— Родичко дорогенька! Сидиш на мільйонах, а сама порожні макарони їси? От уміють люди прикидатися!
Оксана Петрівна так і застигла з виделкою в руці.
Лариса навіть не роззулася. Пройшла через коридор, залишаючи на щойно вимитій підлозі мокрі сліди. За нею зайшли Тарас із Вікторією.
— Двері зачини, — попросила господиня. — По ногах тягне.
— Тобі по ногах тягне, а нам як таке чути?!
Лариса кинула телефон на стіл.
— Упізнаєш? Нотаріальна контора в Полтаві. Була там у вівторок?
— Була.
— І мовчала!
— А про що я мала звітувати?
— Про двокімнатну квартиру в центрі! З балконом! Тітки Дарини пів року як немає, а ти вже все на себе переписала?
Оксана поклала виделку.
— Ларисо, говори тихіше. Я тебе чую.
— А ти нас чуєш? Ми тобі хто — чужі?
Вікторія тим часом підняла кришку каструлі.
— І справді самі макарони… Тьотю Оксано, ну перед нами ж можна не гратися в бідність.
— Віко, постав кришку на місце.
Молода жінка здивовано кліпнула, але послухалася.
Тарас сів на табурет.
— Давайте без образ. Мама, може, різко почала, але питання слушне. У нас кредит за машину. У ванній ремонт стоїть. Ви тут самі живете. Навіщо вам іще одна квартира?
— Щоб твою плитку купити, мабуть, — вирвалося в Оксани.
— Я серйозно.
— Я теж.
Вона подивилася на тарілку. До пенсії лишалося шість днів. Увечері треба було йти мити підлогу в перукарні. Коліно зранку нило так, що вона двічі зупинялася, поки дійшла до магазину.
А тут, виявляється, мільйони.
— Немає двокімнатної квартири, — сказала вона.
Лариса нахилилася через стіл:
— Уже продала?
— Не продавала.
— То гроші в банку? — підхопила Вікторія. — Тьотю Оксано, ми ж нікому…
— Досить.
Оксана сказала це неголосно. Вікторія замовкла.
— Ларисо, коли ти востаннє тітці телефонувала?
— До чого тут це?
— От і я хочу зрозуміти: до чого ви тут?
— Ти зараз доглядом дорікатимеш? Ніхто тебе не змушував їздити!
— Не змушував. Вона тільки раз попросила: «Оксаночко, приїдь. Я вже людський голос забуваю».
Лариса відвела очі.
— У всіх свої клопоти.
— Знаю. Тому й не питала вас ні про що.
Оксана підвелася, підійшла до серванта й дістала з-за порцелянових лебедів синій зошит.
— Сідай, Ларисо.
— Ти ще командувати будеш у моєму…
— У моєму домі.
Кілька секунд вони дивилися одна на одну. Потім Лариса сіла.
Оксана зняла із зошита резинку.
— Тітка багато чого записувала. І перед смертю просила: якщо почнете спадщину ділити — прочитати всім.
Тарас випростався.
— Що там?
— Зараз почуєш. «Дванадцяте березня. Лариса попросила п’ятнадцять тисяч на пальто. Обіцяла повернути після Великодня».
— Господи, знайшла що читати! — Лариса смикнула рукав куртки. — Я те пальто…
— Повернула гроші?
— У нас із тіткою були свої домовленості.
— От про них тут теж є.
Оксана перегорнула сторінку.
Лариса різко простягнула руку:
— Дай сюди.
— Навіщо?
— Подивлюся, що ти там читаєш!
Оксана прикрила зошит долонею.
— У суботу подивишся. Покличу Валентину, Богдана. Щоб потім ніхто не казав, ніби я щось вигадала.
— Виставу вирішила влаштувати?
— Ви прийшли ділити. От і поділимо. При всіх.
Тарас першим підвівся.
— Ходімо, мамо.
— Я ще не договорила!
— У суботу договориш.
У передпокої Вікторія затрималася біля старої дублянки.
— А цю не викидайте, тьотю Оксано. Таке зараз вінтажем називають. Дорого продають.
Оксана мовчки відчинила двері.
Коли гості пішли, вона повернулася до столу. Макарони охололи й злиплися.
Із сумки дістала документ із нотаріальною печаткою.
