– Що? Що ти кажеш? Скільки? Ти спеціально тягнула, щоб позбавлятися було пізно? Ти розумієш, що ти наробила? Який ти приклад подаєш сестрам. У тебе дві сестри, ти старша. У вісімнадцять років без роботи, без професії! Хто він

— Що ти сказала? Скільки? — мати так різко підвелася, що стілець грюкнув об підлогу. — Ти спеціально тягнула, щоб позбуватися було пізно? Ти розумієш, що наробила?

— Мамо, я боялася тобі сказати…

— Боялася? А про сестер ти подумала? Ти ж старша! У вісімнадцять років — ні роботи, ні професії. Хто він?

Батько відсунув тарілку з недоїденою вечерею.

— Усю вечерю зіпсували. Не могли зачекати? Самі розбирайтеся зі своїми бабськими справами.

Віра опустила очі. Вона й так ледве наважилася заговорити.

— Хто батько? — гримнув він. — Кажи! Я зараз із ним розберуся.

Вона мовчала. Олексій і так уже все знав. Щойно почув про дитину, сказав, що це її проблеми. А невдовзі Віра побачила його з іншою.

Тоді вона довго плакала. Але дитина нікуди не зникла. Ще не народилася, а вже була.

— Мовчиш? — мати примружилася. — Сама не знаєш, від кого? Виховали на свою голову!

— Я знаю.

— То чого мовчиш?

— Не хочу про нього говорити.

— Ага. Значить, так. Збирай речі. Поїдеш до тітки в Черкаси. Там народиш і залишиш дитину.

— Як це — залишу?

— У пологовому будинку. А в тітки житимеш як квартирантка, не як родичка. Їй теж через тебе соромитися не треба, тому поїдеш, поки живота не видно.

— Мамо…

— Я зараз їй зателефоную. Усі думатимуть, що ти поїхала вчитися. Сестрам — жодного слова! Завтра батько відвезе тебе на вокзал.

— Але ж це твій онук чи онучка!

— Немає в мене ніяких онуків! Рано мені ще бабою бути!

Віра подивилася на батька. Той відвернувся й знову присунув до себе тарілку.

***

Віра складала речі в сумку, раз у раз витираючи сльози. Вона знала, що мати розсердиться, але не думала, що її проженуть.

У дверях з’явилася мати.

— Квиток батько купив. А гроші на твоє утримання я тітці перекажу, коли вона тебе зустріне.

— А мені хоч трохи даси? На дорогу?

— У тебе є квиток. Їжу покладу.

— А якщо щось станеться?

— Що з тобою станеться? У Києві тебе зустрінуть. У тітки допомагатимеш із господарством. На роботу тебе зараз не візьмуть, учитися там теж ніде.

Мати помовчала й додала:

— Потім усе відпрацюєш. І гроші нам повернеш. Твої помилки — тобі й платити.

На вокзалі батько заніс сумку у вагон.

— У Києві тебе зустріне тітчин син. Михайло. Він допоможе дістатися до Черкас.

— А ближче не можна було мене відправити?

— Не можна. Та й вибору в тебе немає. Їжа в сумці, як зголоднієш.

До відправлення залишалося ще хвилин двадцять.

— Тату…

Він уже стояв у проході.

— Що?

Віра хотіла запитати, чи справді він дозволить їй залишити дитину. Хотіла хоч раз почути, що вона йому не чужа. Але батько нетерпляче глянув на годинник.

— Нічого.

Він махнув рукою і пішов, не обійнявши її й не озирнувшись.

Віра дивилася у вікно, поки він не зник у натовпі. Тоді закрила обличчя руками.

— Дівчино, у вас щось трапилося? — почувся знайомий голос. — Віро?

Вона підвела голову.

— Дмитре?

На порозі купе стояв старший брат Олексія.

— Оце зустріч! Ти куди їдеш? Вступила кудись?

— Ні…

Дмитро поставив сумку й сів навпроти.

— Льошка сказав, що ви розлучилися. Це правда? Я спершу не повірив, а потім побачив його з Ірою. Дурень він. Я б на його місці тебе не втратив.

— Він не тільки мене втратив.

— Ти про що?

Віра відвернулася до вікна, але стримати сліз не змогла.

— Віро, що сталося? Розкажи.

— Ти все одно нічого не зміниш.

— Може, й ні. Але ти скажи.

Вона вагалася. Мати наказала мовчати. Та Дмитро був дядьком її майбутньої дитини. Хіба він не мав права знати?

