— Сину, ти все-таки зазирни їй у сумочку

— Сину, ти все-таки зазирни їй у сумочку. Тільки так, щоб вона не помітила.

Ірина завмерла на сходовому майданчику. Пальці так і залишилися на блискавці Максимкової куртки.

— Мамо, ти мені підборіддя прищемиш, — прошепотів син.

Вона відпустила застібку.

— Вибач, сонечко. Зараз.

За прочиненими дверима озвався Денис:

— Мамо, ти себе чуєш? Це моя дружина.

— А я що кажу? Просто перевір. Якщо нічого немає, то й розмови немає.

Ірина повільно випросталася. Ще годину тому вона різала на кухні торт, розкладала по тарілках, питала свекруху, кому зробити чай без цукру. А тепер її чоловіка просили потай обшукати її речі.

— Ну хто ще міг узяти? — долинуло з передпокою. — Олена тоді ще не приїхала. А Ірина відразу після мене у ванну зайшла.

Максимко потягнув маму за рукав.

— Ми вже додому?

— Так, любий. Уже.

Вона дивилася на двері й чекала, що відповість Денис.

А почався той день зовсім інакше.

— Тільки без ресторану, — заявила Лариса Іванівна за тиждень до свого шістдесятип’ятиріччя. — Хочу вдома. Щоб усі свої, щоб нікуди не поспішати.

— Тоді торти на мені, — запропонувала Ірина. — І пару салатів привезу.

— Дивись сама. Тільки не роби надто солодких.

Ірина зробила два: медовик, який любив свекор, і горіховий — улюблений свекрушин.

— Ого, мамо! Це все нам? — захопився Максимко, коли вона складала коробки.

— Бабусі на день народження.

— А нам дадуть?

— Якщо добре попросимо.

Увечері квартира гомоніла. Олена з Романом приїхали з дітьми, Віктор Степанович шукав святкові келихи, Лариса Іванівна вже втретє перевіряла духовку.

— Мамо, сідай, я сама дістану, — вмовляла Олена. — У тебе ювілей, а ти з тієї кухні не виходиш.

— От подам усе — тоді сяду.

Ірина забрала в неї гарячу тарілку.

— Давайте хоч це понесу.

— Обережно, там соус.

— Тримаю.

За столом Віктор Степанович підняв келих.

— За мою Ларисочку. Стільки років мене терпить, а досі з дому не вигнала.

— Бо хто ж мені банки відкручуватиме? — відгукнулася дружина.

Усі засміялися.

Говорили навперебій: про ремонт Олениної квартири, про майстрів, які «ще два дні» обіцяли вже третій тиждень, про затори й літню відпустку.

— Ми б у Карпати, — сказав Денис. — Правда, Іро?

— Якби ти ще у відпустку ноутбук не брав.

— Він маленький.

— Зате робота в ньому велика.

Навіть Лариса Іванівна всміхнулася.

А тоді раптом замовкла посеред Олениної розповіді. Провела великим пальцем по безіменному, глянула під стіл.

— Ларисо? — чоловік нахилився до неї. — Що таке?

— Зараз.

Вона вийшла. Повернулася за кілька хвилин уже без усмішки, сіла й щось зашепотіла чоловікові. Той насупився.

— Денисе, ходімо на хвилину.

На кухні батько причинив двері.

— Тобі Ірина нічого не передавала?

— Що саме?

— Каблучку. Мамину, з камінцями.

— Ні. Загубилася?

— На руці немає. У ванній теж.

— То пошукаймо.

Батько пом’яв у пальцях край рушника.

— Розумієш, мама перед приходом гостей руки мила. Могла зняти й покласти біля дзеркала. А слідом Ірина зайшла.

Денис пильно подивився на нього.

— І що?

— Може, побачила. Взяла, щоб віддати, та й забула.

— Тоді чому ти питаєш мене пошепки?

— Не починай. Річ дорога, мама хвилюється.

— А моя дружина тут до чого?

— Я ж нічого такого не кажу.

— Кажеш, тату. Просто не прямо.

Денис відчинив двері й повернувся до столу.

— У мами каблучка загубилася. Ніхто не бачив?

Роман похитав головою. Олена заглянула під свою тарілку, ніби прикраса могла опинитися там.

— Мамо, ти її сьогодні взагалі надягала?

— Звісно, надягала! — різко відповіла Лариса Іванівна й одразу повернулася до невістки: — Іро, ти ж після мене у ванну заходила. На поличці нічого не було?

— Не помітила. А за пральну машину не закотилася?

— Я дивилася.

— Давайте ще раз пошукаємо.

