воно за людина і чи надовго її вистачить.
Я теж думала: підуть дощі, задимить стара грубка — втече назад у квартиру.
Та поки вона не тікала. Виходила до свого городу, дивилася на лободу й питала Мирона:
— Скажіть чесно, тут іще можна щось урятувати?
— Можна. Спершу вас звідти витягти, бо кропива по шию.
Викосив їй стежку до криниці, обчистив біля порога. Вона винесла йому гроші.
— Сховайте, — насупився дід. — Ще чого.
— Тоді хоч чаю?
— Чаю можна.
А через паркан жили Зінаїда Іванівна з матір’ю, бабою Варварою.
Зіна працювала на шкільній кухні. Чоловіка давно поховала, син був далеко на заробітках. Гроші надсилав, телефонував, але ж корову телефоном не подоїш і хвору людину не перевернеш.
Навесні у Варвари Хомівни стався інсульт. Права рука й нога майже не слухалися, слова давалися тяжко. Раніше вона вулицю могла перекричати, а тепер іноді й попросити води не виходило.
Я заходила до неї через день.
— Ну що, Варваро Хомівно, як сьогодні?
Вона відверталася.
— Ніяк.
— Поснідали?
— Не хочу.
— А Зіна каже, вчора теж майже не їли.
Старенька довго збиралася з силами, тоді прошепотіла:
— Нащо? Тільки… мучу її.
— Кого мучите?
— Зіну. Дай їй… пожити.
Я сідала біля ліжка й брала її за здорову руку.
— Без вас вона краще не житиме. Навіть не думайте.
Варвара Хомівна заплющувала очі. Розмову було закінчено.
А Зіна тим часом гасала між школою, домом і хлівом. Уранці до роботи матір умиє, нагодує, ліки дасть. В обід прибіжить, сама стоячи шматок хліба проковтне — і знову назад.
Одного разу я побачила, як вона заснула на кухонному стільці, тримаючи в руці мокру ганчірку.
— Зіно.
Вона здригнулася.
— Що? Мама кликала?
— Ні. Ти б прилягла.
— А хто все поробить?
І пішла до плити.
Елеонора Богданівна якось заговорила до неї через паркан:
— Зіночко, ви б хоч хвилинку перепочили. На вас же обличчя немає.
Зіна різко випросталася.
— А як перепочину, воно саме зробиться?
— Я не те хотіла…
— Вибачте, мені ніколи.
Хвіртка грюкнула так, що Елеонора Богданівна аж відступила.
А за кілька днів я почула з Кравчукової хати вірші.
Зупинилася під вікном. Думаю: радіо купили?
Заходжу — на табуретці сидить Елеонора Богданівна з книжкою. Бриль лежить у неї на колінах. Баба Варвара дивиться на гостю, слухає.
Не в стелю. Не в стіну. На людину.
Елеонора Богданівна закрила книжку.
— Продовжимо завтра?
Старенька ледь поворухнула здоровою рукою.
— Ще.
— Ну, ще один. Але спершу кілька ложок юшки. Вона вже образилася, що ми про неї забули.
— Хитра… — видихнула Варвара Хомівна.
— Професія така.
Коли ми вийшли на ґанок, я не втрималася:
— Як це ви до неї?
— Почула, що кличе. Зайшла, а вона кухлик упустила, тягнеться… Я так злякалася, що впаде.
— І залишилися?
— Води подала. Сісти попросила. А потім вона питає: «Ви хто?» Кажу: «Сусідка. Колишня акторка». От і домовилися до віршів.
Елеонора Богданівна усміхнулася, але відразу змовкла.
— Вона тут до обіду сама?
— Зіна працює. І так навпіл розривається.
— Я не про Зіну. Я про тишу.
Вона глянула на відчинене вікно.
— Після Дмитра в мене вдома тільки годинник було чути. Я його врешті зупинила. Не могла більше слухати.
Відтоді вона приходила щоранку.
— Сьогодні що будемо? — питала з порога. — Вірші чи театральні плітки?
— Плітки, — насилу вимовляла баба Варвара.
— А ви, виявляється, небезпечна жінка.
Старенька сміялася. Тихо, самими очима, але сміялася.
Якось я застала їх над тарілкою каші.
— Більше не хочу, — відверталася Варвара Хомівна.
— Тоді й не розкажу, як наш головний герой вийшов на сцену в чужих штанях.
Старенька глянула на неї.
— У чиїх?
— О! То ще ложечку?
Я вийшла з хати й дорогою усміхалася сама до себе.
А тоді хтось із наших перестрів Зіну біля школи:
— Ти знаєш, що та приїжджа до вас щодня ходить? Поки тебе немає.
