У Романа було майже все: власна квартира, хороша робота, дорога машина. Він міг дозволити собі вечеряти в ресторанах і не рахувати грошей.
Не було тільки кохання.
Понад рік тому вони з дружиною розлучилися. Прожили разом сім років, аж поки одного вечора вона не сказала:
— Романе, я більше так не хочу.
— Як?
— Ось так. Дім, сім’я, твої розмови про дітей… Я хочу пожити для себе.
— А я, значить, заважаю?
Вона довго мовчала, а тоді знизала плечима:
— Ти хороший. Просто занадто простий для мене.
Ті слова він запам’ятав. Але сперечатися не став. Відтоді жив сам. Іноді телефонував батькам, які мешкали в іншому місті, обіцяв приїхати, та роботи завжди знаходилося більше, ніж часу.
Того вечора він вийшов з офісу раніше й уже дорогою вирішив:
— А що, якщо вперше за довгий час обійтися без ресторану?
Купить шаурму, колу, увімкне якийсь дурнуватий фільм. Неправильна вечеря після правильного робочого дня.
Біля павільйону він помітив хлопчика. Той сидів на бетонному виступі, розмазував сльози по щоках і дивився, як люди виходять із їжею.
Роман заглушив двигун і підійшов.
— Привіт. Ти чого тут сам?
Хлопчик насторожено глянув на нього.
— Маму забрали в лікарню.
— А тебе з ким залишили?
— Ні з ким. Мама казала чекати вдома… А я їсти захотів.
— Як тебе звати?
— Єгорка.
— Єгоре, а тато де?
— Не знаю. Мама казала, він пішов, коли я маленький був.
Роман присів перед ним навпочіпки.
— А давно маму забрали?
Хлопчик показав два пальці.
— Два дні. У мене ключі є, але я до замка не дістаю. Я пробував.
— А спав ти де?
— У під’їзді. Там холодно. — Єгор знову витер мокру щоку. — Дядечку, я дуже їсти хочу.
У Романа стиснулося серце.
— Зараз щось придумаємо. Тільки ти мені допоможи: дорогу додому покажеш?
— Покажу. Мама мене навчила.
— От і добре. Спочатку купимо їжі, а потім підемо до тебе.
Роман узяв кілька пакетів із продуктами. Єгор не відпускав його руки аж до самого під’їзду. Замок на дверях квартири й справді був надто високо для хлопчика.
Щойно вони зайшли, Єгор кинувся на кухню, схопив шматок хліба і почав жадібно жувати.
— Їж, їж, — тихо сказав Роман. — А я поки щось приготую. Потім умиєшся і переодягнешся, добре?
Єгор кивнув, не випускаючи хліба з рук.
За деякий час Роман постукав у двері ванної:
— Тобі допомогти?
— Ні! Я сам.
— Точно?
— Я ж чоловік. Чоловіки самі справляються.
Роман усміхнувся:
— Ну, тоді вибач. Клич, якщо що.
За столом Єгор ковтав їжу так швидко, що Роман не витримав:
— Помаленьку. Ніхто в тебе не забере.
— А ще буде?
— Скільки захочеш.
Хлопчик нарешті наївся. Невдовзі його голова почала хилитися просто над тарілкою.
— Ходімо спати, — сказав Роман.
— Я не хочу…
Та коли Роман підхопив його на руки, Єгор навіть не пручався. Чоловік поклав його в ліжко й укрив ковдрою.
Квартира була маленька, але чиста й затишна. На комоді стояли фотографії: усміхнена молода жінка обіймала Єгора, а він кривлявся перед камерою.
Роман глянув на годинник.
«Що я тут роблю?»
Він міг би викликати відповідні служби й поїхати додому. Міг би сказати собі, що зробив достатньо. Але зайшов до кімнати, побачив сплячого хлопчика і зрозумів: просто так піти не зможе.
Він швидко перегнав машину ближче до під’їзду, повернувся, прибрав зі столу й розклав продукти в холодильнику. У коридорі біля дзеркала знайшов записник. На першій сторінці були дані Єгорової мами: Ірина Литвиненко та номер телефону.
Телефон не відповідав.
Роман почав дзвонити до лікарень. Йому кілька разів відмовлялися щось повідомляти, просили передзвонити, переадресовували. Нарешті він дізнався, де Ірина.
Онкологічна клініка.
Роман довго дивився на записану адресу. Потім зайшов до Єгора, поправив ковдру й ліг на дивані. Заснув майже одразу.
Прокинувся від голосу:
— Дядьку, ти вже встав?
У дверях стояв Єгор.
— Уже, — пробурмотів Роман. — А ти давно?
— Я нам сніданок зробив. І чай нагрів.
На кухні чекали криво нарізані бутерброди. Хліб був товстий, сир місцями порвався, масло лежало нерівними шматками.
— Це все ти?
— Сам. Смачно?
Роман відкусив.
— Дуже. Кращих бутербродів я давно не їв.