— Та вже потім. Їжте, поки не охололо.

Але їсти ніхто не поспішав.

Коли Лариса Іванівна з Оленою пішли по гаряче, свекор знову нахилився до Ірини:

— Ти добре подумай. Може, бачила та не звернула уваги?

Ірина поклала виделку.

— Вікторе Степановичу, якби бачила, сказала б.

— Я просто перепитав.

— Я вже вдруге відповіла.

Денис пересунув свою склянку. Ірина глянула на нього, чекаючи бодай слова. Він мовчав.

Після цього свято швидко закінчилося. Зібрали дітей, запакували залишки тортів. У передпокої стало тісно, й Ірина вийшла із сином на сходи.

Саме тоді й почула про сумочку.

Коли Денис нарешті зачинив за собою двері, дружина вже застебнула Максимка.

— Ти чула? — запитав він.

— Усе.

Він простягнув руку до її плеча. Ірина відступила, поправляючи синові шапку.

— Ходімо. Він спати хоче.

У машині Максимко ще спитав, чому бабуся засмутилася.

— Річ загубила, — відповів Денис.

— Знайде?

— Сподіваюся.

Ірина дивилася у вікно.

Удома, коли син заснув, вона принесла чоловікові сумку.

— На.

— Навіщо?

— Перевір. Тут велике відділення, тут маленьке. Усередині ще кишеня на блискавці.

— Іро, припини. Я не збираюся…

— А твоя мама збиралася. Твоїми руками.

— Вона розгубилася. Та каблучка для неї…

— А я для тебе хто?

Денис підняв очі.

— Дружина. Ти ж знаєш.

— Тоді чому я сиділа за столом і виправдовувалася, а ти мовчав?

— Я ж батькові сказав, що…

— Батькові на кухні. А мені від того легше мало стати? Я навіть не знала, про що ви там говорили.

Він не взяв сумку. Ірина поклала її на тумбочку.

— Я більше туди не піду.

— Через одну невдалу розмову?

Вона різко обернулася.

— Мене запідозрили в крадіжці, Денисе. Не пересолений салат обговорювали.

— Мама ж не сказала тобі прямо…

— Ти справді зараз будеш пояснювати, що мене образили недостатньо сильно?

Він замовк.

— Їдь до батьків, коли хочеш, — сказала Ірина вже тихіше. — Максима бери. Але мене не вмовляй.

Два місяці вона не переступала порога свекрів.

— Може, в неділю разом? — обережно починав Денис.

— Ні.

— Мама про тебе питала.

— Що саме?

— Як справи.

— Добре. Так і передай.

Він перестав запитувати. Їздив сам, іноді із сином. Ірина не заперечувала, збирала Максимкові змінну кофту, нагадувала Денисові про шарф.

А потім каблучка знайшлася.

В умивальнику погано сходила вода. Віктор Степанович поставив таз, розкрутив сифон і раптом покликав дружину:

— Ларисо… Іди сюди.

— Що знову? Залив підлогу?

— Подивися.

На його мокрій долоні лежала каблучка.

Лариса Іванівна вхопилася за одвірок.

— Господи… Де вона була?

— У сифоні.

— Як же це…

— У злив упала. Решітки ж немає.

Вона взяла прикрасу, почала витирати рушником.

— Я думала, вже не знайдеться. Вітю, ти тільки глянь, ціла…

Він глянув. Потім — на дружину.

— Денисові треба подзвонити.

— Подзвони.

Каблучку відмили, наступного дня віднесли до ювеліра. А ввечері Денис поклав телефон на стіл і вперше за довгий час усміхнувся, заговоривши про батьків.

— Знайшлася! Уявляєш, увесь цей час у трубі лежала.

Ірина відклала книжку.

— Добре, що знайшлася.

— Ну от. Тепер можна нарешті все забути. У неділю поїдемо?

— Вона більше нічого не передавала?

— Хто?

— Твоя мама.

— Ні. А що?

Ірина кілька секунд дивилася на чоловіка.

— Я чекаю, щоб вона вибачилася.

Його усмішка згасла.

— Іро…

— Що?

— Навіщо знову? Усе ж з’ясувалося.

— З’ясувалося, що я нічого не брала. Хоча я й так це знала.

— Мама теж тепер знає.

— Тоді їй буде нескладно мені зателефонувати.

Денис потер обличчя долонями.

— Ти ж її знаєш. Вона не вміє такого говорити.

— А «перевір її сумку» вміє?

Він відвів погляд.

— Я не прошу подарунків чи застілля на мою честь, — продовжила Ірина. — Просто: «Я помилилася. Пробач». Усе.

