– М’ясо пересушене, – Антоніна Петрівна відклала виделку. – Яловичина повинна танути в роті, а в тебе підошва.
Марина мовчки дивилася у свою тарілку.
– Мариночко, я ж пояснювала: вогонь треба менший. І спецій навіщо стільки? Ти чоловікові виразку хочеш заробити?
– Мамо, та нормальне м’ясо, – пробурмотів Олег.
– Нормальне? Ти на нього подивися! Мені шматок у горло не лізе.
Свекруха зітхнула і посунула тарілку.
– Моя мама, царство їй небесне, сказала б, що таку вечерю можна подати, тільки коли сім’ю не поважаєш. Чому ти старших не слухаєш, Мариночко? Я ж добра тобі бажаю.
У Марини затремтіли пальці. Три тижні вона ковтала образи. А сьогодні цілий день намагалася врятувати свою роботу і ледь трималася на ногах.
– Ти чого мовчиш? – Олег штовхнув її ліктем. – Скажи мамі дякую за пораду.
Марина підвела очі.
– Зараз скажу.
Вона встала, обійшла стіл, узяла тарілку свекрухи й перевернула її над відром для сміття.
– Якщо неїстівне, можете не їсти. А тепер збирайте речі. У вас є дві години, щоб поїхати з моєї квартири.
***
Три тижні тому, суботнього ранку, Марина повернулася з пробіжки й пішла в душ. Коли вийшла з ванної, Олег саме закінчував телефонну розмову.
– Звісно, мамо, які проблеми! У нас же є вільна кімната. Так, кабінет, але ми його на якийсь час звільнимо. Два тижні – це взагалі нісенітниця. Добре, я передам.
Він поклав телефон і обернувся до дружини.
– Мама приїжджає! У неї ремонт, поживе в нас пару тижнів.
– Що?
– Ну, робітники, пилюка… Їй там зараз не залишитися.
– Олеже, а мене ти чому не запитав?
– Це ж моя мама.
– Я знаю. Але я не хочу, щоб вона жила з нами. І в кабінеті мої робочі матеріали.
– Ми ж не звірі, Марино. Допоможемо рідній людині. Вона ще й по господарству допомагатиме.
– Мені не потрібна допомога по господарству.
Олег обійняв її за плечі.
– Ну будь ласка. Заради мене.
Марина подивилася на нього й зітхнула.
– Два тижні. І ні дня більше.
– Обіцяю.
У понеділок увечері до під’їзду під’їхало таксі. Водій дістав три великі валізи й дві коробки.
– Це все на два тижні? – не стрималася Марина.
– Ой, там дрібниці! – Антоніна Петрівна поцілувала її в щоку. – Який у вас чистий під’їзд! А ліфт новий? Оце я розумію, комфорт.
У квартирі вона неквапом обійшла кімнати, затрималася біля кухонного гарнітура.
– Пристойно, – сказала нарешті. – Тільки стіни я б зробила світліші. Така тепла гама на психіку тисне.
– Нас усе влаштовує.
– Це поки що, дитинко. Нічого, я вам допоможу все до ладу довести.
Олег переніс Маринині креслення зі столу в кабінеті на полицю і розклав для матері диван. Удень Марина ще могла там працювати, але тепер мусила підлаштовуватися під свекруху.
Наступного вечора Марина повернулася з роботи й не впізнала кухню. Її керамічні кухлі стояли на верхній полиці, а на нижній красувався сервіз із великими червоними трояндами.
– Антоніно Петрівно, навіщо ви переставили мої кухлі?
– Так набагато зручніше.
– Кому? Я до них не дістаю.
– Та там же навшпиньки стати треба! І пательні твої я прибрала. Тефлон – отрута. Я свою привезла, чавунну, ще від бабусі.
– Мені зручніше на моїх.
– Зручніше їй! Потім зі шлунком намучишся, згадаєш мої слова.
Тієї ночі Марина повернулася до чоловіка.
– Твоя мама переставила всю кухню. Навіть не запитала.
– Марино, не драматизуй, – Олег не відірвався від телефону. – Вона від щирого серця намагається.
– А мені не подобається, коли в моїх шафах господарюють.
– Потерпи. Скоро поїде, повернеш усе назад. Давай спати, завтра важкий день.
Минув тиждень. Потім другий.
Одного ранку Марина запитала за сніданком:
– Антоніно Петрівно, як там ваш ремонт?
