— То що, пане Степане, скільки ви готові покласти на стіл заради щастя молодих?
Валентина Іванівна відкрила товстий записник і клацнула ручкою.
Тато розгублено глянув на неї, потім на мене.
А Дмитро опустив очі до тарілки.
Я торкнулася його коліна під столом. Він знав, що означає цей дотик. Учора я просила:
— Якщо твоя мама почне розпитувати тата про гроші, зупини її. Будь ласка. Він хвилюється через знайомство, я бачу.
— Іринко, ну що ти вигадуєш? Мама не на співбесіду йде.
— Пообіцяй.
— Обіцяю. Я ж буду поруч.
Тепер він сидів поруч. Так близько, що наші лікті торкалися.
І мовчав.
Ще дві години тому тато втретє прасував свій святковий піджак, а я стояла на порозі кухні й намагалася забрати в нього праску.
— Тату, досить. Він уже рівніший за стіл.
— Ось тут залом.
— Де?
— Та ось же, на рукаві. Не бачиш?
Я бачила тільки трохи затерту тканину на ліктях. Ми купували цей піджак на мій випускний з університету.
— Ти ж не іспит складати йдеш.
Тато вимкнув праску й усміхнувся, не дивлячись на мене.
— Сваха все-таки. Головний бухгалтер, поважна жінка. Не хочу, щоб тобі було незручно.
— Через тебе?
— Ну, ти розумієш…
— Ні, не розумію.
Я обійняла його зі спини, притулилася щокою до плеча.
— Навіть не думай такого говорити. Чуєш?
— Чую, командире. Відпусти, бо сорочку зімнеш.
Біля дверей лежали три кремові троянди. Тато купив їх уранці, хоча виходити нам треба було аж увечері.
— Гарні? — запитав він уже втретє.
— Дуже.
— Може, треба було більший букет…
— Тату.
— Усе, мовчу.
Він обережно поправив прозорий папір, щоб не притискав пелюсток.
Мами не стало, коли я вчилася в одинадцятому класі. Відтоді тато навчився всього: заплітати мені волосся перед останнім дзвоником, прати світлі блузки окремо від своїх робочих сорочок, мовчки сидіти поруч, коли я плакала й не хотіла нічого пояснювати.
Сорок років він працював інженером-конструктором. Тепер, у свої шістдесят вісім, брав невеликі замовлення на креслення й сердився, коли я пропонувала допомогти грошима.
— Ти краще на квартиру відкладай. У мене все є.
— Навіть новий чайник, який не треба тримати за кришку?
— Не чіпай чайник. Він ще нас переживе.
Я знала: частину заробленого він ховає для мого весілля.
Ми з Дмитром збиралися одружитися наступного літа. За два роки разом він жодного разу не дав мені приводу думати, що в скрутну хвилину я залишуся сама. Приїжджав із ліками, коли я хворіла, зустрічав після пізніх нарад, пам’ятав, які тістечка я люблю.
— Мама просто сувора на вигляд, — казав він перед знайомством батьків. — Побачиш, ви порозумієтеся.
Ресторан теж обрала вона. «Калиновий гай» у центрі, великі вікна, важкі скатертини, адміністраторка — давня приятелька. Тут, за її задумом, мало бути й весілля.
Коли ми прийшли, Дмитро відразу підвівся, обійняв мене, потиснув татові руку.
— Степане Миколайовичу, радий вас бачити!
— Добрий вечір. А це вам, Валентино Іванівно.
Тато простягнув троянди.
— Ой, навіщо було витрачатися… Дякую.
Вона віддала букет офіціантці й посунула до нас меню.
Я помітила, як тато пробіг очима ціни й трохи повільніше перегорнув сторінку.
— Обирайте, не соромтеся, сьогодні ми пригощаємо, — сказала Валентина Іванівна. — Качку беріть. Судак тут сухий.
— Дякую, я все ж рибу.
— Ну, як знаєте.
Спочатку все йшло добре. Тато розповів, як колись на заводі зламалася котельня, а головний технолог прийшов на нараду в костюмі й величезних валянках.
— І ніхто навіть не всміхнувся? — запитав Дмитро.
— Та де там. Начальник подивився на нього й каже: «Наступного разу на всіх бери. Включимо в спецодяг».
Дмитро засміявся, я теж. Тато розслабився, відпив узвару.
А тоді принесли гаряче, Валентина Іванівна дістала записник — і вечір скінчився, хоча ми ще довго сиділи за столом.
— Треба обговорити практичні питання, — сказала вона. — Щоб потім не було образ.