Єгор засяяв.
— Слухай, я вчора знайшов маму, — сказав Роман. — Вона в лікарні. Поїдемо до неї?
— Зараз?
— Поснідаємо й поїдемо. І ще… Мене Роман звати. Можеш казати просто Рома.
— Добре, Ромо.
У палаті Ірина лежала бліда, з темними колами під очима. Побачивши сина, вона спробувала підвестися.
— Єгорчику!
— Мамо!
Хлопчик кинувся до неї. Вона обняла його і заплакала.
— Синку, де ж ти був? Я так боялася… Я дзвонила додому, а потім телефон розрядився. У мене нічиїх номерів більше не було…
— Я вдома був. А потім Рома мене знайшов. Він мені їсти купив і залишився зі мною.
Ірина підвела очі на Романа.
— Хто ви?
— Ми з Єгором учора познайомилися.
— Дякую вам. Я не знала, кого попросити. Мені сказали, що я ненадовго, а потім… — Вона притиснула сина до себе. — Я весь час думала, як він там.
— Тепер не хвилюйтеся. Я за ним догляну.
— Ви ж мене навіть не знаєте.
— Зате я вже знаю Єгора. Ми з ним подружилися, правда?
— Правда, мамо, — серйозно підтвердив хлопчик.
Ірина погладила сина по голові.
— Єгорчику, піди, будь ласка, подивися, чи є в коридорі медсестра. Попроси води.
Коли хлопчик вийшов, вона тихо сказала:
— Я звідси не вийду.
— Не кажіть так.
— Я знаю, Романе. Лікарі сказали.
Вона перевела подих і продовжила:
— У моєму записнику є адреса дитячого будинку, де я виросла. І телефон директорки. Вона знає про мене… Якщо мене не стане, відвезіть Єгора до неї. Будь ласка. Мені більше нема кого просити.
— Я поговорю з лікарем, — відповів Роман. — Може, ще можна щось зробити.
Ірина спробувала всміхнутися.
— Я теж так думала.
Лікар вислухав Романа й похитав головою:
— Хвороба зайшла надто далеко. У кращому разі місяць. Можливо, менше.
— А лікування? Інші препарати? Я заплачу.
— Зараз ми можемо полегшувати біль. Але вилікувати її, на жаль, уже не можемо.
Роман помовчав.
— У вас є окрема палата? Щоб їй було спокійніше, щоб син міг приходити?
— Є.
— Переведіть її туди. Я оплачу.
Лікар подивився на нього уважніше.
— Ви родич?
— Ні. Я друг її сина.
Роман дізнався, що Ірині можна їсти, і вони з Єгором поїхали по фрукти та сік. Коли повернулися, її вже перевели у світлу окрему палату.
— Мамо, дивися, що ми купили! — Єгор виклав пакети на стіл. — А ще тут холодильник є. Справжній!
— Бачу, — усміхнулася Ірина. — Ти, мабуть, усе сам вибирав?
— Майже. Рома теж трохи допомагав.
Вона засміялася, а Роман удав, що образився:
— Трохи? Та я ж візок котив!
Ірина з’їла кілька ложок гарячої їжі. Коли Єгор відвернувся, прошепотіла:
— Дякую. Він сьогодні вперше за довгий час так сміється.
Відтоді Роман навідував їх щодня. Привозив квіти, розповідав Ірині про роботу, про Єгорові бутерброди, про те, як хлопчик повчав його правильно складати речі.
— Бо ти все кидаєш де попало, — пояснив Єгор мамі.
— Чуєш? — поскаржився Роман. — Ще трохи, і я в нього дозволу питатиму, коли мені спати лягати.
Ірина сміялася, а потім раптом замовкала й довго дивилася на них обох.
Щоб Єгор не залишався сам, Роман попросив приїхати свою маму.
— Синку, ти впевнений? — запитала вона телефоном.
— Мамо, я не можу його покинути.
— Я не про це. Ти ж навіть не знаєш, на скільки все затягнеться.
— Не знаю. Але йому зараз хтось потрібен.
— Добре. Скажи, який потяг мені брати.
За три тижні Ірина трохи повеселішала, на щоках з’явився рум’янець. Роман знову пішов до лікаря.
— Їй краще, правда? Я бачу.
Лікар не одразу відповів.
— Романе, мені дуже шкода. Вона йде.
— Але ж вона сьогодні сиділа, розмовляла…
— Так буває. Побудьте з нею.
Тієї ночі Роман не спав. Ходив по кімнаті, заварював каву, сідав і знову підводився.
Мама вийшла на кухню.
— Ти ще не ліг?
— Не можу.
— Думаєш про Ірину?
— І про Єгора. Він же вчора питав, коли мама додому повернеться. А я стояв і не знав, що сказати.
Олена сіла поруч.
— Я теж до нього звикла. Прибігає вранці, питає: «Бабусю Олено, а що в нас на сніданок?» Наче ми все життя знайомі.