І треба ж було сказати саме так.
Зіна прибігла додому раніше. Я на кухні складала сумку, коли почула:
— А ви що тут робите?
Елеонора Богданівна підвела голову.
— Добрий день, Зіночко. Ми ось читаємо…
— Я бачу. Хто вас просив?
У кімнаті стало тихо.
— Ваша мама сама…
— Мама хвора! Вона будь-кому двері відчинить!
— Зіно… — спробувала озватися Варвара Хомівна.
— Лежи, мамо.
Елеонора Богданівна повільно закрила книжку.
— Мабуть, мені справді слід було спершу поговорити з вами.
— Слід було. Не треба нам цих вистав. І жалю вашого не треба. У вас он свій город у бур’яні. Є чим зайнятися.
Я вже стояла у дверях.
— Зіно, перестань.
Але Елеонора Богданівна похитала головою.
— Нічого, Галино Петрівно. Я піду. Вибачте.
Вона взяла бриль, сумочку. Варвара Хомівна потяглася до неї рукою, щось хотіла сказати, та від хвилювання слова не слухалися.
— Я книжку залишу, — тихо промовила гостя. — Тут закладка.
І вийшла.
На кухні я зачинила за нами двері.
— Що ти наробила? Мати ж при ній ожила.
— Отож! — Зіна кинула сумку на стілець. — При ній ожила! А я що роблю? Я не біля неї?
— Ніхто ж тобі…
— Я ночами не сплю! Я вже не пам’ятаю, коли гарячий чай пила! А вона приходить на годинку, гарненька, чистенька, віршики почитає — і мама їй усміхається!
Голос зірвався.
— А мені тільки: не хочу, не буду, залиш. Я їй ложку — вона голову вбік. Я подушку — їй не так. Я вже боюся в кімнату заходити, розумієте?
— Розумію, Зіно.
— Ні, не розумієте… Я ж маму люблю.
Вона затулила рот долонею й заплакала.
— Знаю, що любиш.
— То чого я така зла?
Я обняла її. Вона стояла в мене на плечі, дрібно тремтіла й усе шепотіла:
— Не можу більше. Господи, не можу.
Тиждень Елеонора Богданівна до сусідок не заходила. Зустріла мене біля криниці, спитала лише:
— Як вона?
— Сумує.
— Передайте… Ні, нічого не треба. Просто скажіть, що я книжку не забираю.
Баба Варвара знову майже перестала говорити.
— Покликати сусідку? — спитала я якось.
Вона довго мовчала.
— Зіна… не хоче.
А в п’ятницю я ще в сінях почула:
— Галю… сюди…
Зіна лежала на підлозі біля материного ліжка. Обличчя біле, на лобі піт.
— Не чіпайте. Як ворухнуся — аж темніє…
Хотіла підняти матір, перестелити постіль, невдало повернулася — і впала від болю в попереку.
Варвара Хомівна звісила з ліжка здорову руку. Тягнулася до доньчиної голови, але не діставала.
— Зіню… дочко…
Я присіла поруч, оглянула Зіну, викликала швидку. Підклала подушку, вкрила.
— Лежи. Не смикайся.
— А мама?
— Я тут.
— Вас же викличуть. Ви підете. А мама?
Поки чекали лікарів, вона питала про це разів десять.
Коли Зіну виносили з двору, біля хвіртки вже стояла Елеонора Богданівна. Без бриля, у старому светрі. Відро з водою покинула просто коло тину.
— Зіночко, я залишуся з мамою.
Зіна дивилася на неї й мовчала.
— Галина Петрівна покаже, що робити. Ви тільки скажіть, де ліки й що мама їсть.
— Ви не… — Зіна ковтнула. — Ви не знаєте, як це.
— Не знаю. Навчуся.
— Їй уночі теж треба…
— Я почула.
Лікар біля нош нетерпляче переступив з ноги на ногу.
Зіна заплющила очі.
— Їжа перетерта. Не гаряча. Ліки в коробці біля холодильника, там усе написано. Валя корову подоїть, я подзвоню…
— Добре.
— І вона боїться, коли темно. Світло в коридорі не вимикайте.
— Не вимикатиму.
Зіна вчепилася в край ковдри.
— Я вам тоді…
Елеонора Богданівна легенько торкнулася її плеча.
— Одужуйте. Решту потім.
Того ж дня вона замкнула свою хату й перебралася до Кравчуків.
Спершу перепитувала все.
— Так подушку?
— Трохи нижче.
— А тепер?
— Ось так. І самі не тягніть, покличете мене.