Кімната в гуртожитку на околиці Полтави. Дванадцять квадратних метрів. Заборгованість за комунальні послуги — вісімдесят чотири тисячі двісті гривень.
— Ну що, мільйонерко, — сказала вона сама до себе. — Повечеряла?
І раптом відчула, що їсти більше не може.
Наступного ранку Лариса прийшла о восьмій.
— Оксаночко! Я тобі пиріжка принесла. Із капустою, як ти любиш.
— Я капусти в пирогах із дитинства не їм.
— Та там половина з яйцем! Впусти, руки вже відвалюються.
Цього разу вона роззулася сама.
Поставила пиріг, поправила рушник.
— Я цілу ніч не спала.
— Тиск?
— Та який тиск… Думала про нас. Стільки років одна родина. Невже через якісь папери пересваримося?
Оксана поставила чайник.
— Учора це були мільйони. Сьогодні вже якісь папери?
— Ну погарячкувала. Буває. Ти теж не подарунок.
— А пиріг навіщо?
Лариса образилася:
— Уже й пирога принести не можна?
— Можна. Без умов.
— Які ще умови? Я ж від душі! Пам’ятаєш, як у дев’яносто шостому тобі шапку віддала?
— За дві банки олії.
— Господи, ти все пам’ятаєш!
— Не все. Але це чомусь пам’ятаю.
За годину зателефонувала Вікторія.
— Тьотю Оксано, я вас на манікюр записала! До своєї майстрині. Вам нічого платити не треба.
— А ти мене спитала?
— Хотіла приємне зробити…
— То наступного разу спершу спитай.
Ближче до обіду Тарас привіз мішок картоплі.
— На балкон поставлю?
— Став.
Він потупцяв у коридорі.
— Ви на маму дуже не сердьтеся.
— А на тебе?
— А я що?
Оксана не відповіла. Тарас опустив очі й пішов.
Увечері вона розв’язала мішок. Картопля була дрібна, у грудках сухої землі.
Саме тоді задзвонив телефон.
— Оксано Петрівно? Степан Іванович турбує, сусід Дарини Семенівни.
— Добрий вечір. Щось сталося?
— Ви краще сядьте.
Оксана вхопилася за спинку стільця.
— Кажіть уже.
— Я ж обіцяв вам плінтус у тітчиній кімнаті прибити. Сьогодні взявся, відгорнув край лінолеуму, а там конверт. Розписка.
— Чия?
— Ларисина. На шістсот тисяч гривень.
— Скільки?..
— Шістсот. Взяла в Дарини на зберігання. Повернути зобов’язалася на першу вимогу.
Оксана повільно сіла.
— Степане Івановичу… Вона ж казала, що в тітки нічого немає. Я ліки зі своєї пенсії купувала.
— Дарина мені якось обмовилася, що гроші в родичів і назад не випросиш. А тоді замкнулася. «Не лізь, Степане», — тільки й сказала. Я й не знав, про яку суму мова.
— Надішліть мені фото. Будь ласка.
— Уже надсилаю. А оригінал у себе сховаю. Вам привезу, кому іншому не віддам.
На екрані з’явився аркуш.
Знайомі округлі літери. Ларисин підпис.
Оксана притисла телефон до грудей.
— То ось чого ти з пирогом прибігла…
Наступного ранку подзвонив Богдан.
— Мамо, привіт. Тітка Лариса була в нас. Каже, ти спадщину отримала.
Оксана заплющила очі.
— І тобі вже сказала?
— А чого ти сама мовчиш? У нас іпотека, дитина маленька. Я ж не мільйон прошу. Тисяч сто дуже допомогли б.
— Синку…
— Я поверну. Ти ж знаєш.
Вона помовчала.
— Богдане, а ти пам’ятаєш, коли востаннє до мене приїжджав?
— Мамо, ну почалося.
— Без прохання. Просто приїхав, сів, чаю випив.
— Я працюю! Чи мені все кинути?
— Ні. Не треба все.
— То допоможеш чи ні?
Оксана подивилася на потріскану шкіру на пальцях.
— Приїдь у суботу. Поговоримо.
— От навіщо ці збори? Рідного сина перед усіма просити змушуєш.
— Я тебе ні до чого не змушую.
— Добре. Буду.
