— Куди я її поведу? На банкет? Ні, на свято приїду зі своєю жінкою! З Христинкою. Вона в мене наче з обкладинки, всі чоловіки заздритимуть. А дружина… Ну, це вже стара квочка. У розтягнутому одязі. Соромно її кудись виводити, тільки вечір зіпсує. Хай краще вдома посидить, пирогів спече, їй це корисно

У день двадцятої річниці шлюбу Яна спекла яблучний пиріг. На кухні пахло корицею, а на прасувальній дошці чекала білосніжна сорочка Ігоря.

Вона витерла руки й глянула на себе у вікно. Старий кардиган, волосся, нашвидкуруч зібране в пучок, біля скронь — сивина.

— Треба хоч підфарбуватися, — пробурмотіла вона.

Телефон на столі задзвонив.

— Мам, ти зможеш мене сьогодні забрати? — запитав Денис. — У нас пару перенесли, а звідси додому двома маршрутками.

— Звісно, синку. Напиши, коли закінчиш.

Потім треба було завезти Аліну на малювання, забрати Ігорів костюм із хімчистки й приготувати святкову вечерю. На перукарню часу знову не залишалося.

Яна дістала з шухляди листівку. Вчора довго вибирала, що написати, а зрештою вивела: «Дякую за наші двадцять років».

У передпокої грюкнули двері.

— Ігоре, ти вже вдома? — Яна поспішила назустріч. — Я якраз пиріг спекла. І чайник закипів.

Чоловік пройшов повз, не відриваючись від телефона.

— Ага. Слухай, у мене кілька робочих дзвінків. Не заважай, добре?

— Ігоре, а ти пам’ятаєш, який сьогодні…

— Яно, потім! — перебив він і зачинився в кабінеті.

Вона ще кілька секунд стояла з листівкою в руці, потім поклала її на кухонний стіл.

Так тривало вже не перший місяць. Щоразу, коли Яна намагалася поговорити, у нього знаходилися термінові справи.

«Об’єкт здають, він просто втомився», — знову сказала вона собі.

Налила чаю, поклала на тарілку шматок пирога й понесла до кабінету. Поставить на край столу — і не заважатиме.

Біля дверей вона почула сміх чоловіка. Говорив він на гучному зв’язку.

— Ну годі тобі, Михайле! Ювілей фірми — статусний захід. Там інвестори, преса.

— То ти Янку не візьмеш? — озвався друг. — Двадцять років разом, вона ж із тобою все починала.

Ігор хмикнув.

— Ти серйозно? Куди я її поведу?

— Та на банкет, куди ж іще.

— Я приїду зі своєю жінкою. З Христинкою. Вона в мене як з обкладинки — всі заздритимуть.

— А Яна?

— А дружина хай удома сидить. Стара квочка в розтягнутому одязі. Соромно її кудись виводити. Пирогів напече, їй це корисно.

Чашка дзенькнула об блюдце. Яна міцніше вхопила тацю, але чай усе одно вихлюпнувся на серветку.

— Ігоре, ти якось зовсім… — почав Михайло.

Що він сказав далі, Яна вже не почула.

Вона повернулася на кухню й сіла. Дивилася на пиріг, який спекла для них обох, і не могла вдихнути на повні груди.

— Стара квочка… — прошепотіла вона. — Ось хто я для тебе.

Їй захотілося влетіти до кабінету, крикнути йому в обличчя, запитати, як він посмів. Натомість вона сиділа й плакала, затиснувши рот долонею, щоб він не почув.

Згадала, як відмовилася від лікування спини, бо Ігорю тоді бракувало грошей на першу партію будматеріалів. Як ночами допомагала йому з кресленнями, коли фірма ледь не збанкрутувала.

А ще — як відкладала купівлю сукні, бо Денису були потрібні репетитори.

Вона віддала цій родині стільки років. А він, виявляється, не лише зраджував її, а й соромився.

Яна підійшла до дзеркала в передпокої. Довго дивилася на себе — втомлену, заплакану. І раптом згадала ту дівчину, яка колись виграла міський конкурс художників і мріяла створювати красиві простори.

— Я ж нікуди не зникла, — тихо сказала вона своєму відображенню. — Правда?

Відповіді не було. Але наступного ранку, коли Ігор пішов на роботу, так і не згадавши про річницю, Яна викинула листівку.

За сніданком Аліна одразу помітила її почервонілі очі.

