— А ви самі хоч раз спробували зробити так, як радите, чи тільки язиком мелете?
Марта сказала це неголосно. Але за святковим столом почули всі.
Микола Іванович поперхнувся компотом. Його сестра завмерла з виделкою в руці. Тамара Василівна повільно опустила на коліна серветку.
— Ти це до кого зараз звернулася, дитино?
Богдан добре знав цей голос. У дитинстві після нього хотілося негайно зникнути з кімнати. Він випростався, але Марта вже відповіла:
— До вас, Миколо Івановичу.
— То, може, ти забула, у чиїй хаті сидиш?
— Ні. Саме тому досі й мовчала.
Ще пів року тому Марта не повірила б, що колись отак розмовлятиме з батьком свого чоловіка. Вона взагалі не любила з’ясовувати стосунки. Надто добре пам’ятала, як мама після татової смерті приходила з роботи виснажена, а все одно знаходила сили запитати в доньок:
— Ну що, мої хороші? Розповідайте, як ваш день.
Не дорікнути, не нагадати, як важко заробляються гроші. Просто вислухати.
Тому в Богданові Марта найбільше полюбила його тиху надійність.
— Я сьогодні пізно, — якось сказала йому телефоном. — У нас переоблік. Навіть не знаю, коли повечеряємо.
— Ти додому прийди. З вечерею розберемося.
Коли вона відчинила двері, на плиті парувала картопля, а Богдан різав салат.
— Ти ж після будівництва ледве на ногах стоїш…
— А ти після магазину літаєш? Мий руки. Зараз їстимемо.
Без подвигів, без нагадувань. Просто тому, що вона теж утомилася.
Коли він запропонував познайомитися з батьками, Марта зраділа. А от Богдан чомусь довго крутив у руках чашку.
— Мама тобі сподобається, — сказав нарешті. — Вона добра. У школі все життя пропрацювала.
— А тато?
— Тато… непростий.
— Суворий?
— Він завжди знає, як правильно.
Марта всміхнулася:
— Ну, тати часто так думають.
Богдан усмішки не підтримав.
— Ти тільки близько до серця не бери, якщо щось скаже.
— Богдане, що саме він має сказати?
— Та нічого. Просто попереджаю.
У неділю дорогою до села він тричі перепитав, чи не пом’ялися квіти для мами.
— І торт цілий, і я пристойно вдягнена, — не витримала Марта. — Ти мене знайомити везеш чи на перевірку?
— Вибач. Нервую.
Вона накрила долонею його руку.
— Ми ж разом. Чого боятися?
Богдан глянув на неї так, ніби дуже хотів у це повірити.
Біля великої цегляної хати їх зустріла Тамара Василівна. Обійняла сина, взяла квіти й розгублено притиснула до грудей.
— Ой, які гарні… Марточко, заходь. Не стійте на холоді.
— Це я настояв на квітах, — пожартував Богдан.
— Авжеж, — підхопила Марта. — А я дорогою все просила їх комусь іншому віддати.
Тамара Василівна засміялася, і Марта відразу перестала хвилюватися.
Аж тут у дверях з’явився господар.
— Чого на порозі збилися? Проходьте.
Микола Іванович потиснув Марті руку, оглянув її й кивнув:
— Ну, побачимо, кого наш Богдан вибрав.
За столом Марта скуштувала голубці й не втрималася:
— Тамаро Василівно, які смачні! Ви мені потім розкажете, як готуєте?
Свекруха аж засяяла.
— Та що там розказувати, я тобі…
— Знайшла в кого вчитися, — перебив Микола Іванович. — Засмажки мало. І сметани пошкодувала. Скільки кажу — як горохом об стіну.
— Миколо, я ж окремо сметану поставила.
— Та бачу я, що ти поставила. Мати моя одразу як треба робила.
Тамара Василівна замовкла.
Марта глянула на Богдана. Він відламав шматок хліба, хоча попередній так і лежав біля тарілки.
— А мені саме такі подобаються, — сказала вона.
— Бо добрих не їла, — відрізав господар. — Нічого, ще скуштуєш.