— Я вагітна, — прошепотіла вона. — Льошка знає. Він сказав, що йому це не потрібно.

Дмитро важко видихнув.

— А батьки?

— Відправили до тітки. Кажуть, маю народити й залишити дитину в пологовому.

— Господи… А ти сама чого хочеш?

— Я не хочу її залишати! — Віра притисла руки до живота. — Але в мене немає ні грошей, ні роботи. Мені навіть жити ніде, крім як у тітки.

Дмитро довго мовчав.

— Після смерті батьків я намагався замінити Льошці батька, — нарешті сказав він. — Та багато працював, часто залишав його на тітку. Догледів, називається.

— Ти ж не винен у тому, що він зробив.

— А все одно соромно за нього. Тільки йому вісімнадцять, він давно сам вирішує. Забрав гроші, що батьки йому залишили, поїхав. Навіть номер змінив.

Віра мовчала.

— Слухай, — сказав Дмитро. — Я їду до Києва на три дні. Потім у справах із постачанням, майже назад. Поїхали зі мною. Я допоможу тобі стати на ноги. Дитину залишати не доведеться.

— Чому ти це робиш?

— Бо ти не повинна через нього страждати. І дитина теж. Вона ж мені племінником чи племінницею буде.

— Але я навіть чаю собі купити не можу. У мене зовсім нічого немає.

— Це зараз не проблема. Ти подумай спокійно, добре? Не треба все вирішувати цієї хвилини.

Він підвівся.

— Чай будеш?

— Буду. А в мене пиріжки є. І яйця з ковбасою.

— Тоді влаштуємо вечерю. Сусідів поки немає.

Коли він повернувся з чаєм, Віра вже дістала їжу.

— Тебе в Києві точно зустрічають? — запитав Дмитро.

— Так. Син тітки, Михайло. Я його ніколи не бачила, він мене теж.

— Віро, я не хочу вирішувати за тебе, як це зробили твої батьки. Ти сама обирай, куди їхати. Просто знай: ти можеш залишити дитину. Я допоможу.

***

Коли потяг прибув до Києва, задзвонив телефон.

— Вірко, ти де? — почулася мати. — Михайло біля головного входу. На ньому червона вітрівка, біла кепка, у руці червона сумка. Він чекав тебе біля вагона, мабуть, не помітив. Тепер сама його шукай.

Віра глянула на Дмитра. Той стояв поруч із її сумкою, але нічого не говорив.

— Мамо, не треба мене шукати.

— Що значить не треба? Ти де?

— Я не поїду до тітки.

— Віро, ти ще що вигадала? А дитина?

— Я її залишу собі.

— І на що ти її роститимеш? Негайно йди до Михайла!

— Ні, мамо. Не дзвони мені більше. Зі мною все буде добре.

Вона вимкнула телефон. Пальці тремтіли.

— Ти впевнена? — тихо запитав Дмитро.

Віра кивнула.

— Боюся дуже. Але впевнена.

Пізніше вона змінила номер.

***

Минуло три роки.

— Вово, обережно! — гукнула Віра з кухні.

Хлопчик промчав кімнатою і стрибнув Дмитрові на коліна.

— Тату, а ми сьогодні підемо гуляти?

— Підемо. Тільки дай мамі нас нагодувати.

Увечері, коли Вова заснув, Дмитро присів біля Віри.

— Він уже називає мене татом.

Вона усміхнулася.

— Ти ж сам його навчив.

— Бо я йому батько, хоч і дядько по крові. Віро… виходь за мене. Я не уявляю життя без вас.

Віра заплакала.

— Ну от, знову сльози, — він обережно взяв її за руку. — Я щось не так сказав?

— Ні. Просто я згодна.

— Справді?

— Справді. Тільки давай без сукні й весілля. Наче ми давно одружені.

— Усі й так думають, що давно.

— Чому?

Дмитро ніяково посміхнувся.

— Коли привіз тебе сюди, одразу сказав, що ти моя дружина.

— Ось воно що! А я все не розуміла, чому мене питають: «Де чоловік? Знову у відрядження поїхав?»

— До речі, про відрядження. Більше їх не буде. І квартиру знімати не будемо.

— А де ми житимемо?

— У своєму будинку. Він готовий.

— Дмитре, ти серйозно?

— Я ж не тільки для інших будував. Для нас теж потроху робив.

Віра обійняла його.

