— Що ти сказала? Скільки? — мати так різко підвелася, що стілець грюкнув об підлогу. — Ти спеціально тягнула, щоб позбуватися було пізно? Ти розумієш, що наробила?
— Мамо, я боялася тобі сказати…
— Боялася? А про сестер ти подумала? Ти ж старша! У вісімнадцять років — ні роботи, ні професії. Хто він?
Батько відсунув тарілку з недоїденою вечерею.
— Усю вечерю зіпсували. Не могли зачекати? Самі розбирайтеся зі своїми бабськими справами.
Віра опустила очі. Вона й так ледве наважилася заговорити.
— Хто батько? — гримнув він. — Кажи! Я зараз із ним розберуся.
Вона мовчала. Олексій і так уже все знав. Щойно почув про дитину, сказав, що це її проблеми. А невдовзі Віра побачила його з іншою.
Тоді вона довго плакала. Але дитина нікуди не зникла. Ще не народилася, а вже була.
— Мовчиш? — мати примружилася. — Сама не знаєш, від кого? Виховали на свою голову!
— Я знаю.
— То чого мовчиш?
— Не хочу про нього говорити.
— Ага. Значить, так. Збирай речі. Поїдеш до тітки в Черкаси. Там народиш і залишиш дитину.
— Як це — залишу?
— У пологовому будинку. А в тітки житимеш як квартирантка, не як родичка. Їй теж через тебе соромитися не треба, тому поїдеш, поки живота не видно.
— Мамо…
— Я зараз їй зателефоную. Усі думатимуть, що ти поїхала вчитися. Сестрам — жодного слова! Завтра батько відвезе тебе на вокзал.
— Але ж це твій онук чи онучка!
— Немає в мене ніяких онуків! Рано мені ще бабою бути!
Віра подивилася на батька. Той відвернувся й знову присунув до себе тарілку.
***
Віра складала речі в сумку, раз у раз витираючи сльози. Вона знала, що мати розсердиться, але не думала, що її проженуть.
У дверях з’явилася мати.
— Квиток батько купив. А гроші на твоє утримання я тітці перекажу, коли вона тебе зустріне.
— А мені хоч трохи даси? На дорогу?
— У тебе є квиток. Їжу покладу.
— А якщо щось станеться?
— Що з тобою станеться? У Києві тебе зустрінуть. У тітки допомагатимеш із господарством. На роботу тебе зараз не візьмуть, учитися там теж ніде.
Мати помовчала й додала:
— Потім усе відпрацюєш. І гроші нам повернеш. Твої помилки — тобі й платити.
На вокзалі батько заніс сумку у вагон.
— У Києві тебе зустріне тітчин син. Михайло. Він допоможе дістатися до Черкас.
— А ближче не можна було мене відправити?
— Не можна. Та й вибору в тебе немає. Їжа в сумці, як зголоднієш.
До відправлення залишалося ще хвилин двадцять.
— Тату…
Він уже стояв у проході.
— Що?
Віра хотіла запитати, чи справді він дозволить їй залишити дитину. Хотіла хоч раз почути, що вона йому не чужа. Але батько нетерпляче глянув на годинник.
— Нічого.
Він махнув рукою і пішов, не обійнявши її й не озирнувшись.
Віра дивилася у вікно, поки він не зник у натовпі. Тоді закрила обличчя руками.
— Дівчино, у вас щось трапилося? — почувся знайомий голос. — Віро?
Вона підвела голову.
— Дмитре?
На порозі купе стояв старший брат Олексія.
— Оце зустріч! Ти куди їдеш? Вступила кудись?
— Ні…
Дмитро поставив сумку й сів навпроти.
— Льошка сказав, що ви розлучилися. Це правда? Я спершу не повірив, а потім побачив його з Ірою. Дурень він. Я б на його місці тебе не втратив.
— Він не тільки мене втратив.
— Ти про що?
Віра відвернулася до вікна, але стримати сліз не змогла.
— Віро, що сталося? Розкажи.
— Ти все одно нічого не зміниш.
— Може, й ні. Але ти скажи.
Вона вагалася. Мати наказала мовчати. Та Дмитро був дядьком її майбутньої дитини. Хіба він не мав права знати?
— Я вагітна, — прошепотіла вона. — Льошка знає. Він сказав, що йому це не потрібно.
