— Вісімдесят п’ять тисяч?! Оксано, ти при своєму розумі?! Мирослава стояла посеред передпокою в мокрих чоботях і тримала двома пальцями бирку від шуби

— Вісімдесят п’ять тисяч?! Оксано, ти при своєму розумі?!

Мирослава стояла посеред передпокою в мокрих чоботях і тримала двома пальцями бирку від шуби. Ніби не ціну прочитала, а вирок.

— І тобі добрий вечір, — Оксана забрала в сестри коробку з тортом. — Роззуйся, будь ласка. Я щойно помила.

— Та до чого тут твоя підлога? Софійко, йди сюди! Подивися, як люди на пенсії живуть!

Донька протиснулася повз матір, торкнулася темного хутра.

— Ого… Тітко Оксано, невже купила?

— Ні, в магазині поносити дали, — не втрималася господиня. І відразу зітхнула: — Купила. Собі. На шістдесятиріччя. Заходьте вже, картопля вистигає.

Тарас простягнув їй хризантеми:

— З днем народження вас.

— Дякую, Тарасику.

Богдан, чоловік Мирослави, мовчки роззувся й акуратно поставив черевики під вішалку. На шубу навіть не глянув.

А Мирослава, щойно зайшла на кухню, зупинилася біля вікна.

— І вікна нові?

— Восени поставила. Зі старих так дуло, що фіранка ворушилася.

— А холодильник?

— Старий зламався.

— Зрозуміло. У неї все ламається — вона все нове купує. Богдане, бачиш?

— Бачу. Сідай уже, — тихо попросив він.

— Ти тільки про їжу й думаєш!

Богдан поклав виделку, яку щойно взяв.

Оксана поставила на стіл котлети.

— Мирославо, ти привітати мене прийшла чи ревізію робити?

— А ти не ображайся, коли рідна сестра питає! У мене пенсія чотири вісімсот. У тебе — така сама. Я вчорашній хліб беру, а ти норку! Назар присилає?

— Ні.

— Ну звісно, ні! А звідки тоді?

— Працювала. Відкладала.

— Усі ми працювали! Тільки в когось діти за кордоном…

— У Назара двоє дітей і орендована квартира, — перебила Оксана. — Давай хоч сьогодні без підрахунку чужих грошей.

Софія присунула до себе салатник.

— Мамо, ну справді. У тітки день народження.

Оксана вдячно глянула на племінницю, але та вже продовжувала:

— Хоча нам зараз допомога дуже потрібна. Тараса скоротили, за квартиру платити нічим. Тисяч сорок-п’ятдесят до весни нас би врятували.

Тарас опустив очі.

— Софіє, ми ж не по це прийшли.

— А що я такого сказала? Родина ж.

Оксана повільно сіла.

— Ви хоча б спитали, як я живу.

— Та ми бачимо, як! — Мирослава махнула в бік коридору.

— Ні. Ви бачите шубу.

— Тітко Оксано, не ображайся, — Софія заговорила м’якше. — Просто ти сама. Тобі ж не треба нікого годувати, одягати…

Оксана поклала виделку біля тарілки.

— Сама, — повторила вона. — Так. Це ти правильно сказала.

На мить усі замовкли.

Потім Мирослава нахилилася вперед:

— А може, ти чоловіка собі знайшла? Га? Чого мовчиш?

Богдан закашлявся.

— Води? — запитала Оксана.

Він похитав головою.

У коридорі задзвонив телефон.

— Назар, — сказала вона, глянувши на екран, і вийшла з кухні.

Двері причинила, але голос однаково було чути.

— Синочку, дякую… Так, усі прийшли… Ні, не заважаєш.

Мирослава перестала жувати.

— Що сталося? — голос Оксани змінився. — Скільки?.. Назаре, я ж минулого місяця… Розумію. Не хвилюйся, щось придумаю. У понеділок зайду в банк.

Софія повільно опустила ложку.

— То це вона йому допомагає?

Мирослава підтиснула губи.

— Виходить, на всіх вистачає. Крім нас.

Коли Оксана повернулася, сестра вже чекала з новим запитанням, але господиня випередила її:

— Чай будете? Тільки довго сьогодні не сидітимемо. Мені о четвертій вставати.

— Куди це?

— На роботу.

— Яку роботу? Ти ж на пенсії!

— Одне іншому не заважає.

— А де працюєш?

Оксана взяла ніж і почала різати торт.

— Мирославо, дай мені хоч чаю з вами випити. Без допиту.