— Спробую поговорити.

— Поговори.

Але зручного моменту в Дениса все не знаходилося. То мати була втомлена, то батько сидів поруч, то розмова заходила про щось інше.

Настала осінь.

Одного дощового вечора Лариса Іванівна послизнулася на мокрих сходах. З травмпункту повернулася з гіпсом майже до плеча.

— Ну от, догосподарювалася, — бурмотіла вона, поки чоловік допомагав зняти пальто. — Навіть роздягнутися сама не можу.

— Тихо ти. Лікар сказав — зростеться.

— А їсти твій лікар нам приготує?

— Я приготую.

Наступного ранку каша пригоріла. Віктор Степанович мовчки відчинив вікно, поставив нову каструлю.

— Не треба, я сама, — підвелася Лариса Іванівна.

— Сядь. Навчуся.

Він старався. Купував продукти, прибирав, варив суп за записаним дружиною рецептом. Але справ накопичувалося більше, ніж він устигав зробити. Олена приїжджала після роботи, поглядаючи на годинник.

— Мамо, я білизну розвісила. Завтра не зможу, у малого лікар.

— Та їдь уже.

— Ти не ображайся.

— Я сказала — їдь.

За кілька днів Олена зателефонувала братові.

— Слухай, може, Іра хоча б двічі на тиждень заїжджатиме? Я не розриваюся вже.

— Вона не погодиться.

— Ти питав?

— Питав.

— Досі через каблучку?

— Через те, що її звинуватили й не вибачилися.

— Денисе, ну мама ж із переломом!

— Я знаю. Сьогодні після роботи приїду.

— А Іра не може?

— Олено, справа не в тому, може вона чи ні.

Сестра зітхнула.

— Добре. Я сама поговорю.

Ірині вона зателефонувала того ж вечора.

— Нам справді важко, — пояснювала Олена. — Тато старається, але ти ж розумієш. Хоча б поприбирати, їжу на кілька днів зробити…

— Розумію. Мені шкода, що мама впала.

— То заїдеш?

— Ні, Олено.

— Іро, але каблучка знайшлася! Ніхто вже нічого про тебе не думає.

— А мені хтось про це сказав?

— Ну… Денис же розповів.

— Денис і про сумку чув. Тільки вибачатися за вашу маму він не може.

— Ти хочеш, щоб я її змусила?

— Я не хочу нікого змушувати. Але й повертатися, ніби нічого не сталося, не буду.

Олена помовчала.

— Ти ж бачиш, яка вона.

— Бачу. І вона бачила, як мені було соромно сидіти за вашим столом, хоча я нічого не зробила.

— Може, хоча б зараз це відкласти?

— А потім ще щось загубиться? І знову всі свої, а я одна заходила у ванну?

Олена не відповіла.

— Я не забороняю Денисові допомагати, — тихо додала Ірина. — І не тримаю Максима вдома. Але сама без вибачення не прийду.

Пізно ввечері Денис застав дружину на кухні.

— Олена дзвонила, — сказав він.

— Мені теж.

Він сів навпроти.

— І довго це триватиме?

Ірина втомлено всміхнулася.

— Я теж хотіла б знати.

— Це моя мама, Іро.

— Я знаю. Саме тому я не сказала тобі: «Не їдь». Ти сьогодні допоміг їй?

— Так.

— Добре.

— А ми? Як нам жити з цим далі?

Вона підсунула до нього чашку чаю.

— Для початку перестань домовлятися тільки зі мною.

Денис обхопив чашку долонями.

— Думаєш, я не розумію, що вона неправа?

— Тоді скажи їй це. Не «Іра вимагає», не «Іра ображається». Скажи, що ти сам думаєш.

— Вона почне плакати.

— А я тоді плакала у ванній. Ти не чув, бо я воду ввімкнула.

Він підняв на неї очі.

— Чому не сказала?

— А ти чому не запитав?

Наступного дня Денис зателефонував матері в обідню перерву.

— Як рука?

— Ниє. Тато мені рукав не так натягнув, тепер усе муляє.

— Перевірте, щоб гіпс не тиснув. Мамо, я ще про інше.

— Слухаю.

— Тобі треба поговорити з Ірою.

Мати одразу замовкла.

— Знову вона?

— Ні. Зараз я. Ти несправедливо з нею вчинила.

— Я нічого їй не казала!

— Ти попросила мене обшукати її сумку.

— Просто перевірити!

— Потай від неї. Мамо, як би ти почувалася, якби хтось поліз у твою сумку шукати вкрадене?

