— Мамо, віддай

— Мамо, віддай. Я тільки подивлюся.

— Не треба.

Олена притиснула до себе старий чоловічий халат так міцно, що Катерина мимоволі відступила.

— Я ж не вириваю його в тебе з рук…

— А навіщо ти принесла пакети?

Порожній пакет хруснув у Катиних пальцях. Вона повільно поклала його на ліжко.

— Хотіла допомогти розібрати шафу.

— Отож. Для тебе це мотлох.

— Для мене це речі людини, яка пішла дванадцять років тому.

Олена здригнулася.

— Я пам’ятаю, коли пішов твій батько. Можеш не нагадувати.

— А мені здається, ти живеш так, ніби він учора вийшов по хліб. І ось-ось подзвонить у двері.

— Катю!

— Вибач. Але я більше не можу мовчати.

Донька сіла на край ліжка. Поруч лежали акуратно складені чоловічі сорочки. Ті самі, які мати щороку діставала, провітрювала й знову ховала на полицю.

— Ти хоч раз за цей час купила собі щось гарне просто так? Не на роботу, не тому, що старе зносилося?

— До чого тут це?

— До того, що його сорочкам у цій квартирі місця більше, ніж тобі.

Олена опустила очі на халат.

— Він у ньому тебе з пологового забирав.

Катя розгублено кліпнула, а тоді мимохіть усміхнулася:

— Мамо. У халаті?

— Та ні ж… Увечері вдома вдягнув. Узяв тебе на руки й ходив із кімнати в кімнату. Боявся сісти, щоб ти не заплакала.

Вона провела пальцями по витертому рукаву.

— Ти ж не пам’ятаєш його таким.

— Не пам’ятаю, — тихо сказала Катя. — Але вірю тобі.

— От бачиш. А ти — в пакет.

Кілька секунд обидві мовчали.

— Я не хочу викинути твоє життя, мамо. Я хочу, щоб воно в тебе було. Не тільки оце.

Олена сіла поряд.

— Думаєш, я сама собі не казала? Встань, піди кудись. Запишись у басейн. Подзвони подрузі. А потім приходить вечір… І я знову тут.

— Чому ти мені не дзвониш?

— Щоб щоразу одне й те саме? Ти молода, у тебе робота, університет, своя квартира. Не хочу висіти в тебе на шиї.

— А я хочу мати маму. Не чергувати біля тебе, не рятувати. Просто прийти й почути: «Катю, уявляєш, що зі мною сьогодні сталося!»

Олена прикрила долонею рот.

— Зі мною давно нічого не стається.

— То давай почнемо з малого. Завтра підемо гуляти?

— Подивимося.

Катя тяжко видихнула.

— Ти завжди так кажеш.

— А що мені сказати? Що я завтра прокинуся іншою?

— Ні. Що ти спробуєш.

Олена відвернулася до шафи.

— У нього ж усе добре?

Катя не відразу відповіла.

— У тата?

— Не роби вигляд, що не зрозуміла.

— Добре, мамо.

— Ірина, син, квартира… — Олена кивнула сама собі. — Знаю.

— Він допомагає мені. Ми спілкуємося. Але це не означає, що я не бачу, як тобі боляче.

— Я ніколи не забороняла тобі з ним бачитися.

— Знаю. І вдячна тобі за це.

— Просто іноді думаю… Невже він зовсім не згадує? Ми ж двадцять років прожили. Не двадцять днів.

Катя взяла матір за руку.

— Може, згадує. Я не знаю.

— От і я не знаю.

— Тільки ти не можеш витратити ще дванадцять років, намагаючись це вгадати.

Олена заплакала беззвучно. Катя обійняла її, обережно, щоб не злякати, як на початку розмови.

— Я не прошу тебе сьогодні все викинути. І не прошу пробачити його до завтра. Просто… не залишай себе тут назавжди.

Мати довго мовчала, а потім відсунулася й витерла щоки.

— Халат поки залиш.

— Добре.

— І сорочки.

Катя кивнула.

— Добре, мамо.

Вона згорнула порожній пакет і сховала в сумку.

***

Сергій уже втретє перечитував один рядок у звіті, коли до кабінету зазирнула Ірина.

— Ти додому збираєшся?

— Зараз. П’ять хвилин.

— Твої п’ять хвилин почалися сорок хвилин тому.

Вона поставила перед ним чай.

— Максим сказав, що без тебе космічний корабель не добудує. Я пропонувала допомогу. Мене не взяли.

Сергій усміхнувся, але одразу знову похмурнів.

— Що? — Ірина присіла навпроти. — З Катею щось?

— Ні. Вона сьогодні телефонувала. Розповіла про Олену.

Ірина мовчки чекала.

— Мої речі досі в шафі. Уявляєш? Навіть халат.

— Той старий?

Він кивнув.

— Катя каже, хотіла прибрати. Не дала.

Сергій потер обличчя долонями.

— Я думав, із часом їй стане легше.

— Мабуть, стало не настільки, як тобі хотілося.

— Ти думаєш, мені байдуже?