— Мамо, що сталося? Ви з татом посварилися?

— Ми навіть не встигли посваритися, — відповіла Яна. — Поклич Дениса. Мені треба вам дещо сказати.

Діти сіли поруч. Яна переказала їм почуту розмову, намагаючись говорити рівно. На словах про «стару квочку» голос усе ж зірвався.

— Він так і сказав? — перепитав Денис.

Яна кивнула.

— Після всього? — Денис різко встав. — Мамо, та ти ночами сиділа з його кресленнями! Ти пам’ятаєш, як він тоді боявся, що втратить фірму? Хто був поруч?

— Денисе, сядь.

— Ні, я йому зараз подзвоню!

— Не треба. Прошу тебе.

Аліна обійняла матір.

— Мамочко, ти в нас найкраща. І найкрасивіша. Як він міг таке сказати? І хто така ця Христина?

— Його секретарка, — Яна витерла очі. — Судячи з усього, не тільки секретарка.

— Я не можу в це повірити, — прошепотіла Аліна.

— Я теж не могла. Але я все чула.

Денис знову сів.

— Що ти тепер робитимеш?

— Розлучуся з ним. Але спочатку хочу трохи стати на ноги. До ювілею його компанії три місяці. Я присвячу цей час собі.

— Ти хочеш, щоб він поки що нічого не знав? — запитала Аліна.

— Так. Я не готова зараз із ним говорити. І не хочу, щоб ви сварилися через мене.

Денис потер обличчя долонями.

— Добре. Якщо ти так вирішила. Але сама ти через це не проходитимеш.

— У нас є спільний рахунок, — сказала Яна. — Я візьму частину грошей. І поговорю з юристом, щоб усе зробити правильно.

— А я знайду підробіток, — сказав Денис. — І не проситиму тебе забирати мене з інституту. Сам доберуся.

— А я готуватиму й прибиратиму, — підхопила Аліна. — Мамо, тепер твоя черга. Ти ж навіть до лікаря зі спиною ніяк не дійдеш.

Яна притиснула дітей до себе.

— Дякую вам. Я так боялася цієї розмови.

— А чого боялася? — тихо запитала донька.

— Що скажете: треба потерпіти заради сім’ї.

— Мамо, — Денис узяв її за руку, — ти й так достатньо терпіла.

Наступні тижні Яна вчилася знаходити час для себе. Сходила до лікаря, записалася на масаж і доглядові процедури. Потім — у спортзал.

Після першого тренування вона ледве піднялася сходами додому.

— Ну як? — Аліна визирнула з кухні.

— Якщо я зараз сяду, то до завтра вже не встану.

Донька засміялася й підхопила її під руку.

— Тоді ходімо повільно. Я вечерю приготувала.

— Тільки не кажи, що знову салат. Я після залу готова з’їсти каструлю борщу.

— Є і борщ. Я ж тебе знаю.

Ігор повернувся пізно, розігрів собі вечерю й невдоволено заглянув у холодильник.

— А пирога немає?

— Немає, — відповіла Яна, не відриваючись від планшета.

— Щось ти останнім часом зовсім перестала його пекти.

— Захочеш — у морозилці є тісто.

— Я жартую, Яно. Чого ти така?

— А я не жартую. Я сьогодні втомилася.

Він хмикнув і пішов до спальні. Запитати, від чого вона втомилася, не здогадався.

За місяць Яна підстриглася й пофарбувала волосся. Коли повернулася із салону, Аліна ледь не впустила чашку.

— Мамо! Тобі так гарно!

— Справді? А мені незвично. Дивлюся в дзеркало і думаю: може, дарма так коротко?

— Навіть не думай. Ходімо завтра по сукню?

Вони переміряли пів магазину, перш ніж знайшли чорну сукню, в якій Яна раптом випросталася і перестала поправляти на собі кожну складку.

— Ось ця, — сказала Аліна. — Мамо, тільки подивися на себе.

Яна подивилася.

— Знаєш, я давно нічого не купувала просто тому, що мені подобається.

— То починай звикати.

Яна усміхнулася. Цього разу — не через силу.

Та найбільше вона хвилювалася не через сукню. У шафі лежав її диплом дизайнерки інтер’єрів. Колись Яна відклала роботу на кілька років, поки діти підростуть. Потім Ігорю знадобилася допомога з фірмою, потім з’явилися інші справи — і минуло двадцять років.