— Мене б ніхто не запідозрив.

Денис заплющив очі.

— От бачиш.

У слухавці зашурхотіло.

— Я хвилювалася за каблучку. Батьків подарунок, пам’ять…

— Іра теж жива людина. Вона все чула.

— Тепер мені перед нею на коліна стати?

— Не треба на коліна. Подзвони й вибачся.

— Ти зі мною так розмовляєш, ніби я тобі чужа. Я тебе виростила…

— Ти моя мама. Я тебе люблю. Але Іра нічого не брала, і ти її образила. Одне іншого не скасовує.

Мати довго мовчала.

— Я подумаю.

Увечері він розповів про розмову дружині.

— Сказала, подумає, — закінчив Денис.

— Добре.

— Дай їй час.

Ірина подивилася на нього.

— Я ж не телефоную їй щодня. Чекаю.

За тиждень мати озвалася сама.

— Сину, в неділю приїдеш?

— Приїду.

— А Максимко?

— Запитаю. У нього зранку заняття.

— Іру теж клич. Ми з Оленкою пирогів напекли. З капустою, як вона любить.

Денис відійшов до вікна.

— Мамо, подзвони їй сама.

— А ти не можеш передати?

— Запрошення можу. Вибачення — ні.

— Я ж хочу по-доброму…

— Вона теж хотіла по-доброму. Торти тобі пекла, за столом допомагала. А додому поїхала й сумку мені простягнула: перевіряй.

На тому кінці стало тихо.

— Не можу я, Денисе, — нарешті промовила мати. — От не можу вимовити. Збираюся — і все.

— Чого ти боїшся?

— Не знаю.

— Вона не буде над тобою сміятися.

— Я не цього…

Лариса Іванівна видихнула.

— Може, я й справді зайвого наговорила. Але як тепер…

— Своїми словами, мамо.

— Гаразд. Приїжджай у неділю.

Того разу Денис поїхав сам. Максимко залишився з Іриною робити садочкову поробку.

За обідом мати двічі поклала зайву тарілку, потім сердито прибрала її в шафу.

— Звикла, — сказала, хоча ніхто нічого не запитував.

Олена розповідала про дітей, батько скаржився на ціни. Денис відповідав коротко.

— А Іра як? — спитала сестра.

— Добре.

— Багато роботи?

— Так.

— Пирога їй покласти?

Денис глянув на матір.

— Поклади.

Коли він уже взувався, Лариса Іванівна вийшла в передпокій.

— Сину… Ти їй скажи, що я не хотіла образити. Злякалася просто. Така дорога річ.

— Мамо…

— Ну не мовчи. Передаси?

— Передам. Але їй потрібна розмова з тобою.

Вона кивнула, дивлячись на пакет із пирогом у його руці.

Удома Ірина вислухала чоловіка, прибрала гостинець до холодильника.

— То вона не хотіла образити?

— Так сказала.

— А вийшло.

Денис сів поруч.

— Я розмовляв із нею. Справді.

— Знаю. Дякую.

Він полегшено видихнув, але вона продовжила:

— Тільки мені досі болить не лише через неї.

— Через мене теж?

Ірина кивнула.

— Коли твій батько вдруге запитав про каблучку, я подивилася на тебе. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Мені так хотілося, щоб ти сказав: «Досить її допитувати». А ти почав склянку пересувати.

Він опустив голову.

— Розгубився.

— А потім удома сказав, що вона ж не звинуватила мене прямо. Я тоді подумала: може, й ти не зовсім упевнений?

— Ні, Іро. Ні на секунду.

— Я знаю це зараз. Але того вечора я була сама.

Денис узяв її за руку.

— Пробач. Я хотів, щоб усе швидше вщухло. Думав, якщо не роздмухувати…

— Воно не вщухло. Просто ми перестали говорити.

— Так, — тихо погодився він. — Я бачу.

Вона не забрала руки. Та до батьків із ним, як і раніше, не поїхала.

За місяць Ларисі Іванівні зняли гіпс. Вона потроху розробляла руку, поверталася до своїх каструль, знову сама застібала ґудзики. Каблучка блищала на пальці, наче й не лежала стільки часу в брудній воді.

За недільним столом одного місця все ще бракувало.

— А мама чому не їде? — якось запитав Максимко, поки бабуся накладала йому картоплю.

Ложка в її руці завмерла.

— У мами справи.

— Вона ж казала, що вдома книжку читатиме.

Денис поправив синові серветку.

— Максимку, їж, поки тепле.

Лариса Іванівна відвернулася до плити. Згодом дістала з шафи контейнер.

