Дарина повернулася з прогулянки, роздягла Єву й помітила в передпокої чужі сумки. Свекруха вже сиділа на кухні, а Максим розливав чай.
— Мам, ти б подзвонила, — казав він. — Ми б хоч стіл накрили.
— Та я ненадовго. Справа є.
— Добрий день, Надіє Сергіївно, — привіталася Дарина.
Свекруха кивнула й поставила чашку.
— Я хочу, щоб ви знали заздалегідь. До кінця року квартиру треба звільнити.
Дарина завмерла в дверях.
— Що? — Максим не одразу відставив чайник. — Звільнити?
— Кирилу з Яною тісно у мене. Незабаром дитина, їм потрібне своє житло. А ця квартира моя, ви ж знаєте.
Дарина поглянула на кухонні шафки. Три роки тому вона вибирала їх до ночі, поки маленька Єва спала, а Максим сам клав кахлі у ванній. Кухню оплатили з Дарининих декретних виплат. Тоді свекруха пройшлася квартирою, усміхнулася: «Гарно вийшло».
— Надіє Сергіївно, ми тут десять років живемо, — сказала Дарина. — У нас двоє дітей. Нам потрібен час знайти житло.
— Майже пів року у вас є. Максим працює, знімете щось.
— А Кирило з Яною не можуть зняти?
— Вони житимуть тут, доки не стануть на ноги. Їм потрібна підтримка, у них сім’я.
— У нас теж сім’я.
Свекруха подивилася на неї пильно.
— Дарино, не ображайся, але Яна — дружина Кирила. А ти Максимові ніхто, просто співмешканка. Я за молодшого більше переживаю. Йому нелегко.
Дарина перевела погляд на Максима. Той крутив у руках чашку.
— Мамо, ну не треба так, — тихо сказав він.
Дарина чекала, що він продовжить. Але Максим замовк.
Свекруха підвелася, поправила шарф.
— Я все сказала. Обговоріть.
Коли двері за нею зачинилися, Дарина ще стояла посеред кухні. Єва потягнула її за рукав:
— Мамо, а бабуся вже пішла?
— Уже, сонечко.
Увечері, вклавши дітей, Дарина повернулася на кухню. Максим мив посуд.
— Ти чув, що вона сказала?
— Чув.
— І все, що ти знайшов відповісти: «Не треба так»?
Він не обернувся.
— Даш, вона моя мати. І квартира її. Що я міг сказати?
— Що я твоя родина! Що я мати твоїх дітей! — Дарина знизила голос, згадавши про дітей. — Ми десять років тут живемо, гроші вкладали. А вона каже, що я тобі ніхто. І ти мовчиш.
Максим вимкнув воду.
— Я розгубився. Не чекав такого.
— А я, мабуть, чекала. Просто не хотіла собі зізнаватися. Ти завжди казав, що свідоцтво про шлюб нічого не означає.
— Я справді так вважаю.
— А твоя мама — ні. І я боюся, Максиме. Якщо з нами щось трапиться, я для когось виявлюся сторонньою. А наші діти залежатимуть від чужої волі.
Він сів навпроти.
— Я думав, тобі байдуже. Ти ж не наполягала.
— Мені не було байдуже. Я просто не хотіла випрошувати.
Максим потер обличчя долонею.
— Вибач.
— Я не про весілля зараз. Мені потрібно знати, що ти поруч. Що коли мене отак принижують, ти не сидітимеш мовчки.
— Я поговорю з нею. Завтра.
Наступного дня Дарина зателефонувала подрузі. Світлана вислухала й зітхнула.
— Прикро. Але його ж теж виселяють. Йому, мабуть, нелегко.
— Я розумію. Квартира її, вона має право. Мене не це найбільше зачепило.
— А те, що він промовчав?
— Так. Потім сказав, що розгубився.
— То дай йому шанс виправитися. Він же не втік, не образився на тебе.
Дарина поклала слухавку. На килимі Сашко будував із кубиків місто.
— Мамо, а ми кудись їдемо? — раптом спитав він.
— Можливо. Але поки нічого не вирішили.
— А тато з нами?
— Звісно, з нами.
Сашко кивнув і повернувся до кубиків. Дарина присіла біля нього й поправила дах, що похилився.
Того вечора Максим поїхав до матері сам. Повернувся пізно й сів на край дивана.
— Ну? — Дарина відклала телефон.
— Я сказав, що ми з’їдемо до кінця року. Квартира її, вона має право.
Дарина мовчала.
— І ще сказав, що ти моя дружина, хай і без свідоцтва. І щоб вона більше так з тобою не говорила.
— Що вона відповіла?
— Спочатку образилася. Сказала, що я її не розумію. А потім помовчала й каже: «Добре, я погарячкувала».
— Це все?
— Ні. Я нагадав про ремонт. Сказав, що ми багато вклали, особливо ти. Не просив повернути все, але хоч якусь частину.
— І вона погодилася?
— Незадоволена, але сказала, що подумає.
Дарина сіла поруч.
— Дякую, що поїхав.
— Мені соромно, що я одразу цього не сказав.
За тиждень Надія Сергіївна зателефонувала Дарині.
— Я поверну вам гроші за кухню, — сказала вона. — А решта нехай буде за проживання.
Дарина хотіла заперечити, але стрималася.
— Добре. Дякую.