– Ой, не питай. Робітники тільки шпалери почали обдирати. Стіни криві, там роботи ще на місяць.
– На місяць? Ви ж збиралися на два тижні.
– Ну, може, трохи довше вийде. Ви ж мене не виженете?
Олег глянув на дружину поверх маминої голови. Марина промовчала.
Свекруха тим часом дедалі впевненіше почувалася в квартирі. Щоранку заходила без стуку у ванну, де Марина фарбувалася перед роботою.
– Знову ця чорна туш? Очі й так виразні. Навіщо собі п’ять років додаєш?
– Мені подобається.
– Олежка любить природну красу, я вже знаю. І спідниця в тебе короткувата.
– Мені тридцять два, Антоніно Петрівно.
– Отож бо. Уже час пристойно одягатися, нижче коліна.
– А ви можете хоч у ванну стукати?
– Та що я там не бачила? Я ж як краще кажу.
У суботу Марина мила підлогу, а свекруха ходила за нею з кімнати в кімнату.
– За диваном протерла?
– Протерла.
– А я вчора зазирнула – там пилу на палець. У Олега алергія, між іншим.
– Я прибираю там щотижня.
– А в наш час жінки щодня підлогу мили. Ви тепер тільки про роботу й думаєте.
– Антоніно Петрівно, я вже почула. Можна я домию?
– Та мий, мий. Я ж добра бажаю.
Марина поставила швабру, знайшла Олега і завела його до спальні.
– Зроби щось. Я більше не можу.
– Що знову сталося?
– Вона чіпляється до всього! До того, як я прибираю, як одягаюся, як фарбуюся. Навіть у ванну без стуку заходить!
Олег поклав телефон на тумбочку.
– У неї важкий характер, я знаю. Але вона нас любить.
– А ти мене чуєш?
– Чую. Потерпи трохи. Мама звикла все контролювати, інакше не вміє.
– Скільки ще терпіти?
– Вона скоро поїде. Слово честі.
Марина вже чула ці слова. І не раз.
Вона третій місяць працювала над реставрацією старовинної садиби в сусідній області. До здачі проєкту залишалося два дні. Напередодні тієї вечері свекруха лягла раніше, а Марина засіла в кабінеті на всю ніч.
Близько півночі зазирнув Олег.
– Ти знову до ранку?
– Замовник щодня надсилає правки. Треба встигнути.
– Далася тобі та садиба.
Марина відклала олівець.
– Олеже, це моє перше велике замовлення. Там ліпні стелі, кахельні печі… А парк я відновлюю за архівними кресленнями.
– Усе так складно?
– Дуже. На цих аркушах усі мої виміри й розрахунки. Якщо я зараз їх переплутаю, доведеться починати спочатку.
– Ну, сиди, генію, – позіхнув він. – Я спати.
На світанку Марина вже ледве бачила цифри. Вона залишила креслення на столі, дісталася спальні й заснула.
Прокинулася ближче до полудня. Двері кабінету були відчинені. Посеред кімнати стояла Антоніна Петрівна з ганчіркою.
Стіл був порожній. На ньому залишився тільки ноутбук.
– А де мої папери? – запитала Марина.
– Ой, прокинулася! Я тобі сюрприз хотіла зробити. Зайшла, а тут гори макулатури, олівці…
– Де креслення?
– Я склала все в пакет і віднесла до контейнера. Сміття саме забирали, я ледве встигла.
Марина вчепилася в одвірок.
– Ви викинули мою роботу?
– Та якісь каракулі там були. Тепер чисто, нічого тебе не відволікатиме.
– Це були креслення садиби! Три місяці роботи! Я маю здати проєкт післязавтра!
– Ну то роздрукуєш іще раз.
– Не роздрукую! Там розрахунки від руки, мої записи!
Свекруха махнула ганчіркою.
– Важливі документи на бланку й з печаткою. А це мотлох був. Я стараюся, прибираю, а ти на мене кричиш.
У коридорі грюкнули двері. Олег повернувся з магазину, поставив пакети й зазирнув до кабінету.
– Що тут таке?
– Твоя мама викинула мої креслення, – сказала Марина. – Усе, що було на столі.
– Мамо, навіщо?
– Я ж не знала! Там папірці якісь, усе пописане.
– Олеже, там були розрахунки. Три місяці роботи!