За пів години він устиг пояснити синові, що той купив погану машину, а Марті — що роботу вона вибрала несерйозну.
— Стояти за прилавком кожен може.
— У нас не тільки за прилавком стоять, — обережно відповіла вона. — І товар прийняти, і розкласти, і з покупцями…
— Ой, не розказуй. Ти господарство потягни. Пасіку, сад, землю. Тоді поговоримо.
— Марта теж цілий день на ногах, — тихо озвався Богдан.
Батько повернувся до нього.
— А я що сказав? Я вам добра бажаю. Життя прожив, трохи більше розумію.
Богдан опустив очі. Розмова закінчилася.
У машині Марта довго мовчала. Потім запитала:
— А ти чому нічого не сказав?
— Я сказав.
— Одне речення. А потім наче тебе й не було.
Він стиснув кермо.
— Бо я знаю, чим це закінчується.
— Чим?
— Образиться. Скаже, що я його не поважаю. У мами потім випитуватиме, де вона такого сина виховала. Тиждень із нею не говоритиме.
Марта повернулася до нього.
— Тобто він образить вас, а винні ще й ви?
— Марто, я з дитинства так живу.
Від цих слів вона притихла.
— А мама?
— Каже: хай говорить. Здоров’я дорожче.
— Її здоров’я теж чогось варте.
— Знаю.
Він вимовив це так глухо, що Марта більше не питала.
Восени вони одружилися. Весілля було невелике, із танцями, обіймами й маминими сльозами біля вишитого рушника.
Миколі Івановичу не сподобалися музиканти, коровай і те, що гаряче подали запізно.
— Тату, сьогодні хоч щось добре буде? — запитав Богдан, коли той утретє почав про надто гучну музику.
— А я хіба неправду кажу?
Марта взяла чоловіка за руку.
— Ходімо танцювати. Поки музикантів не вигнали.
Він уперше за вечір щиро засміявся.
Після весілля вони залишилися в орендованій квартирі. Працювали, відкладали на власне житло, сперечалися, які шпалери колись будуть у спальні, хоча самої спальні ще навіть не було.
А на вихідні їздили допомагати батькам.
І майже щоразу Марта поверталася з клубком у горлі.
— Не так хліб ріжеш. Хто ж такими шматками крає?
— Добре, тонше поріжу.
— Тепер аж світиться. Казав же: нормально ріж.
Або:
— Це ти нову куртку купила? І скільки віддала?
— На знижці взяла.
— Знижка… Вам напишуть, а ви й раді. Гроші на вітер.
Якось Марта поклала ніж на дошку й запитала:
— Миколо Івановичу, а ви хочете, щоб я допомагала?
— А що за питання?
— Бо я вже боюся щось у руки брати. Усе не так.
— Не треба боятися. Треба слухати, що старші кажуть.
Вона змовчала. Знову.
Найважче було дивитися на свекруху.
Одного разу Тамара Василівна почала розповідати, як зустріла колишню ученицю.
— Уявляєте, вже сама двох діток має. Каже мені: «Я досі ваші уроки…»
— Тамаро, подай краще огірки, — перебив чоловік.
— Зараз. То вона каже…
— Та чув я вже про твоїх учениць. Люди їдять.
Марта побачила, як свекруха підібгала губи. Усмішка ще трималася на обличчі, але очі згасли.
На кухні Марта забрала в неї з рук банку.
— Давайте я відкрию. А ви розкажіть. Що учениця сказала?
— Та нічого такого, доню.
— Вам було приємно?
Тамара Василівна кивнула.
— Сказала, що через мене вчителькою стала.
— То чому ж «нічого такого»?
Свекруха відвернулася до мийки.
— Він не зі зла, Марто.
— А вам від цього не боляче?
Вода текла, хоча руки в Тамари Василівни були сухі.
— Боляче, — нарешті прошепотіла вона. — Тільки не починай через мене. Не треба.
Марта того вечора довго не могла заснути.
— Я більше так не можу, — сказала в темряві.
