— Я чекаю дитину від твого чоловіка. Від Ігоря. Мені дуже шкода, але так вийшло. — Шкода? — голос Віри став тихим, ледь чутним шепотом. — Катерино, тобі шкода? — Я розумію, що ти розлючена. Але ж подумай: у вас усе одно не виходило. А в мене вийшло! Це ж добре, правда? Він тепер стане батьком. — Ти прийшла в мій дім. Спала з моїм чоловіком. І ти мені кажеш, що це добре?

Ноги ледве тримали Віру після двох годин у заторах, душного автобуса й штовханини в метро. Вона поклала на кухонний стіл жовтий конверт і сіла навпроти чоловіка.

Ігор гортав щось у телефоні й усміхався.

— Ігорю.

— Мгм?

Вона посунула конверт до нього.

— Це від лікарки. Нам радять ЕКО. Каже, у нас є добрий шанс.

Він глянув на папери й повернувся до телефона.

— Ти навіть не прочитав.

— Потім прочитаю.

— Я сьогодні спеціально відпросилася з роботи. Чекала на прийом, говорила з лікаркою… Ти хоча б послухай.

Ігор зітхнув, відклав телефон і підвівся.

— Віро, ми й так чудово живемо. Без усього цього.

— Без чого? Без дітей?

— Без аналізів, лікарів, цієї нескінченної метушні. Ну скільки можна?

— Для тебе це метушня?

— Заспокойся. Не всім же обов’язково розмножуватись.

Він вийшов на балкон і причинив двері. Віра ще кілька секунд дивилася йому вслід, а потім стиснула конверт так, що папір зім’явся.

За тиждень до них у гості прийшла Катерина, молодша Вірина сестра. Вона сміялася голосно, як завжди, і раз у раз торкалася Ігоря за плече.

— Ну розкажи їй! — підштовхнула вона його. — Про того твого колегу.

— Катю, та годі, — Ігор усміхався. — Віра вже чула.

— А я хочу ще раз!

Віра мила на кухні чашки й прислухалася. Чоловік давно не розмовляв із нею таким голосом — м’яким, веселим.

— Ви там без мене справляєтеся? — гукнула вона.

— Звісно! — озвалася Катерина. — Ти тільки чаю нам зроби.

Віра витерла руки й визирнула з кухні. Сестра сиділа зовсім близько до Ігоря. Помітивши Віру, вона трохи відсунулася.

Через три дні Катерина прийшла знову. Щойно вона переступила поріг, Ігор узяв сигарети й вийшов на балкон.

— Ти ж кинув, — здивувалася Віра.

— Сьогодні можна.

Катерина сіла на краєчок дивана й сплела пальці.

— Нам треба поговорити. Сядь, Віро.

— Що сталося?

— Сядь, будь ласка.

Віра залишилася стояти.

— Кажи.

Катерина набрала повітря.

— Ми з Ігорем… уже три місяці разом.

— Що?

— Це не випадковість. І я вагітна.

Віра подивилася на балконні двері. За склом стояв Ігор. Він бачив їх, але не заходив.

— Від Ігоря? — перепитала вона.

— Так. Мені шкода, але…

— Тобі шкода?

— Віро, я розумію, що ти злишся. Але подумай: у вас же не виходило. А в мене вийшло. Він стане батьком.

Віра повільно повернулася до сестри.

— Ти прийшла в мій дім. Спала з моїм чоловіком. І кажеш мені, що це добре?

— Ну не драматизуй. Ти доросла жінка. Таке трапляється.

— Трапляється? Катю, ти моя сестра!

Катерина відсунулася.

— А Ігор? Чому ти тільки на мене дивишся?

— Бо він ховається на балконі! — Віра кивнула в бік дверей. — А ти сидиш тут і пояснюєш мені, як я маю радіти.

— І що ти тепер робитимеш? До батьків побіжиш?

Віра схопила зі столу ключі й сумку.

— Я піду. А ви самі розбирайтеся.

— Куди? Це ж твоя квартира!

— Моя була. Тепер розбирайтеся.

Віра грюкнула дверима й лише на сходах помітила, що тремтить.

Батько відчинив їй надвечір. Побачивши доньчине обличчя, відразу спохмурнів.

— Тату, Катерина вагітна від Ігоря. Вони були разом три місяці. За моєю спиною.