— Звідки ж ти взяв стільки грошей?

— Ми з Льошкою продали батьківський будинок. Він приїжджав, йому гроші були потрібні.

Віра відсахнулася.

— Ти його бачив? Він… знає про нас?

— Ні. Я не сказав. У нього проблеми: кредити, із дружиною щось, із законом. Мене бачити не хоче, приїхав тільки по гроші. Нашої адреси не знає.

— Добре, що не знає.

Дмитро кивнув і помовчав.

— Я й твоїх батьків бачив.

— Як вони?

— Здалеку тільки бачив. У дворі дитячий візок стоїть.

— Візок? — Віра нахмурилася. — Середній сестрі зараз вісімнадцять… Невже вона народила? Її не вигнали? Не відправили геть? А мене…

— Хочеш, з’їздимо? Сама все дізнаєшся.

— Ні. Не зараз. Вони ж сказали, що онука в них немає.

***

Минуло ще десять років. Вові виповнилося тринадцять, у нього підростала сестричка. І якось Віра сказала чоловікові:

— Я хочу поїхати до батьків.

— Скучила?

— Не знаю. Хочу просто подивитися. На них, на сестер.

Біля знайомого двору Дмитро зупинив машину. Віра вийшла й завмерла.

На подвір’ї гралася дівчинка в рожевій сукні. Вона перечепилася, впала й заплакала. З хати вискочила мати Віри.

— Ти подивися на колготки! Щойно ж чисті вдягла! Куди ти дивишся?

— Бабусю, я ненавмисно…

— Годі ревти! Іди в хату!

Двері знову відчинилися. Молодша Вірина сестра вибігла з дому до хлопця на мотоциклі.

— Куди це ти? — крикнула мати. — Ану вернися!

Мотоцикл заревів і помчав вулицею.

— За що мені все це? — голосила мати. — Зараз ще одна в пелені принесе!

Віра повернулася до машини.

— Ти як? — запитав Дмитро.

— Середня сестра, мабуть, тут із донькою живе. А мати… нічого не змінилося.

— Хочеш привітатися?

— Не знаю. У наших дітей ніколи не було цих бабусі й діда. Хай і далі не буде.

— Може, просто скажеш, що в тебе все гаразд? Навряд чи вони не згадували про тебе.

— Згадували? — Віра гірко всміхнулася. — Знаю я, що вони могли про мене згадувати. Не хочу, щоб діти почули гидоту.

— Вони залишаться в машині. Я буду поряд, якщо тобі потрібен.

Віра ще раз подивилася на двір.

— Гаразд. Я піду.

Вона відчинила хвіртку.

— Мамо, привіт.

Мати обернулася. Віра зробила крок до неї, хотіла обійняти, але та відступила.

— Повернулася? Приповзла? Погано тобі без нас стало? Колись зганьбила, а тепер чого прийшла?

— Я не приповзла. Просто хотіла тебе побачити.

— І де дитину поділа?

— Діти зі мною. У мене син і дочка. І чоловік чудовий. Ми щасливі.

Мати скептично зиркнула на неї.

— Щаслива вона! Що ти можеш без роботи й освіти? Тільки народжувати.

— У мене вища освіта, мамо. І робота є. У нас свій будинок, машина. Ми ні в чому не потребуємо.

— Вихваляєшся?

— Ні. Кажу, що ти помилилася. Ти хотіла позбавити мого сина матері, а сама втратила онуків.

— У мене онука є.

Віра глянула на дівчинку, яка визирала з дверей.

— Я бачила. І мені шкода, що ти на неї так кричиш. Моїм дітям такої бабусі не треба.

— Ще й повчати мене будеш?

— Ні. Я вже все сказала. Де батько?

— Спить. Ти його до такого стану довела. З пляшкою не розлучається.

— Я? Мене тут тринадцять років не було.

— А хто нас зганьбив?

— Мамо, я тебе завжди боялася. І батько боявся. Він жодного разу за мене не заступився. Але я більше не дам тобі вирішувати за мене.

Віра відчинила хвіртку.

— Прощавай. Передавай привіт сестрам. І батькові.

Вона повернулася до машини. Дмитро мовчки відчинив їй дверцята.

— Мамо, ти плакала? — запитала донька із заднього сидіння.

— Ні, сонечко.

Віра озирнулася на дітей, потім на Дмитра й узяла його за руку. Сліз уже не було. У неї була сім’я.

Залишити коментар