— Мамо, віддай. Я тільки подивлюся.
— Не треба.
Олена притиснула до себе старий чоловічий халат так міцно, що Катерина мимоволі відступила.
— Я ж не вириваю його в тебе з рук…
— А навіщо ти принесла пакети?
Порожній пакет хруснув у Катиних пальцях. Вона повільно поклала його на ліжко.
— Хотіла допомогти розібрати шафу.
— Отож. Для тебе це мотлох.
— Для мене це речі людини, яка пішла дванадцять років тому.
Олена здригнулася.
— Я пам’ятаю, коли пішов твій батько. Можеш не нагадувати.
— А мені здається, ти живеш так, ніби він учора вийшов по хліб. І ось-ось подзвонить у двері.
— Катю!
— Вибач. Але я більше не можу мовчати.
Донька сіла на край ліжка. Поруч лежали акуратно складені чоловічі сорочки. Ті самі, які мати щороку діставала, провітрювала й знову ховала на полицю.
— Ти хоч раз за цей час купила собі щось гарне просто так? Не на роботу, не тому, що старе зносилося?
— До чого тут це?
— До того, що його сорочкам у цій квартирі місця більше, ніж тобі.
Олена опустила очі на халат.
— Він у ньому тебе з пологового забирав.
Катя розгублено кліпнула, а тоді мимохіть усміхнулася:
— Мамо. У халаті?
— Та ні ж… Увечері вдома вдягнув. Узяв тебе на руки й ходив із кімнати в кімнату. Боявся сісти, щоб ти не заплакала.
Вона провела пальцями по витертому рукаву.
— Ти ж не пам’ятаєш його таким.
— Не пам’ятаю, — тихо сказала Катя. — Але вірю тобі.
— От бачиш. А ти — в пакет.
Кілька секунд обидві мовчали.
— Я не хочу викинути твоє життя, мамо. Я хочу, щоб воно в тебе було. Не тільки оце.
Олена сіла поряд.
— Думаєш, я сама собі не казала? Встань, піди кудись. Запишись у басейн. Подзвони подрузі. А потім приходить вечір… І я знову тут.
— Чому ти мені не дзвониш?
— Щоб щоразу одне й те саме? Ти молода, у тебе робота, університет, своя квартира. Не хочу висіти в тебе на шиї.
— А я хочу мати маму. Не чергувати біля тебе, не рятувати. Просто прийти й почути: «Катю, уявляєш, що зі мною сьогодні сталося!»
Олена прикрила долонею рот.
— Зі мною давно нічого не стається.
— То давай почнемо з малого. Завтра підемо гуляти?
— Подивимося.
Катя тяжко видихнула.
— Ти завжди так кажеш.
— А що мені сказати? Що я завтра прокинуся іншою?
— Ні. Що ти спробуєш.
Олена відвернулася до шафи.
— У нього ж усе добре?
Катя не відразу відповіла.
— У тата?
— Не роби вигляд, що не зрозуміла.
— Добре, мамо.
— Ірина, син, квартира… — Олена кивнула сама собі. — Знаю.
— Він допомагає мені. Ми спілкуємося. Але це не означає, що я не бачу, як тобі боляче.
— Я ніколи не забороняла тобі з ним бачитися.
— Знаю. І вдячна тобі за це.
— Просто іноді думаю… Невже він зовсім не згадує? Ми ж двадцять років прожили. Не двадцять днів.
Катя взяла матір за руку.
— Може, згадує. Я не знаю.
— От і я не знаю.
— Тільки ти не можеш витратити ще дванадцять років, намагаючись це вгадати.
Олена заплакала беззвучно. Катя обійняла її, обережно, щоб не злякати, як на початку розмови.
— Я не прошу тебе сьогодні все викинути. І не прошу пробачити його до завтра. Просто… не залишай себе тут назавжди.
Мати довго мовчала, а потім відсунулася й витерла щоки.
— Халат поки залиш.
— Добре.
— І сорочки.
Катя кивнула.
— Добре, мамо.
Вона згорнула порожній пакет і сховала в сумку.
***
Сергій уже втретє перечитував один рядок у звіті, коли до кабінету зазирнула Ірина.
— Ти додому збираєшся?
— Зараз. П’ять хвилин.
— Твої п’ять хвилин почалися сорок хвилин тому.
Вона поставила перед ним чай.
— Максим сказав, що без тебе космічний корабель не добудує. Я пропонувала допомогу. Мене не взяли.
Сергій усміхнувся, але одразу знову похмурнів.
— Що? — Ірина присіла навпроти. — З Катею щось?
— Ні. Вона сьогодні телефонувала. Розповіла про Олену.
Ірина мовчки чекала.
— Мої речі досі в шафі. Уявляєш? Навіть халат.
— Той старий?
Він кивнув.
— Катя каже, хотіла прибрати. Не дала.
Сергій потер обличчя долонями.
— Я думав, із часом їй стане легше.
— Мабуть, стало не настільки, як тобі хотілося.
— Ти думаєш, мені байдуже?
