— Сину, ти все-таки зазирни їй у сумочку. Тільки так, щоб вона не помітила.
Ірина завмерла на сходовому майданчику. Пальці так і залишилися на блискавці Максимкової куртки.
— Мамо, ти мені підборіддя прищемиш, — прошепотів син.
Вона відпустила застібку.
— Вибач, сонечко. Зараз.
За прочиненими дверима озвався Денис:
— Мамо, ти себе чуєш? Це моя дружина.
— А я що кажу? Просто перевір. Якщо нічого немає, то й розмови немає.
Ірина повільно випросталася. Ще годину тому вона різала на кухні торт, розкладала по тарілках, питала свекруху, кому зробити чай без цукру. А тепер її чоловіка просили потай обшукати її речі.
— Ну хто ще міг узяти? — долинуло з передпокою. — Олена тоді ще не приїхала. А Ірина відразу після мене у ванну зайшла.
Максимко потягнув маму за рукав.
— Ми вже додому?
— Так, любий. Уже.
Вона дивилася на двері й чекала, що відповість Денис.
А почався той день зовсім інакше.
— Тільки без ресторану, — заявила Лариса Іванівна за тиждень до свого шістдесятип’ятиріччя. — Хочу вдома. Щоб усі свої, щоб нікуди не поспішати.
— Тоді торти на мені, — запропонувала Ірина. — І пару салатів привезу.
— Дивись сама. Тільки не роби надто солодких.
Ірина зробила два: медовик, який любив свекор, і горіховий — улюблений свекрушин.
— Ого, мамо! Це все нам? — захопився Максимко, коли вона складала коробки.
— Бабусі на день народження.
— А нам дадуть?
— Якщо добре попросимо.
Увечері квартира гомоніла. Олена з Романом приїхали з дітьми, Віктор Степанович шукав святкові келихи, Лариса Іванівна вже втретє перевіряла духовку.
— Мамо, сідай, я сама дістану, — вмовляла Олена. — У тебе ювілей, а ти з тієї кухні не виходиш.
— От подам усе — тоді сяду.
Ірина забрала в неї гарячу тарілку.
— Давайте хоч це понесу.
— Обережно, там соус.
— Тримаю.
За столом Віктор Степанович підняв келих.
— За мою Ларисочку. Стільки років мене терпить, а досі з дому не вигнала.
— Бо хто ж мені банки відкручуватиме? — відгукнулася дружина.
Усі засміялися.
Говорили навперебій: про ремонт Олениної квартири, про майстрів, які «ще два дні» обіцяли вже третій тиждень, про затори й літню відпустку.
— Ми б у Карпати, — сказав Денис. — Правда, Іро?
— Якби ти ще у відпустку ноутбук не брав.
— Він маленький.
— Зате робота в ньому велика.
Навіть Лариса Іванівна всміхнулася.
А тоді раптом замовкла посеред Олениної розповіді. Провела великим пальцем по безіменному, глянула під стіл.
— Ларисо? — чоловік нахилився до неї. — Що таке?
— Зараз.
Вона вийшла. Повернулася за кілька хвилин уже без усмішки, сіла й щось зашепотіла чоловікові. Той насупився.
— Денисе, ходімо на хвилину.
На кухні батько причинив двері.
— Тобі Ірина нічого не передавала?
— Що саме?
— Каблучку. Мамину, з камінцями.
— Ні. Загубилася?
— На руці немає. У ванній теж.
— То пошукаймо.
Батько пом’яв у пальцях край рушника.
— Розумієш, мама перед приходом гостей руки мила. Могла зняти й покласти біля дзеркала. А слідом Ірина зайшла.
Денис пильно подивився на нього.
— І що?
— Може, побачила. Взяла, щоб віддати, та й забула.
— Тоді чому ти питаєш мене пошепки?
— Не починай. Річ дорога, мама хвилюється.
— А моя дружина тут до чого?
— Я ж нічого такого не кажу.
— Кажеш, тату. Просто не прямо.
Денис відчинив двері й повернувся до столу.
— У мами каблучка загубилася. Ніхто не бачив?
Роман похитав головою. Олена заглянула під свою тарілку, ніби прикраса могла опинитися там.
— Мамо, ти її сьогодні взагалі надягала?
— Звісно, надягала! — різко відповіла Лариса Іванівна й одразу повернулася до невістки: — Іро, ти ж після мене у ванну заходила. На поличці нічого не було?
— Не помітила. А за пральну машину не закотилася?
— Я дивилася.
— Давайте ще раз пошукаємо.
— Та вже потім. Їжте, поки не охололо.