Шматок із кремовою трояндою вона поставила перед Богданом.

— Тримай. Ти такі любиш.

— Пам’ятаєш? — тихо усміхнувся він.

— А чого ж не пам’ятати.

Мирослава мовчки подивилася на чоловіка. Потім нахилилася до нього:

— Будильник на пів на четверту поставиш.

— Навіщо?

— Дізнаємося, що в неї за робота така.

— Мирославо…

— Поставиш, я сказала.

Наступного ранку Богдан стояв біля гаражів і ховав підборіддя в комір куртки.

— Мені п’ятнадцять років чи шістдесят? — буркнув він. — За людьми під вікнами стежу.

— Тихіше. Он вона.

Оксана вийшла з під’їзду в старому синьому пуховику. Поправила сумку на плечі й швидко пішла через двір.

— Шубу поберегла, — прошепотіла Мирослава.

— Бо на роботу йде, а не на весілля.

— Ти на чиєму боці?

— Я на боці теплого ліжка.

Оксана звернула за сусідню п’ятиповерхівку й спустилася до дверей цокольного поверху. Над ними світився жовтий калач.

— Пекарня? — Мирослава аж зупинилася. — Вона що, булки місить?

— Дізналися? Ходімо.

— Постій.

Двері відчинилися. На ґанок вийшов високий сивий чоловік у білій куртці, щось сказав Оксані й простягнув ключі.

Вона розсміялася.

Мирослава давно не чула, щоб сестра так сміялася — легко, на весь голос.

— Ось тобі й робота! — прошипіла вона. — Казала я: чоловік!

Богдан не відповів.

— Ти чого?

Він дивився на пекаря, вчепившись пальцями в край кишені.

— Ходімо додому.

— Стривай, вони зараз…

— Додому, Мирославо.

Вона обернулася до нього.

— Ти його знаєш?

— Ходімо.

— Знаєш, я питаю?

Богдан узяв її за рукав. Не грубо, але так рішуче, що вона розгубилася.

— Не роби дурниць. Дуже тебе прошу.

— Яких іще дурниць?

Він відпустив рукав і пішов до дороги.

Мирослава ще раз озирнулася на двері пекарні.

— Щось ви всі від мене ховаєте, — кинула йому вслід. — Ну нічого.

Удома вона, не знімаючи пальта, зателефонувала доньці.

— Софіє, прокидайся. Я все з’ясувала.

— Мамо, п’ята ранку…

— Твоя тітонька з власником пекарні крутить. Ось де її гроші.

— Він тобі сам сказав?

— А що, вони мені розписку мали дати? Я не сліпа!

На кухні Богдан налив у чашку окропу. Чайний пакетик так і залишився біля цукорниці.

— Ти чого мовчиш? — гукнула дружина.

Він сидів, обхопивши чашку долонями.

— Бо ти зараз однаково нічого не почуєш.

За два дні Мирослава поклала перед донькою зошитовий аркуш.

— Пиши.

— Що?

— Скаргу. У Держпродспоживслужбу.

Софія відсунула папір.

— Мамо, ти серйозно?

— Абсолютно. Нехай перевірять, як вони там печуть.

— Ми ж усередині не були.

— Для того перевірка й існує!

— А що писати?

— Що борошно з жучками. Що в підвалі бруд. Люди без оформлення працюють.

Софія підняла на матір очі.

— Але ж ми цього не знаємо.

— А вони знають, як ти за квартиру платитимеш? Чи їм байдуже?

— Це не одне й те саме.

— Не хочеш — не пиши! — Мирослава смикнула аркуш до себе. — Сиди й далі копійки рахуй. Зате тітка в норці ходитиме.

Софія довго крутила ручку в пальцях.

— Дай сюди.

Наприкінці тижня пекарня зачинилася.

На дверях з’явився папір із печаткою. Після позапланової перевірки роботу тимчасово зупинили: частину документів довелося терміново переоформлювати, а приписи — виконувати.

Та Мирославу подробиці не цікавили.

— Закрили! — повідомила вона чоловікові з порога. — Значить, було за що!

Богдан повільно підвів голову.

— Ти написала?

— Не я, а Софія. І не написала, а звернулася. Як громадянка.

— Мирославо…

— Що — Мирославо? Закон для всіх один!

Він відсунув тарілку.

— Там семеро людей працює.

— І що?

— Зарплати не буде. Їхнім дітям теж їсти треба.

— А нашим не треба?!

Богдан встав і вийшов із кухні.