Богдан повернувся до неї.
— Я знаю.
— Твоя мама просить не заступатися за неї. Ти просиш не звертати уваги. А він бачить, що все можна.
— Я тебе не прошу терпіти.
— Але коли всі мовчать, виходить саме це.
Він не відповів одразу. Потім намацав її руку під ковдрою.
— Вибач.
Наприкінці листопада Миколі Івановичу виповнювалося шістдесят.
Тамара Василівна зателефонувала за кілька днів до свята.
— Марточко, ти не могла б той салат зробити? З печінкою й грибами. Я вже стільки наготувала, а ще пироги треба…
— Зроблю. І приїдемо раніше, допоможемо.
— Та ти ж після роботи…
— Мамо, я сказала — зроблю. Ви сьогодні хоч сіда́ли?
На тому кінці почулося тихе зітхання.
— Оце з тобою розмовляю, то й сіла.
Марта приготувала салат у суботу вранці. Богдан нарізав гриби й раз у раз тягнувся до миски.
— Ще раз — і татові повеземо саму прикрасу, — пригрозила вона.
— Я перевіряю, щоб не осоромитися.
— Уже вп’яте?
— Відповідальна справа.
Вони засміялися. Але дорогою до села Марта знову стала серйозною.
— Богдане, я хочу, щоб ти знав. Якщо сьогодні знову почнеться… Я відповім.
Він кивнув.
— Чуєш? Я не хочу псувати свято. Але й сидіти перед усіма, наче мене можна безкарно ображати, більше не буду.
— Я чую.
— І якщо мамі скаже…
— Марто. — Він на мить глянув на неї. — Тобі не треба просити в мене дозволу захищати себе.
Вона відчула, як защипало в носі.
— А ти?
— А я більше не сидітиму мовчки.
У хаті вже було гамірно. Тітка Олена обіймала племінника, дядько Степан допомагав розсувати стіл, куми сперечалися, кому де сідати.
Тамара Василівна зустріла Марту на кухні.
— Ой, яка краса! Навіщо ж ти так старалася?
— Щоб ви хоч один салат сьогодні не різали. Де тарілки?
Першу годину все було добре.
Миколу Івановича вітали, згадували, кому він допоміг із технікою, кому дав саджанці, як виручив сусіда під час негоди. Він слухав задоволено, підкручував вуса.
Марта навіть подумала: може, сьогодні минеться.
Потім свекор наклав собі її салату. З’їв. Потягнувся по другу порцію.
— Марточко, а рецепт мені даси? — запитала тітка Олена. — Степане, скуштуй, не все ж тобі холодець.
— Я вже куштував, — озвався той. — Он, навіть хліба не беру, щоб більше вмістилося.
Марта всміхнулася.
І саме тоді Микола Іванович відклав виделку.
— Ну що тобі сказати, невістко… Видно, що старалася.
Вона вже знала цей початок.
— Але печінка пересушена. Цибулі мало. І заправка якась не така.
— Домашній майонез, — відповіла Марта.
— Значить, робити його ще не навчилася. Моя мама колись готувала — ото салат був. А це… Їсти можна, звичайно. Нічого, походиш біля Тамари, може, навчишся.
— Миколо, — обережно озвалася дружина, — та смачний же…
— Тебе хто питає? Я дівчині пораду даю.
Богдан поклав виделку.
— Тату…
Але Марта вже дивилася свекрові просто в очі.
— А ви самі хоч раз спробували зробити так, як радите, чи тільки язиком мелете?
І за столом стало тихо.
Тепер, почувши його запитання про те, у чиїй вона хаті сидить, Марта відчула, як тремтять пальці. Сховала руки під стіл, але погляду не відвела.
— Я грубо сказала. Не треба було про язик. Але ви мене почули тільки зараз.
— Ще й повчати мене буде! Я вам добра бажаю!
— Тоді чому після вашого добра так погано?
Микола Іванович розгублено кліпнув.
— Що?
— Мені. Богданові. Вашій дружині. Чому ми весь час мусимо мовчати, щоб ви не образилися, а нас ображати можна?
