— Брате! Марино! Ну гляньте, яка я!
Лариса крутнулася перед дзеркалом і провела долонею по темному хутру.
— Норка. Справжня. Ну як?
— Королева! — Борис задоволено всміхнувся. — Повернися ще. От тепер зовсім інша річ, не та твоя затерта куртка.
Марина стояла біля дверей із сумкою на плечі й ніяк не могла розв’язати шнурок. Після дванадцяти годин на ногах пальці погано слухалися.
— Гарна, Ларисо. Тобі личить.
— Ти хоч подивись нормально! — засміялася зовиця. — Я її вдягнула в магазині й одразу зрозуміла: без неї не піду.
— Я подивилася. Справді гарна.
— Марино, ти чого така кисла? — озвався Борис.
Вона нарешті скинула кросівок.
— Я не кисла. Я втомлена. Це різні речі.
— Ну то йди сядь, — легко кинув він і знову повернувся до сестри. — А комір який! Тепло буде?
— Ще б пак! Про себе теж треба дбати.
Марина промовчала. Їй зараз хотілося лише помити руки, випити чаю й витягнути ноги.
На кухні вона поставила сумку на стілець, відкрутила кран. Потім потягнула дверцята під мийкою, щоб викинути паперовий рушник.
Хруснуло.
Верхня петля вирвалася з розмоклого ДСП. Марина ледве встигла відсмикнути ногу.
— Та скільки ж можна…
— Знову? — Борис зазирнув на кухню, надкушуючи яблуко. — Не чіпай. Знайду довший шуруп, прикручу.
— Уже не треба. Завтра майстер приїде.
Він перестав жувати.
— Який майстер?
Марина повільно повернулася.
— Борисе. Замірник. На кухню. Ми ж учора про це говорили.
— А… той.
— Так, той. Треба сьогодні передплату переказати. Сядемо після вечері, перевіримо реквізити.
Борис глянув повз неї, у коридор.
Лариса стояла на порозі, тримаючи в руках пакет.
— Марино, — почав він, — тут трохи змінилися обставини.
— Які?
— Майстра поки скасуй.
Вона навіть не одразу зрозуміла.
— Навіщо?
— Бо зараз не до кухні.
— А до чого зараз?
— Не починай із порога.
Марина витерла руки й поклала рушник біля мийки.
— Я поставила звичайне запитання.
— Грошей зараз немає, — різко відповів Борис. — Я зняв.
Кілька секунд було чути лише воду, що тоненькою цівкою стікала з нещільно закритого крана.
— Скільки?
Борис мовчав.
— Борисе. Скільки ти зняв?
— Майже все.
У передпокої зашурхотів пакет.
— Я, мабуть, побіжу, — швидко сказала Лариса. — Мене вже чекають. Дякую за чай, рідненькі!
Марина подивилася на неї.
Лариса опустила очі, поправила комір і вислизнула за двері.
Замок клацнув.
Марина дістала телефон. Відкрила банківський застосунок, натиснула на накопичувальний рахунок.
Три тисячі гривень.
Вона оновила сторінку. Нічого не змінилося.
— На шубу? — запитала тихо.
— Я їй позичив.
— Ти віддав гроші на нашу кухню Ларисі на шубу?
— Не віддав, а позичив. Не перекручуй.
— Коли?
— Сьогодні.
Марина поклала телефон на стіл.
— І ти дивився, як вона тут переді мною крутиться… І казав, яка вона королева?
— А що я мав казати? Їй пасує.
Марина коротко засміялася й притиснула долоню до рота. Сміх вийшов зовсім не веселий.
— Господи, Борисе…
— Ну почалося! У нас спільний бюджет чи ні?
— Спільний. Тому ти мав зі мною поговорити.
— Я не можу рідній сестрі допомогти?
— Можеш. Своїми грошима.
— Знову твої, мої… Ми родина!
— А я хто?
Він насупився.
— Не говори дурниць.
— Ні, ти скажи. Хто я в цій родині, якщо про мої пів року роботи можна навіть не згадати, коли сестрі шуба сподобалася?
Борис кинув недогризок у відро.
— Вона поверне.
— Коли?
— Як улаштується.
— Куди?
— Вона шукає!
Марина відсунула стілець і сіла. Ноги тремтіли.
— Вона й тоді шукала, коли ми їй курси дизайну оплачували. Пам’ятаєш? Замість нашої відпустки.
— То була перспективна справа.
