Ключ клацнув у замку. Аліса зайшла до передпокою, поставила важку сумку й одразу помітила біля дверей чужі світлі кеди з яскравими шнурками.
— Кириле, ти вдома? У нас гості?
— Вдома, — долинуло з кімнати. — Зайди, будь ласка. Нам треба поговорити.
Голос у нього був якийсь чужий, надто рівний. Аліса зняла пальто й пройшла до вітальні.
На дивані сиділа незнайома світловолоса дівчина з округлим животом. Однією рукою вона притримувала спину, другою погладжувала живіт.
— Доброго дня, — Аліса розгублено всміхнулася. — Я Аліса. Ви до Кирила? Зараз чай поставлю, у нас ще печиво є.
— Не треба чаю, — сказав Кирило. — Сядь.
— Що сталося? Хтось захворів?
— Ні. Це Лера.
— Дуже приємно. Леро, може, вам подушку під спину підкласти?
— Дякую, мені зручно, — відповіла дівчина.
Кирило нервово провів долонею по джинсах.
— Алісо, можеш хвилину помовчати? Лера чекає дитину. Мою.
Аліса так і залишилася стояти.
— Що?
— Вона вагітна. Від мене.
Аліса подивилася на нього, потім на Леру. Присіла на край крісла.
— Кириле, давай ми поговоримо удвох. Леро, ви не могли б зачекати на кухні?
— Навіщо? — Кирило знизав плечима. — Вона теж має право тут бути. Це стосується і її.
— А мене це стосується? — тихо спитала Аліса. — Чи мені просто повідомили?
— Я давно хотів сказати.
— Давно? Наскільки давно?
Він відвів очі.
— Ти ж розумна. У нас із тобою нічого не виходило. Скільки можна було намагатися? Я хотів дитину, нормальну родину. А тут… так склалося.
— Так склалося?
— Не починай.
— Я ще нічого не почала. Я намагаюся зрозуміти, коли мій чоловік знайшов час на іншу жінку. Між клінікою і моїми уколами? Чи пізніше?
— Не треба зараз усе перекручувати.
— А як мені це назвати? Вісім років разом, шість у шлюбі. Ми ходили до лікарів, я проходила процедури, а ти…
Голос у неї затремтів. Вона замовкла, стиснувши руки на колінах.
— Я теж через усе це проходив, — різко сказав Кирило. — Ти думаєш, мені було легко? Лікарні, таблетки, сльози. Я приходив додому і боявся зайвий раз заговорити.
— Тобі було важко. А сказати мені ти не міг?
— Я намагався.
— Коли?
Він не відповів.
— А тепер що? — запитала Аліса. — Ти привів її сюди навіщо?
Кирило присів на підлокітник дивана поруч із Лерою.
— Я все обдумав. Ти могла б поки пожити у Жанни. Чи ще десь. Тобі треба прийти до тями, а ми з Лерою тут облаштуємося. Дитині ж потрібен дім.
— У Жанни? — Аліса навіть перепитала. — Ти мене зараз із дому виселяєш?
— Я не виселяю. Пропоную варіант.
— Для кого зручний?
— Давай без спектаклю, добре? Я й так стараюся все вирішити по-людськи.
Лера кивнула.
— Кирило справді намагався придумати, як буде краще. Інший міг би взагалі нічого не пояснювати.
Аліса повернулася до неї.
— Леро, а ви знаєте, чия це квартира?
— Ваша спільна, — відповіла та. — Кирило казав.
— Спільна, — повторила Аліса й поглянула на чоловіка. — Ти їй так сказав?
— А хіба ні? Ми ж купували її в шлюбі.
— Зрозуміло.
Кирило підвищив голос:
— Та скільки можна вдавати із себе жертву? Ти взагалі бачила, на що перетворилося наше життя? Суцільний лазарет! Я хотів додому приходити, а не знову слухати про аналізи й процедури!
Аліса повільно підвела на нього очі.
— Я лежала під крапельницею після процедури. Тоді ти вже зустрічався з Лерою?
— Алісо…
— Так чи ні?
Кирило мовчав.
— Господи, — видихнула вона. — Ти приходив до мене в лікарню. Сидів поруч, тримав за руку. І вже тоді…
— А що тепер зміниться від цих розмов? — перебив він. — Можеш плакати, можеш злитися, але дитині потрібне місце. Тобі все одно доведеться зібрати речі.
Аліса підвелася.
— Я зараз повернуся.
— Іди, — кинув Кирило. — Тільки недовго. Ми з Лерою ще вечерю хотіли замовити.
У спальні Аліса дістала з шафи папку. Руки тремтіли, і вона не відразу змогла її відкрити. Постояла трохи, вдихнула й повернулася до вітальні.
— Ось, — вона поклала папери перед Кирилом. — Подивись.
— Що це?
— Документи на квартиру. І документи про мамину спадщину.
Він узяв аркуші й швидко перегорнув.
— Ми купили квартиру в шлюбі, — сказала Аліса. — Але за мої спадкові гроші. Усе до копійки. Це підтверджено документами.
— І що? — Кирило перечитав першу сторінку. — Думаєш, я не можу це оскаржити?
— Можеш звернутися до юриста. А зараз я прошу вас обох піти.
— Ти серйозно?