Зв’язок обірвався.
Оксана ще довго тримала слухавку біля вуха.
У п’ятницю Лариса з’явилася з відром і новими ганчірками.
— Завтра люди прийдуть, треба порядок навести!
— У мене прибрано.
— Ой, не починай. Ти відпочивай, я сервант витру.
Оксана глянула на неї.
— Чого саме сервант?
— Бо пилюку бачу! І фіранки зняти треба. Посіріли зовсім.
— Ларисо…
— Ну дай хоч чимось допомогти!
Господиня зняла тюль і понесла до ванної. За стіною задзвеніла порцеляна.
Коли повернулася, Лариса вже натягувала куртку.
— Ой, мало не забула, мені ж треба бігти!
— А відро?
— Потім заберу!
Двері зачинилися.
Оксана підійшла до серванта. Найбільший лебідь стояв за маленькими.
За фігурками було порожньо.
Вона провела пальцями по полиці, потім дістала телефон.
— Степане Івановичу, приїдете завтра?
— Приїду. Треба?
— Дуже. І конверт візьміть.
— Щось із Ларисою?
Оксана гірко всміхнулася.
— Прибрала в мене. Нарешті знайшла час допомогти.
У суботу Валентина зайшла першою.
— Ну, показуй свій спадок! О шостій устала, щоб до тебе добратися.
— Добрий день, Валю.
— Та добрий, добрий. Де роззуватися?
За нею прийшли Тарас із Вікторією. Лариса сіла біля столу, поклала сумку на коліна. Обличчя мала спокійне, навіть повеселіле.
Богдан приїхав останнім.
— Привіт.
— Привіт, синку.
Він кивнув і став біля вікна.
Оксана розставила чашки.
— Чаю?
— Спочатку справи, — відрізала Валентина. — Де зошит?
Лариса зітхнула:
— Та немає ніякого зошита. Оксана щось переплутала. Буває з віком.
— Справді немає, — погодилася господиня. — Учора зник.
Лариса міцніше стиснула ручки сумки.
— Не дивися на мене.
— Я ще нічого не спитала.
— Ой, давайте без натяків! — втрутилася Валентина. — Що з квартирою?
Оксана поклала на стіл документ.
— Читайте.
Першим його взяв Богдан.
Пробіг очима рядки. Перечитав.
— Кімната?
— Дванадцять метрів.
— А це що за борг?
— За комунальні послуги.
Валентина вихопила аркуш.
— Вісімдесят чотири тисячі?! То ми через це сюди їхали?
— Не я вам двокімнатну квартиру обіцяла.
Усі подивилися на Ларису.
— А що я? Мені сказали! Звідки я знала?
— Ти ж навіть балкон бачила, — тихо нагадала Оксана.
Вікторія відвернулася.
Богдан кинув документ на стіл.
— Можна було телефоном сказати. Навіщо всіх збирати?
— Бо телефоном ви мене не чули.
— Мамо, не треба з нас жадібних робити!
Оксана подивилася на нього.
— Я тобі сказала, що грошей немає. Ти спитав, чи я здорова? Чи мені самій допомога не потрібна?
— Зараз не про це.
— Для тебе — ні. А для мене саме про це.
Богдан відійшов до вікна.
Лариса підвелася.
— Ну все, розібралися. Тарасику, збирайся.
У двері подзвонили.
— Зачекайте, — сказала Оксана. — Не всі ще прийшли.
Степан Іванович привітався, зняв кепку й дістав із портфеля сірий конверт.
Побачивши його, Лариса повільно сіла назад.
— Добрий день, Ларисо Іванівно, — сказав він. — Гляньте, будь ласка. Ваш підпис?
Вона навіть не простягнула руки.
— Звідки це у вас?
— У Дарининій кімнаті знайшов.
— Ви там чужі речі перебираєте?!
— Кімната моя тепер, — нагадала Оксана. — Я попросила допомогти з ремонтом.
Богдан підійшов до столу.
— Що там?
— Шістсот тисяч гривень, — відповів Степан. — Дарина передала Ларисі на зберігання. Є дата, сума, зобов’язання повернути.
— Покажіть.
Богдан узяв розписку.
У кухні стало тихо.