— А манікюрний стіл? Лампа, інструменти? Де все це?
— На балконі в неї. До чого тут…
— До того, що я вже чула: «Вона поверне». Двічі.
Борис нетерпляче провів рукою по волоссю.
— Ну не склалося в людини. Буває. Їй і так важко.
Марина підняла на нього очі.
— А мені?
— Що тобі?
— Мені важко буває?
— Звісно. Усім важко.
— Тоді чому ти жодного разу не сказав: «Марино, не бери ще одну зміну, відпочинь»?
— Ти сама їх брала!
Вона кивнула. Раз. Другий.
— Сама.
— Я тебе не змушував.
— Ні. Ти тільки питав, чи встигнемо до зими поставити кухню. І вибирав, які фасади кращі. Пам’ятаєш, сірі тобі не сподобалися? Ти сказав: «Давай світлі, буде затишніше».
Борис відвів погляд.
— Ну, вибирав. І що тепер?
— А тепер виявляється, що я сама собі все вигадала.
— Та поставимо ми ту кухню! Пізніше!
— Коли?
— Коли гроші будуть!
— Коли я знову їх зароблю?
Він роздратовано видихнув.
— Через якісь шафки такий скандал…
Марина глянула на перекошені дверцята.
— Мені не потрібен був палац, Борисе. Я хотіла прийти додому й не ловити ногами ці дошки. Поставити чашку на рівну стільницю. Невже це так багато?
— І через це я мав сестрі відмовити?
— Так.
Він аж випростався.
— Тобі легко казати.
— А ти спробуй. Скажи: «Ларисо, ми збирали на кухню. Ці гроші я тобі дати не можу».
— Вона на співбесіди ходить! Їй треба пристойно виглядати.
— У норковій шубі?
— Зустрічають по одягу.
Марина опустила погляд на свою кофту з витягнутими манжетами.
— А мене в поліклініці, мабуть, не зустрічають. Мені можна в чому завгодно.
— Не чіпляйся до слів.
— Я не до слів чіпляюся. Я намагаюся зрозуміти, чому їй не можна відмовити, а мені — можна. Навіть не запитавши.
— Бо ти розумна людина! Мала б зрозуміти!
Марина помовчала.
— От воно що.
— Що знову?
— На неї тиснути не можна. Вона образиться. А я зрозумію.
Борис ударив долонею по столу.
— Та годі вже! Прикручу я ті дверцята! Ще послужать!
Марина здригнулася від удару. Потім повільно підвелася.
— Прикрути.
Він розгубився від її тону.
— Ну от. Я ж кажу, немає проблеми.
— У тебе — немає.
Вона вийшла з кухні.
За хвилину Борис почув, як відсунулися двері шафи.
— Ти що робиш?
Марина стягнула з верхньої полиці дорожню сумку.
— Збираю речі.
— Куди?
— Хочу на кілька днів поїхати. У Карпати.
— Ти серйозно?
— Дуже.
Вона поклала на ліжко светр, теплі шкарпетки, зміну білизни. Сіла поруч і взяла телефон.
— Ти зараз демонстративно поїдеш до матері, так?
— Ні. Шукаю житло в горах.
— Марино, перестань.
Вона натиснула кнопку бронювання й лише тоді глянула на нього.
— Я пів року кажу собі: ще трохи, ще одну зміну, ще одні вихідні. Усе. Більше не хочу.
— На які гроші ти зібралася?
— Мені прийшла квартальна премія. Я не встигла переказати.
Борис завмер.
— То в тебе є гроші?
— Є.
— А чого ж ти мені голову морочила? Можна було частину майстру…
— Ні.
Він розгублено замовк.
— Я ці гроші відкладала на техніку, — сказала Марина. — Тепер витрачу на відпочинок.
— А жити ми на що будемо до зарплати?
Вона подивилася на нього так уважно, що він відступив на крок.
— Ти про це подумав, коли знімав гроші?
— Я знав, що якось викрутимося.
— Ні, Борисе. Ти знав, що викручуся я.
Він махнув рукою.
— Почалися красиві слова…
Марина застебнула сумку.
— Я сьогодні переночую біля вокзалу. Потяг рано, не хочу вранці бігти.
— Тобто ти мене ще й самого кидаєш?
— На кілька днів.
— А вечеря? Мені завтра на роботу!
Вона на мить заплющила очі.
— Мені сьогодні теж треба було на роботу. На дванадцять годин. Я прийшла — ти навіть не запитав, чи я їла.
