— Віддавайте мені свою пенсію, якщо живете в нас на всьому готовому, — сказала Каріна й поклала перед чоловіком чек. — Дімо, подивися. Мама твоя гроші на вітер викидає.
Дмитро глянув на папірець і знову втупився в телефон.
— Що там?
— Крем для п’ят. Двісті десять гривень!
Людмила Сергіївна розгублено подивилася на невістку.
— Каріно, у мене шкіра тріскається. Боляче ходити.
— А дешевшого не було?
— Я купила його за свої гроші.
— За свої? — Каріна всміхнулася. — Ви живете в нас, їсте в нас, електрику використовуєте. Віддавайте картку. Я сама купуватиму продукти, все одно до магазину ходжу.
Людмила Сергіївна повернулася до сина:
— Дімо, ти теж так думаєш?
— Мам, ну… Каріна в чомусь має рацію. Так зручніше.
Він навіть не підвів голови.
Людмила Сергіївна мовчки вийшла з кухні. За хвилину повернулася з гаманцем, дістала пенсійну картку й поклала на стіл.
— Пін-код записати? — запитала Каріна.
— Я скажу.
Невістка сховала картку в чохол телефона й пішла вкладати Тимошу. Дмитро залишився на кухні.
— Мам, ти не ображайся, — промовив він. — Просто так справді зручніше.
— Кому, Дімо?
Він нічого не відповів.
А два роки тому Людмила Сергіївна жила у своїй двокімнатній квартирі й будувала зовсім інші плани.
Вона щойно вийшла на пенсію з посади завідувачки дитячого садка. Хотіла перепочити, поїхати до сестри. Та якось увечері приїхав Дмитро.
— Мам, виручай. Каріні пора на роботу, а Тимоші тільки рік. У садок ще рано, няня коштує двадцять тисяч. Ми з іпотекою не потягнемо.
— А чим я можу допомогти?
— Переїжджай до нас. У Тимоші велика кімната, вам удвох вистачить. А свою квартиру здаси. Гроші підуть на іпотеку, нам легше стане.
— Надовго?
— Та ні! На рік, ну, півтора. Потім віддамо малого в садок.
Людмила Сергіївна подивилася на сина. Той був такий втомлений і стривожений, що вона не змогла відмовити.
Квартирантів знайшла швидко: молоду пару із собакою. Першого грудня вони в’їхали, підписавши договір на рік. Людмила Сергіївна оформила все необхідне для сплати податків і стала щомісяця переказувати синові п’ятнадцять тисяч гривень з оренди. Свою пенсію — вісім тисяч — залишала собі й купувала продукти для всієї родини.
Спочатку Каріна не натішилася.
— Людмило Сергіївно, ви наш порятунок! Я не знаю, що б ми без вас робили.
На вихідних вона готувала й прибирала, а Людмила Сергіївна могла трохи перепочити. Потім Каріна почала втомлюватися на роботі, і готування перейшло до свекрухи. За ним — прибирання.
Якось Людмила Сергіївна попросила:
— Каріно, допоможеш підлогу помити? У мене спина щось розболілася.
— Сьогодні ніяк, я ледве з роботи прийшла. Може, завтра?
Завтра теж не виходило. І післязавтра.
За пів року Каріна вже не дякувала, зате почала перевіряти чеки.
Минув рік. Людмила Сергіївна дочекалася, поки син повернеться з роботи, і заговорила з ним на кухні.
— Дімо, Тимоші вже два. Може, час у садок? А я б до себе повернулася. У квартирантів договір закінчується.
— Мам, зараз зовсім невчасно. Каріні премію урізали, іпотеку ще платити й платити.
— Ти казав, на рік.
— Ну потерпи ще пів року, га? Тимоші з тобою краще, ніж у садку. Ти ж сама бачиш, як він до тебе звик.
Вона бачила. І знову погодилася.
Договір із мешканцями продовжила ще на рік, до тридцятого листопада. Пів року минуло, а про садок більше ніхто не згадував.
Людмила Сергіївна вставала о шостій разом із Тимошею, а лягала об одинадцятій, коли домивала посуд. У суботу Каріна з Дмитром ходили на фітнес, у неділю зустрічалися з друзями. Навіть коли залишалися вдома, відсипалися до обіду, а Тимоша біг до бабусі.
— Бабусю, вставай! Будемо гратися!
— Зараз, сонечко. Дай тільки очі розплющити.
Дні, проведені з онуком, Людмила Сергіївна за старою звичкою відзначала в календарі.
У жовтні її колишня колега Ніна Павлівна запросила її на сімдесятиріччя. Людмила Сергіївна попередила рідних за два тижні.
