У суботу Олена з Антоном їхали на обід до його батьків, коли чоловік раптом сказав:
— Мама нарешті продала машину.
— Продала? — Олена повернулася до нього. — Вона ж місяць тому казала, що без машини їй нікуди.
— Ремонт дорогий. Вирішила більше не вкладатися.
Олена хотіла спитати, що свекруха збирається робити далі, але вони вже під’їхали до будинку.
Ірина Михайлівна зустріла їх біля під’їзду, усміхнена й задоволена.
— Вранці покупець забрав, — повідомила вона. — Гроші вже на рахунку.
— Вітаю, — сказала Олена. — А нову будете шукати?
— Навіщо поки що? — Свекруха глянула на її автомобіль. — Тепер їздитиму на твоїй.
Олена навіть усміхнулася.
— У якому сенсі?
— У звичайному. Мені ж іноді треба в магазин, на дачу.
— Ви серйозно?
— А що такого? У вас із Антоном дві машини.
— Але ж ви свою продали. Могли купити іншу.
— І знову витратити стільки грошей? Моя була стара, ремонт їй уже не допоміг би. А ваша стоїть під вікнами.
Олена подивилася на чоловіка. Той опустив очі й почав нишпорити в кишені куртки.
— Антоне, ти знав?
— Мама казала, що думає продати.
— А про мою машину?
— Ну… ми говорили, що іноді можна буде допомогти.
— Допомогти й віддати машину в користування — різні речі.
— Ой, Олено, — зітхнула свекруха. — Я ж не збираюся на ній щодня їздити. Навіщо одразу робити проблему?
За обідом про машину не говорили. Павло Миколайович розповідав про дачу, Антон його розпитував, а Олена раз у раз поглядала на свекруху. Та спокійно розкладала їжу по тарілках, ніби все вже вирішили.
Після чаю Ірина Михайлівна прибрала чашки й знову звернулася до невістки:
— Мені у вівторок треба в садовий центр. Машина буде вільна?
— Ні. Я у вівторок їду в офіс.
— Ти ж із дому працюєш.
— Два дні на тиждень. У вівторок їду в офіс.
— Тоді в середу.
— У середу в мене зустріч на іншому кінці міста.
Свекруха поставила чашку на стіл.
— Олено, я не прошу машину назавжди!
— А я не розумію, чому маю узгоджувати з вами свій розклад.
— Мамо, — озвався Антон, — можеш іноді брати мою. Коли я не їду на роботу.
— Вона завелика. Мені на ній паркуватися незручно.
— Але ж їздити можна.
— А на Олениній мені зручно. Я вже пробувала.
— Один раз, коли ми були разом на дачі, — нагадала Олена.
— Ну от. Значить, знаю, яка машина.
— Проблема не в тому, чи вмієте ви на ній їздити. Ви продали свою, навіть не поговоривши зі мною.
Ірина Михайлівна образилася.
— Я думала, у нас нормальні стосунки в сім’ї. А ти за машину тримаєшся так, ніби я її в тебе забрати хочу.
— Ви щойно спитали, коли зможете її взяти.
— На кілька годин!
Павло Миколайович мовчки відсунув свою чашку. Олена помітила це й підвелася.
— Давайте не зараз. Поговоримо пізніше.
Дорогою додому вона довго мовчала. Нарешті запитала:
— Що саме ти їй сказав?
— Я ж пояснив. Що зможемо допомагати.
— Як допомагати?
— Ну, підвозити. Іноді давати машину.
— Ти сказав їй: «Давати машину»?
Антон міцніше стиснув кермо.
— Можливо. Я не пам’ятаю дослівно.
— А чому ти вирішив за мене?
— Я не вирішував. Вона переживала через ремонт, я хотів її заспокоїти.
— І заспокоїв моєю машиною?
— Олено, я не думав, що вона одразу її продасть.
— Але тепер вона продала. І ходить навколо мене так, ніби я їй щось винна.
— Я поговорю з нею.
— Тільки не пояснюй їй, що я жадібна, добре? Скажи, що ти пообіцяв чуже.
Антон нічого не відповів.
У понеділок Ірина Михайлівна зателефонувала сама.
— Олено, я на четвер до перукаря записалася. Мені машина на кілька годин потрібна.
— У четвер я їду у справах.
— У тебе тепер щодня справи?
— Ні. Але машину я купувала для своїх потреб.
— Могла б просто сказати, що не хочеш давати.
— Я саме це й кажу.
На тому кінці запала пауза.
— Антон обіцяв, що ви допоможете, — холодно промовила свекруха.
— Антон може допомагати своєю машиною.
— Мені на ній незручно!
— Тоді треба було подумати про це до продажу своєї.
Увечері Антон повернувся додому змучений.
— Мама дзвонила, — сказав він, роззуваючись. — Хвилин сорок розповідала, як ти з нею поговорила.
— А ти що сказав?
— Що ми розберемося.
Олена склала руки на грудях.
— Антоне, тільки не кажи, що знову щось пообіцяв.
— Ні. Але, може, ти могла б іноді давати їй машину? Щоб не роздмухувати.
— Скільки разів — це «іноді»?
— Кілька разів на місяць.
— А якщо їй знадобиться чотири?
— Будемо дивитися по ситуації.
— Ось тому я й не хочу починати. Сьогодні кілька разів, а завтра мені доведеться пояснювати, чому моя машина потрібна мені.
Антон сів навпроти.
— Я сам винен, — сказав він після паузи. — Не хотів із нею сперечатися. Сказав те, що вона хотіла почути.
— А мене спитати не захотів.
— Не подумав. Чесно. Я не очікував, що вона сприйме це як домовленість і продасть машину.
— А вона сприйняла. І тепер я в неї погана.
