— Коротше кажучи, ми тут порадилися й вирішили! — Ельвіра Наумівна посунула серветницю на край столу й уперлася ліктями. — З наступного місяця ви оплачуєте Олені орендоване житло. І жодних відмовок!
Софія завмерла з ножем над теплим яблучним пирогом. Макар поруч утягнув голову в плечі й почав ганяти виделкою крихту по тарілці.
— Перепрошую? — Софія поклала ніж. — Хто порадився? І хто вирішив?
— Ми з Оленкою. Дівчині двадцять шість, їй особисте життя час влаштовувати, наречених шукати! А чекати, доки бабуся Олеся свої дві кімнати звільнить, можна до кінця днів.
— Дай Боже здоров’я нашій бабусі, — сказала Софія. — Вона вчора зі скандинавськими палицями три кола парком намотала.
— Усіх нас переживе, — буркнув Макар.
Мати глянула на нього, і він одразу замовк.
— Та мені з мамою в одній спальні тісно! — Олена постукала рожевими нігтями по столу. — Ні подружок увечері покликати, ні до обіду поспати. Вона о сьомій радіо на всю квартиру вмикає!
— Бо порядні люди о сьомій уже на ногах, — відрізала Ельвіра Наумівна. — Але окреме житло дівчині потрібне. Не вік же їй на дивані в прохідній кімнаті маятися!
Софія шостий рік була одружена з Макаром, але свекруха й досі вміла її здивувати. Вони жили в трикімнатній квартирі Софії, яка дісталася їй від батьків. Іпотеки не мали, тому Ельвіра Наумівна чомусь вважала їх багатіями.
На ці вихідні Софія планувала генеральне прибирання. Ще в суботу принесла в комору драбину, довгу швабру, щітку й жовті рукавички. Хотіла нарешті відмити балконні рами. Натомість отримала сімейну раду.
Восени Олені вже знайшли окремий куток — у бабусі Олесі. Пояснили це тим, що старенькій потрібен догляд. Щоправда, бабусі йшов сімдесят дев’ятий рік, вона двічі на тиждень плавала в басейні й сама чудово давала собі раду.
За два тижні Олена заставила плиту брудними сковорідками, серед ночі привела веселу компанію, а потім заявила:
— Бабусю, я підлогу мити не можу. У мене манікюр!
— А в мене терпіння закінчилося, — відповіла бабуся.
Наступного ранку валізи внучки стояли біля ліфта, а ключі повернулися до господині.
— Ельвіро Наумівно, — Софія сіла за стіл, — до чого тут бабусина квартира і наш гаманець? Олена доросла. Хоче жити окремо — нехай винаймає.
— За які гроші? Ти ціни на оренду бачила? Пристойна квартира біля метро з’їсть усю її зарплату в перукарні! А їй ще одягатися гарно і їсти треба!
— Можна зняти кімнату із сусідкою. Або знайти підробіток.
— З чужою тіткою ванну ділити? — Олена скривилася. — Фу, гуртожиток якийсь! І без вихідних я працювати не збираюся. У мене від протягів поперек ниє.
Софія добре пам’ятала той поперек. У жовтні вони з Макаром дві години тягали Оленині коробки на четвертий поверх без ліфта. Сама Олена сиділа на підвіконні в навушниках і дула на свіжий лак.
— Не треба мою дівчинку по чужих кутках із сусідками прилаштовувати! — втрутилася свекруха. — Ви вдвох у трьох кімнатах живете. Кредитів немає, дітей поки не завели. Третя кімната взагалі простоює!
— Ви хочете, щоб Олена до нас переїхала? — насторожилася Софія.
— Та дуже треба! — фиркнула Олена. — У вас тут нудьга, ви о десятій спати лягаєте. І до метро на маршрутці двадцять хвилин! Я хочу в центрі, щоб кав’ярня просто в будинку була.
— І правильно хоче, молодість одна! — підтримала доньку Ельвіра Наумівна. — Макар старший брат, він має допомагати. Бабусина квартира все одно колись Оленці відійде, раз ви вже житлом забезпечені.
— Мамо, бабуся жива, — сказала Софія.