— Каріно, у суботу я піду о п’ятій. До дев’ятої повернуся. Весь наш садок збирається.
— У яку суботу? Цієї? — перепитала невістка.
— Так. У Ніни Павлівни ювілей.
— Але мені ж на манікюр! І замовлення треба забрати. З ким я Тимошу залишу?
— З Дімою, може?
— Він теж зайнятий. Привітайте її телефоном, нічого ж страшного.
У суботу Людмила Сергіївна зателефонувала подрузі.
— Ніночко, пробач. Не виходить у мене приїхати.
— Людо, ми ж тебе чекаємо. Тут усі наші!
— Знаю… Передавай усім вітання.
Пізніше Ніна Павлівна надіслала фотографію. Колеги сиділи за святковим столом, а з краю стояв порожній стілець.
Наступного дня до Каріни прийшла подруга. Людмила Сергіївна принесла їм чай і запіканку, яку спекла зранку, поки Тимоша спав.
— Ой, як смачно! — сказала подруга. — Майже чізкейк. Я теж би пекла, але часу шкода.
— А в нашої бабусі часу вагон! — засміялася Каріна. — Вона в нас на повному пансіоні: живе й горя не знає. Нам би так, правда, Лєно?
Подруга ніяково всміхнулася. Людмила Сергіївна стиснула край таці.
— Каріно, ти справді так думаєш?
— Та я жартую! Ви чого?
Людмила Сергіївна нічого не сказала й пішла на кухню. Сваритися не хотілося.
У листопаді Каріна з Дмитром зібралися на п’ять днів до Одеси. Заздалегідь попросили Людмилу Сергіївну залишитися з Тимошею.
— Ви все одно вдома, — пояснила Каріна. — А нам треба видихнути. Ми два роки без відпустки.
Перед від’їздом вона приклеїла до холодильника список: солодкого не давати, мультики не більше години, о дев’ятій спати, у середу — в басейн.
— Це щоб ви нічого не забули, — сказала невістка.
— Я бачу, — відповіла Людмила Сергіївна.
Тридцять років вона сама писала такі пам’ятки для вихователів і батьків. Тепер отримала власну — від Каріни.
Вона вже збиралася відійти від холодильника, коли пискнув телефон. З вересня на нього приходили повідомлення про покупки з пенсійної картки: продукти, доставки, косметика. Наприкінці жовтня, наступного дня після отримання пенсії, вона прочитала: «Списання — 6000 грн. Готель в Одесі».
Тоді вона показала повідомлення синові.
— Дімо, це ви мій карткою за готель заплатили?
— Каріна, мабуть. Мам, ну це ж ненадовго. У нас зараз витрат багато.
— А в мене?
— У тебе ж усе є, — відповів він. — Не починай, будь ласка.
У п’ятницю молоді поїхали. А в понеділок уранці Людмила Сергіївна попросила сусідку:
— Ганно, наглянете трохи за Тимошею? Мені треба в банк.
— Звісно. Він із моїм гратиметься, я за ними подивлюся.
У банку Людмила Сергіївна заблокувала стару картку й отримала нову.
— Загубили? — запитала співробітниця.
— Можна й так сказати.
Звідти вона зателефонувала квартирантам. Ще в жовтні вони попередили, що купили власне житло й наприкінці договору з’їдуть.
— Людмило Сергіївно, ми тридцятого зранку ключі привеземо. Вам зручно?
— Зручно. Дякую вам.
Нових мешканців вона шукати не стала.
Забравши Тимошу з майданчика, Людмила Сергіївна зайшла з ним до дитячого садка через дорогу. Завідувачкою там працювала її колишня колега Оля, яку вона колись сама взяла на роботу.
— Ой, Людмило Сергіївно! А це вже ваш онук? Який великий!
— Великий, — усміхнулася вона. — Олю, скажи, місце в молодшій групі знайдеться?
— Одне є. Хлопчик у жовтні переїхав, ми якраз чергу розбираємо. Постараємося прийняти. Але заяву повинні подати батьки, ви ж знаєте.
— Знаю. Син і подасть.
У вівторок увечері Каріна з Дмитром повернулися. Для матері привезли магніт на холодильник, для друзів — великий пакет подарунків.
— Мам, дивись, Одеса! — Дмитро простягнув їй магніт.
— Дякую. Як відпочили?
— Добре, — відповіла Каріна, знімаючи пальто. — Тільки з карткою щось не так. У таксі приклала вашу пенсійну — оплата не пройшла. Дімі довелося платити.
— Я вже була в банку, — сказала Людмила Сергіївна.
— І що там?
— Зараз поговоримо.