Він мовчки відступив, пропускаючи її до квартири.

Мати сиділа на кухні. Віра розповіла все ще раз, раз у раз збиваючись. Мати вислухала її, склала руки на столі й запитала:

— Ну і що тепер?

— Що тепер? Мене зрадили, мамо. Чоловік і сестра.

— Давай без істерик. Катерина хоча б народжувати буде. У тебе ж не вийшло.

— Ти це серйозно?

— А що я не так сказала? П’ять років заміжня, а дітей немає.

— Ми лікувалися! Я тобі розповідала!

— З Ігорем у вас усе одно не складалося, — втрутився батько.

Мати кивнула:

— Квартиру, мабуть, доведеться їм залишити. Там же дитинка буде.

— Яку квартиру?

— Ну вашу.

— Мою, мамо. Я купувала її за свої гроші.

— Ігор теж вкладався. І потім, Катерина — твоя сестра. Не викинеш же ти її на вулицю з дитиною.

— Вона спала з моїм чоловіком у моєму домі! А ви пропонуєте мені віддати їм квартиру?

— Не кричи, — поморщився батько. — Сусіди почують.

— Хай чують!

— Подумай про дитину, — сказала мати. — Вона ні в чому не винна.

— А я винна? У чому?

— Не змогла втримати чоловіка. Катерина молода, вродлива. Ігор — чоловік. Чого ти хотіла?

Віра замовкла. Батько відвів очі, мати сиділа з підібганими губами.

— Ви знали, — тихо сказала Віра.

— Катерина просила почекати, — відповіла мати. — Хотіла сама тобі сказати.

— Як давно?

Батько потер лоба.

— Місяць. Може, трохи більше.

— Місяць? Я приїжджала до вас, розповідала про лікарів, про те, як ми надіємося… А ви слухали й мовчали?

— Ми не хотіли втручатися, — сказала мати.

— Не хотіли втручатися? Ви щойно вирішили, кому дістанеться моя квартира!

Віра схопила сумку й пішла до дверей.

— Куди ти? — гукнула мати. — Ніч надворі!

— Куди завгодно. Тільки не сюди.

— Не поводься як дитина!

Віра обернулася:

— Я прийшла до вас, бо мені боляче. А ви навіть не спитали, як я.

Двері зачинилися.

Батьки якийсь час мовчали.

— Перебіситься, — невпевнено сказав батько.

— Звісно, перебіситься, — відповіла мати. — Куди вона дінеться.

Подруга Світлана відчинила двері опівночі. Глянула на Віру, розпатлану й заплакану, і відразу відступила.

— Заходь.

— Пробач, що так пізно. Я не знала, куди їхати.

— Ти правильно зробила. Диван твій.

— Я тобі все розповім. Просто зараз не можу.

— І не треба. Ходімо, я постіль принесу.

Перші дні Віра майже весь час спала. Світлана залишала їй чай і бутерброди, не розпитувала. На четвертий день Віра сама прийшла на кухню.

— Світлано, можна поговорити?

— Можна. Звісно.

Віра говорила плутано, поверталася до одного й того самого. Світлана слухала, поки чай у чашках не охолов.

— Знаєш, що найгірше? — Віра обхопила чашку долонями. — Навіть не Ігор і не Катерина. Батьки.

— Вони тебе не підтримали?

— Сказали віддати їм квартиру. Бо в Каті дитина буде. І що я сама винна.

Світлана похитала головою:

— Віро, ти не винна.

— Вони обрали її. Навіть не вагалися. Я ж теж їхня донька.

Світлана присунула стілець ближче й узяла її за руку.

— Ти зараз тут. І можеш побути тут стільки, скільки треба.

Наступного ранку Віра вийшла прогулятися й побачила оголошення про вакансію в торговому центрі. Зайшла, поговорила з менеджеркою, заповнила анкету.

Через три дні вийшла на першу зміну.

Вечорами вона розбирала фотографії в телефоні. Одного разу довго дивилася на старий сімейний знімок, а тоді розірвала його навпіл.

Ігор телефонував двічі. Першого разу вона не відповіла. Другого — взяла слухавку.

— Віро, ти де? Нам треба поговорити.

— Про що?

— Про квартиру. Про речі. Про нас.

— Нас більше немає. Квартиру я продаю. Свої речі заберу.

— Як це продаєш? Це ж наша квартира!

