— Кафе? Навіщо викидати гроші? — обурилася Зінаїда Федорівна, коли Сергій запропонував відсвяткувати її сімдесятиріччя не вдома. — І зал на сорок гостей мені не потрібен. Що ми, чужі? Посидимо по-родинному.
— Мамо, але ж готувати доведеться на всіх.
— Та там гостей п’ятнадцять, не більше. Оля допоможе. Вона в нас рукаста.
Сергій поклав слухавку й глянув на дружину. Ольга стояла біля плити, помішувала суп.
— Знову я? — спитала вона.
— Мама просила. Каже, ти найкраще справляєшся.
— Справляюся, бо більше ніхто не береться.
Сергій хотів щось відповісти, але Ольга вже накривала каструлю кришкою.
За двадцять п’ять років у цій сім’ї вона звикла: якщо просять «допомогти», значить, доведеться робити майже все самій.
Ольга працювала медсестрою в поліклініці. Щоранку вставала о шостій, поверталася надвечір. У четвер після зміни купила продукти й до ночі варила овочі для салатів. У п’ятницю запікала м’ясо, нарізала, складала все в контейнери.
Сергій заглядав на кухню, брав щось зі столу й повертався до телевізора.
Близько десятої вечора Ольга покликала:
— Сергію, потри сир, будь ласка. Я поки тісто поставлю.
— Зараз, тільки новини додивлюся.
Новини закінчилися. Почався фільм. Ольга виглянула з кухні:
— Ти йдеш?
— Та йду вже.
Але він так і не прийшов. Сир вона потерла сама, замісила тісто й лягла о першій ночі. О шостій ранку вже пекла коржі.
До другої години все було готове. Ольга перевезла салати, гаряче й торт до свекрухи, розставила тарілки, розклала виделки. Нарізаний удома хліб поклала в синьому пакеті на нижню полицю кухонного столу. Торт залишила на кухні: на святковому столі й без того бракувало місця.
Зінаїда Федорівна в ошатній сукні ходила кімнатою і придивлялася до кожної дрібниці.
— Олю, серветки не так лежать. Кутом треба, красивіше буде.
— Зараз перекладу.
— І скатертину розгладь. Ось тут складка.
Ольга провела долонею по скатертині. Спина боліла, руки гули. Вона вже потягнула до себе стілець, але подзвонили у двері.
Почали сходитися гості: двоюрідна сестра свекрухи тітка Аня з чоловіком, сусідка Надія Іванівна, подруги ювілярки, племінник Ігор із дівчиною та інші родичі.
Останніми приїхали молодший брат Сергія Денис із дружиною Оленою. Денис вручив матері величезний букет, а Олена дістала коробку з тортом із кондитерської.
— Ой, Оленко, яка краса! — сплеснула руками Зінаїда Федорівна. — Ти ж така зайнята, а про маму не забула!
— Та що ви, як можна забути, — усміхнулася Олена.
Коробку урочисто поставили посеред столу. Про торт Ольги, який стояв на кухні, ніхто не згадав.
О третій усілися. Ольга принесла гаряче, повернулася на кухню по соус.
— Олю, а можна мені ще картопельки? — попросила тітка Аня.
— Зараз принесу.
Потім Ольга згадала про нарізку, яку забула виставити. За столом уже говорили тости, сміялися. Вона ходила туди-сюди й раптом зрозуміла, що за цілу годину жодного разу не присіла.
— Мамо, пам’ятаєш, як ти нам костюми на ранок шила? — розповідав Денис. — Уночі сиділа, аби ми вранці красиві пішли.
— Звісно пам’ятаю, — розчулилася Зінаїда Федорівна.
— У нас мама все встигала, — додав Сергій.
Ольга саме проходила повз із тарілкою.
— Олю, а оселедця чому немає? — спитала свекруха. — Я ж казала, що потрібно до столу.
— Ви не говорили, Зінаїдо Федорівно. Але я зараз дістану.
— Могла б і сама збагнути.
Ольга нічого не відповіла. Принесла оселедець і нарешті сіла на вільний стілець біля дверей. Поклала собі трохи салату. Від самого ранку вона тільки води попила.
Та щойно взяла виделку, свекруха оглянула стіл:
— А хліб де? Хліба немає. Олю, принеси.
— Зараз, Зінаїдо Федорівно, тільки поїм. Дві хвилини.
За столом притихли.
Свекруха випросталася й усміхнулася так, щоб усі бачили.
— Невістка повинна знати своє місце. Спершу гості, потім ти.
Хтось ніяково хмикнув. Олена опустила очі й поправила серветку. Денис потягнувся до графина з компотом. Сергій продовжував жувати.
Ольга акуратно поклала виделку на тарілку. Витерла губи серветкою і підвелася. Ноги трохи тремтіли.
— Можна я скажу кілька слів?
Тітка Аня перезирнулася з чоловіком. Надія Іванівна підняла брови.
— Коли вже про моє місце сказали при всіх, нехай усі й решту почують, — почала Ольга. Голос зірвався, і вона на мить замовкла. — Двадцять п’ять років я в цій сім’ї. Двадцять п’ять років готую тут свята. Цей стіл робила два вечори після роботи. Вночі пекла торт, який ви навіть не бачили.
— Олю, ти що… — почала свекруха.
— Дайте мені договорити, будь ласка. Я вас усі ці роки не перебивала.
Зінаїда Федорівна замовкла.
— Коли вам торік робили втручання, хто щодня їздив до вас у лікарню? Я. Возила бульйон, чисту білизну. Допомагала вам вмитися, коли ви руку підняти не могли.
— Ну, я ж не просила…
— А уколи після виписки? Я приходила вранці перед роботою і ввечері після роботи. Не Оленка, яка зайнята, не Денис, у якого робота. Я.