Каріна тим часом замовляла продукти на завтра. Раптом її телефон пискнув.
— Знову не проходить! Картка заблокована. Людмило Сергіївно, що ви зробили?
— Заблокувала її. У мене нова.
— Ну то дайте нову, мені продукти оплатити треба.
— Не дам.
Каріна підвела на неї очі.
— Як це — не дасте?
— Сідайте обоє. Поговоримо.
На кухонному столі лежав аркуш із розрахунками.
— За два роки я переказала Дімі триста шістдесят тисяч гривень, — почала Людмила Сергіївна. — Двадцять чотири місяці по п’ятнадцять тисяч. На вашу іпотеку.
— Мамо, навіщо ти це рахуєш? — насупився Дмитро.
— Зараз скажу. З вересня ви забирали мою пенсію. Частина пішла на продукти, частина — на доставки й косметику. А в жовтні ви заплатили моєю карткою за готель.
Каріна зітхнула:
— Ми б повернули.
— Коли? Після того, як Діма сказав, що в мене й так усе є?
Вона посунула до них календар.
— А тут я відзначала дні з Тимошею. Шістсот дев’яносто днів, з ранку до ночі. Навіть у ваші вихідні.
— Ви що, рахунок нам виставляєте? — Каріна відкинулася на спинку стільця.
— Ні. Я відповідаю на твої слова. Пам’ятаєш, як ти сказала, що я живу у вас на всьому готовому?
Каріна мовчала.
— Ось на якому готовому я жила.
Дмитро розгублено дивився то на матір, то на дружину.
— Мам, ну навіщо так? Ми ж сім’я.
— Сім’я, Дімо. Я люблю вас і Тимошу. Але я бабуся, а не служниця й не гаманець.
— І що тепер? — запитала Каріна.
— Тридцятого мешканці віддадуть ключі, і я переїду додому.
— Як — переїдеш? — Дмитро випростався. — А Тимоша?
— Першого грудня він може піти в садок через дорогу. Місце є, я з Олею поговорила. Але заяву маєш подати ти. Ти його батько.
Вона поклала перед сином бланк і ручку.
— Мам, ми зараз не можемо все так швидко перебудувати. Робота, іпотека…
— Я два роки підлаштовувала своє життя під вас. Тепер ваша черга.
— А іпотеку чим платити? — запитала Каріна.
— Своїми грошима.
— А хто Тимошу вранці в садок водитиме? Хто забиратиме? Я до шостої працюю!
— Ти або Діма. Домовтеся на роботі, якось розподіліть час.
— Вам легко казати!
— Нелегко, Каріно. Думаєш, мені легко від онука їхати? Я його не кидаю. Але більше не буду цілодобовою безплатною нянею, куховаркою та сімейним гаманцем.
Дмитро взяв ручку. Якийсь час крутив її в пальцях, а тоді підтягнув до себе бланк.
Тридцятого листопада мешканці зранку віддали Людмилі Сергіївні ключі. Увечері вона викликала таксі. Речей у неї виявилося небагато: дві валізи, коробка книжок і пара сумок.
Тимоша вийшов у коридор у піжамі й завмер біля дверей.
— Бабусю, ти куди?
Людмила Сергіївна присіла й обійняла його.
— Додому, сонечко.
— А я?
— А ти будеш до мене в гості приїжджати. У мене там гойдалки у дворі, пам’ятаєш?
— Ми будемо гойдатися?
— Обов’язково.
Вона поцілувала онука, а Дмитро виніс сумки до машини. Каріна провести свекруху не вийшла.
Тимоша пішов до молодшої групи. Вранці його відводив Дмитро, а Каріна забирала, домовившись іти з роботи раніше. Щоб внести платіж за іпотеку, вона продала новий телефон, подарований батьками. Вирішила поки користуватися старим — той працював не гірше.
Через деякий час Дмитро зателефонував матері.
— Мам, можна Тимошу до тебе на вихідні привезти? Він сумує. А в Каріни на роботі звіт… Я сам не впораюся.
Людмила Сергіївна усміхнулася. Вона теж скучила за онуком.
— У суботу можна. Тільки сам привези.
— Добре. Дякую, мам.
У суботу вони з Тимошею пішли до кондитерської. Хлопчик довго вибирав тістечко, а тоді показав на найбільше.
— Бабусю, а можна це?
— Можна. А я собі візьму з вишнею.
Потім вони пішли в кіно на мультфільм. Тимоша міцно тримав бабусю за руку й дорогою розповідав про друзів із садка.
На касі Людмила Сергіївна дістала нову картку й із задоволенням оплатила квитки. Тепер вона сама вирішувала, як витратити свої гроші і коли допомогти близьким.