За тиждень Ірина Михайлівна зателефонувала синові зранку.
— Нам із татом треба на дачу. Теплицю закрити, інструменти забрати, коробки там стоять.
— Добре, мамо. На вихідних відвезу.
Але в п’ятницю Антона викликали на роботу.
— Може, ти з мамою з’їздиш? — запитав він Олену. — На своїй машині.
— У мене плани на суботу. Я не хочу пів дня витрачати на дачу.
— Тоді мама сама візьме твоє авто.
— Ні.
— Олено, там справді треба забрати речі.
— Замов вантажне таксі.
— Мама скаже, що ми даремно витрачаємо гроші.
— Хай каже. Це все одно дешевше, ніж купувати машину.
Антон сперечатися не став. Замовив машину з водієм і ввечері повідомив батьків.
За кілька хвилин він вийшов із кімнати з телефоном у руці.
— Мама сказала, що нікуди не поїде.
— Через таксі?
— Каже, раз ми так від неї відгороджуємося, то не треба їй нічого.
У суботу Олена займалася своїми справами. Ближче до вечора Антон повернувся від батьків.
— Ну що? — спитала вона. — Коробки досі на дачі?
— Ні. Тато вмовив маму поїхати. За один рейс усе забрали.
— І як вона?
— Майже всю дорогу мовчала.
— Це вже щось.
Антон усміхнувся, але ненадовго.
— Нам усе одно треба остаточно домовитися. Інакше кожна її поїздка закінчуватиметься так само.
Олена погодилася. Вона теж втомилася щоразу пояснювати, чому не дає ключі.
Наступного дня вони запросили батьків до себе.
— Давайте поговоримо про машину, — одразу сказав Антон. — Тільки без старих образ, добре?
Ірина Михайлівна сіла, не знімаючи настороженого погляду з невістки.
— Я ніколи не збиралася користуватися нею щодня. Мені достатньо двох-трьох разів на тиждень.
— Це майже половина тижня, — сказала Олена.
— Іноді одного разу, іноді трьох.
— А якщо мені машина знадобиться того ж дня?
— Можна домовлятися заздалегідь.
— Тобто я маю бронювати власну машину?
— Навіщо ти пересмикуєш?
— Я намагаюся зрозуміти, як ви це собі уявляли.
— Мамо, — втрутився Антон, — це я винен, що ти так зрозуміла.
— Що саме я неправильно зрозуміла?
— Я сказав, що ми допоможемо. Але Олену не спитав.
— Ти ж її чоловік!
— Так. Але не власник її машини.
Ірина Михайлівна глянула на сина.
— Тепер ти теж проти мене?
— Я не проти тебе. Я можу підвезти вас із татом, коли буду вільний. Можу іноді дати свою машину. Але Олениною розпоряджатися не буду.
— То мені знову купувати машину?
— Це тобі вирішувати.
— Я свою дешевше продала, аби швидше забрали.
— Чому ти так поспішала? — спитав Антон.
Свекруха помовчала.
— У мене знайома машину продала, гроші на вклад поклала. Каже, відсотки капають, за обслуговування платити не треба. Я й подумала: чим я гірша?
Олена не одразу знайшлася, що сказати.
— Ви хотіли залишити гроші на вкладі, а їздити моєю машиною?
— Не завжди.
— Але обслуговування тоді теж було б за мій рахунок.
— Я могла б бензин купувати.
— Бензин — не єдина витрата.
— Іро, я ж тобі казав, — озвався Павло Миколайович. — Не продавай, поки не вирішиш, як їздитимеш.
— Тобі легко говорити. Ти автобусом їздиш.
— Автобусом і таксі. Вже кілька років за кермо не сідаю — і нічого.
Вони говорили ще близько години. Ірина Михайлівна не приховувала образи, Олена не погоджувалася давати машину в постійне користування, а Антон раз у раз повертав розмову до того, що вони можуть запропонувати.
Зрештою домовилися: автомобіль Олени залишався її особистою справою. Антон міг возити батьків або давати їм свою машину, коли це не заважало його планам. Для інших поїздок вони користуватимуться таксі.
Через два тижні Ірина Михайлівна зателефонувала Олені.
— Мені треба в садовий центр, — сказала вона. — Якщо тобі зручно, можемо поїхати разом у суботу.
Олена на мить замовкла. Свекруха не просила ключів і не нагадувала, що обіцяв Антон.
— Після обіду можу.
— Мені підійде.
— Тоді о другій заїду.
Поїздка минула спокійно. Уже біля садового центру Ірина Михайлівна сказала:
— Раніше я сама могла сюди приїхати, коли захочу.
Потім зітхнула й додала:
— Дякую, що привезла.
— Нема за що, — відповіла Олена.
Вона не стала нагадувати, хто вирішив продати машину.
Стосунки між ними все ж залишилися прохолоднішими, ніж раніше. Свекруха так і не визнала прямо, що хотіла заощадити за рахунок невістки, а Олена відтоді обережніше ставилася до сімейних домовленостей, які передавав їй чоловік.
За кілька місяців Ірина Михайлівна нової машини так і не купила. Звикла до таксі, а на дачу частіше їздила разом із чоловіком та сином. Автомобіль виявився потрібним їй не так часто, як вона думала.
Якось увечері Антон запитав:
— Ти не шкодуєш, що тоді не дала мамі ключі?
— Ні, — відповіла Олена.
— Навіть тепер?
— Навіть тепер. Я ж не відмовилася їй допомагати. Я відмовилася віддавати машину, бо ви так вирішили без мене.
Антон кивнув.
Проблема вирішилася не ідеально, та й ближчими одне до одного вони не стали. Зате тепер у родині знали: попросити про допомогу можна, а от розпоряджатися чужою річчю без дозволу — ні.