Дмитро важко видихнув.
— А батьки?
— Відправили до тітки. Кажуть, маю народити й залишити дитину в пологовому.
— Господи… А ти сама чого хочеш?
— Я не хочу її залишати! — Віра притисла руки до живота. — Але в мене немає ні грошей, ні роботи. Мені навіть жити ніде, крім як у тітки.
Дмитро довго мовчав.
— Після смерті батьків я намагався замінити Льошці батька, — нарешті сказав він. — Та багато працював, часто залишав його на тітку. Догледів, називається.
— Ти ж не винен у тому, що він зробив.
— А все одно соромно за нього. Тільки йому вісімнадцять, він давно сам вирішує. Забрав гроші, що батьки йому залишили, поїхав. Навіть номер змінив.
Віра мовчала.
— Слухай, — сказав Дмитро. — Я їду до Києва на три дні. Потім у справах із постачанням, майже назад. Поїхали зі мною. Я допоможу тобі стати на ноги. Дитину залишати не доведеться.
— Чому ти це робиш?
— Бо ти не повинна через нього страждати. І дитина теж. Вона ж мені племінником чи племінницею буде.
— Але я навіть чаю собі купити не можу. У мене зовсім нічого немає.
— Це зараз не проблема. Ти подумай спокійно, добре? Не треба все вирішувати цієї хвилини.
Він підвівся.
— Чай будеш?
— Буду. А в мене пиріжки є. І яйця з ковбасою.
— Тоді влаштуємо вечерю. Сусідів поки немає.
Коли він повернувся з чаєм, Віра вже дістала їжу.
— Тебе в Києві точно зустрічають? — запитав Дмитро.
— Так. Син тітки, Михайло. Я його ніколи не бачила, він мене теж.
— Віро, я не хочу вирішувати за тебе, як це зробили твої батьки. Ти сама обирай, куди їхати. Просто знай: ти можеш залишити дитину. Я допоможу.
***
Коли потяг прибув до Києва, задзвонив телефон.
— Вірко, ти де? — почулася мати. — Михайло біля головного входу. На ньому червона вітрівка, біла кепка, у руці червона сумка. Він чекав тебе біля вагона, мабуть, не помітив. Тепер сама його шукай.
Віра глянула на Дмитра. Той стояв поруч із її сумкою, але нічого не говорив.
— Мамо, не треба мене шукати.
— Що значить не треба? Ти де?
— Я не поїду до тітки.
— Віро, ти ще що вигадала? А дитина?
— Я її залишу собі.
— І на що ти її роститимеш? Негайно йди до Михайла!
— Ні, мамо. Не дзвони мені більше. Зі мною все буде добре.
Вона вимкнула телефон. Пальці тремтіли.
— Ти впевнена? — тихо запитав Дмитро.
Віра кивнула.
— Боюся дуже. Але впевнена.
Пізніше вона змінила номер.
***
Минуло три роки.
— Вово, обережно! — гукнула Віра з кухні.
Хлопчик промчав кімнатою і стрибнув Дмитрові на коліна.
— Тату, а ми сьогодні підемо гуляти?
— Підемо. Тільки дай мамі нас нагодувати.
Увечері, коли Вова заснув, Дмитро присів біля Віри.
— Він уже називає мене татом.
Вона усміхнулася.
— Ти ж сам його навчив.
— Бо я йому батько, хоч і дядько по крові. Віро… виходь за мене. Я не уявляю життя без вас.
Віра заплакала.
— Ну от, знову сльози, — він обережно взяв її за руку. — Я щось не так сказав?
— Ні. Просто я згодна.
— Справді?
— Справді. Тільки давай без сукні й весілля. Наче ми давно одружені.
— Усі й так думають, що давно.
— Чому?
Дмитро ніяково посміхнувся.
— Коли привіз тебе сюди, одразу сказав, що ти моя дружина.
— Ось воно що! А я все не розуміла, чому мене питають: «Де чоловік? Знову у відрядження поїхав?»
— До речі, про відрядження. Більше їх не буде. І квартиру знімати не будемо.
— А де ми житимемо?
— У своєму будинку. Він готовий.
— Дмитре, ти серйозно?
— Я ж не тільки для інших будував. Для нас теж потроху робив.
Віра обійняла його.
— Звідки ж ти взяв стільки грошей?