— Я знаю. А поки Оленці приткнутися ніде. От і сплатіть сестрі очікування! Що люди скажуть, якщо рідний брат найменшу в біді кине?
— У якій біді? — Софія торкнулася чоловіка за рукав. — Макаре, ти чого мовчиш? Скажи мамі, що ми не збираємося утримувати Олену.
Макар кашлянув.
— Соню, ти одразу в багнети не сприймай. Підтримаємо малу спочатку. Тимчасово ж.
— Тимчасово — це скільки? Поки бабуся квартиру не звільнить? Вам самим не бридко її кімнати ділити?
— Ніхто нічого не ділить, не перекручуй! — спалахнула свекруха. — Ми практично міркуємо. У вас гроші водяться, не прибідняйся. Ти ж із зими ще за два цехи взялася!
Софія подивилася на чоловіка.
— І про це ти мамі розповів?
Макар відвів очі.
Удень Софія вела бухгалтерію в торговельній компанії, а з січня взяла на вечори звітність двох меблевих виробництв. Щосуботи сиділа над рахунками. Вони домовилися: у вересні вперше за п’ять років поїдуть на море, а ще замінять стару плиту.
Сам Макар у скарбничку на відпустку нічого не поклав. Свої премії він складав у конверт на верхній полиці шафи — придивлявся до литих дисків для машини.
— Навіть не мрійте, — сказала Софія. — Я вечорами працюю заради відпустки й нової плити. А Олена хай заробляє на квартиру з кав’ярнею сама.
— Соню, ну чого ти так? — Макар потер долонею обличчя. — Відкладемо море до наступного року. Зате в мами вдома буде спокійно.
— А ти відклади свої диски. Я п’ять років не була у відпустці.
— Що значить — відклади? — Олена підскочила на стільці. — Макаре, скажи їй! Я вже домовилася з господинею. У вівторок зранку треба речі перевозити!
Софія повільно повернулася до неї.
— Якою господинею?
— Квартири. Я сьогодні вранці з нею зустрілася.
— Ти вже знайшла квартиру? І чим збираєшся платити?
— Ну… Я в п’ятницю звільнилася з перукарні.
— Що?
— Начальниця зовсім знахабніла! Вимагала приходити о дев’ятій і замітати волосся за стилістами. Я що, за копійки спину гнутиму?
— Ти звільнилася і пішла винаймати квартиру в центрі?
— А навіщо чекати? Варіант шикарний, унизу кав’ярня. Я навіть завдаток віддала. Макар мені його вчора переказав і пообіцяв, що ви щомісяця допомагатимете.
Софія подивилася на чоловіка.
— Макаре, ти дав завдаток?
— Не панікуй. Я зі своїх дав, із конверта на диски.
— А щомісяця?
Він нервово смикнув шнурок на спортивних штанах.
— Мама весь тиждень дзвонила, валеріанку пила. У них з Оленою щовечора крики…
— І ти вирішив купити мамі спокій за мій рахунок?
— Та на пару місяців! Поки Олена знайде нормальну роботу. До осені я все владнаю.
— Чим владнаєш?
— Соню, ну не на вулицю ж рідну сестру гнати!
— Золоті слова! — Ельвіра Наумівна поклала біля хлібниці складений аркуш. — Тут телефон господині й номер картки. Платити суворо четвертого числа, плюс електрика та вода. Не підведи дівчину, бо завдаток пропаде.
Олена відкинулася на спинку стільця й озирнула кухню.
— До речі, Софіє, у тебе в коморі стара мікрохвильовка стоїть? Віддаси мені у вівторок? І білизни пару комплектів дістань. А Макар після роботи коробки перевезе.
— Мікрохвильовку, білизну, оренду і комунальні? — перепитала Софія.
— Ну а як інакше, люба? — Свекруха підтягнула до себе тарілку з пирогом. — Ви ж найближчі люди. Кому ще плече підставити?
— Добре, — сказала Софія і вийшла.
У коморі забрязкав алюміній. За хвилину вона повернулася з драбиною, шваброю, щіткою і пачкою жовтих рукавичок. Усе це з гуркотом опинилося біля Олениних ніг.
Та аж підскочила.
— Ти що робиш?!
— Пропоную роботу. Хочеш, щоб я платила за твою квартиру, — заробляй.