Але їсти ніхто не поспішав.
Коли Лариса Іванівна з Оленою пішли по гаряче, свекор знову нахилився до Ірини:
— Ти добре подумай. Може, бачила та не звернула уваги?
Ірина поклала виделку.
— Вікторе Степановичу, якби бачила, сказала б.
— Я просто перепитав.
— Я вже вдруге відповіла.
Денис пересунув свою склянку. Ірина глянула на нього, чекаючи бодай слова. Він мовчав.
Після цього свято швидко закінчилося. Зібрали дітей, запакували залишки тортів. У передпокої стало тісно, й Ірина вийшла із сином на сходи.
Саме тоді й почула про сумочку.
Коли Денис нарешті зачинив за собою двері, дружина вже застебнула Максимка.
— Ти чула? — запитав він.
— Усе.
Він простягнув руку до її плеча. Ірина відступила, поправляючи синові шапку.
— Ходімо. Він спати хоче.
У машині Максимко ще спитав, чому бабуся засмутилася.
— Річ загубила, — відповів Денис.
— Знайде?
— Сподіваюся.
Ірина дивилася у вікно.
Удома, коли син заснув, вона принесла чоловікові сумку.
— На.
— Навіщо?
— Перевір. Тут велике відділення, тут маленьке. Усередині ще кишеня на блискавці.
— Іро, припини. Я не збираюся…
— А твоя мама збиралася. Твоїми руками.
— Вона розгубилася. Та каблучка для неї…
— А я для тебе хто?
Денис підняв очі.
— Дружина. Ти ж знаєш.
— Тоді чому я сиділа за столом і виправдовувалася, а ти мовчав?
— Я ж батькові сказав, що…
— Батькові на кухні. А мені від того легше мало стати? Я навіть не знала, про що ви там говорили.
Він не взяв сумку. Ірина поклала її на тумбочку.
— Я більше туди не піду.
— Через одну невдалу розмову?
Вона різко обернулася.
— Мене запідозрили в крадіжці, Денисе. Не пересолений салат обговорювали.
— Мама ж не сказала тобі прямо…
— Ти справді зараз будеш пояснювати, що мене образили недостатньо сильно?
Він замовк.
— Їдь до батьків, коли хочеш, — сказала Ірина вже тихіше. — Максима бери. Але мене не вмовляй.
Два місяці вона не переступала порога свекрів.
— Може, в неділю разом? — обережно починав Денис.
— Ні.
— Мама про тебе питала.
— Що саме?
— Як справи.
— Добре. Так і передай.
Він перестав запитувати. Їздив сам, іноді із сином. Ірина не заперечувала, збирала Максимкові змінну кофту, нагадувала Денисові про шарф.
А потім каблучка знайшлася.
В умивальнику погано сходила вода. Віктор Степанович поставив таз, розкрутив сифон і раптом покликав дружину:
— Ларисо… Іди сюди.
— Що знову? Залив підлогу?
— Подивися.
На його мокрій долоні лежала каблучка.
Лариса Іванівна вхопилася за одвірок.
— Господи… Де вона була?
— У сифоні.
— Як же це…
— У злив упала. Решітки ж немає.
Вона взяла прикрасу, почала витирати рушником.
— Я думала, вже не знайдеться. Вітю, ти тільки глянь, ціла…
Він глянув. Потім — на дружину.
— Денисові треба подзвонити.
— Подзвони.
Каблучку відмили, наступного дня віднесли до ювеліра. А ввечері Денис поклав телефон на стіл і вперше за довгий час усміхнувся, заговоривши про батьків.
— Знайшлася! Уявляєш, увесь цей час у трубі лежала.
Ірина відклала книжку.
— Добре, що знайшлася.
— Ну от. Тепер можна нарешті все забути. У неділю поїдемо?
— Вона більше нічого не передавала?
— Хто?
— Твоя мама.
— Ні. А що?
Ірина кілька секунд дивилася на чоловіка.
— Я чекаю, щоб вона вибачилася.
Його усмішка згасла.
— Іро…
— Що?
— Навіщо знову? Усе ж з’ясувалося.
— З’ясувалося, що я нічого не брала. Хоча я й так це знала.
— Мама теж тепер знає.
— Тоді їй буде нескладно мені зателефонувати.
Денис потер обличчя долонями.
— Ти ж її знаєш. Вона не вміє такого говорити.
— А «перевір її сумку» вміє?
Він відвів погляд.
— Я не прошу подарунків чи застілля на мою честь, — продовжила Ірина. — Просто: «Я помилилася. Пробач». Усе.