— Ми начебто просто знайомимося, — усміхнулася я.
— Одне іншому не заважає. Почнемо з житла. В Ірини квартира є?
— Я винаймаю, — відповіла я. — Ти ж знаєш, Дмитре.
— Знаю, — швидко кивнув він.
Але його мати дивилася на тата.
— Вона відкладає на перший внесок, — пояснив він. — Працює керівницею відділу постачання. Сама всього досягла, я не допомагав…
— Робота — сьогодні є, завтра немає. Я про власність. У вас яка квартира?
Тато поклав виделку.
— Двокімнатна.
— На вас оформлена?
— На мене.
— Після вас доньці перейде?
Я відчула, як напружилися плечі.
— Валентино Іванівно…
— Що? Звичайне запитання. Усі ж свої.
Тато спробував усміхнутися.
— Доньці, звичайно. Але я ще пожити збираюся. Може, й онуків дочекаюся.
— Та дай вам Боже здоров’я.
Вона щось занотувала. Я побачила два слова: «двокімн. — у перспективі».
— Дмитре, — тихо покликала я.
Він підвів очі.
Я кивнула на записник.
— Зараз, — самими губами сказав він.
І знову взяв виделку.
— Машину дарувати плануєте? — запитала Валентина Іванівна.
— У мене є старенька, — відповів тато. — Для дачі ще добра. Якщо молодим знадобиться…
— Старенька машина — самі ремонти. Дмитрові ми торік допомогли кросовер придбати. Це питання тоді закриваємо.
— Мене моя машина влаштовує, — сказав Дмитро.
— Тебе ніхто й не змушує міняти. Я з людиною розмовляю.
Він знизав плечима.
Тато взяв склянку, але не відпив.
— Щодо весілля, — продовжила вона. — На що можемо розраховувати з вашого боку?
— Ми думали зібрати найближчих. Людей сорок. Зал і стіл я оплачу, відкладав потроху.
— Сорок? Та в мене самих колег і партнерів п’ятнадцятеро!
— Ми їх навіть не знаємо, — сказала я.
— На весіллях знайомляться.
— Ми хотіли невелике свято.
— Ірино, гостей не можна рахувати тільки за принципом «хочу — не хочу». Є люди, яких не запросити незручно. Я вже склала список, сімдесят п’ять виходить.
— Це лише з вашого боку? — перепитав тато.
— Так. А що вас дивує?
Він розгублено потер пальцями край серветки.
— Ми просто на інше розраховували.
— От тому й треба все завчасно обговорювати. Скільки конкретно ви готові дати?
— Стривайте, — я випросталася. — Ми з Дмитром працюємо. Ми самі оплатимо своє весілля й самі вирішимо, кого запросити.
— Ніхто вам не забороняє, — відказала вона, навіть не глянувши на мене. — Пане Степане, то які у вас можливості?
Татова рука лягла на моє зап’ястя.
— Не треба, доню, — прошепотів він.
— Тату…
Він легенько стиснув мою руку.
— Я трохи зібрав, — звернувся до неї. — Якщо треба, ще замовлення візьму. Час до літа є.
У мене перехопило горло.
Я раптом побачила його не тут, за білою скатертиною, а вдома — над кресленнями, під старою лампою. Як він підносить аркуш ближче до очей. Як розминає пальці й каже телефоном: «Та я не втомився, просто вже лягати збирався».
— Ніяких додаткових замовлень, — сказала я.
— Іринко, ми потім…
— Ні, зараз.
Валентина Іванівна нетерпляче постукала ручкою.
— Невже так важко назвати суму?
Тато назвав.
Вона записала, на мить замислилася.
— Зрозуміло. Власного житла в доньки немає, автомобіля теж. Весілля треба розширювати… А що в неї взагалі є за душею, крім зарплати?
Я почула, як тато видихнув.
Він акуратно поклав виделку біля ножа.
— Усе, що маю, — її. Квартира, машина, заощадження. Іншого майна я не нажив.
— А заощадження які? На що їх вистачить?
Тато глянув на Дмитра.
Той саме витирав губи серветкою.
— На життя мені вистачає, — відповів тато. — Ні в кого не прошу.
— Та я не про це. Я не хочу, щоб мій син потім усе тягнув сам.
Я забрала руку з-під татової долоні.
— Дмитре.
Він здригнувся.
— Що?
— Ти теж боїшся, що тобі доведеться мене утримувати?
— Іро, ну до чого тут…
— Відповідай.
— Ні, звісно.
— Тоді чому мовчиш?