Борис відкрив рота, але нічого не відповів.
Марина вдягнула куртку, перевірила документи.
Він став біля дверей.
— Я проти цієї поїздки.
— Я почула. Відійди, будь ласка.
— Ти тільки про себе думаєш.
— Сьогодні — так.
Вони кілька секунд дивилися одне на одного. Потім Борис відступив.
— Егоїстка.
Вона взяла сумку.
З кухні долинув гуркіт: Борис зачепив ногою перекошені дверцята, і ті остаточно впали.
Марина не повернулася.
Наступного дня, вже в Карпатах, вона сиділа на терасі маленького котеджу, обхопивши долонями гарячу чашку. Телефон задзвонив, коли вона тільки зробила перший ковток.
— Ти де? — без привітання запитав Борис.
— У горах.
— Ти справді поїхала?
— Я ж сказала.
— Я думав, ти просто… Ну, охолонеш.
— Я й охолоджуюсь. Тут сніг.
Він не оцінив жарту.
— Марино, мені не до сміху. Я вранці встав — нічого не готове. Сорочки де?
— На середній полиці.
— А сніданок?
— У холодильнику яйця. Хліб у хлібниці.
— Ти знущаєшся?
— Ні. Відповідаю на твої запитання.
У слухавці щось загриміло.
— Я з Ларисою говорив. Вона, між іншим, переживає.
— За що саме?
— Що ми посварилися. Каже, пиріжків принесе.
Марина поставила чашку на стіл.
— Нехай краще скаже, коли поверне гроші.
— Ну почалося… Людина хоче по-доброму!
— Пиріжки грошей на рахунок не повернуть.
— Я не збираюся вимагати з неї борг наступного дня!
— А з мене вимагати сніданок наступного ранку — нормально?
Борис засопів.
— Ти все перевертаєш.
— Ні. Просто тепер відповідаю.
Він помовчав, а тоді заговорив уже іншим тоном:
— Гаразд. Де квитанції? За світло повідомлення прийшло, треба платити.
— У синій папці. Верхня шухляда комода.
— Знайду. Слухай… Ти тільки одразу не заводься.
Марина прибрала руку від чашки.
— Що?
— Ларисі завтра на співбесіду. Серйозна компанія. Треба сьогодні привести себе до ладу.
Вона мовчала.
— Манікюр, брови… Ну, ти ж жінка, розумієш. Вона просить п’ять тисяч до понеділка.
— У кого?
— У мене. Але в мене зараз немає.
— Борисе…
— Дослухай. У тумбочці твоя додаткова картка лежить. Я візьму, зніму, а потім розрахуємося. Добре?
Марина глянула на гори. Десь унизу загавкав собака, на сусідній терасі хтось засміявся.
— Ти справді зараз це запитав?
— А що такого? Вона ж не гуляти просить.
— Учора ти віддав їй наші заощадження.
— Позичив!
— А сьогодні хочеш узяти ще й мою премію.
— Тобі що, шкода п’ять тисяч для родини?
Марина вдихнула, але відповідати одразу не стала.
— Своїми грошима ти можеш розпоряджатися сам, — нарешті сказала вона. — Мої не чіпай.
— Та ми ж…
— Я зараз закінчу розмову.
— Марино, почекай…
Вона натиснула відбій.
Кілька секунд дивилася на телефон, потім відкрила банківський застосунок. Знайшла додаткову картку, що залишилася вдома.
«Заблокувати?»
— Так, — сказала вголос.
Підтвердила й перевела телефон у режим польоту.
Того дня вона вперше допила чай гарячим.
Борис тим часом уже стояв у спальні біля тумбочки.
— Не чіпай, не чіпай… — пробурмотів він, дістаючи картку. — Повернеться, поговоримо нормально.
Біля банкомата була невелика черга. Телефон раз у раз світився повідомленнями Лариси.
«Борю, ти переказав?»
«Мені ще таксі викликати».
«Майстер чекати не буде».
Коли підійшла його черга, він уставив картку, набрав звичний пін-код.
«Операцію відхилено. Картку заблоковано».
Борис спробував ще раз.
Те саме.
— Чоловіче, ви закінчили? — запитали позаду.
— Зараз…
Він забрав картку й відійшов убік. Набрав Марину. Поза зоною.
Тут-таки подзвонила сестра.
— Борюсику, ну що там? Я вже вдягнена!
— Не виходить.
— Що не виходить?
— Картка заблокована.