— Спробую поговорити.
— Поговори.
Але зручного моменту в Дениса все не знаходилося. То мати була втомлена, то батько сидів поруч, то розмова заходила про щось інше.
Настала осінь.
Одного дощового вечора Лариса Іванівна послизнулася на мокрих сходах. З травмпункту повернулася з гіпсом майже до плеча.
— Ну от, догосподарювалася, — бурмотіла вона, поки чоловік допомагав зняти пальто. — Навіть роздягнутися сама не можу.
— Тихо ти. Лікар сказав — зростеться.
— А їсти твій лікар нам приготує?
— Я приготую.
Наступного ранку каша пригоріла. Віктор Степанович мовчки відчинив вікно, поставив нову каструлю.
— Не треба, я сама, — підвелася Лариса Іванівна.
— Сядь. Навчуся.
Він старався. Купував продукти, прибирав, варив суп за записаним дружиною рецептом. Але справ накопичувалося більше, ніж він устигав зробити. Олена приїжджала після роботи, поглядаючи на годинник.
— Мамо, я білизну розвісила. Завтра не зможу, у малого лікар.
— Та їдь уже.
— Ти не ображайся.
— Я сказала — їдь.
За кілька днів Олена зателефонувала братові.
— Слухай, може, Іра хоча б двічі на тиждень заїжджатиме? Я не розриваюся вже.
— Вона не погодиться.
— Ти питав?
— Питав.
— Досі через каблучку?
— Через те, що її звинуватили й не вибачилися.
— Денисе, ну мама ж із переломом!
— Я знаю. Сьогодні після роботи приїду.
— А Іра не може?
— Олено, справа не в тому, може вона чи ні.
Сестра зітхнула.
— Добре. Я сама поговорю.
Ірині вона зателефонувала того ж вечора.
— Нам справді важко, — пояснювала Олена. — Тато старається, але ти ж розумієш. Хоча б поприбирати, їжу на кілька днів зробити…
— Розумію. Мені шкода, що мама впала.
— То заїдеш?
— Ні, Олено.
— Іро, але каблучка знайшлася! Ніхто вже нічого про тебе не думає.
— А мені хтось про це сказав?
— Ну… Денис же розповів.
— Денис і про сумку чув. Тільки вибачатися за вашу маму він не може.
— Ти хочеш, щоб я її змусила?
— Я не хочу нікого змушувати. Але й повертатися, ніби нічого не сталося, не буду.
Олена помовчала.
— Ти ж бачиш, яка вона.
— Бачу. І вона бачила, як мені було соромно сидіти за вашим столом, хоча я нічого не зробила.
— Може, хоча б зараз це відкласти?
— А потім ще щось загубиться? І знову всі свої, а я одна заходила у ванну?
Олена не відповіла.
— Я не забороняю Денисові допомагати, — тихо додала Ірина. — І не тримаю Максима вдома. Але сама без вибачення не прийду.
Пізно ввечері Денис застав дружину на кухні.
— Олена дзвонила, — сказав він.
— Мені теж.
Він сів навпроти.
— І довго це триватиме?
Ірина втомлено всміхнулася.
— Я теж хотіла б знати.
— Це моя мама, Іро.
— Я знаю. Саме тому я не сказала тобі: «Не їдь». Ти сьогодні допоміг їй?
— Так.
— Добре.
— А ми? Як нам жити з цим далі?
Вона підсунула до нього чашку чаю.
— Для початку перестань домовлятися тільки зі мною.
Денис обхопив чашку долонями.
— Думаєш, я не розумію, що вона неправа?
— Тоді скажи їй це. Не «Іра вимагає», не «Іра ображається». Скажи, що ти сам думаєш.
— Вона почне плакати.
— А я тоді плакала у ванній. Ти не чув, бо я воду ввімкнула.
Він підняв на неї очі.
— Чому не сказала?
— А ти чому не запитав?
Наступного дня Денис зателефонував матері в обідню перерву.
— Як рука?
— Ниє. Тато мені рукав не так натягнув, тепер усе муляє.
— Перевірте, щоб гіпс не тиснув. Мамо, я ще про інше.
— Слухаю.
— Тобі треба поговорити з Ірою.
Мати одразу замовкла.
— Знову вона?
— Ні. Зараз я. Ти несправедливо з нею вчинила.
— Я нічого їй не казала!
— Ти попросила мене обшукати її сумку.
— Просто перевірити!
— Потай від неї. Мамо, як би ти почувалася, якби хтось поліз у твою сумку шукати вкрадене?
— Мене б ніхто не запідозрив.