Вона пройшла онлайн-курси, розібралася з новими програмами й нарешті подзвонила колишній однокурсниці.

— Катю, привіт. Це Яна. Пам’ятаєш мене?

— Ти що, жартуєш? Звичайно пам’ятаю! Де ти пропала?

Вони зустрілися в кафе. Яна довго крутила в руках чашку, перш ніж наважилася.

— Я хочу повернутися в професію. Але, чесно кажучи, боюся, що запізно.

— Покажи, що ти робила останнім часом.

Яна відкрила ноутбук. Катя уважно переглянула навчальні проєкти, поставила кілька запитань, а потім усміхнулася.

— Слухай, а приходь до нас на стажування. Роботи багато, мені якраз потрібна помічниця.

— Ти серйозно?

— Цілком. Тільки доведеться багато вчитися.

— Я готова.

Додому Яна повернулася схвильована. Денис зустрів її в коридорі.

— Ну що? Взяли?

— Взяли!

Він підхопив її й закружляв.

— Денисе, постав мене, я ж уже не дівчинка!

— Тобі сорок два, мамо. Не починай.

Ігор зміни в дружині помічав, але пояснював їх по-своєму.

— Волосся підстригла? — якось запитав він.

— Підстригла.

— Раніше довше було.

— Було.

Він знизав плечима і знову втупився в телефон. А коли Яна почала повертатися додому пізніше, одного разу невдоволено кинув:

— Ти де ходиш? Я вже пів години чекаю.

— Працюю, Ігоре.

— А, у тієї твоєї подруги? Ну, дивись, щоб на сім’ю час залишався.

Яна хотіла відповісти, але лише подивилася на нього й пішла до своєї кімнати. Вона вже знала, коли скаже все, що думає.

У день ювілею фірми Ігор метушився з самого ранку. Телефонував підлеглим, перевіряв списки гостей, сварився через доставку квітів.

Увечері він зайшов до спальні, де Яна сиділа перед дзеркалом у легкому халаті.

— Ну все, я поїхав, — сказав він, поправляючи краватку. — Буду пізно. Вечерю не готуй, лягай спати без мене.

— Добре. Вдалого свята, Ігоре.

— Дякую. І ще: забери завтра мій сірий костюм із хімчистки. У понеділок мені в міністерство.

— Сам забереш, — відповіла Яна.

Він здивовано глянув на неї, але телефон знову задзвонив, і він вийшов.

Коли двері квартири зачинилися, Аліна зайшла до матері.

— Хвилюєшся?

— Дуже.

— Може, не треба туди їхати? Можна просто віддати йому документи вдома.

Яна похитала головою.

— Я хочу зробити це сьогодні. Він вибрав, з ким їхати на своє свято. А я хочу, щоб нарешті почув мене.

Аліна допомогла матері застебнути ланцюжок.

— Ти гарна, мамо.

— Дякую, люба.

— Денис уже чекає внизу. Я теж поїду з вами.

Біля ресторану зупинялися автомобілі, гостей зустрічали фотографи. Ігор стояв біля входу з келихом у руці. Поруч із ним, тримаючи його під руку, усміхалася Христина.

Яна побачила їх ще з машини. На мить їй стало боляче так само, як тоді, біля дверей кабінету.

— Мам, ми можемо розвернутися, — сказав Денис.

— Ні. Я готова.

Вона вийшла й рушила до входу. Денис та Аліна залишилися трохи позаду.

Ігор помітив її не відразу. А коли помітив, то завмер.

— Яно?

Христина перевела погляд із нього на незнайому жінку.

— Ігоре, хто це?

— Моя дружина, — глухо відповів він.

— Дружина? Ти ж казав, що ви…

— Христино, потім.

Він відпустив її руку й зробив крок до Яни.

— Яночко, ти як тут? Ти… гарно виглядаєш.

— Дякую.

— Ходімо, я тебе представлю…

— Не треба, Ігоре. Я ненадовго.

Яна дістала з сумочки конверт і простягнула йому.

— Це тобі.

Він відкрив конверт, пробіг очима першу сторінку й зблід.

— Позов про розлучення? Яно, що це? Який ще поділ майна?

— Той, про який ми говоритимемо через адвокатів.

— Зачекай. Ти що, стежила за мною?

— Ні. Я принесла тобі чай і пиріг. У день нашої річниці. Пам’ятаєш такий день?

