— Я вдома. Що там у нас сьогодні на вечерю?
Мирослава завмерла з виделкою в руці.
Роман поставив сумки біля вішалки, скинув туфлі й потягнувся до домашніх капців. Усе як завжди. Ніби затримався на роботі. Ніби заїхав у магазин і забув подзвонити.
Ніби місяць тому не стояв посеред їхньої спальні й не казав, що покохав іншу.
— Ти серйозно, Романе?
— А що такого? — Він зазирнув на кухню. — Додому прийшов. Голодний страшенно.
Мирослава поклала виделку.
Ще кілька тижнів тому вона мріяла почути, як повертається ключ у замку. А тепер дивилася на чоловіка й не знала, що дивує її більше: його поява чи те, що він досі чекає вечері.
Того червневого четверга вона мила пательню. Роман зайшов на кухню й зупинився біля холодильника.
— Міро, нам треба поговорити.
— Кажи. Я слухаю.
— Я йду.
— Куди? — Вона закрутила воду. — До хлопців у гараж? Уже ж пізно.
— Від тебе йду.
Вона так і залишилася з мокрою губкою в руці.
— Що?
— У мене інша жінка. Не хочу більше брехати.
— Більше? — перепитала Мирослава. — А скільки вже брешеш?
Роман відвів очі.
— Не починаймо з цього.
— А з чого почнемо? З погоди?
Він мовчав. Вода з губки капала їй на ноги, і тільки тоді Мирослава поклала її в мийку.
— Хто вона?
— Вікторія. З бухгалтерії. Ти не знаєш.
— То це з нею ти звіти до ночі робив?
— Міро…
— Я ж тобі вечерю гріла. Ти дзвонив: «Не лягай, скоро буду». А я чекала.
— Я розумію, що тобі боляче.
— Ні. Зараз ти нічого не розумієш.
Роман пішов до спальні, дістав дорожні сумки. Мирослава стала в дверях і дивилася, як він складає сорочки. Ті самі, які вона прасувала в неділю.
— Ти вже все вирішив?
— Так буде чесніше.
— Для кого?
Він різко видихнув і розправив зім’ятий рукав.
— Ми давно живемо як сусіди. Хіба ти не бачиш? Кава, робота, вечеря. Розмови — про рахунки, дітей і город.
— А ти пробував поговорити про щось інше?
— Не треба зараз робити винним тільки мене.
— Я питаю, Романе. Хоч раз ти сів поруч і сказав: «Міро, мені погано. Давай щось змінимо»?
— І що б змінилося? Посварилися б.
Вона відступила від дверей, пропускаючи його.
— Отже, зі мною поговорити було важко. А завести іншу — простіше.
— Я не планував. Так сталося.
— Тридцять років у нас теж не за планом сталися?
Роман поставив сумки в передпокої.
— З квартирою потім вирішимо.
— Коли?
— Не знаю. Подзвоню, як трохи влаштуюся.
— Романе…
Він обернувся з рукою на дверній ручці. Мирослава глянула на нього й раптом зрозуміла, що зараз попросить залишитися. Просто ще на хвилину. Щоб не зачиняв дверей, поки вона не збагне, як таке взагалі могло статися.
— Нічого, — сказала вона. — Іди.
Двері зачинилися тихо.
Від цього чомусь стало ще болючіше.
Першого ранку Мирослава дістала дві чашки. Налила каву в одну, потім подивилася на другу й поставила назад.
Увечері зварила борщ. Велику каструлю, як завжди. Накрила на двох — і довго сиділа перед порожньою тарілкою навпроти.
Коли задзвонив телефон, аж схопилася.
— Мамо? — почула доньку.
— Так, Зорянко.
— Як ти?
— Нормально.
— Тільки не кажи мені «нормально».
Мирослава притиснула долоню до рота.
— Я йому тарілку поставила, — прошепотіла вона. — Уявляєш? Знаю, що його немає, а все одно поставила.
У слухавці стало тихо.
— Я зараз приїду.
— Не треба. У тебе завтра робота.
— Мамо…
— Побудь зі мною на телефоні. Трохи.
— Буду. Скільки скажеш.
У суботу Зоряна приїхала з продуктами. Обійняла матір, відсторонилася й уважно подивилася їй в обличчя.
— Ти спала?
— Спала.
— А їла?