— Тобто?
— У мене три кімнати. Треба помити вікна з обох боків, кахлі у ванній, духовку. А ще випрасувати гору сорочок твого брата.
— Ти себе чуєш? Я адміністраторка, а не прибиральниця!
— З п’ятниці ти безробітна.
— Це вже занадто! — Ельвіра Наумівна схопилася. — Моя дочка курси сервісу закінчувала не для того, щоб у тебе зі щіткою по кутках повзати! У неї від мильної води шкіра сохне й нігті ламаються!
— Зате без суворої начальниці, — відповіла Софія. — Приходитимеш у вівторок і п’ятницю о дев’ятій. А в суботу — до бабусі Олесі: підлогу й вікна помити, щоб вона на табуретку не лазила.
— О дев’ятій? — обурилася Олена. — Ти серйозно?
— Твоя мама каже, що порядні люди о сьомій уже на ногах. Я ще дві години додаю. І перевірятиму підвіконня пальцем, як вона любить.
— Макаре, ти чого мовчиш?! — накинулася свекруха на сина. — Твоя дружина знущається! Ти обіцяв переказати гроші!
— Мамо, я… — почав він.
— До моєї картки в тебе доступу немає і не буде, — перебила Софія. — А суму, яку ти подарував Олені на завдаток, викладеш зі свого конверта на плиту.
— Звідки я тобі стільки візьму? У мене там залишилося якраз на диски! Я вже з хлопцями на середу в шиномонтаж домовився.
— Поїздиш на старих.
— Соню, ну це несправедливо!
— Несправедливо? Ти без мене вирішив, куди подіти гроші, заради яких я вечорами працюю. Завтра замовляю плиту. За доставку заплатиш зі свого конверта.
— А море?
— На море я й далі відкладатиму сама. І готувати собі вечорами теж будеш сам, поки я над накладними сиджу.
— Я не хотів тебе образити, — буркнув Макар.
— Тоді наступного разу спочатку поговори зі мною.
— Який капець! — Олена схопилася, мало не зачепивши драбину. — Макаре, ти ж казав, що все владнав! Господиня завдаток не поверне, якщо я у вівторок решту не внесу. І що мені робити?
— Завтра о восьмій іди до перукарні, — сказала Софія. — Просися назад, поки твоє місце не зайняли. Або вдягай рукавички — балкон чекає.
Вона простягнула свекрусі аркуш із номером картки.
Ельвіра Наумівна зім’яла папірець.
— От кого я виростила! — кинула синові. — Слова дружині поперек сказати не можеш!
Вона потягла насуплену Олену до передпокою. Уже біля дверей пригрозила:
— Я бабусі Олесі все розповім! Нехай знає, яка в тебе дружина жадібна!
— Розкажіть, — відповіла Софія. — Я теж їй зателефоную.
І через п’ять хвилин таки набрала бабусю. Переказала всю розмову — і про квартиру в центрі, і про очікування бабусиних кімнат, і про рукавички.
— Ой, не можу! — реготала бабуся в слухавку. — То вони вже рахують, коли я житло звільню?
— Рахують. Навіть Олені за очікування платити запропонували.
— Передай, хай не чекає. У мене планів повно!
До травневих свят затія з переїздом остаточно лопнула. Господиня залишила завдаток собі, а Олена — мамин диван собі.
До перукарні вона дійшла лише в середу. Місце адміністратора вже зайняла інша дівчина, тож Олені запропонували роботу помічниці в залі. Довелося надягати гумові рукавички й відмивати миски від фарби.
Макар дисків так і не купив. Сам під’єднав нову плиту, а перш ніж наступного разу запросити маму на пиріг, тричі перепитав дружину, чи вона не проти.
На Великдень бабуся Олеся весело оголосила за столом:
— Я до танцювального гуртка записалася. А на все літо їду з подругою до Чорного моря!
— На все літо? — Ельвіра Наумівна ледь не вдавилася пиріжком із капустою.
— А що? — бабуся підморгнула Софії. — Молодість одна!
Відтоді свекруха зрідка заглядає до сина. Щоразу коситься на відчинену комору, де стоять драбина й довга швабра, допиває чай і вже за п’ять хвилин поспішає додому.