Денис заплющив очі.
— От бачиш.
У слухавці зашурхотіло.
— Я хвилювалася за каблучку. Батьків подарунок, пам’ять…
— Іра теж жива людина. Вона все чула.
— Тепер мені перед нею на коліна стати?
— Не треба на коліна. Подзвони й вибачся.
— Ти зі мною так розмовляєш, ніби я тобі чужа. Я тебе виростила…
— Ти моя мама. Я тебе люблю. Але Іра нічого не брала, і ти її образила. Одне іншого не скасовує.
Мати довго мовчала.
— Я подумаю.
Увечері він розповів про розмову дружині.
— Сказала, подумає, — закінчив Денис.
— Добре.
— Дай їй час.
Ірина подивилася на нього.
— Я ж не телефоную їй щодня. Чекаю.
За тиждень мати озвалася сама.
— Сину, в неділю приїдеш?
— Приїду.
— А Максимко?
— Запитаю. У нього зранку заняття.
— Іру теж клич. Ми з Оленкою пирогів напекли. З капустою, як вона любить.
Денис відійшов до вікна.
— Мамо, подзвони їй сама.
— А ти не можеш передати?
— Запрошення можу. Вибачення — ні.
— Я ж хочу по-доброму…
— Вона теж хотіла по-доброму. Торти тобі пекла, за столом допомагала. А додому поїхала й сумку мені простягнула: перевіряй.
На тому кінці стало тихо.
— Не можу я, Денисе, — нарешті промовила мати. — От не можу вимовити. Збираюся — і все.
— Чого ти боїшся?
— Не знаю.
— Вона не буде над тобою сміятися.
— Я не цього…
Лариса Іванівна видихнула.
— Може, я й справді зайвого наговорила. Але як тепер…
— Своїми словами, мамо.
— Гаразд. Приїжджай у неділю.
Того разу Денис поїхав сам. Максимко залишився з Іриною робити садочкову поробку.
За обідом мати двічі поклала зайву тарілку, потім сердито прибрала її в шафу.
— Звикла, — сказала, хоча ніхто нічого не запитував.
Олена розповідала про дітей, батько скаржився на ціни. Денис відповідав коротко.
— А Іра як? — спитала сестра.
— Добре.
— Багато роботи?
— Так.
— Пирога їй покласти?
Денис глянув на матір.
— Поклади.
Коли він уже взувався, Лариса Іванівна вийшла в передпокій.
— Сину… Ти їй скажи, що я не хотіла образити. Злякалася просто. Така дорога річ.
— Мамо…
— Ну не мовчи. Передаси?
— Передам. Але їй потрібна розмова з тобою.
Вона кивнула, дивлячись на пакет із пирогом у його руці.
Удома Ірина вислухала чоловіка, прибрала гостинець до холодильника.
— То вона не хотіла образити?
— Так сказала.
— А вийшло.
Денис сів поруч.
— Я розмовляв із нею. Справді.
— Знаю. Дякую.
Він полегшено видихнув, але вона продовжила:
— Тільки мені досі болить не лише через неї.
— Через мене теж?
Ірина кивнула.
— Коли твій батько вдруге запитав про каблучку, я подивилася на тебе. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Мені так хотілося, щоб ти сказав: «Досить її допитувати». А ти почав склянку пересувати.
Він опустив голову.
— Розгубився.
— А потім удома сказав, що вона ж не звинуватила мене прямо. Я тоді подумала: може, й ти не зовсім упевнений?
— Ні, Іро. Ні на секунду.
— Я знаю це зараз. Але того вечора я була сама.
Денис узяв її за руку.
— Пробач. Я хотів, щоб усе швидше вщухло. Думав, якщо не роздмухувати…
— Воно не вщухло. Просто ми перестали говорити.
— Так, — тихо погодився він. — Я бачу.
Вона не забрала руки. Та до батьків із ним, як і раніше, не поїхала.
За місяць Ларисі Іванівні зняли гіпс. Вона потроху розробляла руку, поверталася до своїх каструль, знову сама застібала ґудзики. Каблучка блищала на пальці, наче й не лежала стільки часу в брудній воді.
За недільним столом одного місця все ще бракувало.
— А мама чому не їде? — якось запитав Максимко, поки бабуся накладала йому картоплю.
Ложка в її руці завмерла.
— У мами справи.
— Вона ж казала, що вдома книжку читатиме.
Денис поправив синові серветку.
— Максимку, їж, поки тепле.
Лариса Іванівна відвернулася до плити. Згодом дістала з шафи контейнер.
— Денисе, Ірі салату покласти?
