Сергій Іванович і сам собі не міг пояснити, чого він так не злюбив невістку

Сергій Іванович і сам не міг путтям пояснити, чим йому не догодила невістка.

Хоча ні, міг. Син у них із дружиною народився пізно, коли Сергію Івановичу було вже тридцять п’ять. Юрка пестили, вчили, допомогли на хорошу роботу влаштувати. А потім він привів додому Настю.

Маленька, вертлява, із селища. На ринку картоплею торгувала.

— І де ти її знайшов? — запитав тоді Сергій Іванович.

— На ринку, тату. Картоплю купував.

— Дуже смішно.

— А що такого? Хороша вона.

— Інших дівчат, значить, немає?

Юрко образився, але від Насті не відступив. Незабаром вони одружилися.

Мати Юри теж не була в захваті від невістки, проте зайвого не говорила. А коли народилися онуки, допомагала з ними.

— Ти хоч радів би, — дорікала вона чоловікові. — Двоє хлопчиків у нас, гарненькі, здорові.

— Авжеж. Спочатку одним животом Юрка прив’язала, а через два роки й другого народила.

— Сергію, ти себе чуєш? Це ж наші онуки!

— Та чую я, чую.

Онуків він бачив нечасто. Багато працював, а вдома хотів тиші, а не дитячого галасу.

Коли молоді взяли іпотеку на трикімнатну квартиру, Сергій Іванович аж за голову схопився.

— Вам двокімнатної мало було?

— Нас четверо, тату, — відповів Юра. — Хлопцям потрібна своя кімната.

— Ярмо собі на шию повісили! Це Настя тебе підбила?

— Ми разом вирішили.

Але батько не сумнівався: сам Юрко до такого не додумався б.

Тому, коли через десять років син розлучився, Сергій Іванович не здивувався. Нарешті одумався!

Юра переїхав до нього. Дружина Сергія Івановича померла два роки тому, і чоловік жив сам.

Якось увечері син сів навпроти батька й потер долоні.

— Тату, квартиру нашу доведеться продавати.

— І правильно. Не жити ж вам разом після розлучення.

— Настя сама іпотеку не потягне. А я там не живу, навіщо мені платити?

— Ну то продавайте. В чому проблема?

— У дітей там частки. Для продажу їм треба інше житло надати, інакше опіка не дозволить.

— Купіть щось. Після банку ж гроші залишаться?

— Залишиться близько мільйона. Але в нас борги…

— Які ще борги?

— Та не в цьому річ. Тату, ти допоможеш чи ні?

— Чим? Я пенсіонер, великих грошей у мене немає.

— Грошей не треба! Виділиш хлопцям частки у своїй квартирі. Невеликі, метра по два з половиною кожному. А ми тобі заплатимо.

— Боюся навіть уявити скільки, — буркнув батько.

— Ну, тату… Безвихідь у нас.

Сергій Іванович помовчав.

— Гаразд. Умовив.

Як не допомогти синові? Та й житимуть тепер удвох, буде з ким словом перекинутися.

У деталі продажу він не вникав. Гроші, які йому дали, поклав на рахунок. Про всяк випадок.

Тільки жити із сином виявилося не так весело, як він уявляв. Юра то на роботі затримувався, то з друзями зустрічався. Здається, і дівчина в нього з’явилася.

Зате до квартири почав навідуватися старший онук, Славко.

— Діду, можна я тут уроки зроблю? — запитав він якось після школи.

— А вдома не робиться?

— Мама до вечора на роботі, а тут ближче.

Сергій Іванович пустив його, але ввечері поскаржився синові:

— У мене тут що, прохідний двір? Жодного спокою.

— Тату, Славко з Льошкою неподалік у школі вчаться. Що такого, якщо вони після уроків зайдуть?

— За ними ж нагляд потрібен! Славко взагалі як до себе додому ходить. І годувати його треба.

Юра зітхнув:

— Вони тут, взагалі-то, частково господарі.

— Що-о?!

— Тату, ну ти ж сам погодився…

— Я знав! Знав, що ви з Настею мене проведете! На старості років проблему мені підсунули! Та я вас…

Він раптом замовк і схопився за груди.

— Тату? Тату, ти що?

Юра викликав швидку. Сергія Івановича забрали до лікарні, де він провів два тижні.

Після цього син при батькові поводився обережно. А от Настя, схоже, вгамовуватися не збиралася. Одного разу Сергій Іванович почув їхню розмову.