— То з іншої перекинь.
Борис потер лоба.
— Ларисо, немає з іншої. Я ж тобі сказав, що грошей до зарплати немає.
— А що мені тепер робити?
Він озирнувся на банкомат.
— Може, в тебе щось залишилося? З тих, на шубу?
— Ти жартуєш? Я ще свої докладала!
— Ну хоч трохи…
— Борю, у мене завтра співбесіда! Я не можу прийти абияк. Позич у когось. Ти ж завжди вмів усе владнати.
Він довго мовчав.
— Борю, ти мене чуєш?
— Чую. Спробую.
Борис рушив до зупинки й почав гортати контакти колег. Чомусь саме зараз йому пригадалося Маринине обличчя над телефоном. І те, як вона двічі запитала: «Скільки?»
Увечері в колибі Марина познайомилася з Оксаною зі Львова. Та сіла навпроти з тарілкою баношу й кивнула на Маринину порцію:
— Їжте, бо охолоне.
— Звичка, — усміхнулася Марина.
— Яка?
— Спочатку всіх нагодувати, усе доробити. Потім уже самій.
— А тут кого годувати? Мене вже нагодували.
Марина засміялася.
— І правда.
Вони розговорилися. Про роботу, дорогу, сніг. Коли Оксана запитала, чи надовго вона приїхала, Марина раптом відчула, як до горла підступає клубок.
— Не знаю. На кілька днів. Я взагалі вчора не збиралася нікуди.
Оксана відклала виделку.
— Щось сталося?
— Я на кухню збирала, — сказала Марина й сама здивувалася, як безпорадно це прозвучало. — Господи, зараз розповім — і здаватиметься, що через меблі втекла.
— Розповідайте. Я послухаю.
Марина говорила уривками. Про підробітки. Про шубу. Про чоловікове «сама брала зміни».
— Найгірше навіть не те, що грошей немає, — сказала вона. — Він бачив, як я приходжу. Як засинаю сидячи. І все одно взяв їх. Навіть не подзвонив.
Оксана тихо кивнула.
— А тепер ви тут. Можете трохи перепочити.
— Можу, — погодилася Марина. І раптом витерла щоку. — Знаєте, а мені соромно.
— За що?
— Що я сиджу, їм гаряче. Нікуди не поспішаю. А вдома…
Вона замовкла.
— Що вдома? — обережно запитала Оксана.
Марина подивилася на свою тарілку.
— Дорослий чоловік. Холодильник. Плита.
— От і добре.
Марина всміхнулася крізь сльози й нарешті взяла виделку.
Наступні дні вона гуляла, мерзла, грілася, спала без будильника. Якось уранці прокинулася й ще довго лежала, чекаючи знайомого поштовху: вставай, запізнишся, треба.
А потім повернулася на інший бік.
Телефон вмикала ненадовго — повідомити матері, що все гаразд, перевірити робочі повідомлення. Розмовляти з Борисом поки не хотілося. Вона написала, коли повернеться, і знову прибрала телефон.
У неділю ввечері Марина відімкнула двері квартири.
З кухні долинув голос Лариси:
— Я йому так і сказала: у вас вимоги не відповідають оплаті…
Марина поставила сумку біля шафи.
На столі стояли тарілки з-під пельменів, батон і пляшка газованої води. Борис сидів у пом’ятій сорочці. Лариса тримала чашку обома руками.
Дверцята лежали в кутку. Відро стояло посеред проходу.
— Добрий вечір, — сказала Марина.
Борис різко випростався.
— Приїхала нарешті!
— Так.
— Могла б хоч подзвонити нормально.
— Я написала, коли буду.
— Написала вона… Я тут хвилювався.
Марина зняла шарф і повісила на спинку стільця.
— Я відпочивала. Зі мною все гаразд.
Лариса натягнуто всміхнулася.
— Ну, вигляд маєш добрий.
— Дякую. Як співбесіда?
— Я відмовилася.
— Чому?
— Не моє. Там узагалі не розуміють, як із людьми розмовляти. Я зараз інші варіанти дивлюся.
Марина кивнула й налила в чайник води.
— Марино, нам поговорити треба, — почав Борис.
— Слухаю.
— Навіщо ти картку заблокувала?
— Щоб ти не знімав мої гроші без дозволу.
— Я ж тобі подзвонив!
— А я сказала не чіпати.
Лариса поставила чашку.
— Ви можете при мені це не обговорювати?
