— Ой, доброго дня, — Аліса посміхнулася гості. — Я Аліса. А ви, мабуть, подруга Кирила? Зараз чайник поставлю, в мене є смачне печиво. — Не треба чайник, — перебив її чоловік, підводячись. Його обличчя було таким, наче він проковтнув щось гірке і тепер не міг вирішити, виплюнути це чи проковтнути остаточно. — Просто сядь. Послухай

Ключ клацнув у замку. Аліса зайшла до передпокою, поставила важку сумку й одразу помітила біля дверей чужі світлі кеди з яскравими шнурками.

— Кириле, ти вдома? У нас гості?

— Вдома, — долинуло з кімнати. — Зайди, будь ласка. Нам треба поговорити.

Голос у нього був якийсь чужий, надто рівний. Аліса зняла пальто й пройшла до вітальні.

На дивані сиділа незнайома світловолоса дівчина з округлим животом. Однією рукою вона притримувала спину, другою погладжувала живіт.

— Доброго дня, — Аліса розгублено всміхнулася. — Я Аліса. Ви до Кирила? Зараз чай поставлю, у нас ще печиво є.

— Не треба чаю, — сказав Кирило. — Сядь.

— Що сталося? Хтось захворів?

— Ні. Це Лера.

— Дуже приємно. Леро, може, вам подушку під спину підкласти?

— Дякую, мені зручно, — відповіла дівчина.

Кирило нервово провів долонею по джинсах.

— Алісо, можеш хвилину помовчати? Лера чекає дитину. Мою.

Аліса так і залишилася стояти.

— Що?

— Вона вагітна. Від мене.

Аліса подивилася на нього, потім на Леру. Присіла на край крісла.

— Кириле, давай ми поговоримо удвох. Леро, ви не могли б зачекати на кухні?

— Навіщо? — Кирило знизав плечима. — Вона теж має право тут бути. Це стосується і її.

— А мене це стосується? — тихо спитала Аліса. — Чи мені просто повідомили?

— Я давно хотів сказати.

— Давно? Наскільки давно?

Він відвів очі.

— Ти ж розумна. У нас із тобою нічого не виходило. Скільки можна було намагатися? Я хотів дитину, нормальну родину. А тут… так склалося.

— Так склалося?

— Не починай.

— Я ще нічого не почала. Я намагаюся зрозуміти, коли мій чоловік знайшов час на іншу жінку. Між клінікою і моїми уколами? Чи пізніше?

— Не треба зараз усе перекручувати.

— А як мені це назвати? Вісім років разом, шість у шлюбі. Ми ходили до лікарів, я проходила процедури, а ти…

Голос у неї затремтів. Вона замовкла, стиснувши руки на колінах.

— Я теж через усе це проходив, — різко сказав Кирило. — Ти думаєш, мені було легко? Лікарні, таблетки, сльози. Я приходив додому і боявся зайвий раз заговорити.

— Тобі було важко. А сказати мені ти не міг?

— Я намагався.

— Коли?

Він не відповів.

— А тепер що? — запитала Аліса. — Ти привів її сюди навіщо?

Кирило присів на підлокітник дивана поруч із Лерою.

— Я все обдумав. Ти могла б поки пожити у Жанни. Чи ще десь. Тобі треба прийти до тями, а ми з Лерою тут облаштуємося. Дитині ж потрібен дім.

— У Жанни? — Аліса навіть перепитала. — Ти мене зараз із дому виселяєш?

— Я не виселяю. Пропоную варіант.

— Для кого зручний?

— Давай без спектаклю, добре? Я й так стараюся все вирішити по-людськи.

Лера кивнула.

— Кирило справді намагався придумати, як буде краще. Інший міг би взагалі нічого не пояснювати.

Аліса повернулася до неї.

— Леро, а ви знаєте, чия це квартира?

— Ваша спільна, — відповіла та. — Кирило казав.

— Спільна, — повторила Аліса й поглянула на чоловіка. — Ти їй так сказав?

— А хіба ні? Ми ж купували її в шлюбі.

— Зрозуміло.

Кирило підвищив голос:

— Та скільки можна вдавати із себе жертву? Ти взагалі бачила, на що перетворилося наше життя? Суцільний лазарет! Я хотів додому приходити, а не знову слухати про аналізи й процедури!

Аліса повільно підвела на нього очі.

— Я лежала під крапельницею після процедури. Тоді ти вже зустрічався з Лерою?

— Алісо…

— Так чи ні?

Кирило мовчав.

— Господи, — видихнула вона. — Ти приходив до мене в лікарню. Сидів поруч, тримав за руку. І вже тоді…

— А що тепер зміниться від цих розмов? — перебив він. — Можеш плакати, можеш злитися, але дитині потрібне місце. Тобі все одно доведеться зібрати речі.

Аліса підвелася.

— Я зараз повернуся.

— Іди, — кинув Кирило. — Тільки недовго. Ми з Лерою ще вечерю хотіли замовити.

У спальні Аліса дістала з шафи папку. Руки тремтіли, і вона не відразу змогла її відкрити. Постояла трохи, вдихнула й повернулася до вітальні.

— Ось, — вона поклала папери перед Кирилом. — Подивись.

— Що це?

— Документи на квартиру. І документи про мамину спадщину.

Він узяв аркуші й швидко перегорнув.

— Ми купили квартиру в шлюбі, — сказала Аліса. — Але за мої спадкові гроші. Усе до копійки. Це підтверджено документами.