— Та хто тебе образив? Сказав, що салат не такий, — уже трагедія!
— Не подобається — не їжте. Я не ображуся. Але навіщо казати при всіх, що я не вмію людей годувати?
— Бо ще вчитися треба!
— Можливо. Тільки ви щойно з’їли дві тарілки.
Дядько Степан опустив очі. Ніхто не засміявся.
— Я не салат захищаю, — додала Марта. — Я сама за себе говорю. І прошу: не розмовляйте зі мною так.
Микола Іванович відсунув стілець.
— У моїй хаті мені ще ніхто умов не ставив! Я все життя працював, щоб тут усе було. А ти прийшла на готове…
— Ми не на готове прийшли, тату, — озвався Богдан.
Батько різко повернувся до нього.
— І ти туди?
Богдан зблід, але не відвів очей.
— Ми самі заробляємо. Самі платимо за житло. А сьогодні приїхали тебе привітати. Не сваритися. Привітати.
— То й вітайте, а не влаштовуйте…
— Ми не можемо весь час удавати, що нам не боляче.
Марта відчула його долоню на своїй руці. Теплу, міцну.
Тамара Василівна раптом підвелася.
— Я гаряче принесу.
— Мамо, посидьте, — попросив Богдан.
— Воно ж вистигне…
— Хай трохи вистигне.
Вона стояла біля столу, стискаючи серветку.
Марта посунула їй стілець.
— Ви сьогодні з ранку на ногах. Учора до ночі готували. Сядьте, будь ласка.
Свекруха повільно сіла.
— І вам, Миколо Івановичу, теж є за що їй подякувати, — сказала Марта. — Не тільки за цей стіл.
— Я свою дружину сам знаю.
— Тоді чому кажете їй замовкнути щоразу, коли вона хоче щось розповісти?
— Бо інколи…
Він затнувся.
Тамара Василівна дивилася на свої руки.
— Я ж тебе не зі зла, Тамаро, — буркнув він.
Вона кивнула — звично, майже відразу. А потім раптом підвела голову.
— Знаю.
Він уже хотів щось додати, але вона договорила:
— Тільки мені все одно боляче, Колю.
У Марті щось стислося.
— Я іноді цілий день чекаю, щоб тобі щось розказати, — тихо промовила Тамара Василівна. — А ти ще й не дослухаєш, уже кажеш, що дурниці. То я й перестала.
— Та коли це я…
— Сьогодні. Учора. Не треба згадувати все. Я не хочу.
Вона витерла щоку й винувато всміхнулася гостям.
— Вибачте. Розклеїлася щось.
— Нема за що вибачатися, — одразу сказала тітка Олена.
Потім глянула на брата.
— Миколо, послухай її хоч зараз. Не перебивай.
Він мовчав.
— Ти ж умієш допомогти, — продовжила сестра. — Як у нас дах зірвало, хто перший приїхав? Ти. Я цього не забуду. Але чому тобі так важко просто посидіти з нами, не пояснюючи, що ми всі робимо неправильно?
— То тепер я зовсім поганий?
— Ні, — відповів дядько Степан. — Якби зовсім поганий, нас би тут не було. Але словами ти іноді так удариш, що й допомоги твоєї вже просити не хочеться.
Микола Іванович повів поглядом по столу. Ніхто не відвертався від нього, але й рятувати звичними жартами ніхто не поспішав.
— Мама твоя, до речі, — обережно додала Олена, — теж не все вміла. Пригадуєш, як пироги підгоріли, коли кум приїхав?
Він машинально кивнув.
— То тато обгоріле позрізав і сказав, що такі любить. А ти її голубцями Тамарі вже скільки років дорікаєш.
Тамара Василівна тихо засміялася крізь сльози.
— Я й не знала про ті пироги.
— Бо наш брат тільки найкраще пам’ятає, — зітхнула Олена. — А від живих людей чомусь того самого щодня вимагає.
Микола Іванович довго розгладжував пальцем край серветки.
Потім глянув на сина.