— Ні. Якби було байдуже, ти зараз працював би, а не дивився десять хвилин в одну точку.
Він підвів на неї очі.
— Може, подзвонити? Поговорити нормально?
— А що ти скажеш?
— Не знаю. Запитаю, як вона.
Ірина трохи помовчала.
— Сергію, якщо вона досі чекає, твій дзвінок може означати для неї зовсім не те, що для тебе.
— І що, нічого не робити?
— Не давати надії, якої немає.
Він відсунув звіт.
— Я погано з нею вчинив.
— Ти завдав їй болю. Це правда.
Ірина сказала це спокійно, і він вдячно глянув на неї за те, що не почала втішати звичним «усе давно минуло».
— Хотілося б знати, що вона теж живе, розумієш? Не просто чекає вечора.
— Розумію. Але ти не зможеш вирішити це замість неї.
Задзвонив телефон. На екрані з’явилося Максимове обличчя, зняте так близько, що було видно лише ніс та одне око.
— Тату! Ти їдеш?
Сергій випростався.
— Їду, командире.
— Бо в нас дах падає.
— У квартирі?!
— Та в кораблі! Тату, ну ти що!
Ірина засміялася. Сергій теж усміхнувся й нарешті закрив ноутбук.
***
Наступного дня Катя прийшла до матері з двома квитками до театру. Дорогою готувалася вмовляти: недовго, недалеко, місця хороші, якщо не сподобається — підуть в антракті.
Та щойно відчинила двері, зупинилася.
Пахло яблуками й корицею.
— Мамо?
— На кухні! Тільки не заважай, я гаряче несу!
Катя відступила, пропускаючи матір із пирогом.
— У нас гості?
— Ти хіба вже не гість?
— Я серйозно.
Олена поставила форму на підставку.
— І я. Давно тобі не пекла.
Катя придивилася до неї. Очі припухлі, наче мати мало спала, але волосся вкладене, на губах — ледь помітна усмішка.
— Щось сталося?
— Надя дзвонила.
— Тітка?
— Каже, півонії розпускаються. Приїжджай, каже, бо я вже забула, як ти виглядаєш не в телефоні.
— І ти що?
— Спершу сказала, що справи.
Катя опустила плечі.
— Мамо…
— Та дослухай. Вона мене питає: «Які?» А я стою з телефоном і не можу відповісти.
Олена взяла ніж, провела ним по краю пирога.
— Прати нічого. На роботу в понеділок. Квіти сусідка поллє. Які в мене справи, Катю?
— І ти поїдеш?
— На суботу є ранковий поїзд. Допоможеш із квитком?
Катя обійняла її просто ззаду, притулилася щокою до плеча.
— Допоможу.
— Не тисни, я ж із ножем.
— Вибач.
Але не відпустила.
— І ще, — сказала Олена. — Коробку знайдеш?
Катя завмерла.
— Для чого?
— Для речей. Не пакет. Коробку з кришкою.
Вони пішли до спальні, коли чай уже вистиг.
Олена сама відчинила шафу. Взяла першу сорочку, розправила на колінах.
— Цю він на твій випускний надягав.
— Пам’ятаю.
— А ти сердилася, що ми обоє прийшли.
Катя сіла поруч навпочіпки.
— Я не сердилася. Боялася, що ви посваритеся.
Мати підвела на неї очі.
— Ти ніколи не казала.
— А ти ніколи не питала.
Олена міцно стиснула сорочку, тоді повільно склала її.
— Пробач мені.
— Мамо, не треба…
— Треба. Я так дивилася йому вслід, що багато чого біля себе не бачила.
Катя накрила її руку своєю.
Сорочки лягли на дно коробки. Потім светр. Халат Олена тримала найдовше.
— Можемо зупинитися, — сказала донька.
— Ні. Хай теж буде тут.
Вона поклала його зверху й простягнула руку до кришки.
— Тільки не викидай без мене.
— Ніколи.
Коли коробка опинилася на антресолі, Олена ще кілька секунд дивилася на звільнену полицю.
— Незвично.
— Хочеш, поставимо сюди щось?
— Поки ні.
На кухні вони різали пиріг і пили вже свіжий чай.
— А я нам квитки до театру купила, — зізналася Катя.
— На коли?
— На сьогодні.
Олена глянула на годинник.
— А ти чого мовчиш? Мені ж іще зібратися треба.
Катя засміялася так радісно, що мати теж не втрималася.
Пізніше, уже біля дверей, донька обережно сказала:
— Тато питав про тебе.
Олена перестала застібати сережку.
— Що саме?
— Як ти. Я сказала, що тобі непросто.
Мати кивнула.
— Зрозуміло.
— Ти не сердишся?
— Ні. Тільки не треба йому більше розповідати про шафу. Добре?
— Добре, мамо.
Олена знову підняла руки до сережки.
— А бачитися з ним ти повинна, якщо хочеш. Через мене нічого не скасовуй.
— Я знаю.
— От і добре. Допоможи вже. Не можу застібнути.