— Ні. Якби було байдуже, ти зараз працював би, а не дивився десять хвилин в одну точку.

Він підвів на неї очі.

— Може, подзвонити? Поговорити нормально?

— А що ти скажеш?

— Не знаю. Запитаю, як вона.

Ірина трохи помовчала.

— Сергію, якщо вона досі чекає, твій дзвінок може означати для неї зовсім не те, що для тебе.

— І що, нічого не робити?

— Не давати надії, якої немає.

Він відсунув звіт.

— Я погано з нею вчинив.

— Ти завдав їй болю. Це правда.

Ірина сказала це спокійно, і він вдячно глянув на неї за те, що не почала втішати звичним «усе давно минуло».

— Хотілося б знати, що вона теж живе, розумієш? Не просто чекає вечора.

— Розумію. Але ти не зможеш вирішити це замість неї.

Задзвонив телефон. На екрані з’явилося Максимове обличчя, зняте так близько, що було видно лише ніс та одне око.

— Тату! Ти їдеш?

Сергій випростався.

— Їду, командире.

— Бо в нас дах падає.

— У квартирі?!

— Та в кораблі! Тату, ну ти що!

Ірина засміялася. Сергій теж усміхнувся й нарешті закрив ноутбук.

***

Наступного дня Катя прийшла до матері з двома квитками до театру. Дорогою готувалася вмовляти: недовго, недалеко, місця хороші, якщо не сподобається — підуть в антракті.

Та щойно відчинила двері, зупинилася.

Пахло яблуками й корицею.

— Мамо?

— На кухні! Тільки не заважай, я гаряче несу!

Катя відступила, пропускаючи матір із пирогом.

— У нас гості?

— Ти хіба вже не гість?

— Я серйозно.

Олена поставила форму на підставку.

— І я. Давно тобі не пекла.

Катя придивилася до неї. Очі припухлі, наче мати мало спала, але волосся вкладене, на губах — ледь помітна усмішка.

— Щось сталося?

— Надя дзвонила.

— Тітка?

— Каже, півонії розпускаються. Приїжджай, каже, бо я вже забула, як ти виглядаєш не в телефоні.

— І ти що?

— Спершу сказала, що справи.

Катя опустила плечі.

— Мамо…

— Та дослухай. Вона мене питає: «Які?» А я стою з телефоном і не можу відповісти.

Олена взяла ніж, провела ним по краю пирога.

— Прати нічого. На роботу в понеділок. Квіти сусідка поллє. Які в мене справи, Катю?

— І ти поїдеш?

— На суботу є ранковий поїзд. Допоможеш із квитком?

Катя обійняла її просто ззаду, притулилася щокою до плеча.

— Допоможу.

— Не тисни, я ж із ножем.

— Вибач.

Але не відпустила.

— І ще, — сказала Олена. — Коробку знайдеш?

Катя завмерла.

— Для чого?

— Для речей. Не пакет. Коробку з кришкою.

Вони пішли до спальні, коли чай уже вистиг.

Олена сама відчинила шафу. Взяла першу сорочку, розправила на колінах.

— Цю він на твій випускний надягав.

— Пам’ятаю.

— А ти сердилася, що ми обоє прийшли.

Катя сіла поруч навпочіпки.

— Я не сердилася. Боялася, що ви посваритеся.

Мати підвела на неї очі.

— Ти ніколи не казала.

— А ти ніколи не питала.

Олена міцно стиснула сорочку, тоді повільно склала її.

— Пробач мені.

— Мамо, не треба…

— Треба. Я так дивилася йому вслід, що багато чого біля себе не бачила.

Катя накрила її руку своєю.

Сорочки лягли на дно коробки. Потім светр. Халат Олена тримала найдовше.

— Можемо зупинитися, — сказала донька.

— Ні. Хай теж буде тут.

Вона поклала його зверху й простягнула руку до кришки.

— Тільки не викидай без мене.

— Ніколи.

Коли коробка опинилася на антресолі, Олена ще кілька секунд дивилася на звільнену полицю.

— Незвично.

— Хочеш, поставимо сюди щось?

— Поки ні.

На кухні вони різали пиріг і пили вже свіжий чай.

— А я нам квитки до театру купила, — зізналася Катя.

— На коли?

— На сьогодні.

Олена глянула на годинник.

— А ти чого мовчиш? Мені ж іще зібратися треба.

Катя засміялася так радісно, що мати теж не втрималася.

Пізніше, уже біля дверей, донька обережно сказала:

— Тато питав про тебе.

Олена перестала застібати сережку.

— Що саме?

— Як ти. Я сказала, що тобі непросто.

Мати кивнула.

— Зрозуміло.

— Ти не сердишся?

— Ні. Тільки не треба йому більше розповідати про шафу. Добре?

— Добре, мамо.

Олена знову підняла руки до сережки.

— А бачитися з ним ти повинна, якщо хочеш. Через мене нічого не скасовуй.

— Я знаю.

— От і добре. Допоможи вже. Не можу застібнути.