— Зоряно, не починай.
Донька відчинила холодильник.
— Цьому борщу скільки днів?
— Не знаю. Чотири. Чи п’ять.
— Виливаємо.
— Шкода.
Зоряна повернулася до неї:
— А тебе не шкода?
Мирослава сіла на табурет.
— Я не вмію на одну готувати. Рука сама тягнеться взяти більшу каструлю. А потім… не їсться.
Донька присіла поруч.
— Навчишся. Сьогодні разом приготуємо. Щось маленьке.
Вони посмажили картоплю, нарізали салат. Зоряна сиділа навпроти й розповідала про роботу, поки мати не з’їла хоча б половину порції.
Потім помітила платіжки на підвіконні.
— Це сплачено?
— Батько мав оплатити.
— Коли?
Мирослава опустила очі.
— Ще перед тим, як пішов.
Зоряна посунула до себе ноутбук.
— Давай розберемося.
— Я навіть не знаю, де там дивитися. У нього все було в телефоні.
— Тепер буде й у тебе. Сідай ближче.
За годину на столі лежав зошит із номерами рахунків і паролями. Мирослава сама ввела показники лічильника й здивовано подивилася на екран.
— Усе?
— Усе.
— А я думала, там складно.
— Незнайомо — не означає складно, мамо.
За червень висів борг. Мирослава написала чоловікові: «Прийшли рахунки. Ти оплатиш чи мені?»
Відповів він уже вночі: «Цього разу сама, будь ласка. У мене багато витрат на переїзд і облаштування».
Вранці Зоряна прочитала повідомлення й поклала телефон на стіл.
— На облаштування, значить, є. А запитати, як ти, часу немає?
— Зорянко…
— Що? Я маю вдавати, що це нормально?
— Не маєш. Але й дзвонити йому не треба.
— Він теж власник квартири. Ви ж не перестали мати спільні справи тільки тому, що він зібрав сумку.
— Я оплачу. Зараз не можу ще й за це з ним говорити.
— Добре, — тихіше сказала донька. — Тільки не мовчи, якщо грошей не вистачатиме. Домовилися?
Мирослава кивнула.
Наступного дня подзвонив Дмитро.
— Мамо, я ввечері замок поміняю.
— Навіщо?
— Бо в тата ключі.
— Я знаю.
— От саме. Захоче — зайде.
— Дімо, квартира спільна. Його речі тут залишилися. Домовимося, прийде, забере.
— А він із тобою домовлявся, коли йшов?
Мирослава потерла скроню.
— Синку, я тебе прошу. Не треба зараз замків.
Дмитро помовчав.
— Ти все ще чекаєш?
Вона не відповіла.
— Вибач, мамо.
— Нічого.
— Я все одно заїду. Просто так.
— Заїдь, — попросила вона. — Просто так.
До юристки Мирослава пішла сама. Перед кабінетом мало не розвернулася: здавалося, варто зайти — і те, що сталося, вже не можна буде вважати страшним непорозумінням.
— Сідайте, пані Мирославо, — запросила жінка. — Розкажіть, із чим прийшли.
— Чоловік пішов. Я не знаю… що тепер робити з квартирою. І взагалі.
Юристка не стала розпитувати про іншу жінку. Уточнила, коли купували житло, на кого оформлені документи, яке ще майно мають.
— Якщо обоє згодні на розлучення, а діти повнолітні, можна звернутися до ДРАЦСу. Майнові питання вирішуватимете окремо. Вдасться домовитися — оформите поділ у нотаріуса. Ні — є судовий порядок.
— Мені обов’язково зараз подавати заяву?
— Ні. Сьогодні вам не потрібно ухвалювати рішення. Сьогодні ви з’ясовуєте, які маєте можливості.
Мирослава повільно кивнула.
— А якщо він повернеться?
Жінка відклала ручку.
— Ви питаєте, чи мусите його прийняти?
Мирослава підняла на неї очі.
— Мабуть.
— Ні. Це вирішуєте ви.
Додому вона привезла аркуш із переліком документів. Поклала біля платіжок і вперше за довгий час не розплакалася, залишившись сама.
На роботі Ганна якось спитала:
— Міро, що з тобою? Сама не своя.
— Роман пішов до іншої.
— Ох ти ж… — Колега присунула стілець. — Та повернеться. Побачиш. Там його довго ніхто не терпітиме.