— Куди ти? Борщу налила!

Двері кімнати тихо зачинилися.

Того ж дня біля під’їзду Мирославу спинила сусідка Галина Іванівна.

— Чула, в Оксани на роботі біда.

— Менше треба було носа задирати.

— Та коли вона його задирала? Он вам на квартиру всі заощадження колись віддала.

— Ви ще дев’яності згадайте.

— А добре хіба термін придатності має?

Мирослава різко поправила сумку.

— Мені ніколи, Іванівно.

Софія тим часом вирішила пекти на продаж сама.

— Якщо тітка змогла, то й я зможу, — сказала Тарасові. — Люди за домашню випічку добре платять.

Увечері він узяв із тарілки пиріжок, надкусив і завмер.

— Що? — насторожилася Софія.

— Твердий.

— Нормальний.

Він постукав пиріжком об блюдце.

— Чуєш?

— То не їж!

— Софіє, я не насміхаюся. Може, треба було в когось спитати, як тісто робити.

— У тітки, так? Після нашої скарги?

Тарас поклав пиріжок.

— Нашої?

Софія відвернулася.

— Не починай.

— Ти це зробила?

— Мама попросила.

Він довго дивився на неї.

— А думала теж мама замість тебе?

У суботу вранці в двері Мирославиної квартири подзвонили.

На порозі стояла Оксана. У старому пуховику, з великою картатою сумкою.

— Пустиш?

Мирослава міцніше вхопилася за ручку дверей.

— Скандалити прийшла?

— Ні. Поговорити.

Із сумки пахло пиріжками.

— Це ще навіщо?

— Богданові. З картоплею та шкварками.

Оксана пройшла на кухню, поставила сумку на табурет. Софія, яка гостювала в матері, завмерла біля плити.

— Тітко Оксано…

— Петру вашу скаргу показали, — сказала Оксана. — З підписом. Софія Богданівна Кравченко.

— Я… Мама сказала, що просто перевірять…

— Софіє, не ховайся за мене! — різко озвалася Мирослава.

— А ти мене не просила?!

— Досить, — неголосно сказала Оксана.

Богдан сидів біля вікна. Не дивився ні на кого.

Оксана повернулася до нього.

— Богдане, Петро просив поговорити з тобою про борг.

Мирослава насупилася.

— Який борг?

Богдан заплющив очі.

— Оксано…

— Йому зараз людям зарплату виплачувати нічим. Він тебе не квапив. Але тепер сам без грошей.

— Я питаю: який борг? — Мирослава стала між ними.

Оксана глянула їй просто в очі.

— Сто п’ятдесят тисяч він Богданові позичив.

— Скільки?!

— Не кричи, — попросив Богдан.

— Ти гроші брав? У чужого чоловіка? Такі гроші?!

Він відсунув стілець.

— Сядь.

— Ти мені ще вказуватимеш?

— Сядь, Мирославо. І вислухай. Хоч цього разу.

Вона повільно опустилася на табурет.

— У березні мені подзвонили на завод, — почав Богдан. — Із мікрокредитної контори. Спитали, чи знаю я Мирославу Кравченко. Попросили нагадати про прострочення.

Софія перевела погляд на матір.

— Яке прострочення?

Мирослава мовчала.

— Чотири позики, — сказав Богдан. — Разом із відсотками набігло майже сто сорок тисяч.

— Мамо?

— Не дивися на мене так!

— Ти ж казала, що телефон мені з премії купила…

— А що я мала сказати? Що в усіх діти як діти, а моя з побитим екраном ходить?!

— Я тебе не просила кредит брати!

— Зате телефон узяла!

Софія здригнулася, наче від ляпаса.

Богдан стиснув долоні.

— Там не тільки телефон. Чоботи, штори, ще щось. Одну позику іншою закривала. Думала, не помітимо.

— Хотіла хоч трохи пожити нормально! — зірвалася Мирослава. — Не гірше за людей!

— І як? — тихо спитав він. — Пожила?

Вона відвернулася.

— Петро — мій давній товариш, — продовжив Богдан. — Разом колись працювали. Я прийшов, усе розказав. Він дав гроші без розписки. Сказав: віддаватимеш, скільки зможеш.

— І ти мені ні слова?

— Ти мені про чотири позики теж не розказувала.

Мирослава схопила рушник і почала скручувати його.

— Я віддаю потроху з кожної зарплати, — сказав Богдан. — Тому в нас і грошей стало менше. Не тому, що я їх невідомо куди діваю, як ти казала.