— Так.
Лера випросталася на дивані.
— Кириле, ти ж казав, що квартира ваша.
— Я думав, наша, — буркнув він.
— Але ти знав, звідки гроші, — сказала Аліса.
— Ми стільки років тут прожили!
— І ти вирішив, що можеш мене звідси виставити?
— Тут вагітна жінка! — Кирило вказав на Леру. — Ти хоч розумієш, який у неї зараз стрес?
— Розумію. Леро, я не бажаю вам зла. Але залишатися тут ви не будете.
— Не чіпай її! — Кирило ступив до Аліси. — Тобі аби все по папірцях! Холодна, як завжди. Де в тобі хоч щось живе?
— Перед тобою жива людина, Кириле. Я тобі вірила. Я тебе кохала. А ти привів її в наш дім і велів мені забратися.
— Та куди ти без мене? За тиждень почнеш дзвонити, проситимеш повернутися!
Аліса гірко всміхнулася.
— Ти щойно сказав, що хочеш жити з Лерою. А тепер чекаєш, що я проситиму тебе повернутися?
— Я сказав, як буде.
— Ні. Тепер я скажу. У тебе є година, щоб зібрати речі. Якщо ви не підете, я викличу поліцію.
Кирило знову схопив документи, кинув їх на стіл.
— Та забирай свою квартиру! Подумаєш, стіни! У мене син буде, а ти залишишся тут сама!
— Можливо, — сказала Аліса. — Але я залишуся вдома.
Лера важко підвелася й торкнула Кирила за рукав.
— Ходімо, будь ласка. Я втомилася.
— Почекай, я їй ще…
— Кириле, ходімо.
Він пішов до спальні збирати речі. Дверцята шафи грюкали, у коридорі чулося його роздратоване бурмотіння. Лера щось тихо запитувала, але Аліса не прислухалася.
Вона поставила чайник, заварила чай із бергамотом і сіла на диван. Кружка гріла долоні, хоча чай довго залишався недоторканим.
Нарешті у передпокої зашурхотіли пакети.
— Решту потім заберу, — сказав Кирило, не дивлячись на неї.
— Напиши, коли захочеш приїхати.
Лера взула свої світлі кеди. На мить глянула на Алісу, ніби хотіла щось сказати, але промовчала.
Двері зачинилися. Аліса замкнула їх на другий оберт і притулилася до них чолом.
Тільки тоді вона заплакала.
Минуло два тижні. Кирило спочатку телефонував по кілька разів на день, потім дедалі рідше. Зрештою дзвінки припинилися. Спільні знайомі теж мовчали, і Аліса не знала, кому з них що сказати.
Одного вечора прийшла Жанна — з вином і коробкою тістечок.
— Я думала, ти не відкриєш, — сказала вона з порога. — Тричі хотіла набрати й тричі передумувала.
— Чому?
— Боялася полізти не вчасно.
— Заходь. Я теж не знала, як тебе попросити прийти.
На кухні Жанна оглянулася.
— Знаєш, тут якось інакше стало.
— Речей менше, — сказала Аліса.
— І дихається легше. Раніше прийдеш, а ви обоє напружені. Я ще думала: може, мені здається.
Аліса розлила вино по келихах.
— Мені теж здається, що легше. І водночас так боляче, що я сама себе не розумію.
— Не мусиш зараз усе розуміти.
— Я думала, ми з ним разом боремося. А він, виявляється, давно жив іншим життям.
— Ти сумуєш за ним?
Аліса помовчала.
— За тим, яким я його знала. А може, просто уявляла. Вчора побачила в магазині його улюблені цукерки й потягнулася взяти. Стою з ними в руках і думаю: куди я їх несу?
— Алісо…
— Нічого, — вона змахнула сльозу. — Назад поклала. Собі купила інші.
Жанна посунула до неї коробку.
— Тоді й тістечко вибирай. Найбільше.
Аліса засміялася крізь сльози.
— Ти ж сама його хотіла.
— Я ще куплю.
Вони трохи посиділи мовчки. Потім Жанна спитала:
— Ти як узагалі? Тільки не кажи, що все чудово.
— Не чудово. Але я більше не чекаю щовечора, з яким настроєм він прийде. І не прислухаюся до ключа в замку.
— Це вже немало.
— Я колись думала: якщо залишуся сама, значить, програла. А тепер сиджу тут у тиші й розумію, як мені її бракувало.
Жанна підняла келих.
— Тоді за твою тишу.
— За тишу, — відповіла Аліса й торкнулася своїм келихом її келиха.
За кілька кварталів звідти Кирило сидів на тісній кухні орендованої квартири й гортав старі фотографії в телефоні. За перегородкою Лера ніяк не могла влаштуватися зручніше й невдоволено зітхала.
Він зупинився на фотографії: Аліса сміялася на їхній кухні, тримаючи в руках нову чашку. Ту саму кухню, з якої він збирався її вигнати.
— Ну як же так, — прошепотів Кирило. — Був же дім.
Лера покликала його з кімнати:
— Ти скоро ляжеш?
— Зараз, — відповів він.
Вона затихла. А він іще сидів над телефоном, дивлячись на фотографію.
— Сам усе зруйнував, — сказав він ледь чутно. — Своїми руками.