Марина повернулася до неї.
— Можемо. Але гроші з моєї картки збиралися знімати для тебе.
— Я просила позичити!
— Тоді Борис і позичатиме. Зі своїх.
— Та що ти заладила: свої, мої! — не витримав чоловік. — Я перед людьми червонів біля банкомата!
Марина стиснула ручку чайника.
— А я перед майстром вибачалася. За скасоване замовлення. Сказала, що обставини змінилися. Не стала пояснювати, що чоловік без мене купив сестрі шубу.
На кухні стихло.
Борис відкашлявся.
— Гаразд. Проїхали. Комуналку треба оплатити. І я на роботі позичив, доведеться віддавати.
— Комуналку завтра оплачу. Половину.
Він підняв голову.
— Яку половину?
— Мою. Другу оплатиш ти.
— А борг?
— Ти його брав. Ти й повертатимеш.
Лариса нервово смикнула рукав светра.
— Ну це вже дріб’язковість якась.
Марина подивилася на неї.
— Для тебе це дріб’язок. А я за ці гроші працювала у вихідні.
— Тебе ж ніхто…
— Не змушував, — закінчила Марина. — Я вже чула.
Борис підвівся.
— То що ти пропонуєш? Кожному свій холодильник купити?
— Не перекручуй. За житло й продукти платимо навпіл. Особисті витрати — кожен сам. Великі спільні покупки обговорюємо заздалегідь.
— У нас завжди був спільний бюджет!
— Був. І я тобі довіряла.
Він замовк.
Марина говорила вже тихіше:
— Я не перевіряла рахунок щовечора. Не ховала від тебе картки. Мені й на думку не спадало, що треба. А ти знав, для чого ті гроші. Знав до копійки.
— Я ж не собі…
— Я знаю. Ларисі. Тільки легше мені від цього не стало.
Лариса різко відсунула стілець.
— Досить. Я не збираюся тут сидіти винною. Борю, проведи мене.
Борис не ворухнувся.
— Борю?
— Я зараз, — невпевнено сказав він.
Лариса схопила шубу зі спинки сусіднього стільця.
— Не треба. Сама дійду. У цьому домі вже допомогти рідній людині не можна без попрікання.
Марина нічого не відповіла.
— А гроші я поверну, — кинула зовиця вже з коридору. — Щоб ви знали!
— Добре, — озвалася Марина. — Напиши, будь ласка, коли.
У відповідь грюкнули двері.
Чайник закипів. Марина вимкнула його, дістала чашку.
Борис ще стояв біля столу.
— Ти дуже змінилася.
Вона насипала чай.
— Я відпочила.
— Я не про це.
— Знаю.
Він сів, потер обличчя долонями.
— І що тепер? Житимемо, як сусіди?
Марина сперлася на край стільниці.
— Я не хочу жити як сусіди.
Борис глянув на неї.
— Ну то…
— Але й так, як раніше, не хочу.
Він знову опустив очі.
— Я ж думав, ти зрозумієш.
— Я зрозуміла, Борисе. Тепер хочу, щоб ти зрозумів мене.
— І що мені робити?
Вона помовчала, добираючи слова.
— Не вирішувати за мене, від чого я можу відмовитися. Не обіцяти комусь мої гроші. Не називати дурницею те, заради чого я працюю.
Борис дивився на крихти біля своєї тарілки.
— А кухня?
Марина зітхнула.
— Кухню я досі хочу. Тільки більше не збиратиму на неї сама без вихідних.
Він повільно кивнув.
Якийсь час вони мовчали. Потім Борис підвівся, зібрав зі столу тарілки й відніс до мийки.
Погляд упав на дверцята в кутку.
— Ти обережно тут ходи, — сказав він. — Петля стирчить.
— Я бачу.
Він постояв, підняв дверцята й перевернув, роздивляючись розкришене кріплення.
— Звичайний шуруп уже не втримає, — пробурмотів.
— Я тобі казала.
Цього разу він не заперечив. Пішов у коридор по інструменти.
Марина сіла за стіл і обхопила чашку долонями. Попереду ще було багато неприємних розмов, неоплачені рахунки й гроші, яких ніхто не поспішав повертати.
Але, почувши з коридору: «Де в нас викрутка?», вона вже не схопилася шукати.
— У ящику з інструментами, Борисе.
Він знайшов сам.
А як би ви вчинили на місці Марини: поїхали б відпочити й розділили бюджет чи шукали б іншого компромісу?