– Якщо це неїстівно, голодуйте! – Марина узяла тарілку свекрухи і одним рухом перевернула її над відром для сміття. – У вас є рівно дві години, щоб зібрати речі та поїхати з моєї квартири

– М’ясо пересушене, – Антоніна Петрівна відклала виделку. – Яловичина повинна танути в роті, а в тебе підошва.

Марина мовчки дивилася у свою тарілку.

– Мариночко, я ж пояснювала: вогонь треба менший. І спецій навіщо стільки? Ти чоловікові виразку хочеш заробити?

– Мамо, та нормальне м’ясо, – пробурмотів Олег.

– Нормальне? Ти на нього подивися! Мені шматок у горло не лізе.

Свекруха зітхнула і посунула тарілку.

– Моя мама, царство їй небесне, сказала б, що таку вечерю можна подати, тільки коли сім’ю не поважаєш. Чому ти старших не слухаєш, Мариночко? Я ж добра тобі бажаю.

У Марини затремтіли пальці. Три тижні вона ковтала образи. А сьогодні цілий день намагалася врятувати свою роботу і ледь трималася на ногах.

– Ти чого мовчиш? – Олег штовхнув її ліктем. – Скажи мамі дякую за пораду.

Марина підвела очі.

– Зараз скажу.

Вона встала, обійшла стіл, узяла тарілку свекрухи й перевернула її над відром для сміття.

– Якщо неїстівне, можете не їсти. А тепер збирайте речі. У вас є дві години, щоб поїхати з моєї квартири.

***

Три тижні тому, суботнього ранку, Марина повернулася з пробіжки й пішла в душ. Коли вийшла з ванної, Олег саме закінчував телефонну розмову.

– Звісно, мамо, які проблеми! У нас же є вільна кімната. Так, кабінет, але ми його на якийсь час звільнимо. Два тижні – це взагалі нісенітниця. Добре, я передам.

Він поклав телефон і обернувся до дружини.

– Мама приїжджає! У неї ремонт, поживе в нас пару тижнів.

– Що?

– Ну, робітники, пилюка… Їй там зараз не залишитися.

– Олеже, а мене ти чому не запитав?

– Це ж моя мама.

– Я знаю. Але я не хочу, щоб вона жила з нами. І в кабінеті мої робочі матеріали.

– Ми ж не звірі, Марино. Допоможемо рідній людині. Вона ще й по господарству допомагатиме.

– Мені не потрібна допомога по господарству.

Олег обійняв її за плечі.

– Ну будь ласка. Заради мене.

Марина подивилася на нього й зітхнула.

– Два тижні. І ні дня більше.

– Обіцяю.

У понеділок увечері до під’їзду під’їхало таксі. Водій дістав три великі валізи й дві коробки.

– Це все на два тижні? – не стрималася Марина.

– Ой, там дрібниці! – Антоніна Петрівна поцілувала її в щоку. – Який у вас чистий під’їзд! А ліфт новий? Оце я розумію, комфорт.

У квартирі вона неквапом обійшла кімнати, затрималася біля кухонного гарнітура.

– Пристойно, – сказала нарешті. – Тільки стіни я б зробила світліші. Така тепла гама на психіку тисне.

– Нас усе влаштовує.

– Це поки що, дитинко. Нічого, я вам допоможу все до ладу довести.

Олег переніс Маринині креслення зі столу в кабінеті на полицю і розклав для матері диван. Удень Марина ще могла там працювати, але тепер мусила підлаштовуватися під свекруху.

Наступного вечора Марина повернулася з роботи й не впізнала кухню. Її керамічні кухлі стояли на верхній полиці, а на нижній красувався сервіз із великими червоними трояндами.

– Антоніно Петрівно, навіщо ви переставили мої кухлі?

– Так набагато зручніше.

– Кому? Я до них не дістаю.

– Та там же навшпиньки стати треба! І пательні твої я прибрала. Тефлон – отрута. Я свою привезла, чавунну, ще від бабусі.

– Мені зручніше на моїх.

– Зручніше їй! Потім зі шлунком намучишся, згадаєш мої слова.

Тієї ночі Марина повернулася до чоловіка.

– Твоя мама переставила всю кухню. Навіть не запитала.

– Марино, не драматизуй, – Олег не відірвався від телефону. – Вона від щирого серця намагається.

– А мені не подобається, коли в моїх шафах господарюють.

– Потерпи. Скоро поїде, повернеш усе назад. Давай спати, завтра важкий день.