Ігор мовчав.

— А біля дверей почула, як ти розповідав Михайлу про свою жінку Христинку. І про стару квочку, яку соромно виводити в люди.

— Ти чула? — Він облизнув губи. — Яно, це була дурість. Я вихвалявся, сам не знаю навіщо.

— А Христина? Теж дурість?

— Вона… Ми можемо поговорити вдома?

— Двадцять років я була з тобою. Коли грошей не вистачало, коли фірма ледь не закрилася, коли ти ночами не спав. Я ростила наших дітей, відмовилася від роботи, допомагала тобі. І знаєш, що болить найбільше?

— Яно, я…

— Не перебивай. Ти міг сказати мені, що більше не любиш. Що в нас щось не так. Але ти зраджував і сміявся з мене за спиною.

Ігор потягнувся до її руки. Вона відступила.

— Пробач. Я все виправлю.

— Ні. Я більше не хочу.

Він озирнувся на гостей, які вже затихли й дивилися в їхній бік.

— А діти? Ти про них подумала?

— Подумала, тату, — озвався Денис, підходячи до матері. — Ми все знаємо.

Аліна стала з іншого боку Яни.

— І ми з мамою, — сказала вона. — Як ти міг так із нею?

— Аліно, послухай…

— Ні, ти послухай. Вона плакала через тебе, а ти навіть не помічав.

У дівчини затремтів голос. Денис обійняв її за плечі й подивився на батька.

— Твої речі ми зібрали. Валізи стоять у передпокої. Ключі від квартири залиш у консьєржа.

— Ви мене з дому виганяєте?

— Ми просимо тебе зараз туди не повертатися, — відповіла Яна. — Усе інше вирішимо з юристами.

Ігор стиснув конверт.

— Яно, будь ласка. Не роби цього отак.

— Ти вже все зробив, Ігоре. А я йду.

Вона повернулася до дітей.

— Ходімо?

Денис подав їй руку. Аліна взяла під лікоть з іншого боку.

Ігор залишився біля входу з документами в руках. Христина стояла поруч, але він не знав, що їй сказати.

Минуло пів року.

Розлучення було непростим. Ігор дзвонив, надсилав квіти, чекав на Яну біля офісу.

— Я звільнив Христину, — сказав він одного разу, коли їй усе-таки довелося з ним зустрітися. — Я все зрозумів. Дай мені ще один шанс.

— Ігоре, не треба більше квітів.

— Ти навіть поговорити зі мною не хочеш?

— Ми поговорили. Усе, що стосується майна, обговорюй із моїм адвокатом.

За підтримки дітей і юристів Яна отримала свою законну частку, зокрема заміський будинок та грошову компенсацію.

А навесні Катине бюро презентувало новий артпростір у центрі міста. Яна була головною дизайнеркою проєкту. Вона ще вранці хвилювалася, чи все встигли доробити, а тепер стояла серед гостей і слухала, як вони обговорюють її роботу.

— Я бачила ескізи, — сказала Аліна, простягаючи матері келих, — але наживо тут ще краще.

Денис обійняв Яну за плечі.

— Я пишаюся тобою, мамо.

— А я вами, — відповіла вона. — Пам’ятаєте, як ви тоді сіли зі мною на кухні? Я досі не знаю, що б робила без вас.

— Знаєш, — усміхнувся Денис. — Просто тобі було б важче.

До них підійшов один з інвесторів артпростору, Павло.

— Яно, вітаю. Мені дуже подобається, що ви зробили із залами. Тут хочеться залишитися надовше.

— Дякую, Павле. Ми з командою старалися.

— Це видно. — Він трохи помовчав. — А можна запросити вас наступного тижня на вечерю? Поговоримо про можливі проєкти. І не тільки про роботу, якщо ви не проти.

Яна розгублено глянула на дітей. Аліна ледве стримувала усмішку, Денис відвернувся, удаючи, що розглядає картину.

— Із задоволенням, — сказала Яна.

Коли Павло відійшов, Аліна тихенько штовхнула матір ліктем.

— Не тільки про роботу, мамо.

— Я чула, — засміялася Яна.

Їй було сорок два. У неї були діти, улюблена робота й життя, яке вона нарешті могла будувати так, як хотіла сама. І вперше за довгий час вона з радістю чекала того, що буде далі.

Залишити коментар