Валентина Іванівна відклала ручку.
— Не треба допитувати мого сина.
Я подивилася на неї.
— А мого батька можна?
— Ми обговорюємо майбутнє родини.
— Ви щойно записали його квартиру як майно «в перспективі». Він сидить перед вами. Живий. Прийшов познайомитися з мамою мого нареченого, приніс вам квіти. А ви питаєте, що залишиться після нього.
— Ти перекручуєш, — озвався Дмитро. — Мама не це мала на увазі.
— А що саме? Поясни мені.
Він потер лоба.
— Вона хвилюється. Хоче, щоб у нас був нормальний старт.
— У нас із тобою вже є робота. Є мої заощадження, твої. Ми могли б зараз говорити про нашу квартиру. Натомість мій тато виправдовується, чому в нього немає зайвої.
— Ніхто не змушує його виправдовуватися, — холодно сказала Валентина Іванівна. — Але ми з чоловіком усе життя працювали, допомагали синові. Мені важливо розуміти, який у тебе тил.
— Ось він.
Я взяла тата за руку.
— Після смерті мами він сам мене виростив. Дав освіту. Навчив працювати, щоб я ні від кого не залежала. Ви справді думаєте, що я шукаю, кому сісти на шию?
— Я такого не казала.
— Дмитре, скажи мамі, скільки разів за два роки ти платив за мою оренду.
Він почервонів.
— Іро, навіщо…
— Скільки?
— Не платив.
— А наші поїздки? Покупки? Вечері?
— Ми ділили витрати. Мамо, правда, досить. Ми самі розберемося.
Нарешті.
Тільки мені чомусь не стало легше.
Валентина Іванівна закрила записник.
— Можна було все спокійно обговорити. Але якщо людина від найменшого запитання так заводиться… Синку, у шлюбі треба вміти поступатися.
— Я вмію, — сказала я. — Але не татом.
Він повернувся до мене.
— Доню…
Голос у нього був тихий, і від цього я ледь не заплакала.
— Ходімо, тату.
Я підвелася. Він затримав на мені погляд, потім кивнув і теж устав.
— Ви серйозно? — Дмитро відсунув стілець. — Іро, сядь. Давайте каву замовимо, заспокоїмося.
— Я спокійна.
Руки в мене тремтіли, тож я сховала їх під столом, поки брала сумку.
— Дякуємо за вечерю, — сказав тато. — На все добре, Валентино Іванівно.
— І вам.
Вона навіть не підвелася.
Дмитро наздогнав нас біля гардероба.
— Можна тебе на хвилину?
Тато взяв своє пальто.
— Я тут зачекаю.
Дмитро відвів мене на кілька кроків.
— Ну навіщо ти так? Усе ж нормально починалося.
— Так. Починалося нормально.
— Мама перегнула, я розумію.
— Ти це там розумів чи тільки зараз?
— Іро…
— Я дивилася на тебе. Кілька разів. Ти бачив.
Він провів долонею по обличчю.
— А що я мав зробити? Влаштувати скандал при всіх?
— Сказати: «Мамо, досить». Цього було б вистачило.
— Я ж сказав.
— Коли я вже сама заступилася за тата.
— Ти знаєш, яка вона. У неї тиск, вона потім цілу ніч не спатиме.
Я озирнулася.
Тато стояв біля гардероба в застебнутому пальті й дивився у вікно. Робив вигляд, що нічого не чує.
— А мій тато спатиме, думаєш?
Дмитро мовчав.
— Він готовий був знову ночами сидіти над кресленнями. Заради гостей, яких я ніколи в житті не бачила. Аби тільки не посваритися з твоєю мамою й не зіпсувати мені весілля.
— Я його не просив.
— Але й не зупинив.
Дмитро стиснув губи.
— То тепер що? Усе перекреслити через одну вечерю?
— Я не знаю, як виходити за тебе заміж після цього.
Він зблід.
— Ти мене більше не любиш?
Від цього запитання стало так боляче, що я на мить заплющила очі.
— Люблю. Інакше зараз було б значно легше.
— Тоді ходімо назад. Я поговорю з нею.
— Ні. Сьогодні я поїду з татом.
— А ми?
Я подивилася на каблучку. Вона трохи застрягла на пальці, і довелося повільно її повернути.
— Мені треба подумати.
— Іро, не треба…
Я поклала каблучку в його долоню й обережно зімкнула його пальці.
— Я не хочу вмовляти тебе бути на моєму боці щоразу, коли мені боляче.
За його спиною ворухнулася портьєра. Валентина Іванівна виглянула в хол.