Софія витерла щоку долонею.

— А тітка звідки знає?

Оксана сіла поруч із Богданом.

— Він попросив Петра взяти мене на роботу. Я давно шукала підробіток. Частину заробітку додому приносила, частину — на борг.

— Тобто ти… — Мирослава не договорила.

— Так. Допомагала.

— А шуба?

Питання прозвучало так недоречно, що Софія опустила голову.

Оксана подивилася на сестру.

— А на шубу я складала роками. І так, не віддала всього до копійки. Залишила трохи собі. Думала, можна.

— Ніхто не каже, що не можна, — ледь чутно промовила Мирослава.

— Ти саме це мені весь день народження й казала.

На плиті зашумів борщ.

Ніхто не підвівся.

— А в пекарні ти що робиш? — нарешті спитала Софія.

— Печу. Рецепти відновлюю. Бабусині рогалики пам’ятаєш?

Софія кивнула.

— От їх. Пироги з капустою, ватрушки. Люди ще до відкриття приходили.

— Мамині рецепти, — глухо сказала Мирослава. — І зошит вона тобі віддала.

Оксана втомлено потерла чоло.

— Мирославо…

— Що? Неправда? Ти завжди все вміла. Тебе хвалили. А я тільки й чула: подивися на Оксану.

— Мені шкода, що ти це чула.

Мирослава розгублено підняла очі.

— Але я не винна, що мама так казала, — продовжила Оксана. — І я ніколи не хотіла, щоб тобі було гірше.

— Ти не розумієш…

— То поясни! — Голос Оксани вперше здригнувся. — Скажи мені, а не пиши, що в моєму борошні жуки! Я ж твоя сестра. До мене можна було прийти.

Мирослава втупилася в рушник.

— Я й прийшла.

— Ні. Ти прийшла рахувати, чого в мене більше.

Богдан встав і вимкнув конфорку.

Оксана дістала з кишені складений чек.

— У понеділок поверну шубу.

— Ні, — одразу сказав він.

— Бирку не зрізала. Усе приймуть. П’ятдесят тисяч Петро зможе пустити на зарплати, решту зарахує в борг.

— Оксано, ні.

— Богдане, люди без грошей.

— А ти скільки чекала? Сорок років?

Вона спробувала усміхнутися.

— Сорок один. Ще дівчиськом у вітрині побачила. Стояла, пам’ятаю, аж носом до скла…

Усмішка зникла.

— Нічого. Обійдуся.

Мирослава раптом підвелася.

— Не треба.

Оксана не відповіла.

— Чуєш? Не неси.

Вона вийшла до кімнати. За хвилину повернулася з потертою оксамитовою коробочкою й поклала її на стіл.

Усередині лежали мамині золоті сережки з червоними камінцями.

Софія тихо охнула.

— Мамо…

— Мовчи, Софіє.

Мирослава підсунула коробочку до сестри.

— Віддай йому. Продайте чи закладіть. На все не вистачить, але…

Голос урвався.

— Мирославо, це ж мамині.

— Знаю, чиї.

Вона притиснула долоню до рота, постояла так кілька секунд.

— Мені їх залишила, — сказала нарешті. — А я все життя тільки й пам’ятала, що тобі зошит дістався.

Оксана опустила очі.

— І в службу я сама піду, — продовжила Мирослава. — Скажу, що вигадали. Що нічого не бачили.

— Я теж піду, — озвалася Софія.

Мати вперше не перебила її.

— Підеш.

Богдан повільно сів.

— Це не все виправить, — сказав він.

— Знаю.

— Борг залишиться.

— Знаю, Богдане.

Вона взяла зі столу ганчірку, витерла борщ біля плити. Потім повернулася до сестри.

— А тісто… О котрій ви його ставите?

Оксана мовчала.

— Я не прошу, щоб ти мене зараз пробачила, — Мирослава ковтнула. — Просто скажи, о котрій приходити. Якщо візьмете. Хоч дека мити.

За кілька днів, без п’яти четверта ранку, Мирослава стояла біля дверей пекарні.

Білої смужки з печаткою вже не було. Приписи виконали, необхідні документи надали, роботу дозволили відновити.

Петро відчинив і якийсь час мовчки дивився на неї.

— Чоботи витри.

Мирослава старанно пошаркала по килимку.

— Ще.

Вона витерла вдруге.

— Тут хліб печуть, — сказав він.

— Розумію.

— Сподіваюся.

Вона опустила голову.

— Петре… Пробачте.