— А чому ти думаєш, що я повинна терпіти?
Ганна розгублено кліпнула.
— Та я не про те. Хотіла підтримати.
— Знаю, Ганю. Вибач.
Увечері Мирослава довго дивилася на дві каструлі: велику й маленьку. Взяла маленьку. Зварила трохи гречки, посмажила одну відбивну.
А тоді подзвонила Любі.
— Ти казала, у тебе смородина достигла?
— Ага. Приїдеш?
— Якщо можна.
— Міро, ти чого? Я ж тебе з травня кличу!
— То приїду. На всі вихідні.
У Люби вони перебирали ягоди під яблунею, пили чай і сміялися зі старих фотографій.
— Подивися на нас! — Люба збільшила знімок на телефоні. — Це ж треба було такі зачіски носити.
— А ти ще казала, що мені личить!
— Я тобі подруга. Мала ж підтримати.
Мирослава сміялася й раптом затулила обличчя долонею.
— Що? — насторожилася Люба.
— Нічого. Просто… я думала, вже не зможу так.
Подруга накрила її руку своєю й не стала нічого пояснювати.
На станції, проводжаючи на електричку, запитала:
— Ти його чекаєш?
Мирослава подивилася на колії.
— Уже не щовечора.
Люба міцно її обійняла.
Тим часом Роман дедалі частіше ловив себе на думці, що вдома було спокійніше.
Вікторіїн син повертався пізно, гримів посудом, говорив по телефону за стіною.
— Можеш попросити його тихіше? — не витримав якось Роман.
— Можу. Але й ти, будь ласка, не вмикай радіо о шостій. Ми ще спимо.
Зранку він шукав чисту сорочку.
— Віко, ти не бачила мою блакитну?
— У кошику для прання.
— Я думав, ти прала.
— Свої речі — так.
Він визирнув із ванної. Вікторія саме застібала сережку перед дзеркалом.
— Романе, постав машинку. Там нічого складного.
У п’ятницю вона прийшла пізніше за нього. Зняла взуття, зайшла на кухню й відчинила холодильник.
— Ти вечеряв?
— Ні. Тебе чекав.
— А чому не приготував?
— Не знав, що ти хочеш.
— Я хочу поїсти. Майже будь-що.
— Можемо пельмені зварити.
— Можемо. Постав воду, будь ласка.
Він відклав телефон із таким зітханням, що Вікторія обернулася.
— Щось не так?
— Та все так. Утомився просто.
— Я теж.
Справжня розмова сталася за кілька днів.
— На вихідних треба прибрати й купити продукти, — сказала Вікторія. — Як поділимо?
— Скажеш, що треба, я допоможу.
— А самому подивитися?
— Віко, я не читаю думок.
— Для сміттєвого відра думки читати не треба. Воно повне третій день.
— Через відро будемо сваритися?
— Не через відро. Я не хочу весь час просити. «Купи хліба», «помий чашку», «забери свої речі». Ми обоє працюємо.
— Я ж кран полагодив. Твою маму возив.
— І я тобі вдячна. Але їсти ми хочемо щодня, не тільки коли кран тече.
Роман відсунув стілець.
— Міра через тарілку супу мені сцен не влаштовувала.
Вікторія замовкла.
— Що? — роздратовано спитав він.
— Нічого. Тепер зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло?
— Ти весь час розповідав, як вам було порожньо разом. А тепер згадуєш, як добре вона тебе годувала.
— Не перекручуй.
— Тоді не порівнюй мене з нею.
Він збирався заперечити, але вона підняла руку.
— Я не хочу жити так, Романе. І ти, схоже, теж. Тобі там було зручніше? Повертайся.
Того вечора він дістав дорожні сумки.
А за годину стояв на їхній із Мирославою кухні й дивувався, чому вона не встає назустріч.
— Я ж додому прийшов, — повторив Роман. — Це і моя квартира.
— Твоя, — погодилася вона. — А вечерю я приготувала собі.
Він сів навпроти.
— Міро, ну помилився я. Заплутався. З ким не буває?
Мирослава подивилася на його руки, складені на столі.
— Ти з Вікторією посварився?
— Справа не в ній. Там усе чуже. Звички чужі, люди. А тут… дім.
— Тобі хоча б цікаво, як я цей місяць жила?
Він озирнувся.