Вона кивала, записувала на клаптику паперу.
Одного вечора я зайшла пізніше й побачила, як вона сидить на кухні, звісивши руки.
— Важко?
Елеонора Богданівна підняла голову.
— Сьогодні чашку впустила. Злякалася так, ніби людину…
— Втомилися. Ідіть полежте, я побуду.
— Зіна так місяцями жила?
— Так.
Вона потерла долонями обличчя.
— А я їй: «Ви себе не бережете». Господи, яка ж я…
— Ви не знали.
З кімнати почулося:
— Еле… норо…
Вона відразу встала.
— Іду, Варваро Хомівно.
А на третій день спитала мене про картоплю.
— Її вже треба копати?
— Давно пора. Дощі почнуться — гірше буде.
— Зіна вчора телефонувала. Про себе два слова, а тоді все про город. Каже: «Як пропаде, за що зиму жити?»
— Людей позбираємо, викопаємо.
— Позбираємо, — погодилася вона. І раптом усміхнулася. — Але почати я хочу сама.
— Ви ж лопати не тримали.
— Саме тому мені потрібен досвідчений керівник.
Наступного ранку Мирон допоміг нам зручніше вмостити Варвару Хомівну біля вікна, що виходило на город. Потім завів мотоблок.
— Два рядки підніму, а там дивіться, — сказав він. — Мені ще своє робити.
— Тільки… не жени, — долинуло з хати.
Дід заглушив двигун.
— Що?
Варвара Хомівна набрала повітря.
— Бульбу… поріжеш.
— О, вже й до мене добралися, — буркнув він. Але поїхав повільніше.
Елеонора Богданівна вийшла в город у величезних гумових чоботях, із відром і лопатою.
— Варваро Хомівно! Починаємо?
Старенька уважно стежила за нею.
— Не там.
— Тут?
— Далі.
— Так я ж до сусідів докопаюся!
Кутик Варвариних губ сіпнувся.
Елеонора Богданівна підняла викопаний кущ.
— А цю куди?
— У відро.
— Усю разом?
— Ні… насінну… окремо.
Вона говорила повільно, зупинялася перевести подих. Елеонора Богданівна терпляче чекала. Тоді знову щось перепитувала — і старенька знову пояснювала.
Того ранку я вперше за багато місяців почула від неї не «не хочу», а:
— Галю… підсунь мене. Не видно.
Згодом під тином почали збиратися сусіди.
— Капелюшок картоплю копає!
— Та тихіше ви, — шикнула я.
А Елеонора Богданівна сама озвалася:
— Смійтеся, смійтеся! Хто найдужче сміятиметься, тому друге відро дам!
Одна сусідка постояла, подивилася, тоді перелізла через перелаз.
— Давайте вже. Бо ви до Різдва тут упораєтеся.
За нею прийшла друга.
Увечері Варвара Хомівна спитала:
— Завтра… знову?
— Якщо сили будуть, — відповіла Елеонора Богданівна. — І якщо ви поснідаєте. Бо керувати натщесерце я вам не дозволю.
— Каші… з молоком.
— Домовилися.
Звісно, ніякого дива не сталося: хвора рука не запрацювала, ходити самостійно Варвара Хомівна не могла. Але тепер вона чекала ранку. Питала, чи не буде дощу. Сердилася, коли хтось складав насінну картоплю не туди.
І їла.
Мирон переробив старе дерев’яне крісло: зміцнив ніжки, приробив широкі підлокітники.
— Не царський трон, але посидіти можна.
Ми обережно винесли Варвару Хомівну на ґанок, умостили, вкрили ноги. Елеонора Богданівна зняла свого бриля й наділа їй на голову.
— Оце інша справа. Керівництво має бути при параді.
Старенька торкнулася стрічки.
— Гарний.
— Вам личить.
— Тобі… теж.
Елеонора Богданівна відвернулася до городу.
— Ну, хто там у нас байдикує? Варваро Хомівно, стежте!
Зіна пробула в лікарні майже три тижні. Телефонувала щодня.
— Мама як?
— Сьогодні Мирона вичитала.
— За що?
— Каже, мішки завеликі набиває.
У слухавці довго було тихо.
— Вона сама сказала?
— Сама, Зіно.
— Дайте… дайте я її почую.
Ми підносили телефон до Варвариного вуха.
— Мамо?
— Я тут.
— Ти їси?
— Їм.
— Точно?
— А ти?
І вже Зіна не могла відповісти від сліз.
Наприкінці вересня ми з чоловіком забрали її додому. Усю дорогу вона крутила в руках хустинку.
— Ви мені тільки чесно скажіть: не дуже я вас усіх замучила?