Він не поспішав відповідати.

— Люди через вашу скаргу тиждень сиділи.

— Знаю.

— Оксана три ночі не спала.

Мирослава стиснула губи.

— І це знаю.

— Тоді заходьте. Роботи багато.

Від теплого повітря защипало щоки. Усередині пахло дріжджами й ваніллю. Оксана в білій косинці просіювала борошно.

— Прийшла?

— Прийшла.

— Не проспала?

— Я й не спала майже.

Петро забрав зі столу порожнє деко.

— Усі тут такі герої до першого мішка борошна. Побачимо, що за годину скажете.

Мирослава несміливо глянула на нього.

— Бурчати можна?

— Можна. Працювати обов’язково.

Вона вперше за ці дні ледь усміхнулася.

Оксана простягнула їй фартух у дрібний синій горошок.

— На.

— Новий?

— Для тебе.

Мирослава розгорнула його й провела пальцями по тканині.

— А старий де подівся, пам’ятаєш? — спитала Оксана.

— Не починай.

— Разом із тістом у вікно полетів.

Петро здивовано обернувся.

— Із тістом?

— У вісімдесят другому, — пояснила Оксана. — Не піднялося.

— Я три години чекала! — обурилася Мирослава й одразу замовкла.

Сестри переглянулися.

— Цього разу дочекаємося, — сказала Оксана.

Мирослава довго намагалася зав’язати фартух за спиною. Пальці плуталися.

— Дай допоможу.

Оксана стала позаду, швидко зробила бант.

— Не тисне?

— Ні.

Мирослава прокашлялася.

— Тарас учора ще у дві фірми резюме надіслав. Але якщо вам водій потрібен… Він би прийшов поговорити. Не просто так, щоб через родичів.

Петро, не відриваючись від печі, відповів:

— Нехай приходить. Посвідчення має?

— Має.

— І прокидатися вміє?

— Перевіримо, — тихо сказала вона.

Оксана підсунула до сестри миску.

Мирослава глянула на тісто, потім на неї.

— А сережки? Богдан казав, ви їх не заклали.

Оксана дістала з кишені коробочку.

— Забери.

— Ні. Ми домовилися…

— Ти запропонувала. Я не погодилася.

— Але гроші…

— Поступово віддамо. Працюватимемо. Тільки більше без таємних позик і без скарг із вигадками.

Мирослава не брала коробочку.

— А шуба?

— У шафі.

Вона видихнула так, ніби весь цей час затримувала подих.

Оксана вклала сережки їй у долоню.

— Мама тобі їх залишила. Носи.

Мирослава стиснула коробочку.

— Я їх берегла.

— Знаю.

— Усе чекала нагоди.

— То вдягни якось просто так. Без нагоди.

Мирослава різко відвернулася до столу. Сховала сережки в кишеню, взялася за тісто й щосили втиснула в нього кулак.

— Тихо-тихо! — Оксана перехопила її руку. — Ти ж його не караєш.

— А як треба?

— Лагідніше.

Мирослава шморгнула носом.

— Не вмію я.

— Навчишся.

— У мене воно знову не вийде.

Оксана стала поруч і поклала долоні поверх її рук.

— Дивись. Ось краєчок підгортаєш. Тепер притисни. Не бий, просто притисни.

Мирослава слухняно повторила.

— Так?

— Так. Тепер поверни.

Якийсь час вони працювали мовчки. За спиною гуділа піч, Петро переставляв дека.

— Оксано…

— Що?

Мирослава дивилася на їхні руки.

— Я ж тобі навіть щастя на день народження не побажала.

Сестра на мить завмерла.

— Не побажала.

— Тільки про гроші…

Оксана легенько стиснула її пальці.

— Працюй. Поговоримо ще.

Коли перші ватрушки поставили в піч, Мирослава не відійшла від скляних дверцят.

— Можеш поки стіл витерти, — сказав Петро. — Від того, що дивишся, швидше не спечуться.

— Зараз. Хвилиночку.

Оксана стала поруч.

На деку повільно округлялося тісто. Бліді краї підіймалися навколо сирної начинки, бралися першим золотом.

Мирослава торкнула сестру за рукав.

— Дивись.

— Бачу.

— Ні, ти подивися…

Вона усміхалася й плакала водночас, навіть не намагаючись витерти очі.

— Оксанко, піднімається. У мене — піднімається.

Як ви вважаєте, чи можна пробачити рідну сестру за такий підлий вчинок через заздрість?

Залишити коментар