— Бачу ж: усе нормально. На роботу ходиш, удома порядок.
Вона стиснула пальці під столом.
— Порядок був і в той вечір, коли ти пішов.
— Не треба знову…
— Треба. Я не спала, Романе. Прислухалася до кожного ліфта. Готувала на двох, потім викидала їжу. А ти не подзвонив жодного разу.
— Я думав, тобі краще дати заспокоїтися.
— Ти міг запитати.
Він потягнувся до хлібниці, але зупинив руку.
— Я не знав, що сказати.
— А сьогодні знайшов? «Що на вечерю?»
Роман потер обличчя.
— Добре. Вибач. Справді. Давай не будемо зараз сваритися, я цілий день…
— Голодний. Я чула. Яйця в холодильнику, сковорідка на місці.
Він подивився на неї так, ніби тільки зараз помітив, що вона не жартує.
— Ти мене караєш?
— Ні. Я вечеряю.
— А комуналку я поверну. Зоряна мені вже висловила.
— Поверни.
Після паузи Мирослава додала:
— Постіль у кімнаті Дмитра. На дивані можна спати.
— У Дмитра?
— Так.
— Міро, я ж повернувся.
У неї затремтіло підборіддя. Вона відвернулася до вікна, перечекала й тільки тоді відповіла:
— Я бачу. Але це не означає, що нічого не сталося.
Перші дні Роман чекав, що все мине саме собою.
Сідав уранці за стіл.
— Кава є?
— У банці.
— Ти варитимеш?
— Я вже випила. Поспішаю.
Залишав сорочки на стільці. Через два дні запитав:
— Ти прання не збирала?
— Своє прала.
— А мої речі?
— Там, де ти залишив.
На третій вечір зайшов до кухні, коли Мирослава різала лимон до чаю.
— Довго це триватиме?
Вона поклала ніж.
— Що саме?
— Оце все. Ти поводишся, наче мене немає.
— Я з тобою розмовляю.
— Тільки коли запитаю!
— А ти питаєш переважно, де їжа й чисті сорочки.
— То про що мені питати?
Мирослава кілька секунд мовчала.
— Наприклад, чи хочу я з тобою жити.
Він відвів погляд.
— Хочеш?
— Я більше не хочу так, як було.
— Ну то скажи, що мені робити.
— Для початку — перестати називати те, що сталося, «погарячкував». Ти не чашку розбив.
Роман сів.
— Я шкодую. Скільки разів це повторити?
— Я хочу зрозуміти, про що ти шкодуєш.
— Господи, Міро…
Вона дістала із сумки візитівку й поклала перед ним.
— Сімейний психолог. Якщо хочеш спробувати зберегти шлюб — підемо разом.
— Будемо чужій людині розповідати, що в нас у ліжку й на кухні?
— Можемо почати з кухні. До іншого ми поки не дійшли.
Він глянув на неї, чекаючи усмішки. Вона не всміхнулася.
— А без цього ніяк?
— Самі ми поки що тільки ходимо по колу.
— Я подумаю.
— Подумай. Але просто чекати, коли я знову почну прасувати твої сорочки, не треба.
Того вечора Роман зателефонував доньці.
— Зорянко, поговори з матір’ю. Я її не впізнаю.
— А що сталося?
— Холодна стала. Чужа. Я ж повернувся, хочу все налагодити.
— То налагоджуй.
— Вона тебе послухає.
— Тату, я не можу вмовляти маму жити з тобою.
— Я прошу не руйнувати сім’ю.
Зоряна довго мовчала.
— Ти це зараз мені кажеш?
Він закінчив розмову ображеним.
За годину донька подзвонила Мирославі.
— Мамо, я не буду між вами.
— І не треба.
— Але ти скажи… Ти справді хочеш, щоб він залишився?
Мирослава притиснула телефон плечем і витерла мокрі руки рушником.
— Я ще не знаю.
— Тоді не поспішай.
— Не буду. Цього разу — не буду.
У суботу Дмитро приїхав прикрутити поличку у ванній. Роман крутився поруч, передавав інструменти, потім затримав сина в коридорі.
— Ти теж мене засуджуєш?
— Тату, я поличку приїхав повісити.
— Я серйозно.
Дмитро застебнув сумку з інструментами.
— Я теж.
— Мати з тобою говорила?