Минув тиждень. Потім другий.

Одного ранку Марина запитала за сніданком:

– Антоніно Петрівно, як там ваш ремонт?

– Ой, не питай. Робітники тільки шпалери почали обдирати. Стіни криві, там роботи ще на місяць.

– На місяць? Ви ж збиралися на два тижні.

– Ну, може, трохи довше вийде. Ви ж мене не виженете?

Олег глянув на дружину поверх маминої голови. Марина промовчала.

Свекруха тим часом дедалі впевненіше почувалася в квартирі. Щоранку заходила без стуку у ванну, де Марина фарбувалася перед роботою.

– Знову ця чорна туш? Очі й так виразні. Навіщо собі п’ять років додаєш?

– Мені подобається.

– Олежка любить природну красу, я вже знаю. І спідниця в тебе короткувата.

– Мені тридцять два, Антоніно Петрівно.

– Отож бо. Уже час пристойно одягатися, нижче коліна.

– А ви можете хоч у ванну стукати?

– Та що я там не бачила? Я ж як краще кажу.

У суботу Марина мила підлогу, а свекруха ходила за нею з кімнати в кімнату.

– За диваном протерла?

– Протерла.

– А я вчора зазирнула – там пилу на палець. У Олега алергія, між іншим.

– Я прибираю там щотижня.

– А в наш час жінки щодня підлогу мили. Ви тепер тільки про роботу й думаєте.

– Антоніно Петрівно, я вже почула. Можна я домию?

– Та мий, мий. Я ж добра бажаю.

Марина поставила швабру, знайшла Олега і завела його до спальні.

– Зроби щось. Я більше не можу.

– Що знову сталося?

– Вона чіпляється до всього! До того, як я прибираю, як одягаюся, як фарбуюся. Навіть у ванну без стуку заходить!

Олег поклав телефон на тумбочку.

– У неї важкий характер, я знаю. Але вона нас любить.

– А ти мене чуєш?

– Чую. Потерпи трохи. Мама звикла все контролювати, інакше не вміє.

– Скільки ще терпіти?

– Вона скоро поїде. Слово честі.

Марина вже чула ці слова. І не раз.

Вона третій місяць працювала над реставрацією старовинної садиби в сусідній області. До здачі проєкту залишалося два дні. Напередодні тієї вечері свекруха лягла раніше, а Марина засіла в кабінеті на всю ніч.

Близько півночі зазирнув Олег.

– Ти знову до ранку?

– Замовник щодня надсилає правки. Треба встигнути.

– Далася тобі та садиба.

Марина відклала олівець.

– Олеже, це моє перше велике замовлення. Там ліпні стелі, кахельні печі… А парк я відновлюю за архівними кресленнями.

– Усе так складно?

– Дуже. На цих аркушах усі мої виміри й розрахунки. Якщо я зараз їх переплутаю, доведеться починати спочатку.

– Ну, сиди, генію, – позіхнув він. – Я спати.

На світанку Марина вже ледве бачила цифри. Вона залишила креслення на столі, дісталася спальні й заснула.

Прокинулася ближче до полудня. Двері кабінету були відчинені. Посеред кімнати стояла Антоніна Петрівна з ганчіркою.

Стіл був порожній. На ньому залишився тільки ноутбук.

– А де мої папери? – запитала Марина.

– Ой, прокинулася! Я тобі сюрприз хотіла зробити. Зайшла, а тут гори макулатури, олівці…

– Де креслення?

– Я склала все в пакет і віднесла до контейнера. Сміття саме забирали, я ледве встигла.

Марина вчепилася в одвірок.

– Ви викинули мою роботу?

– Та якісь каракулі там були. Тепер чисто, нічого тебе не відволікатиме.

– Це були креслення садиби! Три місяці роботи! Я маю здати проєкт післязавтра!

– Ну то роздрукуєш іще раз.

– Не роздрукую! Там розрахунки від руки, мої записи!

Свекруха махнула ганчіркою.

– Важливі документи на бланку й з печаткою. А це мотлох був. Я стараюся, прибираю, а ти на мене кричиш.

У коридорі грюкнули двері. Олег повернувся з магазину, поставив пакети й зазирнув до кабінету.

– Що тут таке?

– Твоя мама викинула мої креслення, – сказала Марина. – Усе, що було на столі.

– Мамо, навіщо?

– Я ж не знала! Там папірці якісь, усе пописане.