— Денисе, Ірі салату покласти?

— Вона такий любить.

— Я пам’ятаю.

Настав грудень. Максимко вирізав сніжинки й клеїв їх на всі вікна, до яких міг дотягнутися. Одного вечора Ірина саме збирала зі столу паперові обрізки, коли задзвонив телефон.

«Лариса Іванівна».

Вона кілька секунд дивилася на екран.

— Ти відповіси? — запитав Денис із дверей.

— Так.

Вона взяла слухавку.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір, Ірочко.

Пауза затягнулася. Ірина сіла на край стільця.

— Ви щось хотіли?

— Так. Хотіла… Я давно збиралася подзвонити.

Десь у слухавці дзенькнула чашка.

— Слухаю вас.

— Тоді, на дні народження… Я на тебе подумала. Ти знаєш. І Денисові сказала, щоб він перевірив сумку.

Ірина міцніше притиснула телефон до вуха.

— Знаю.

— Це було неправильно. У мене не було жодної причини так думати. Просто ти зайшла після мене, а я… — Лариса Іванівна затнулася. — Ні. Це не виправдання.

Ірина мовчала.

— Пробач мені, будь ласка. Я тебе дуже образила.

За столом лежала недорізана паперова сніжинка. Ірина дивилася на неї, поки перед очима не почало розпливатися.

— Мені справді було дуже боляче, — нарешті сказала вона.

— Розумію.

— Не тільки тоді. Коли каблучка знайшлася, а ви так і не подзвонили… Було ще гірше.

— Соромно було, — ледь чутно відповіла свекруха. — А потім що довше мовчала, то важче ставало.

Ірина витерла щоку вільною рукою.

— Дякую, що подзвонили.

— Ти зможеш мене пробачити?

— Так, Ларисо Іванівно. Зможу.

У слухавці почулося уривчасте зітхання.

— Ви прийдете на Новий рік? Усі разом?

Ірина глянула на Дениса. Він стояв нерухомо, не наважуючись підійти.

— Прийдемо.

— Я горіхів купила. Думала… Може, ти свій торт спечеш? Якщо матимеш час.

Ірина вперше за цю розмову всміхнулася.

— Спечу. Тільки цього разу один.

— Одного вистачить, — поспішно сказала Лариса Іванівна. — Ви головне приїжджайте.

Коли дзвінок закінчився, Денис присів перед дружиною.

— Вибачилася?

Вона кивнула.

Він притулився чолом до її долоні.

— Нарешті.

— Так, — сказала Ірина. — Нарешті.

Тридцять першого грудня двері відчинилися ще до того, як вони встигли вдруге подзвонити.

— Бабусю! — Максимко кинувся вперед. — А в нас торт!

— Бачу, сонечко. Проходь, дідусь тебе чекає.

Лариса Іванівна взяла в невістки коробку.

— Давай допоможу.

— Не важко руці?

— Уже ні.

Вони на мить зустрілися поглядами.

— Зі святом, Ірочко.

— І вас.

На кухні свекруха звільнила місце в холодильнику.

— Чай зараз зробити чи вже потім, з усіма?

— Зараз би випила. Змерзла.

— Сідай. Я поставлю чайник.

За столом знову було тісно. Олена посунулася, звільняючи Ірині місце, Роман шукав штопор, діти сперечалися через паперову корону. Віктор Степанович довго збирався з тостом, а тоді просто підняв келих:

— Добре, що всі вдома.

Ірина відчула, як Денис під столом стиснув її руку, і стиснула у відповідь.

Пізно ввечері, коли гості роз’їхалися, Лариса Іванівна зайшла до ванної. Увімкнула воду, вже піднесла руки під струмінь — і зупинилася.

Зняла каблучку, поклала в мильницю подалі від краю.

З коридору озвався чоловік:

— Ларисо, Іра написала. Доїхали.

— Добре.

— Каже, Максим заснув ще в машині.

Вона усміхнулася.

— Набігався.

Витерла руки, знову надягла каблучку. Камінці були ті самі, блискучі після чищення. Стільки радості було, коли її знайшли. А подзвонити невістці вона тоді так і не змогла.

Лариса Іванівна постояла перед дзеркалом і похитала головою.

Потім повернулася на кухню, взяла телефон і написала Ірині сама:

«Дякую, що приїхали. Нам вас дуже не вистачало».

Відповідь прийшла майже одразу:

«І нам вас. Добраніч».

Лариса Іванівна прочитала її двічі й поклала телефон поруч із недопитим чаєм. Уперше за багато місяців їй не хотілося нічого передавати через сина.

Залишити коментар