— Ти теж сюди їхати не хочеш?
Богдан відповів не одразу.
— Хочу, тату. Дуже хочу. Тільки я щоразу дорогою думаю, до чого ти сьогодні причепишся. До машини? До роботи? До Марти?
Батько опустив голову.
— Я ж думав, підказую…
— Коли питають — це підказка, — тихо сказала Марта. — А коли щоразу чують, що з ними все не так… Уже й бачитися страшно.
Годинник на стіні відбив пів години.
З кухні пахло печенею. Хтось із гостей обережно посунув склянку, і цей звичайний звук здався надто гучним.
Нарешті Микола Іванович повернувся до дружини.
— Тамаро.
Вона підняла очі.
— Ти б сказала…
І сам урвав себе.
Помовчав.
— Казала, так?
Тамара Василівна лише кивнула.
Він потер обличчя долонею.
— А я не слухав.
Це було сказано так тихо, що Марта ледве розчула.
— Не слухав, — підтвердила дружина. Уже без усмішки, якою звикла все пом’якшувати.
Микола Іванович важко видихнув.
— Пробач.
Вона притиснула серветку до очей.
Він незграбно торкнувся її руки, тоді глянув на Марту.
— І ти пробач. За салат той… Дурниці наговорив.
— Мені не тільки за салат було боляче.
— Розумію.
Він замовк, ніби перевіряв себе, а потім додав:
— Смачний він. Справді. Я ж тому й добавку взяв.
Уперше за весь час Марта побачила перед собою не суворого господаря, якому всі щось винні, а розгубленого чоловіка, котрий не знав, куди подіти руки.
— Дякую, — сказала вона.
— Це тобі дякую. Хоч і… гостро вийшло.
— Можна було м’якше. Вибачте.
Він кивнув.
Богдан підвівся.
— Я принесу гаряче.
— Я допоможу, — сказав батько.
Тамара Василівна за звичкою смикнулася слідом, але Микола Іванович зупинив її:
— Сиди, Тамаро. Покажеш тільки, де рукавиці.
Вона дивилася йому вслід, наче не зовсім вірила, що можна ось так залишитися за столом.
Коли чоловіки повернулися з кухні, Марта підняла склянку.
— З ювілеєм вас, тату. Будьте нам здорові.
Він глянув на неї й тихо відповів:
— Дякую, доню.
Свято не стало одразу безтурботним. Ще якийсь час усі говорили обережніше, ніж зазвичай. Микола Іванович був задумливий, Тамара Василівна кілька разів виходила вмитися.
Але коли вона повернулася й почала розповідати про колишню ученицю, її ніхто не перебив.
Навіть чоловік запитав:
— То вона тепер у якій школі працює?
Тамара Василівна спершу розгубилася. А тоді розповіла.
За один вечір Микола Іванович іншою людиною не став.
Уже наступного разу, побачивши, як Богдан лагодить хвіртку, почав:
— Та хто ж так тримає? Дай сюди, бо ти…
Син випростався.
Батько зустрівся з ним поглядом, помовчав і прибрав простягнуту руку.
— Поміч потрібна?
— Потримай оце, будь ласка.
— Давай.
Марта бачила це з кухонного вікна й усміхалася.
А одного недільного обіду Микола Іванович скуштував голубці й уже звично промовив:
— Моя мама…
Тамара Василівна завмерла.
Він глянув на неї, потім на Марту.
— Моя мама, — повторив повільніше, — сказала б, що я добре влаштувався.
Свекруха засміялася першою.
— Ще б пак. Третій голубець береш.
— То можна?
— Можна, Колю. Їж.
Тепер Марта не прислухалася всю дорогу до села до мовчання чоловіка. Вони обговорювали свої справи, заїжджали по торт, іноді трохи спізнювалися.
І коли біля воріт з’являлася Тамара Василівна, уже не поспішала винувато пояснювати, чому обід не зовсім готовий.
— Заходьте, діти, — гукала вона. — Ми вас чекаємо.
А з хати чулося:
— Тамаро, сідай до них. Я чай поставлю.