— Ларисо, — першою озвалася Валентина. — Ти ж на похороні казала: у тітки ні копійки. Ми всі складалися.
— Так і було!
— А ці гроші де?
— Немає їх!
— Де?!
— Мамо, досить, — раптом сказав Тарас.
Лариса вчепилася йому в руку.
— Мовчи.
Він обережно відсторонив її пальці.
— Не буду.
— Тарасе!
— Це я взяв гроші.
Вікторія різко повернулася до чоловіка.
— Ти?
Він кивнув.
— На автосервіс. Пам’ятаєш Олега? Я думав, за рік усе поверну. Він утік із грошима. Я лишився ні з чим.
— А мені ти що казав? — прошепотіла Вікторія. — Що свої заощадження втратив?
— Соромно було.
— А зараз не соромно? Ми сюди чужу квартиру ділити прийшли!
Тарас опустив голову.
— Зараз дуже.
Лариса сиділа нерухомо.
— Не смій на нього… Він хотів як краще.
Оксана подивилася на неї.
— А тітка як мала жити?
— Я збиралася повернути.
— Коли? Вона просила грошей на зуби. Пам’ятаєш? Сказала, що навіть яблука вкусити не може.
Лариса затулила обличчя долонею.
— Пам’ятаю.
— Я їй бульйони возила. А вона все казала: «Ларису не чіпай. Їй і так важко».
Тарас важко видихнув.
— Тьотю Оксано, я віддам. Не одразу. Частинами. Тільки на матір до суду не подавайте.
Богдан постукав пальцем по розписці.
— Тут усе написано. Мамо, не починай жаліти. Тобі борги треба закрити. Нам допомогти.
Оксана повільно повернула до нього голову.
— Тобі?
— А що? Я вже й попросити не можу?
— Можеш.
— То в чому справа?
Вона забрала в нього аркуш.
— У тому, як ти просиш.
— Не подобається тон — скажи. Але гроші твої. Ти ж не збираєшся їх подарувати?
Оксана дивилася на Ларису, на Тараса, на розписку.
— У зошиті тітка писала, що гроші віддала для Тараса, — сказала вона. — Я тоді не зрозуміла, які саме. Наприкінці кількох сторінок бракувало… А може, сама не додивилася.
Лариса підняла голову.
Оксана підійшла до плити, взяла сірники.
— Я не хочу більше цього слухати.
— Мамо, стій. Що ти робиш?
Вона запалила сірник і піднесла до краю розписки.
— Оксано! — скрикнула Лариса. — Зачекай!
Полум’я лизнуло папір. Оксана опустила аркуш у порожню металеву миску й погасила вогонь.
— Що?
Лариса незграбно відкрила сумку.
— Там записка є. Остання сторінка… Я її не знищила.
Валентина аж підскочила:
— То зошит таки ти взяла?!
— Я! — Лариса майже крикнула й одразу стихла. — Я взяла. Решту порвала. А це не змогла.
Вона поклала на стіл складений аркуш.
— Прочитай. Тільки вголос.
Оксана розгорнула папір.
«Оксаночко. Гроші Ларисі я віддала сама, на Тарасову справу. Він тоді так вірив, що все в нього вийде. Розписку взяла, щоб не забували: родина теж не бездонна кишеня.
Не раз злилася на них. І гроші просила назад, бо самій уже треба було. А тепер лежу й думаю: грошей тих не повернеш, тільки людей остаточно пересвариш.
Якщо колись правду скажуть і перестануть ховатися одне від одного — порви ту розписку. Не хочу, щоб після мене одні борги залишилися.
А тобі дякую, дитино. Ти до мене не по спадщину їздила. Я це знала».
Останні слова Оксана ледве вимовила.
Тарас затулив очі рукою.
Лариса схлипнула.
— Я збиралася повернути, Оксано. Спочатку справді збиралася. А тоді… машина, кредити… Щоразу щось було важливіше.
— Важливіше за тітку, — сказала Вікторія.
Лариса не заперечила.
Оксана поклала записку окремо, а обгорілу розписку знову взяла в руки.
Степан Іванович тихо озвався:
— Фото ж у вас залишилося.
— Видалю.
— Мамо! — Богдан ступив до неї. — Ти зараз серйозно?
— Серйозно.
— Це шістсот тисяч!
— Я чула.