Роман глянув на матір.
— Мамо, я не віддам його в дитячий будинок. Якщо тільки зможу цього не допустити.
Уранці вона побачила, як він чепуриться перед дзеркалом.
— Куди це ти такий ошатний?
— До адвоката. А потім до Ірини.
— Щось сталося?
Роман поправив комірець.
— Я хочу попросити її вийти за мене.
— Синку…
— Я знаю, як це звучить. Але я хочу, щоб Єгор залишився зі мною. Поговорю з адвокатом, дізнаюся, що для цього потрібно.
Мати підійшла й обійняла його.
— Ти все добре обдумав?
— Усю ніч думав.
— Тоді їдь. А ми з Єгором вечерю приготуємо.
До лікарні Роман приїхав із трояндами й маленькою коробочкою в кишені. Ірина лежала, дивлячись у стелю. Побачивши його, усміхнулася:
— Це мені? Навіщо ж стільки квітів?
— Є привід.
Він поставив букет, підійшов до ліжка й опустився на одне коліно.
— Іро, я не хочу відвозити Єгора в дитячий будинок. Я хочу, щоб він залишився зі мною.
Вона дивилася на нього, не вимовивши ні слова.
— Я говорив з адвокатом. Нам доведеться пройти всі потрібні процедури, але я зроблю все, щоб стати його батьком. А ще… виходь за мене заміж.
— Романе, ти розумієш, що говориш?
— Розумію.
— Але ж у нас із тобою майже немає часу.
— Я знаю. І хочу цей час бути поруч із тобою.
Ірина заплакала.
— Я так боялася за нього… Що він знову залишиться сам.
— Не залишиться. Я тобі обіцяю.
Вона простягнула йому руку.
— Так. Я згодна.
Роман домовився про реєстрацію шлюбу в лікарні. Церемонія тривала недовго. Коли він надягнув обручку Ірині на палець, її рука тремтіла.
— Ну ось, — тихо сказав він і поцілував дружину в щоку.
Потім пішов до лікаря.
— Скажіть, я можу забрати її додому? Вона хоче бути із сином.
— Це можливо, якщо ми організуємо догляд і знеболення, — відповів лікар. — Я поясню вам і вашій мамі, що робити, та випишу призначення. Якщо стан погіршиться, телефонуйте.
Роман повернувся до палати.
— Дружино, збирайся. Їдемо додому.
— Справді? До Єгора?
— До Єгора. Він уже, мабуть, нас заждався.
Медсестра допомогла Ірині вдягнутися. Коли Роман підняв її, щоб посадити в машину, здригнувся: вона була майже невагома.
Ірина помітила його погляд.
— Не дивись так, — прошепотіла вона. — Я щаслива, що їду додому.
У квартирі Єгор зустрів їх біля дверей.
— Мамо! А бабуся Олена сказала, що у вас весілля! Це правда?
— Правда, — відповіла Ірина.
— То Рома тепер буде з нами?
— Буде, — сказав Роман.
За святковою вечерею Єгор не міг усидіти на місці. То підбігав до мами, то щось показував Олені, то питав Романа, чи можна завтра їм усім разом поснідати.
— Можна, — відповідав той. — Обов’язково поснідаємо.
Уночі Роман сидів поруч з Іриною. Коли біль ставав сильнішим, допомагав їй за призначенням лікаря і тримав за руку, поки вона не засинала. Уранці Олена приносила їй сніданок, потім годувала Єгора й сина.
Так минуло п’ять днів.
А потім Ірини не стало.
Романові здавалося, що він втратив людину, яку знав усе життя. Він тримався заради Єгора, та часом не міг знайти слів навіть для нього.
Біля могили стояли вони вдвох. Трохи позаду — Романові батьки та друзі. Роман міцно тримав хлопчика за руку.
— Ромо, — тихо озвався Єгор. — Мама мені сказала, що ти мій тато. Що ти знайшовся. Це правда?
Роман присів перед ним.
— Правда, синку.
— Ти завжди будеш зі мною? Не підеш, як мама?
Роман притиснув його до себе.
— Я буду з тобою. А мама дуже тебе любила. Вона завжди залишиться у твоєму серці. І в моєму теж.
Єгор обійняв його за шию, а тоді повернувся до маминої фотографії.
— Мамочко, ти не хвилюйся. Тато знайшовся, і ми будемо разом. Я ще за бабусею й дідусем стежитиму, добре?
Він торкнувся маленькою долонею фотографії.
— Ти приходь до мене частіше. А я тобі розповідатиму, як ми живемо. Я тебе дуже люблю. І тата теж.
Єгор знову взяв Романа за руку. Той не відпускав її, а сльози текли йому по щоках.
Роман не знав, як саме складеться їхнє життя далі. Попереду було багато непростих днів і справ, які ще належало вирішити. Але він пам’ятав свою обіцянку Ірині: виростити її сина як рідного.