— Приїдемо — сама подивишся.
— Галино Петрівно…
— Зіно, посиди спокійно хоч десять хвилин.
Від воріт вона йшла повільно, берегла спину. Відчинила хвіртку — і зупинилася.
На ґанку сиділа мати. У брилі зі стрічкою, під теплим пледом. Поряд стояла чашка, на колінах лежав рушничок.
А за хатою був чистий город. Біля погреба — мішки з картоплею.
— Зіню! — покликала Варвара Хомівна.
Донька прикрила рот долонею.
— Мамо…
— Ось… вона копала. — Старенька показала на Елеонору Богданівну, що вийшла з хати. — А я… керувала.
— Без неї ми б пропали, — підтвердила та. — Я тепер і дрібну від насінної відрізняю. Майже без помилок.
Зіна підійшла, обережно опустилася на сходинку.
— Тихенько, спину бережи, — сказала я.
А вона вже притулилася щокою до материних колін.
— Я думала… Я так боялася…
Варвара Хомівна поклала здорову руку їй на голову.
— Зіню… дякую тобі.
Зіна здригнулася.
— За що, мамо?
Старенька гладила її волосся, підбирала неслухняні слова.
— За все… дочко.
Елеонора Богданівна стояла у дверях і м’яла в руках рушник. Я бачила, як тремтить у неї підборіддя.
Зіна підняла на неї мокрі очі.
— А ви… Після того, що я вам наговорила…
— Не зараз.
— Ні, зараз. Бо я потім знову не зумію.
Вона витерла щоки.
— Пробачте мені.
Елеонора Богданівна кивнула.
— Ходімо краще в хату. Обід холоне.
Нерозлучними подругами вони відразу не стали. Зіна все ще ніяковіла, коли їй допомагали, і замість довгих подяк бралася щось робити.
Одного дня прикотила до сусідського двору тачку з двома мішками картоплі.
— Ось. Ваша частка.
Елеонора Богданівна визирнула з хати.
— Зіночко, я стільки за рік не з’їм.
— З’їсте.
— Це наказ?
— За роботу належить.
Наступного вечора Елеонора Богданівна прийшла з кошиком грибів.
— Маю пропозицію. Ви чистите картоплю, я розповідаю, як заблукала за тією посадкою. Потім вечеряємо.
— Ви заблукали? Там же хати видно.
— От і я собі потім те саме казала.
Зіна пирснула.
— Заходьте вже.
Того вечора вони засиділися допізна. Я занесла Варварі Хомівні ліки й застала їх на кухні.
— Мій Дмитро теж так робив, — говорила Елеонора Богданівна. — Річ зламає, сховає. Наче я не помічу, що ручки на дверях немає.
— А мій казав: «Воно саме», — усміхнулася Зіна.
Потім обидві замовкли.
— Бракує? — тихо спитала Зіна.
— Щодня.
— Мені теж. Стільки років минуло, а часом хочеться зайти й сказати: ти тільки послухай, що сьогодні було…
Елеонора Богданівна потягнулася через стіл і накрила її руку своєю.
А ще за місяць я йшла повз їхні двори й почула знайоме:
— Правіше! Он… біля тину!
На краю подвір’я сиділа Варвара Хомівна, закутана в теплу хустку. Поверх хустки красувався солом’яний бриль. Вона вказувала ціпком, де лишилося сухе бадилля.
Зіна з Елеонорою Богданівною згрібали його докупи.
— Мамо, та бачимо ми!
— Не все… бачите.
— З вашим керівництвом нічого не пропустимо, — відгукнулася Елеонора Богданівна.
На ній була нова в’язана шапочка.
— Гарна обновка! — гукнула я.
Елеонора Богданівна торкнулася її долонею.
— Зіна купила. Сказала, у моєму капелюсі вже холодно.
— Бо холодно, — буркнула Зіна. — А вона ще сперечалася.
— Я не сперечалася. Я колір обирала.
— Пів години!
Вони засміялися.
Я вже збиралася йти, коли Варвара Хомівна покликала:
— Галю! Увечері… заходь.
— А що у вас увечері?
Вона кивнула на сусідку.
— Читатиме.
— Приходьте, — сказала Елеонора Богданівна. — Зіна пирога пече.
— Ще не печу! — озвалася та. — Ще город не прибрали!
— То ми швиденько.
І заходилася згрібати листя так завзято, що знову з’їхала набік шапочка.
Я пішла додому, а за спиною ще чула їхні голоси. І подумала: добре, що того ранку Елеонора Богданівна почула, як у чужій хаті кличуть на допомогу.
Добре, що зайшла.