— Не просила мене нічого тобі передавати, якщо ти про це.
— От і добре.
Син підняв на нього очі.
— Ти краще в неї запитай, як вона. Не в мене.
Через тиждень Роман погодився на зустріч із психологом.
У кабінеті він сів на край крісла й одразу попередив:
— Я не дуже вмію про почуття.
— Можна своїми словами, — відповів психолог. — Тут немає правильних формулювань.
Мирослава спершу теж не знала, з чого почати.
— Ми тридцять років разом, — сказала вона. — Я все думала, що це щось означає.
Роман ворухнувся.
— Означає.
Вона подивилася на нього.
— Пам’ятаєш гуртожиток? У нас стіл хитався. Ти під ніжку підклав свою книжку, бо мою я не дозволила.
Він ледь усміхнувся.
— Ти її читала.
— А твою ти вже прочитав. Ми тоді могли до ранку говорити. Про що завгодно.
— Молоді були.
— Я не тільки про молодість. Коли ти востаннє питав, чого я хочу? Не на вечерю. Взагалі.
Роман потер долоні.
— Я думав, ти задоволена.
— Чому?
— Не скаржилася.
Мирослава опустила голову.
— А ти скаржився? Ні. Просто одного дня зібрав сумки.
— Я вже казав, що помилився.
Психолог дав їм трохи помовчати, тоді звернувся до Романа:
— Чого ви хочете тепер?
— Повернути сім’ю.
— Що це для вас означає?
— Щоб усе було як раніше.
— Розкажіть, як саме.
Роман нарешті відкинувся на спинку крісла.
— Приходиш додому — спокійно. Вечеря гаряча. Усе на своїх місцях. Можна відпочити, ніхто не смикає. Знаєш, що на тебе чекають.
Мирослава дивилася на нього, не відводячи очей.
— Тобі ж тоді було нудно, — тихо сказала вона.
— Ну… я не цінував. Тепер ціную.
Вона взяла серветку, хоча сліз не було.
На зворотному шляху вони мовчали. Біля під’їзду Роман заглушив двигун, але виходити не поспішав.
— Ну що? Записуватися ще?
— Я більше не піду.
Він повернувся до неї.
— Ти ж сама хотіла!
— Хотіла почути тебе.
— І що не так я сказав?
Мирослава втомлено подивилася на нього.
— Ти розповів про дім. Про вечерю. Про спокій.
— А це погано?
— Ні. Але про мене там нічого не було.
— Ти ж і є мій дім.
Колись вона, можливо, розплакалася б від цих слів. Зараз лише похитала головою.
— А коли я не готую тобі й не прибираю за тобою — ти мене не впізнаєш.
Він мовчав.
— Я не хочу назад, Романе. Так, як раніше, я більше не можу.
— І що, через одну помилку все перекреслити?
— Я нічого не перекреслюю. У нас було хороше. Багато. Але мені потрібно жити далі, а не заслужити, щоб ти знову був задоволений.
Вона відчинила дверцята й вийшла з машини.
У квартирі Мирослава зачинилася у своїй кімнаті. Сіла на ліжко й заплакала — вперше відтоді, як він повернувся. Не від сумніву. Від того, що ще пам’ятала його молодим, із тією книжкою під ніжкою столу.
Через два тижні Роман повідомив:
— Я квартиру знайшов. Недалеко.
Мирослава відклала рушник, який складала.
— Коли переїжджаєш?
— Завтра. — Він помовчав. — Поки що. Може, поживемо окремо, ти передумаєш.
— Я не можу тобі цього обіцяти.
— Навіть не зупиниш?
Вона присіла на край стільця.
— Ти думаєш, мені легко?
— Виглядає так.
— Бо я не прошу залишитися?
Роман не відповів.
— Я вже просила. Тільки ти не чув. Коли питала, коли прийдеш. Коли пропонувала кудись поїхати вдвох. Коли казала: «Посидь зі мною, не вмикай телевізор».
Він потупився.
— Я не знав, що для тебе це настільки…
— Тепер знаєш.
Наступного вечора в передпокої знову стояли дві сумки. Поруч — коробка з інструментами й документами.
— За комуналку переказав, — сказав Роман.
— Отримала. Дякую.
Він узяв сумки, але біля дверей зупинився.
— Могла б і почекати. Люди помиляються.
Мирослава підійшла ближче.