— Вона такий любить.
— Я пам’ятаю.
Настав грудень. Максимко вирізав сніжинки й клеїв їх на всі вікна, до яких міг дотягнутися. Одного вечора Ірина саме збирала зі столу паперові обрізки, коли задзвонив телефон.
«Лариса Іванівна».
Вона кілька секунд дивилася на екран.
— Ти відповіси? — запитав Денис із дверей.
— Так.
Вона взяла слухавку.
— Добрий вечір.
— Добрий вечір, Ірочко.
Пауза затягнулася. Ірина сіла на край стільця.
— Ви щось хотіли?
— Так. Хотіла… Я давно збиралася подзвонити.
Десь у слухавці дзенькнула чашка.
— Слухаю вас.
— Тоді, на дні народження… Я на тебе подумала. Ти знаєш. І Денисові сказала, щоб він перевірив сумку.
Ірина міцніше притиснула телефон до вуха.
— Знаю.
— Це було неправильно. У мене не було жодної причини так думати. Просто ти зайшла після мене, а я… — Лариса Іванівна затнулася. — Ні. Це не виправдання.
Ірина мовчала.
— Пробач мені, будь ласка. Я тебе дуже образила.
За столом лежала недорізана паперова сніжинка. Ірина дивилася на неї, поки перед очима не почало розпливатися.
— Мені справді було дуже боляче, — нарешті сказала вона.
— Розумію.
— Не тільки тоді. Коли каблучка знайшлася, а ви так і не подзвонили… Було ще гірше.
— Соромно було, — ледь чутно відповіла свекруха. — А потім що довше мовчала, то важче ставало.
Ірина витерла щоку вільною рукою.
— Дякую, що подзвонили.
— Ти зможеш мене пробачити?
— Так, Ларисо Іванівно. Зможу.
У слухавці почулося уривчасте зітхання.
— Ви прийдете на Новий рік? Усі разом?
Ірина глянула на Дениса. Він стояв нерухомо, не наважуючись підійти.
— Прийдемо.
— Я горіхів купила. Думала… Може, ти свій торт спечеш? Якщо матимеш час.
Ірина вперше за цю розмову всміхнулася.
— Спечу. Тільки цього разу один.
— Одного вистачить, — поспішно сказала Лариса Іванівна. — Ви головне приїжджайте.
Коли дзвінок закінчився, Денис присів перед дружиною.
— Вибачилася?
Вона кивнула.
Він притулився чолом до її долоні.
— Нарешті.
— Так, — сказала Ірина. — Нарешті.
Тридцять першого грудня двері відчинилися ще до того, як вони встигли вдруге подзвонити.
— Бабусю! — Максимко кинувся вперед. — А в нас торт!
— Бачу, сонечко. Проходь, дідусь тебе чекає.
Лариса Іванівна взяла в невістки коробку.
— Давай допоможу.
— Не важко руці?
— Уже ні.
Вони на мить зустрілися поглядами.
— Зі святом, Ірочко.
— І вас.
На кухні свекруха звільнила місце в холодильнику.
— Чай зараз зробити чи вже потім, з усіма?
— Зараз би випила. Змерзла.
— Сідай. Я поставлю чайник.
За столом знову було тісно. Олена посунулася, звільняючи Ірині місце, Роман шукав штопор, діти сперечалися через паперову корону. Віктор Степанович довго збирався з тостом, а тоді просто підняв келих:
— Добре, що всі вдома.
Ірина відчула, як Денис під столом стиснув її руку, і стиснула у відповідь.
Пізно ввечері, коли гості роз’їхалися, Лариса Іванівна зайшла до ванної. Увімкнула воду, вже піднесла руки під струмінь — і зупинилася.
Зняла каблучку, поклала в мильницю подалі від краю.
З коридору озвався чоловік:
— Ларисо, Іра написала. Доїхали.
— Добре.
— Каже, Максим заснув ще в машині.
Вона усміхнулася.
— Набігався.
Витерла руки, знову надягла каблучку. Камінці були ті самі, блискучі після чищення. Стільки радості було, коли її знайшли. А подзвонити невістці вона тоді так і не змогла.
Лариса Іванівна постояла перед дзеркалом і похитала головою.
Потім повернулася на кухню, взяла телефон і написала Ірині сама:
«Дякую, що приїхали. Нам вас дуже не вистачало».
Відповідь прийшла майже одразу:
«І нам вас. Добраніч».
Лариса Іванівна прочитала її двічі й поклала телефон поруч із недопитим чаєм. Уперше за багато місяців їй не хотілося нічого передавати через сина.