– А… де вечеря, Любашо? Чому на столі порожньо? – Ще не вірячи в те, що сталося щось серйозне, запитав Микола

— Ну, чим сьогодні мене порадуєш, люба дружино? Я такий голодний, що мамонта з’їв би!

Микола галасливо зайшов до квартири й одразу попрямував на кухню. Люба завжди поверталася з роботи раніше й зазвичай уже готувала вечерю.

Але цього разу на плиті не було жодної каструлі. Дружина сиділа за столом у робочому костюмі, навіть не переодягнувшись. Перед нею стояли келих і майже порожня пляшка червоного вина.

Микола принюхався.

— Ти що, курила? Любо, ти ж років сім як кинула!

Вона мовчки подивилася на нього. Так, що він одразу забув про мамонта.

— А… вечеря де?

— Вечеряти захотів?

— Ну так. Я голодний.

— Тут тебе більше годувати не будуть.

— Щось сталося?

— У мене ні. А от у тебе сталося. Збирай речі, Миколо. Завтра ти тут уже не живеш.

Він завмер посеред кухні.

— Зачекай. Які речі? Куди не живу?

— До брата свого йди. А заодно звикай, що скоро будеш розлученим.

— Любашо, ти серйозно? Та ти ж випила. Давай поговоримо, коли…

— Я цілком серйозна.

Микола потягнув до себе стілець. Люба раптом схопилася й дала йому ляпаса.

— Не сідай! Чув? Забирайся!

Він відступив, притиснувши долоню до щоки.

— Ти з глузду з’їхала? За що?

— За все хороше!

— Любо, та поясни ти нарешті!

Вона налила собі решту вина й відвернулася.

— Я так і думав, — голос Миколи затремтів від образи. — Сидиш, п’єш і навіть сказати не можеш, що я зробив. Зараз Марії подзвоню. Нехай приїде й подивиться на тебе.

— О, про дочку згадав! А я думала, ти вже забув, що в тебе є дочка. І онук!

— Чому це я забув? Ви ж мої рідні!

— Не бреши! Тепер у тебе інша рідня: Віталій і його Неля. От до них і йди. Нехай годують тебе, нехай на новій машині катають!

Микола опустив руку.

— То ти через машину? Любо, я тут ні до чого.

— Ні до чого? А Неля сьогодні подзвонила, фотографії прислала. І попросила тобі подякувати! Не роби з мене дурепу.

— Мила, ти все не так зрозуміла.

— Не усміхайся! Мені весь день було не до сміху.

Ще кілька днів тому Люба й уявити не могла, що вони говоритимуть із чоловіком ось так.

За двадцять із лишком років подружнього життя вони звикли все вирішувати разом. І давно домовилися: нікому не позичати й самим у рідних не просити. Надто часто бачили, як гроші сварять навіть найближчих людей.

Тому, коли до них прийшли Віталій із Нелею, Люба здивувалася.

— Брате, виручай, — почав Віталій. — Ми машину знайшли, хорошу, але трохи не вистачає. У банку ще один кредит не дали.

— У моєї рідні теж питали, — додала Неля. — Ні в кого немає. А ви ж на море збираєтеся, Любо? Значить, гроші відклали.

— Відклали. На відпустку, — відповіла Люба. — Я вже й тур збираюся купувати.

— Та купите пізніше! Віталію наступного місяця премію обіцяли. Віддамо, і ще встигнете якусь гарячу путівку взяти.

— Нелю, ти знаєш, ми не позичаємо.

— Навіть рідному братові?

— Нікому. Вибач.

Неля повернулася до Миколи:

— А ти що скажеш? У вас тут дружина за всіх вирішує?

— Люба все правильно сказала, — відповів він. — Ми ці гроші на відпочинок збирали.

— Та невже не почекаєте? — образився Віталій. — Я ж обіцяю віддати.

— Боюся, до відпустки ми їх не дочекаємося.

— Отакої я від вас не чекала! — Неля рвучко підвелася. — Може, і вам колись допомога знадобиться.

— Сподіваюся, зі своїми проблемами я впораюся сам, — сказав Микола.