Ольга перевела подих.
— І я жодного разу вам не дорікнула. Думала, ми родина, так і треба. А виходить, я тут наче прислуга? Мені й поїсти не можна, доки хліб не принесу?
— Олю, та через якийсь хліб… — тихо озвалася Олена.
— Не через хліб! — Ольга повернулася до неї. — Мені боляче, що вона сказала це при всіх, а ніхто не заперечив. Жодна людина.
Вона подивилася на чоловіка.
— А ти, Сергію? Я два дні чекала, що ти хоч сир натреш. Сьогодні чекала, що скажеш хоч одне слово. І знову мовчиш.
Сергій розгублено підвів голову.
— Олю, ну навіщо при людях?
— А твоя мати при людях могла?
Він відвів очі.
— Хліб на кухні, Зінаїдо Федорівно. У синьому пакеті, на нижній полиці, — сказала Ольга. — Сьогодні я теж гостя. Із ювілеєм вас. Здоров’я вам і довгих років.
Вона сіла й узяла виделку. Руки тремтіли ще дужче, але вона все одно почала їсти.
У кімнаті стояла тиша. Першою заговорила тітка Аня:
— Зіно, а вона правду каже. Я сама бачила, як Оля до тебе в лікарню їздила. Прийшла тебе провідати, а вона вже підвіконня протирає, бо санітарочка не встигала.
— Ну, знаєш, Аню…
— Знаю. І Олена тоді жодного разу не приїхала, тільки дзвонила. Не ображайся, Оленко, але так було.
Олена почервоніла й промовчала.
— І я скажу, — озвалася Надія Іванівна. — Після виписки я Олю в під’їзді щодня бачила. Вранці перед роботою, ввечері після роботи. Усе з сумкою, з ліками. Хороша у вас невістка, Зіно.
Ігор мовчки підвівся і вийшов. За хвилину повернувся із синім пакетом, виклав хліб на тарілку й поставив посеред столу.
— Дякую, Ігорку, — сказала Ольга.
Зінаїда Федорівна підібгала губи.
— Ну й влаштувала концерт! На моєму ювілеї!
Ніхто її не підтримав. Гості почали їсти, потроху заговорили про інше. Свято тривало, але колишньої легкості вже не було.
Через якийсь час Сергій підійшов до дружини.
— Давай я посуд потім помию. Ти посидь.
— Зі столу допоможеш прибрати, — відповіла Ольга. — А митимемо разом.
Він кивнув.
До чаю тітка Аня згадала про Ольжин торт.
— Де він у тебе, Олю?
— На кухні, біля вікна.
— Сиди, я сама принесу.
Вона розрізала торт, скуштувала й аж похитала головою:
— Зіно, ти спробуй. Це ж диво!
Свекруха взяла шматочок, неохоче поклала до рота й деякий час мовчки жувала.
— Нормальний торт, — сказала нарешті, ні на кого не дивлячись.
Ольга почула, але нічого не відповіла.
***
До сьомої гості розійшлися. Зінаїда Федорівна провела тітку Аню та Надію Іванівну до ліфта, попрощалася з Денисом і Оленою. На Ольгу із Сергієм майже не дивилася.
Ольга збирала зі столу посуд, складала контейнери, витирала крихти. Сергій поруч мив тарілки й усе поривався щось сказати.
— Говори вже, — не витримала вона.
— Мені було ніяково. Мама ж літня людина… Я не хотів сваритися при гостях.
— А мені було зручно?
Сергій замовк і довго тер одну й ту саму тарілку.
Наступного вечора він сів навпроти дружини.
— Я всю ніч думав, Олю. Ти маєш рацію. Двадцять п’ять років я вдавав, що нічого не помічаю, бо так було простіше. Вибач мені.
— Мені не вибачення потрібні, Сергію. Мені потрібно, щоб наступного разу ти не мовчав.
— Не мовчатиму.
Через день зателефонувала Зінаїда Федорівна. Сергій слухав її майже пів години.
— Вона мене перед усіма зганьбила! У моєму домі так не заведено. Раніше жінки терпіти вміли, а тепер…
— Мамо, — перебив він.
— Що «мамо»? Ти чув, що вона мені сказала?
— Чув. І чув, що ти їй сказала.
На тому кінці стало тихо.
— Ти сама почала. При всіх. Оля двадцять п’ять років тобі допомагає, а ти їй про місце.
Зінаїда Федорівна щось нерозбірливо буркнула й повісила слухавку.
Два тижні вона з Ольгою не розмовляла. Дзвонила синові, а якщо слухавку брала невістка, коротко казала:
— Сергія поклич.
Ольга кликала й не ображалася. Їй навіть стало спокійніше — ніби з плечей зняли важкий мішок, до якого вона давно звикла.
Дениса з Оленою свекруха стала кликати частіше. Але Олена, як зауважила Ольга, дедалі рідше погоджувалася приїхати.
Ближче до Нового року Зінаїда Федорівна зателефонувала сама. Голос був сухий, але без звичної владної нотки.
— Олю, ми з Сергійком вирішили, що Новий рік у мене святкуватимемо. Салати я в кулінарії замовлю, готувати нічого не треба. Приходьте просто посидіти.
— Добре, Зінаїдо Федорівно. Дякую, що покликали.
— Ну, чого там, — пробурмотіла свекруха й поклала слухавку.
Тридцять першого грудня Ольга прийшла з одним пирогом. Сіла за стіл, де на неї вже чекав прибор.
На кухню вона не пішла жодного разу. Коли закінчився хліб, Зінаїда Федорівна на мить завмерла, потім підвелася і сама пішла за ним.
Ольга вдала, що не помітила. А під столом Сергій накрив її долоню своєю, і вона вперше за багато років не стала її прибирати.