— Дмитре, ти скоро?
Він озирнувся.
Я підійшла до тата.
— Ходімо?
— Ходімо, доню.
Надворі мрячило. Тато розкрив парасольку й одразу посунув її в мій бік.
— Тобі ж на плече капає, — сказала я.
— Нічого, пальто товсте.
Я взялася за ручку парасольки разом із ним і поправила її, щоб вистачило на обох.
До зупинки йшли мовчки. Я чекала, що він скаже: «Погарячкувала». Або нагадає, який Дмитро хороший, як піклувався про мене. Мені самій хотілося згадати щось добре й бодай ненадовго забути цей записник.
— Пробач, тату.
Він зупинився.
— За що?
— Що повела тебе туди. Що сиділа й слухала. Треба було відразу…
— Іринко, ти за чужі слова не вибачайся.
— Я бачила, як тобі було.
Він помовчав, потім торкнувся моєї щоки.
— А я бачив, як тобі.
Я не втрималася й обійняла його. Незручно, збоку, під парасолькою, притиснувшись лобом до мокрого коміра.
— Ти не сердишся?
— На тебе? Господи, доню.
— Через те, що я все зіпсувала.
— Ти нічого не зіпсувала.
Він почекав, поки я відсторонюся, і дістав із кишені хустинку.
— Ось. Тільки не кажи, що старомодна. Чиста.
Я засміялася крізь сльози.
— Не кажу.
— Знаєш, коли ти мене за руку взяла… — Він прокашлявся. — Мені тоді вже було байдуже, що вона там записала.
— Справді?
— Я тобою пишався.
Ми рушили далі.
— Шкода хлопця, — сказав тато за хвилину. — Непоганий він.
— Знаю.
— Але жити тобі з ним. Не мені.
— От якби я раніше це побачила…
— Добре, що не пізніше.
Він трохи підняв парасольку над низькою гілкою.
— У кресленнях буває: все гарно, а з’єднання слабке. Поки навантаження немає — стоїть. Тому й перевіряють заздалегідь.
— Тату, ти навіть зараз про свої конструкції.
— А про що мені ще? У бухгалтерії я, як сьогодні з’ясувалося, не дуже.
Я засміялася. І він теж.
Біля зупинки я раптом відчула голод.
— Ти хоч поїв?
— А ти?
— Ні.
— Я теж не встиг. Тільки рибу розколупав.
— Тобі ж казали качку брати.
— Ну тепер уже пізно шкодувати.
Він хитро глянув на мене.
— У мене вдома вареники є. Учора наліпив.
— З картоплею?
— Із чим же ще? І шкварки є. Тільки тобі ж, мабуть, додому треба, завтра на роботу…
— Я від тебе поїду. Можна залишитися?
Тато відвернувся до дороги, визираючи наш автобус.
— Дурне питаєш. Твої капці там, де завжди.
Удома він поставив каструлю на плиту, а я переодяглася в стару футболку, яку давно залишила в шафі.
— Сметану діставай, — гукнув тато з кухні.
— Тобі багато не можна.
— Дожив. У власній хаті сметану ховають.
— Не ховають. Контролюють.
— Тільки записник не діставай.
Ми перезирнулися й знову засміялися.
Потім їли вареники, пили чай із малиновим варенням. Тато розповідав, що на вихідних треба вкрити троянди на дачі.
— Я з тобою, — сказала я.
— У тебе ж плани.
Я глянула на телефон. На екрані світилося Дмитрове ім’я.
— Перенесу.
Він телефонував і наступного дня, і потім. Писав, що мати більше не говоритиме про гроші. Що вони все обговорили. Що треба зустрітися й почати спочатку.
— Я не через гроші пішла, Дмитре, — сказала я під час нашої останньої розмови.
— Я зрозумів.
— А я не впевнена.
Він довго мовчав. І я теж.
Весілля наступного літа не було.
Мені ще довго бракувало його повідомлень, наших прогулянок, звички дзвонити ввечері й розповідати, як минув день. Іноді я згадувала, як він стояв у холі з каблучкою в долоні, і знову ставало боляче.
Тоді я телефонувала татові.
— Ти зайнятий?
— Креслю потроху. А що?
— Можна приїхати на чай?
— Приїжджай. Тільки хліба не бери, є.
І поки я їхала, він уже ставив чайник. Той самий, старий, із незручною кришкою.
А коли відчиняв мені двері, ніколи не питав, чому я знову заплакана.
Просто забирав сумку й казав:
— Руки мий, доню. Усе гаряче.