***

У суботу Катя проводжала матір до вагона так метушливо, ніби та їхала не на два дні до сестри, а щонайменше на інший континент.

— Телефон зарядила?

— Зарядила.

— Квиток відкриєш?

— Відкрию.

— Коли приїдеш…

— Катю, я не вперше в поїзді.

Донька винувато всміхнулася.

— Знаю. Просто хвилююся.

Олена поправила їй комір.

— А я теж хвилююся.

— Через що?

Мати знизала плечима.

— Відвикла кудись їхати.

Катя обійняла її.

— Тітка зустріне. А якщо захочеш раніше додому — подзвониш, поміняємо квиток.

— Домовилися.

У купе навпроти Олени сидів сивий чоловік із газетою. Побачивши, як вона намагається підняти сумку, одразу встав.

— Давайте допоможу.

— Та вона неважка.

— Значить, легко впораюся.

Він поставив сумку на полицю й повернувся на своє місце.

За вікном Катя махала обома руками. Олена засміялася крізь раптові сльози й помахала у відповідь.

Поїзд рушив.

— Донька? — запитав попутник.

— Донька.

— Переживає.

— Це вона в мене вміє.

Олена дістала хустинку. Чоловік чемно відвернувся до вікна, давши їй час.

Згодом вона сама озвалася:

— До сестри їду. У Полтаву. Сто років не була.

— То вас там, мабуть, уже виглядають.

— Вона ще вчора три рази подзвонила. Питала, чи я не передумала.

— А ви збиралися?

Олена трохи помовчала.

— Могла.

Чоловік кивнув, не розпитуючи.

— Моя дружина завжди валізу за тиждень збирала. А я до останнього знаходив причини лишитися. То кран полагодити, то на дачі щось…

— І що?

— Тепер сам їжджу. До дітей. Стараюся не відкладати.

Олена глянула на його руку з обручкою й тихо запитала:

— Давно?

— Третій рік.

— Пробачте.

— Та що ви.

Колеса рівно вистукували на стиках. За вікном потягнулися поля.

— А мені страшно стало, — раптом сказала Олена. — Що ще трохи — і я вже нікуди не поїду.

Попутник відклав газету.

— Але ж їдете.

Вона подивилася на свою сумочку, на квиток у прозорій кишеньці, на сонце за вікном.

— Їду.

Телефон завібрував.

«Ну як ти?» — написала Катя.

Олена набрала: «Добре».

Подумала й додала: «Справді. Не хвилюйся».

Потім зателефонувала сестрі.

— Надю, а півонії точно вже цвітуть?

У слухавці щось голосно грюкнуло.

— Ой, Олено, я через тебе ложку впустила! Цвітуть, цвітуть! Ти краще скажи, що тобі на обід готувати?

— Що завгодно.

— Так не піде. Вареники будеш?

Олена усміхнулася.

— Буду. Тільки не наліпи на все село.

— Уже пізно!

***

У кав’ярні біля університету Сергій одразу помітив, як донька раз у раз поглядає на телефон і всміхається.

— Є гарні новини?

— Мама їде до тітки Наді.

— Справді?

— Я щойно її посадила на поїзд.

Він повільно поставив чашку.

— Сама захотіла?

— Сама. А вчора ми були в театрі.

— І як?

— Вистава їй не сподобалася. Всю дорогу додому пояснювала, чому головна героїня поводилася нерозумно.

Сергій засміявся.

— Впізнаю.

Катя теж усміхнулася, але потім стала серйозною.

— Тату, тільки не треба тепер чекати, що в неї все одразу минуло.

— Я розумію.

— Вона старається.

— Я дуже радий, Катю. Правда.

Він посунув до неї загорнуту в папір книжку.

— Ось. Подивись, чи те видання. Продавець запевняв, що саме воно.

Катя обережно розгорнула пакунок, зазирнула на титульну сторінку.

— Воно! Тату, де ти її знайшов?

— Місця треба знати.

— Дякую.

Вона притиснула книжку до грудей, а тоді запитала:

— Як Максимко? Добудували корабель?

— Добудували. Тепер він хоче посадити туди кота. Кіт проти.

Катя розсміялася.

Сергій дивився на доньку й крутив чашку за вушко.

— Коли мама подзвонить… Передай, що я радий за неї.

Катя трохи подумала.

— Передам, коли буде доречно.

Він кивнув.

— Так. Звісно.

А Олена тим часом стояла у вагонному коридорі й дивилася у вікно. До Полтави залишалося зовсім небагато.

Вона ще не знала, що робитиме наступних вихідних. Чи наважиться роздати старі речі. Чи перестане здригатися, почувши знайомий голос у слухавці доньчиного телефона.

Але сьогодні її чекала сестра. На обід були вареники. У саду цвіли півонії.

Олена дістала телефон і написала Каті:

«Наступного разу поїдемо разом?»

Відповідь прийшла майже відразу:

«Обов’язково, мамо».

Олена всміхнулася й прибрала телефон. Треба було діставати сумку — скоро її станція.

Чи має жінка чекати чоловіка, якщо він зрадив її?

Залишити коментар