— Я чекала. Перші два тижні — щодня. Хоча б дзвінка. Щоб ти запитав, чи жива я, чи здорова.
— Міро…
— А ти прийшов не поговорити. Ти прийшов вечеряти.
Він опустив голову й цього разу нічого не відповів.
Наприкінці серпня вони подали заяву на розірвання шлюбу.
Про квартиру домовлялися довше. Без крику, але й не легко: рахували, радилися, переносили зустріч із нотаріусом. Зрештою погодили, що житло залишається Мирославі, а вона виплачує Романові компенсацію за його частку за визначеним графіком.
Увечері Зоряна розклала на столі розрахунки.
— Мамо, ще раз. Ось платіж. Ось твої обов’язкові витрати. Тут на їжу й ліки. Точно витягнеш?
— Так. Заощадження є.
— Якщо буде важко, скажеш одразу.
— Скажу.
— Не тоді, коли тиждень їстимеш одну гречку.
Мирослава всміхнулася.
— Вона мені вже набридла.
Донька теж усміхнулася, а потім обійняла її через спинку стільця.
До нотаріуса повіз Дмитро.
— Я тут почекаю, — сказав, паркуючись. — Не поспішай.
Коли Мирослава повернулася, він одразу вийшов із машини.
— Усе?
— Усе.
— Як ти?
Вона подивилася на папку в руках.
— Сумно. Але… легше, ніж думала.
— Додому?
— Я пройдуся трохи.
— Сама?
— Так, синку. Хочу пішки.
Він кивнув і поцілував її в щоку.
У парку вже жовтіли каштани. Біля гойдалок маленький хлопчик вимагав морозива, і Мирослава мимоволі всміхнулася: Дмитро колись так само тупав ногою біля цього майданчика.
Вона сіла на лавку. Дістала телефон, щоб перевірити час, і помітила повідомлення від Люби: «Ну що там?»
«Усе підписали».
Відповідь прийшла одразу: «Приїжджай у неділю. Яблук набереш».
Мирослава набрала: «Приїду».
Потім ще трохи посиділа, не поспішаючи нікуди.
У жовтні подзвонив Роман.
— Привіт. Можна завтра по зимові речі заїхати? Похолодало, а в мене все легке.
— Приїжджай о дванадцятій. Я складу.
— Дякую.
Вона вже хотіла попрощатися, але він озвався знову:
— Може, чаю поп’ємо? Поговоримо.
Мирослава глянула на стіл. У вазочці стояли айстри, поруч лежав список покупок на суботу.
— Не завтра, Романе. У мене плани.
— Я ненадовго.
— Завтра тільки речі. Добре?
Він зітхнув.
— Добре.
— І ключі принеси, будь ласка.
— Ключі?
— Так.
— А… Ну так. Звісно.
О дванадцятій він подзвонив у двері.
Мирослава відчинила. Роман стояв у тонкій куртці, трохи змерзлий.
— Заходь. Усе тут.
Він розкрив пакет, дістав зимову куртку.
— Шапку не бачила?
— У рукаві. І рукавиці там.
— Ага. Дякую.
Кілька хвилин він перекладав речі, хоча шукати вже нічого було. Потім дістав зв’язку й почав знімати ключі з кільця.
Один ніяк не піддавався.
— Зараз, — пробурмотів Роман.
Мирослава мовчки чекала.
Нарешті він поклав два ключі на тумбочку.
— Ти добре виглядаєш.
— Дякую.
— Якщо полагодити щось треба буде, дзвони. Я ж недалеко.
— Добре.
Він підняв пакети.
— Ну, я пішов.
— Бувай, Романе.
Зачинивши двері, Мирослава взяла ключі й поклала в шухляду. Не стала прислухатися, як їде ліфт.
На кухні дістала велику каструлю, налила води. Поклала курку, почистила моркву й цибулю.
Телефон задзвонив, коли вода вже закипала.
— Мамо, ми на шосту, — сказала Зоряна. — Що купити?
— Хліба свіжого візьми.
— І все?
— І себе привези. Дімка з тобою?
— Так. Каже, голодний буде страшенно.
Мирослава засміялася.
— То нехай раніше приїжджає. Супу вистачить.
Вона зняла піну, зменшила вогонь і дістала з шафки три тарілки.
Цього разу прибирати зайву не доведеться.