Увечері вона переказала розмову Максимові.
— Прикро, звісно, — сказала вона. — Але нехай буде так. Не хочу рвати стосунки через гроші.
За кілька днів подзвонив Кирило. Максим вийшов із телефоном на балкон, і Дарина чула уривки розмови.
— Ні, я на тебе не ображаюся… Звичайно, вам потрібне своє місце… Просто мама могла сказати інакше.
Повернувшись, він зачинив балконні двері.
— Кирило вибачився за маму. Каже, не знав, як вона з нами говорила.
— А Яна?
— Вона просила маму не квапити нас із переїздом.
— Отже, вони теж не хотіли, щоб так вийшло, — тихо сказала Дарина.
Житло вони шукали два місяці. На одному перегляді господиня ледь почула про дітей, одразу похитала головою:
— Ні, з дітьми не здам. Ви ж розумієте.
У другій квартирі не було меблів, а в третій власник попросив оплатити одразу пів року.
— У нас просто немає таких грошей, — сказав Максим, коли вони вийшли.
— Знайдемо ще щось, — відповіла Дарина, хоча сама вже починала втрачати надію.
Нарешті Максим знайшов двокімнатну квартиру неподалік дитячого садка. Господиня назвала ціну, показала кімнати й сказала:
— Платіть вчасно, і все буде гаразд.
Напередодні підписання договору Дарина сіла з блокнотом: оренда, продукти, садок, дорога. Максим зазирнув їй через плече.
— Ледве сходиться.
— Так. Але проживемо. А якщо я знайду підробіток із дому, буде легше.
— Даш, у Єви ще з режимом непевно. Не бери на себе все одразу.
— Тоді відкладатимемо менше. Або довше.
Максим присунув до себе блокнот.
— Давай стільки, скільки зможемо. Без нервів і без поспіху.
Дарина здивовано глянула на нього. Раніше він, певно, сказав би: «Нічого, якось буде». А тепер узяв олівець і став разом із нею рахувати.
Переїжджали на початку грудня. Надія Сергіївна теж прийшла допомогти. Вона мовчки носила коробки, загортала тарілки в папір. На кухні сказала, не підводячи голови:
— Добре, що ви швидко знайшли.
— Нам пощастило, — відповіла Дарина.
— Так.
Більше вони майже не говорили, але й цього разу в тиші вже не було колишньої напруги.
Гроші, які свекруха повернула за кухню, вони відклали на перший внесок за власне житло. Додали Максимові заробітки з підробітків і те, що Дарина встигла заощадити до декрету.
За пів року на рахунку була майже чверть потрібної суми. Небагато, зате тепер у них був план.
Якось за вечерею Єва запитала:
— Тату, а чому в Мілани мама й тато з одним прізвищем, а у нас ні?
Максим розгублено глянув на Дарину.
— Так буває, — сказала вона. — Не в усіх однаково.
— А в нас буде так?
Дарина промовчала. Максим зустрів її погляд.
— Буде, — тихо сказав він.
Увечері, коли діти заснули, Максим поклав перед нею маленьку коробочку.
— Це не через маму, — одразу сказав він. — Я хочу розписатися. Сам хочу.
Дарина відкрила коробочку. Усередині лежала проста каблучка.
— Ти впевнений?
— Десять років я був упевнений, що нічого міняти не треба. А потім тебе назвали ніким, і я промовчав. Зрозумів, що не дав тобі впевненості в нас.
Дарина провела пальцем по каблучці.
— Мені не потрібне велике весілля.
— Мені теж. Давай тихо?
Вона кивнула.
— Давай.
Вони подали заяву в лютому й розписалися на початку березня, звичайного буднього дня. Свідками стали Кирило та Яна. Яна була вже на восьмому місяці, і Кирило всю церемонію тримав її під руку.
Після розпису вони посиділи в невеликому кафе, а тоді розійшлися по домівках.
Увечері Дарині зателефонувала Надія Сергіївна.
— Ви нічого не сказали, — ображено промовила вона.
— Ми вирішили без гостей. Хотіли, щоб було спокійно.
— Могли б і мене покликати.
Дарина помовчала.
— Ви маєте рацію. Нам варто було вас запросити. Але та розмова на кухні для мене ще надто свіжа.
На тому кінці запала тиша.
— Розумію, — нарешті сказала свекруха. — Я тоді сказала зайве.
— Так.
— Приходьте в неділю. У Яни скоро термін, треба вирішити, що подаруємо.
У неділю всі зібралися за великим столом. Сашко розповідав бабусі про школу, Єва показувала малюнок, а Кирило з Яною сміялися з чогось свого.
Дарина подивилася на Максима. Він підсунув їй тарілку з пирогом і запитав:
— Тобі ще чаю?
— Трохи, дякую.
Надія Сергіївна підняла чашку.
— Вітаю вас. Це правильне рішення.
— Дякую, Надіє Сергіївно, — відповіла Дарина.
Вона не стала пояснювати, що для неї важливе не лише свідоцтво. Важливо, що Максим нарешті навчився говорити вчасно.
Увечері вони повернулися до орендованої квартири. Діти швидко заснули. Дарина вимкнула світло в їхній кімнаті й тихенько причинила двері.
Квартира поки що була чужою. Але в ній було спокійно, а попереду в них був свій план і час, щоб його здійснити.