— Юро, це твої діти! — говорила вона. — Ми вчотирьох тулимося в крихітній студії. Мама приїхала з хлопцями сидіти, щоб я могла працювати. Ти уявляєш, як нам тісно?

— А я тут до чого? Ви ж не на вулиці живете.

— От якби ти нормальним мужиком був, залишив би нам усі гроші від квартири. Купили б щось просторіше, без кредиту.

— А я мав залишитися ні з чим?

— Це твої проблеми!

— Знаєш що? Зроби так, щоб хлопці батька не турбували. Захочуть прийти — дзвони мені. Домовимося, щоб я вдома був.

Сергій Іванович навіть пишався сином. Он як про батька дбає!

Але Настя почала приходити з дітьми. Сергій Іванович змінив замок, і якось вона влаштувала розмову просто під дверима.

— Сергію Івановичу, відчиніть! Хлопці мають право тут бути!

— Немає їм чого тут робити!

— Дайте їм ключі. Це і їхня квартира теж.

— Не дам!

— Вони ж ваші онуки!

— Своїх дітей до себе веди!

На галас визирнули сусіди. Настя пішла ні з чим.

Незабаром Сергій Іванович вичитав в інтернеті, що незначні частки можна викупити через суд. Назбирав грошей, найняв адвоката й подав позов. Синові нічого не сказав: Юра останнім часом і так майже не бував удома.

Та суд йому відмовив. Ще й порадили не перешкоджати онукам користуватися квартирою.

— Тату, навіщо ти так? — запитав Юра, коли дізнався. — Ми могли самі все вирішити.

— А чого ж не вирішив? Влаштував мені на старості років кордебалет!

Юра промовчав. Зате Настя мовчати не стала.

— Ви ж дідусь, Сергію Івановичу! Хлопці вам не чужі.

— Не тобі мене вчити.

— Та подумайте ви нарешті! Може, перестанете воювати з власними онуками — і жити вам легше стане.

Він навіть не глянув на неї. Порадниця знайшлася!

Ключів ні Насті, ні хлопцям так і не дав. Коли вони приходили, дверей не відчиняв, а одразу телефонував Юрі. Той приїжджав і домовлявся з колишньою дружиною.

Якось Сергій Іванович знову почув їхню розмову за дверима.

— Це вже якась маячня, — сказала Настя. — Може, його до лікаря зводити?

— Сама сходи! — огризнувся Юра. — Там тих часток п’ять метрів, а скандалів скільки!

— Знаєш що? Піду до суду. Нехай там вирішать, що можна, а чого не можна. І рахунки за комуналку розділю. Ще боргів понабираєте, а дітям потім розплачуватися.

— Я вже все поділив. І комуналка оплачена, не хвилюйся.

— Хоч це зробив.

Настя справді пішла до суду. І домоглася свого: Сергія Івановича зобов’язали віддати онукам ключі й не перешкоджати їм користуватися квартирою.

Юра просто в суді почав пхати ключі Насті в руки, а на батька дивився так, ніби це він був у всьому винен.

Звісно, Сергій Іванович міг знову змінити замок. Та чи допоможе це? Схоже, Настя не відступиться.

Незабаром вона сама запропонувала вихід. Прийшла до них із Юрою й сказала:

— Ви викуповуєте в дітей частки за п’ятсот тисяч. І більше ніхто нікого не турбує.

— Скільки?! — Сергій Іванович аж підвівся. — Їм ціна двісті тисяч! Ви мені за мою доброту всього сто заплатили. Звідки такі запити?

— Батьку, стривай, — втрутився Юра. — Насте, а хлопцям ти де частки виділиш? У студії? Опіка не дозволить.

— Ми переїдемо в моє рідне місто. Продам студію, погашу кредит, а там купимо будинок. З цими грошима вистачить.

— Пів мільйона за мою ж квартиру! — обурився Сергій Іванович.

— Вирішуйте. Але я все одно не відступлю.

Він і сам уже це зрозумів. Та віддавати такі гроші не хотів.

— Тату, ну скільки можна? — умовляв Юра. — Ти ж сам спокою хочеш.

— А ти? Це через тебе все почалося!

— Я теж заплачу. Давай домовимося.

Зрештою зійшлися на чотирьохстах тисячах. Сергій Іванович віддав усі свої заощадження — двісті п’ятдесят тисяч. Решту Юра взяв у кредит.

Грошей було шкода. Зате тепер Сергій Іванович знову став господарем усієї квартири, і ніхто його не турбував.

Отак і погоджуйся допомогти дітям…

Залишити коментар