Він глянув на порожній стіл, потім на дружину.
– Тихо, Марино. Мама хотіла як краще. У комп’ютері ж усе збережено?
– Ні! Чернетки й розрахунки були тільки на папері. Тисячі цифр, десятки варіантів. За два дні я цього не відновлю.
– Ну, може, щось згадаєш? Ти ж у мене геній. Подзвони замовнику, поясни…
– Ти вчора бачив ці креслення. Я тобі говорила, як вони мені потрібні.
– Я пам’ятаю. Але що тепер зробиш? Не гнівайся, мама не спеціально.
Марина довго дивилася на нього.
– Звісно, – сказала вона нарешті. – Вона не спеціально.
Вона пішла до спальні й зачинила двері.
Весь день Марина намагалася відновити розрахунки. Записувала цифри, закреслювала, починала знову. Ближче до обіду Олег постукав.
– Марино, мама борщ зварила. Будеш?
– Не хочу.
– Ну хоч тарілочку. Ти ж нічого не їла.
– Олеже, дай мені спокій. Будь ласка.
Увечері вона все-таки пішла на кухню. Олег купив яловичину, і Марина поставила її на вогонь. Думками вона весь час поверталася до креслень, тому не помітила, як м’ясо пересохло.
А тоді вони сіли вечеряти.
***
– Ти з глузду з’їхала? – Олег схопився так різко, що перекинув стілець. – Мама літня людина! Їй нікуди йти!
– Вона може поїхати в готель. Або повернутися до себе: ремонт уже триває три тижні. Але тут вона більше не залишиться.
– Мариночко, та як же так… – розгублено промовила Антоніна Петрівна.
– Дві години. Час уже пішов.
Марина вийшла зі столової. Олег кинувся за нею до спальні.
– Ти розумієш, що робиш? Це моя мати! Вона мене народила, виростила!
Марина відкрила шафу, зняла з антресолей велику дорожню сумку й почала складати в неї чоловікові речі.
– Ти чого? Припини! – Олег перехопив її за руку.
Вона відсахнулася.
– Твоя мама їде. І ти їдеш із нею.
– Серйозно?
– Так.
– Через м’ясо? Через якісь папери?
– Через якісь папери? – Марина подивилася на нього. – Я приходила до тебе і просила допомогти. А ти щоразу казав: «Потерпи». Сьогодні вона викинула три місяці моєї роботи, а ти знову став на її бік.
– Я ж тебе кохаю!
– А мені набридло бути для тебе на другому місці.
– Марино, ну давай заспокоїмося. Ми ж родина. Я поговорю з мамою, вона вибачиться.
– Ти три тижні не міг із нею поговорити. А вона не вибачиться, бо вважає, що має рацію. Ти теж так вважаєш.
– Це неправда.
– Тоді чому ти досі називаєш мою роботу «якимись паперами»?
Олег відвів очі.
Марина застебнула сумку.
– Це моя квартира. Я хочу сама вирішувати, де стоятимуть мої кухлі. І хочу бути певною, що ніхто не викине мою роботу.
– Ти отак усе перекреслиш? Сім років?
Її рука затрималася на ручці сумки.
– Я просила тебе, Олеже. Не один раз.
Вона поставила сумку біля порога й повернулася на кухню по воду. Антоніна Петрівна все ще сиділа за столом.
– Я ж краще хотіла, – тихо сказала вона.
Марина випила склянку води.
– Я знаю. Ви завжди хочете як краще.
За годину Олег виніс валізи в коридор.
– Ходімо, мамо. Таксі вже внизу.
– Синку, а сервіз?
– Завтра заберемо, – буркнув він.
Двері зачинилися.
У квартирі стало тихо. Марина стояла посеред кухні й слухала, як від’їжджає ліфт. Завтра доведеться телефонувати замовнику, просити відстрочку, пояснювати. А ще – розбиратися з розлученням.
Вона видихнула і заплакала.
Плакала довго, доки у вікнах навпроти не згасло світло. Потім умилася холодною водою, повернула кухлі на нижню полицю і налила собі чаю в улюблений.
З кухлем у руках Марина сіла за ноутбук і відкрила новий документ.
– Ну що, – сказала вона в тиші. – Почнемо спочатку.
Їй було страшно. Але разом зі страхом прийшло полегшення: у власному домі вона нарешті могла жити так, як хочеться їй.