— Ходімо, Віталію. Не будемо тут нав’язуватися.

Після їхнього відходу Люба ще довго переживала.

— Може, дарма я так різко? Усе-таки брат твій.

— Та ні, — заспокоїв її Микола. — Ти ж знаєш Віталія. Пообіцяв би віддати, а потім ми б роками чекали.

І ось сьогодні на роботі задзвонив телефон.

— Любо, привіт! У нас новина! — голос Нелі аж дзвенів від радості. — Ми машину купили!

— Як купили? Ви ж казали, грошей немає.

— Знайшлися. Я тобі зараз фото надішлю, подивишся, яка красуня!

За мить телефон Люби сповістив про повідомлення. На фотографії Неля з Віталієм усміхалися біля новенького авто.

— Гарна, правда? А Миколі передай велике дякую. Без нього ми б не впоралися.

— Зачекай, до чого тут Микола?

— Ой, мені вже бігти. Потім поговоримо!

Неля поклала слухавку. Люба ще хвилину дивилася на екран, а потім набрала чоловіка. Та, не дочекавшись відповіді, скинула виклик. Ні, таку розмову вона не хотіла вести телефоном.

Додому Люба повернулася з важкою головою. Дістала вино, яке колись купила на свято, і налила собі келих. Потім ще один. А тоді знайшла в шухляді стару пачку сигарет.

Вона думала про Миколу, який запевняв, що вони правильно вчинили. Про їхню домовленість. Про море, куди обіцяли взяти Марію з онуком.

«І що я тепер скажу дочці? Що тато віддав гроші дядькові на машину?»

До приходу чоловіка Люба вже була певна: він зрадив їхню сім’ю.

— Віддав їм гроші — то хоч зізнайся! — тепер говорила вона, дивлячись на Миколу. — І сам пояснюй Марії, чому вона з малим цього літа моря не побачить.

— Побачить. Ми всі поїдемо, як і збиралися.

— А за що?

— За наші гроші. Вони на місці.

Люба недовірливо примружилася.

— Тоді за що Неля тобі дякувала?

— Я звів Віталія зі своїм знайомим. Артем позичає гроші під відсотки. Брат звернувся до нього, от і все.

— Ти не давав їм наших заощаджень?

— Ні гривні.

— І ти не приховуєш від мене?

— Любо, ну скільки можна? Зараз покажу.

Микола дістав телефон, відкрив банківський застосунок і поклав перед нею.

— Дивись. Уся сума тут.

Люба довго вдивлялася в цифри. Потім підняла на нього очі.

— Справді вся…

— Справді. Можеш хоч завтра купувати тур.

Вона зітхнула й відсунула телефон.

— А я вже надумала собі… Неля так сказала, ніби ти їм гроші дав. І слухавку кинула.

— А ти мене навіть не спитала.

— Спитала. Але вже після того, як вигнала.

Микола мовчки потер щоку.

— І вдарила, — тихо додала Люба. — Пробач мене, Колю. Я не мала права. Мені так образливо було, я подумала, що ти мене обдурив… Але це не виправдання.

Він сів навпроти.

— Мені теж було образливо. І боляче, між іншим.

— Знаю. Пробач. Наступного разу спочатку поговоримо, добре?

— Домовилися. А розлучення скасовується?

Люба вперше за вечір усміхнулася.

— Скасовується. Якщо ти ще хочеш зі мною жити.

— Хочу. Але вечеряти теж хочу.

— Зараз буде тобі вечеря. У морозилці пельмені є.

Вона нарешті пішла переодягнутися в улюблений халат, а незабаром на столі вже стояли дві тарілки гарячих пельменів.

— Ох і смачні! — сказав Микола. — Ти їх сама ліпила?

— Сама. Тому й смачні.

— Ти теж їж. А то пляшку вина сама подужала, ще й без вечері.

— Їм уже, їм, — Люба взяла виделку. — Колю?

— Га?

— А тур я завтра таки куплю. Поки Неля знову комусь дякувати не почала.

Микола засміявся й посунув до дружини сметану.

Залишити коментар