– Олеже, там були розрахунки. Три місяці роботи!

Він глянув на порожній стіл, потім на дружину.

– Тихо, Марино. Мама хотіла як краще. У комп’ютері ж усе збережено?

– Ні! Чернетки й розрахунки були тільки на папері. Тисячі цифр, десятки варіантів. За два дні я цього не відновлю.

– Ну, може, щось згадаєш? Ти ж у мене геній. Подзвони замовнику, поясни…

– Ти вчора бачив ці креслення. Я тобі говорила, як вони мені потрібні.

– Я пам’ятаю. Але що тепер зробиш? Не гнівайся, мама не спеціально.

Марина довго дивилася на нього.

– Звісно, – сказала вона нарешті. – Вона не спеціально.

Вона пішла до спальні й зачинила двері.

Весь день Марина намагалася відновити розрахунки. Записувала цифри, закреслювала, починала знову. Ближче до обіду Олег постукав.

– Марино, мама борщ зварила. Будеш?

– Не хочу.

– Ну хоч тарілочку. Ти ж нічого не їла.

– Олеже, дай мені спокій. Будь ласка.

Увечері вона все-таки пішла на кухню. Олег купив яловичину, і Марина поставила її на вогонь. Думками вона весь час поверталася до креслень, тому не помітила, як м’ясо пересохло.

А тоді вони сіли вечеряти.

***

– Ти з глузду з’їхала? – Олег схопився так різко, що перекинув стілець. – Мама літня людина! Їй нікуди йти!

– Вона може поїхати в готель. Або повернутися до себе: ремонт уже триває три тижні. Але тут вона більше не залишиться.

– Мариночко, та як же так… – розгублено промовила Антоніна Петрівна.

– Дві години. Час уже пішов.

Марина вийшла зі столової. Олег кинувся за нею до спальні.

– Ти розумієш, що робиш? Це моя мати! Вона мене народила, виростила!

Марина відкрила шафу, зняла з антресолей велику дорожню сумку й почала складати в неї чоловікові речі.

– Ти чого? Припини! – Олег перехопив її за руку.

Вона відсахнулася.

– Твоя мама їде. І ти їдеш із нею.

– Серйозно?

– Так.

– Через м’ясо? Через якісь папери?

– Через якісь папери? – Марина подивилася на нього. – Я приходила до тебе і просила допомогти. А ти щоразу казав: «Потерпи». Сьогодні вона викинула три місяці моєї роботи, а ти знову став на її бік.

– Я ж тебе кохаю!

– А мені набридло бути для тебе на другому місці.

– Марино, ну давай заспокоїмося. Ми ж родина. Я поговорю з мамою, вона вибачиться.

– Ти три тижні не міг із нею поговорити. А вона не вибачиться, бо вважає, що має рацію. Ти теж так вважаєш.

– Це неправда.

– Тоді чому ти досі називаєш мою роботу «якимись паперами»?

Олег відвів очі.

Марина застебнула сумку.

– Це моя квартира. Я хочу сама вирішувати, де стоятимуть мої кухлі. І хочу бути певною, що ніхто не викине мою роботу.

– Ти отак усе перекреслиш? Сім років?

Її рука затрималася на ручці сумки.

– Я просила тебе, Олеже. Не один раз.

Вона поставила сумку біля порога й повернулася на кухню по воду. Антоніна Петрівна все ще сиділа за столом.

– Я ж краще хотіла, – тихо сказала вона.

Марина випила склянку води.

– Я знаю. Ви завжди хочете як краще.

За годину Олег виніс валізи в коридор.

– Ходімо, мамо. Таксі вже внизу.

– Синку, а сервіз?

– Завтра заберемо, – буркнув він.

Двері зачинилися.

У квартирі стало тихо. Марина стояла посеред кухні й слухала, як від’їжджає ліфт. Завтра доведеться телефонувати замовнику, просити відстрочку, пояснювати. А ще – розбиратися з розлученням.

Вона видихнула і заплакала.

Плакала довго, доки у вікнах навпроти не згасло світло. Потім умилася холодною водою, повернула кухлі на нижню полицю і налила собі чаю в улюблений.

З кухлем у руках Марина сіла за ноутбук і відкрила новий документ.

– Ну що, – сказала вона в тиші. – Почнемо спочатку.

Їй було страшно. Але разом зі страхом прийшло полегшення: у власному домі вона нарешті могла жити так, як хочеться їй.

Залишити коментар