— А я? А твій онук?
Оксана стиснула губи.
— Не прикривайся дитиною, Богдане.
Він відсахнувся, ніби вона вдарила.
Вона знову запалила сірник. Цього разу поклала розписку в миску й дочекалася, поки вогонь з’їсть останній цілий клаптик.
Ніхто не ворухнувся.
Потім Богдан тихо сказав:
— Ну й дурна ж ти, мамо.
Оксана здригнулася.
— Можливо.
Він постояв, чекаючи ще якихось слів. Не дочекався. Схопив куртку й пішов, грюкнувши дверима.
Валентина засунула руки в рукави пальта.
— Даремно я приїхала. От даремно.
Оксана не стала її затримувати.
Коли двері зачинилися вдруге, Тарас підвів голову.
— Тьотю Оксано…
— Не треба зараз обіцяти все на світі.
— Я не про все. Про кімнату. Я її відремонтую. Сам. І комунальний борг допоможу погасити.
Оксана втомлено потерла скроню.
— Ти ж щойно казав, що кредит.
— Машину продам.
Вікторія подивилася на нього. Він витримав її погляд.
— Обійдемося поки без неї.
Вона повільно кивнула.
— Обійдемося.
— А ремонт? — запитала Оксана.
— Ванна теж почекає, — відповіла Вікторія. — Ми там не на вулиці миємося.
Тарас посунув до себе документ на кімнату.
— У понеділок дізнаюся щодо боргу. Домовимося про платежі. Потім поїдемо подивимося, що з ремонтом. Добре?
Оксана дивилася на нього довго.
— Добре. Тільки ти цього разу не зникай.
— Не зникну.
— І картоплю наступного разу помий. Бо ти мені пів городу на балкон висипав.
Тарас коротко, винувато всміхнувся.
— Помию.
Лариса мовчки підвелася й пішла до передпокою. Оксана подумала — теж збирається.
Та зовиця лише зняла чоботи, які знову забула біля дверей, і повернулася на кухню в шкарпетках.
Закотила рукави. Відкрила кран.
— Де губка?
— Біля мила.
Лариса взяла чашку. Намилила, сполоснула. Потім другу.
Оксана підійшла ближче.
— Облиш. Я потім сама.
— Сиди вже.
Вода шуміла. Лариса дивилася тільки в мийку.
— Я ж тебе вчора ще й із фіранками ганяла…
Оксана нічого не сказала.
— І пиріг той… Я навіть не пам’ятала, що ти капусти не їси.
Голос у неї зірвався.
— Стільки років знайомі, а я не пам’ятала.
Оксана взяла рушник і стала поруч витирати чашки.
Якийсь час вони мовчали.
— Зошит шкода, — нарешті сказала вона.
— Знаю.
— Там її почерк був.
Лариса притисла мокрі руки до краю мийки.
— Пробач.
Цього разу без виправдань.
Оксана поставила суху чашку на полицю.
— Не все сьогодні, Ларисо.
Та кивнула й узялася за наступну.
Степан Іванович допоміг Тарасові прибрати зайві стільці. Вікторія витерла зі столу, тоді нерішуче спитала:
— Тьотю Оксано, а на манікюр вас усе-таки записати?
Оксана обернулася.
— Це вже ні в рахунок чого?
Вікторія почервоніла.
— Просто так. Якщо хочете.
— Хочу, — після паузи відповіла Оксана. — Тільки не зранку. Дайте хоч виспатися.
Уперше за весь день хтось тихо засміявся.
Вона віднесла тітчину записку до серванта. Поставила лебедів, як завжди: від найбільшого до найменшого.
Телефон у кишені мовчав. Від Богдана не було ні дзвінка, ні повідомлення.
Оксана торкнулася екрана й поклала його назад. Біль від синових слів нікуди не подівся. І комунальний борг не зник разом із розпискою.
З кухні долинув Ларисин голос:
— Оксано, чай заварювати? Ти ж так і не попила.
— Заварюй. Мені неміцний.
— Пам’ятаю.
Оксана на мить заплющила очі.
А тоді повернулася до столу — туди, де ще лишили для неї вільне місце.
Чи правильно вона зробила, відмовившись від грошей заради родини? Того вечора Оксана Петрівна й сама не знала відповіді.