— Моя. Документи на мене, якщо ти забув.

— Ти не можеш просто так її продати!

— Займуся цим. Передай Катерині: хай шукає житло. У вас два місяці.

— Два місяці?! Вона ж вагітна!

— Знаю. А тепер я мушу покласти слухавку.

Віра натиснула кнопку й довго сиділа з телефоном у руці. Потім набрала Світлану:

— Я йому сказала.

— Про квартиру?

— Так. Страшно було, але сказала.

— Молодець. Я зараз додому, купити тобі щось?

— Хліба, будь ласка. І… дякую.

Нова Вірина студія була маленька, з вікном на сміттєві баки й шпалерами, що пухирилися в кутах. Та коли вона вперше замкнула за собою двері, то видихнула. Тут усе було її.

На сходах Віра зустріла літню жінку з важкою сумкою.

— Давайте допоможу.

— Ох, дякую, донечко. Мені на третій. Ліфт знову зламався.

Нагорі жінка віддихалася й усміхнулася:

— Я Галина Іванівна. А ти новенька?

— Віра.

— Заходь увечері. Пиріг спечу, а самій нудно їсти.

Віра прийшла. За чаєм Галина Іванівна розповіла про сина Андрія, який сам виховував доньку, і про онучку, яка любила викрутки більше за ляльок.

— Учора попросила в тата інструменти, — сміялася вона. — Каже, стільчик ремонтуватиме. Розібрати розібрала, а складати вже тато допомагав.

Потім уважно подивилася на Віру:

— А ти чого переїхала? Якщо не хочеш, не розповідай.

— Мене зрадили. Чоловік, сестра… І батьки теж.

— Ох ти ж. А ти як?

— Справляюся. Потроху.

— Потроху — теж добре. Пирога ще покласти?

Наступного дня Віра зустріла на сходах чоловіка з дівчинкою. Та притискала до себе ляльку.

— А я Соня. А це Аліса, — повідомила дівчинка. — Тато вчора купив.

— Я Віра. Дуже приємно з вами познайомитися.

— Андрій, — усміхнувся чоловік. — Син Галини Іванівни. Мама розповідала, як ви їй допомогли.

— Ми разом сумку донесли.

— Тату, а можна Віру на вечерю покликати? Бабуся знову пиріг пече.

Андрій глянув на Віру:

— Якщо не маєте інших планів, приходьте.

— Із задоволенням.

За вечерею Соня розповідала про садок, виховательку й жука, якого знайшла на майданчику.

— Він спочатку не хотів до мене на руку, — пояснила вона. — А потім захотів.

— Може, злякався, — припустила Віра.

— Може. Я ж велика.

Після вечері Андрій провів Віру до дверей.

— Дякую, що прийшли. Соні добре з вами.

Він трохи помовчав.

— Їй зараз потрібні люди. Після того, як ми залишилися удвох, було важко.

— А її мама?

— Пішла. Зібрала речі й поїхала. Сказала, що не готова бути матір’ю.

— Мені шкода.

— Мені теж було нелегко. Але ми справляємося. Соня сильна дівчинка.

Потім були прогулянки, кава на винос і довгі розмови. Андрій не квапив Віру з питаннями. Соня приходила зі своїми викрутками й просила допомогти то ляльковий стілець полагодити, то іграшку відкрити.

Віра купила чашку з квітами й одного разу зварила компот. Соня випила дві склянки.

Якось дівчинка забралася до неї на коліна й запитала:

— Віро, а ти залишишся з нами?

— Де з вами?

— Ну, з нами. Назовсім. Тато каже, що ти добра. І бабуся. І я так думаю.

Віра глянула на Андрія. Він стояв біля вікна й удавав, що уважно розглядає вулицю. Вуха в нього почервоніли.

— Подивимось, — сказала вона Соні. — Може, і залишуся.

За місяць одного ранку квартира пахла кавою. Соня скакала по килиму й наспівувала щось своє. Андрій читав новини, час від часу всміхаючись.

— Віро, дивись, як я можу! — гукнула Соня і закрутилася на місці.

— Бачу! Тільки обережно, а то голова запаморочиться.

— Уже запаморочилася, — засміялася Соня й упала на диван.

Віра відкрила зошит і написала: вона все ще тут. І це вже не біль. Це життя. Нове. Її власне.

Залишити коментар