— І що? — Кирило перечитав першу сторінку. — Думаєш, я не можу це оскаржити?

— Можеш звернутися до юриста. А зараз я прошу вас обох піти.

— Ти серйозно?

— Так.

Лера випросталася на дивані.

— Кириле, ти ж казав, що квартира ваша.

— Я думав, наша, — буркнув він.

— Але ти знав, звідки гроші, — сказала Аліса.

— Ми стільки років тут прожили!

— І ти вирішив, що можеш мене звідси виставити?

— Тут вагітна жінка! — Кирило вказав на Леру. — Ти хоч розумієш, який у неї зараз стрес?

— Розумію. Леро, я не бажаю вам зла. Але залишатися тут ви не будете.

— Не чіпай її! — Кирило ступив до Аліси. — Тобі аби все по папірцях! Холодна, як завжди. Де в тобі хоч щось живе?

— Перед тобою жива людина, Кириле. Я тобі вірила. Я тебе кохала. А ти привів її в наш дім і велів мені забратися.

— Та куди ти без мене? За тиждень почнеш дзвонити, проситимеш повернутися!

Аліса гірко всміхнулася.

— Ти щойно сказав, що хочеш жити з Лерою. А тепер чекаєш, що я проситиму тебе повернутися?

— Я сказав, як буде.

— Ні. Тепер я скажу. У тебе є година, щоб зібрати речі. Якщо ви не підете, я викличу поліцію.

Кирило знову схопив документи, кинув їх на стіл.

— Та забирай свою квартиру! Подумаєш, стіни! У мене син буде, а ти залишишся тут сама!

— Можливо, — сказала Аліса. — Але я залишуся вдома.

Лера важко підвелася й торкнула Кирила за рукав.

— Ходімо, будь ласка. Я втомилася.

— Почекай, я їй ще…

— Кириле, ходімо.

Він пішов до спальні збирати речі. Дверцята шафи грюкали, у коридорі чулося його роздратоване бурмотіння. Лера щось тихо запитувала, але Аліса не прислухалася.

Вона поставила чайник, заварила чай із бергамотом і сіла на диван. Кружка гріла долоні, хоча чай довго залишався недоторканим.

Нарешті у передпокої зашурхотіли пакети.

— Решту потім заберу, — сказав Кирило, не дивлячись на неї.

— Напиши, коли захочеш приїхати.

Лера взула свої світлі кеди. На мить глянула на Алісу, ніби хотіла щось сказати, але промовчала.

Двері зачинилися. Аліса замкнула їх на другий оберт і притулилася до них чолом.

Тільки тоді вона заплакала.

Минуло два тижні. Кирило спочатку телефонував по кілька разів на день, потім дедалі рідше. Зрештою дзвінки припинилися. Спільні знайомі теж мовчали, і Аліса не знала, кому з них що сказати.

Одного вечора прийшла Жанна — з вином і коробкою тістечок.

— Я думала, ти не відкриєш, — сказала вона з порога. — Тричі хотіла набрати й тричі передумувала.

— Чому?

— Боялася полізти не вчасно.

— Заходь. Я теж не знала, як тебе попросити прийти.

На кухні Жанна оглянулася.

— Знаєш, тут якось інакше стало.

— Речей менше, — сказала Аліса.

— І дихається легше. Раніше прийдеш, а ви обоє напружені. Я ще думала: може, мені здається.

Аліса розлила вино по келихах.

— Мені теж здається, що легше. І водночас так боляче, що я сама себе не розумію.

— Не мусиш зараз усе розуміти.

— Я думала, ми з ним разом боремося. А він, виявляється, давно жив іншим життям.

— Ти сумуєш за ним?

Аліса помовчала.

— За тим, яким я його знала. А може, просто уявляла. Вчора побачила в магазині його улюблені цукерки й потягнулася взяти. Стою з ними в руках і думаю: куди я їх несу?

— Алісо…

— Нічого, — вона змахнула сльозу. — Назад поклала. Собі купила інші.

Жанна посунула до неї коробку.

— Тоді й тістечко вибирай. Найбільше.

Аліса засміялася крізь сльози.

— Ти ж сама його хотіла.

— Я ще куплю.

Вони трохи посиділи мовчки. Потім Жанна спитала:

— Ти як узагалі? Тільки не кажи, що все чудово.

— Не чудово. Але я більше не чекаю щовечора, з яким настроєм він прийде. І не прислухаюся до ключа в замку.

— Це вже немало.

— Я колись думала: якщо залишуся сама, значить, програла. А тепер сиджу тут у тиші й розумію, як мені її бракувало.

Жанна підняла келих.

— Тоді за твою тишу.

— За тишу, — відповіла Аліса й торкнулася своїм келихом її келиха.

За кілька кварталів звідти Кирило сидів на тісній кухні орендованої квартири й гортав старі фотографії в телефоні. За перегородкою Лера ніяк не могла влаштуватися зручніше й невдоволено зітхала.

Він зупинився на фотографії: Аліса сміялася на їхній кухні, тримаючи в руках нову чашку. Ту саму кухню, з якої він збирався її вигнати.

— Ну як же так, — прошепотів Кирило. — Був же дім.

Лера покликала його з кімнати:

— Ти скоро ляжеш?

— Зараз, — відповів він.

Вона затихла. А він іще сидів над телефоном, дивлячись на фотографію.

— Сам усе зруйнував, — сказав він ледь чутно. — Своїми руками.

Залишити коментар