— Ми з Льошкою продали батьківський будинок. Він приїжджав, йому гроші були потрібні.
Віра відсахнулася.
— Ти його бачив? Він… знає про нас?
— Ні. Я не сказав. У нього проблеми: кредити, із дружиною щось, із законом. Мене бачити не хоче, приїхав тільки по гроші. Нашої адреси не знає.
— Добре, що не знає.
Дмитро кивнув і помовчав.
— Я й твоїх батьків бачив.
— Як вони?
— Здалеку тільки бачив. У дворі дитячий візок стоїть.
— Візок? — Віра нахмурилася. — Середній сестрі зараз вісімнадцять… Невже вона народила? Її не вигнали? Не відправили геть? А мене…
— Хочеш, з’їздимо? Сама все дізнаєшся.
— Ні. Не зараз. Вони ж сказали, що онука в них немає.
***
Минуло ще десять років. Вові виповнилося тринадцять, у нього підростала сестричка. І якось Віра сказала чоловікові:
— Я хочу поїхати до батьків.
— Скучила?
— Не знаю. Хочу просто подивитися. На них, на сестер.
Біля знайомого двору Дмитро зупинив машину. Віра вийшла й завмерла.
На подвір’ї гралася дівчинка в рожевій сукні. Вона перечепилася, впала й заплакала. З хати вискочила мати Віри.
— Ти подивися на колготки! Щойно ж чисті вдягла! Куди ти дивишся?
— Бабусю, я ненавмисно…
— Годі ревти! Іди в хату!
Двері знову відчинилися. Молодша Вірина сестра вибігла з дому до хлопця на мотоциклі.
— Куди це ти? — крикнула мати. — Ану вернися!
Мотоцикл заревів і помчав вулицею.
— За що мені все це? — голосила мати. — Зараз ще одна в пелені принесе!
Віра повернулася до машини.
— Ти як? — запитав Дмитро.
— Середня сестра, мабуть, тут із донькою живе. А мати… нічого не змінилося.
— Хочеш привітатися?
— Не знаю. У наших дітей ніколи не було цих бабусі й діда. Хай і далі не буде.
— Може, просто скажеш, що в тебе все гаразд? Навряд чи вони не згадували про тебе.
— Згадували? — Віра гірко всміхнулася. — Знаю я, що вони могли про мене згадувати. Не хочу, щоб діти почули гидоту.
— Вони залишаться в машині. Я буду поряд, якщо тобі потрібен.
Віра ще раз подивилася на двір.
— Гаразд. Я піду.
Вона відчинила хвіртку.
— Мамо, привіт.
Мати обернулася. Віра зробила крок до неї, хотіла обійняти, але та відступила.
— Повернулася? Приповзла? Погано тобі без нас стало? Колись зганьбила, а тепер чого прийшла?
— Я не приповзла. Просто хотіла тебе побачити.
— І де дитину поділа?
— Діти зі мною. У мене син і дочка. І чоловік чудовий. Ми щасливі.
Мати скептично зиркнула на неї.
— Щаслива вона! Що ти можеш без роботи й освіти? Тільки народжувати.
— У мене вища освіта, мамо. І робота є. У нас свій будинок, машина. Ми ні в чому не потребуємо.
— Вихваляєшся?
— Ні. Кажу, що ти помилилася. Ти хотіла позбавити мого сина матері, а сама втратила онуків.
— У мене онука є.
Віра глянула на дівчинку, яка визирала з дверей.
— Я бачила. І мені шкода, що ти на неї так кричиш. Моїм дітям такої бабусі не треба.
— Ще й повчати мене будеш?
— Ні. Я вже все сказала. Де батько?
— Спить. Ти його до такого стану довела. З пляшкою не розлучається.
— Я? Мене тут тринадцять років не було.
— А хто нас зганьбив?
— Мамо, я тебе завжди боялася. І батько боявся. Він жодного разу за мене не заступився. Але я більше не дам тобі вирішувати за мене.
Віра відчинила хвіртку.
— Прощавай. Передавай привіт сестрам. І батькові.
Вона повернулася до машини. Дмитро мовчки відчинив їй дверцята.
— Мамо, ти плакала? — запитала донька із заднього сидіння.
— Ні, сонечко.
Віра озирнулася на дітей, потім на Дмитра й узяла його за руку. Сліз уже не було. У неї була сім’я.