***
У суботу Катя проводжала матір до вагона так метушливо, ніби та їхала не на два дні до сестри, а щонайменше на інший континент.
— Телефон зарядила?
— Зарядила.
— Квиток відкриєш?
— Відкрию.
— Коли приїдеш…
— Катю, я не вперше в поїзді.
Донька винувато всміхнулася.
— Знаю. Просто хвилююся.
Олена поправила їй комір.
— А я теж хвилююся.
— Через що?
Мати знизала плечима.
— Відвикла кудись їхати.
Катя обійняла її.
— Тітка зустріне. А якщо захочеш раніше додому — подзвониш, поміняємо квиток.
— Домовилися.
У купе навпроти Олени сидів сивий чоловік із газетою. Побачивши, як вона намагається підняти сумку, одразу встав.
— Давайте допоможу.
— Та вона неважка.
— Значить, легко впораюся.
Він поставив сумку на полицю й повернувся на своє місце.
За вікном Катя махала обома руками. Олена засміялася крізь раптові сльози й помахала у відповідь.
Поїзд рушив.
— Донька? — запитав попутник.
— Донька.
— Переживає.
— Це вона в мене вміє.
Олена дістала хустинку. Чоловік чемно відвернувся до вікна, давши їй час.
Згодом вона сама озвалася:
— До сестри їду. У Полтаву. Сто років не була.
— То вас там, мабуть, уже виглядають.
— Вона ще вчора три рази подзвонила. Питала, чи я не передумала.
— А ви збиралися?
Олена трохи помовчала.
— Могла.
Чоловік кивнув, не розпитуючи.
— Моя дружина завжди валізу за тиждень збирала. А я до останнього знаходив причини лишитися. То кран полагодити, то на дачі щось…
— І що?
— Тепер сам їжджу. До дітей. Стараюся не відкладати.
Олена глянула на його руку з обручкою й тихо запитала:
— Давно?
— Третій рік.
— Пробачте.
— Та що ви.
Колеса рівно вистукували на стиках. За вікном потягнулися поля.
— А мені страшно стало, — раптом сказала Олена. — Що ще трохи — і я вже нікуди не поїду.
Попутник відклав газету.
— Але ж їдете.
Вона подивилася на свою сумочку, на квиток у прозорій кишеньці, на сонце за вікном.
— Їду.
Телефон завібрував.
«Ну як ти?» — написала Катя.
Олена набрала: «Добре».
Подумала й додала: «Справді. Не хвилюйся».
Потім зателефонувала сестрі.
— Надю, а півонії точно вже цвітуть?
У слухавці щось голосно грюкнуло.
— Ой, Олено, я через тебе ложку впустила! Цвітуть, цвітуть! Ти краще скажи, що тобі на обід готувати?
— Що завгодно.
— Так не піде. Вареники будеш?
Олена усміхнулася.
— Буду. Тільки не наліпи на все село.
— Уже пізно!
***
У кав’ярні біля університету Сергій одразу помітив, як донька раз у раз поглядає на телефон і всміхається.
— Є гарні новини?
— Мама їде до тітки Наді.
— Справді?
— Я щойно її посадила на поїзд.
Він повільно поставив чашку.
— Сама захотіла?
— Сама. А вчора ми були в театрі.
— І як?
— Вистава їй не сподобалася. Всю дорогу додому пояснювала, чому головна героїня поводилася нерозумно.
Сергій засміявся.
— Впізнаю.
Катя теж усміхнулася, але потім стала серйозною.
— Тату, тільки не треба тепер чекати, що в неї все одразу минуло.
— Я розумію.
— Вона старається.
— Я дуже радий, Катю. Правда.
Він посунув до неї загорнуту в папір книжку.
— Ось. Подивись, чи те видання. Продавець запевняв, що саме воно.
Катя обережно розгорнула пакунок, зазирнула на титульну сторінку.
— Воно! Тату, де ти її знайшов?
— Місця треба знати.
— Дякую.
Вона притиснула книжку до грудей, а тоді запитала:
— Як Максимко? Добудували корабель?
— Добудували. Тепер він хоче посадити туди кота. Кіт проти.
Катя розсміялася.
Сергій дивився на доньку й крутив чашку за вушко.
— Коли мама подзвонить… Передай, що я радий за неї.
Катя трохи подумала.
— Передам, коли буде доречно.
Він кивнув.
— Так. Звісно.
А Олена тим часом стояла у вагонному коридорі й дивилася у вікно. До Полтави залишалося зовсім небагато.
Вона ще не знала, що робитиме наступних вихідних. Чи наважиться роздати старі речі. Чи перестане здригатися, почувши знайомий голос у слухавці доньчиного телефона.
Але сьогодні її чекала сестра. На обід були вареники. У саду цвіли півонії.
Олена дістала телефон і написала Каті:
«Наступного разу поїдемо разом?»
Відповідь прийшла майже відразу:
«Обов’язково, мамо».
Олена всміхнулася й прибрала телефон. Треба було діставати сумку — скоро її станція.
Чи має жінка чекати чоловіка, якщо він зрадив її?