– Ні, ви чули? – верескнула родичка. – Ми їм дали притулок, а вона ще й хамить

Олена здригнулася від дзвінка. Вона вже годину переглядала київські готелі й нарешті знайшла той, що подобався і їй, і гаманцю.

На екрані телефону світився напис: «Свекруха».

– Оленочко, голубонько! – схвильовано заговорила Єлизавета Григорівна. – Це правда, що мені Наталка сказала? Ви в Київ зібралися і хочете в готелі жити?

Олена заплющила очі.

– Так, мамо. Ми з Толею давно хотіли в Лавру сходити, містом погуляти.

– А Вітя з Наташею на що? У них три кімнати! Як це рідні приїдуть і по готелях тинятимуться?

– Ми не хочемо нікого обтяжувати.

– Та яке обтяжувати? Оленко, ну що ти таке кажеш!

У передпокої грюкнули двері. Повернувся Анатолій.

– Мамо, Толя щойно прийшов. Він тобі передзвонить, добре?

Олена поклала слухавку й вискочила в коридор.

– Твоя мама вже знає про Київ. І Наталка знає! Звідки?

Анатолій застиг із черевиком у руці.

– Я Вітькові проговорився. Дзвонив йому про запчастину, а там слово за слово…

– Толю!

– Ну я ж не думав, що він одразу всім розкаже.

Телефон задзвонив знову. Тепер Наталя.

– Олено, який ще готель? – без привітання випалила вона. – Ви що, образити нас хочете?

– Наталко, дякую, але ми самі…

– І слухати не хочу! У нас місця вистачить. Приїжджайте в п’ятницю, Вітя вас зустріне.

– Та ми ще нічого не бронювали…

– От і добре. Не витрачайте грошей. Чекаємо!

Олена опустила телефон і подивилася на чоловіка.

– Ну що? – обережно запитав він.

– Усе вирішено. Навіть без нас.

– Лен, вони ж від щирого серця.

– Дуже сподіваюся.

У п’ятницю вони завантажили в машину банки з медом і варенням та вирушили до Києва.

Олена майже всю дорогу мовчала. Анатолій поглянув на неї й легенько стиснув її коліно.

– Не дуйся. Три дні – і додому. Зате на готелі зекономимо.

– Ти справді думаєш, що річ тільки в грошах?

– А в чому?

– Просто я хотіла побути з тобою. Без чужих розпорядків, без оцих «а чого ви так пізно» і «сідайте ще поїжте».

– Та не накручуй себе раніше часу.

Біля під’їзду їх зустрів Віктор. Він міцно обійняв брата, допоміг витягти сумки.

– Нарешті! Ми вже зачекалися. Наташка там стільки наготувала!

У ліфті Олена придивилася до дівера. За пів року, що вони не бачилися, біля його очей побільшало зморшок, а в волоссі проступила сивина.

– Вікторе, ти щось втомлений, – сказала вона.

– Роботи багато, – відмахнувся той. – Нічого, відпочинемо.

Наталя зустріла гостей на порозі, у мереживному фартуху.

– Проходьте! Ой, та навіщо ви стільки привезли? Мамо! Гості приїхали!

Із кімнати вийшла Зінаїда Степанівна, Наталина мати. Вона оглянула гостей і зітхнула:

– Ну нарешті. Я вже думала, не доживу до вашого приїзду.

Олена перезирнулася з чоловіком. Той швидко відвів очі.

Їх поклали у вітальні, на розкладному дивані. За вечерею Наталя багато розповідала про роботу в банку, Віктор зрідка щось додавав, а Зінаїда Степанівна мовчки їла пельмені.

– А ви надовго? – нарешті запитала вона.

– На три дні, – відповіла Олена. – У неділю поїдемо.

– Та що ж так мало? – сплеснула руками Наталя. – Залишайтеся довше!

– Дякуємо, але в нас удома справи, – поспішив сказати Анатолій.

Того вечора Наталя довго не відпускала гостей спати. Коли вони нарешті лягли, Олена ще довго крутилася на незручному дивані. За стіною хропіла Зінаїда Степанівна.

– Толю, ти спиш?

– Уже майже.

– Диван тебе теж у бік коле?

– Мене коле твоя рука. Посунься трішки.

Олена тихо засміялася й відвернулася до стіни. Заснула вона тільки під ранок.

О сьомій до вітальні ввійшла Наталя. У руках у неї був фен.

– Ой, ви ще спите?

– Уже ні, – пробурмотів Анатолій.

– Я тут завжди волосся сушу. Звичка.

Вона ввімкнула фен. Олена сіла й розгублено подивилася на неї.

У дверях з’явилася Зінаїда Степанівна в квітчастому халаті.

– А в мене серіал за п’ятнадцять хвилин, – повідомила вона. – То ви тут довго ще?

– Зараз приберемо, – сказала Олена.

Коли Наталя з феном вийшла, Олена повернулася до чоловіка:

– Сім ранку, Толю.

– Я бачу.

– І як тобі економія?

Він потер обличчя долонями.

– Давай хоч кави спочатку вип’ємо.

До обіду Наталя з Віктором пішли на роботу, а Олена з Анатолієм зібралися прогулятися. Та щойно Олена взяла сумку, Зінаїда Степанівна озвалася з-за телевізора:

– А супчику не зварите? А то все бутерброди та бутерброди.

– Зараз? – перепитала Олена. – Ми хотіли вийти.

– Ну, як хочете. Тільки Наташа з Вітею з роботи голодні прийдуть.

Олена помовчала, а тоді покликала чоловіка:

– Толю, ходімо в магазин. Якщо вже готувати, то треба щось купити.

У супермаркеті вони набрали м’яса, овочів і зелені. На касі Анатолій похмуро дістав гаманець.

– Приїхали в гості, називається, – пробурмотів він.

– А почуваємося як прислуга, – закінчила за нього Олена.

– Я ввечері з Вітькою поговорю.

– Та не треба поки. Може, це ми просто не так зрозуміли.

Увечері, коли Олена накривала на стіл, повернулися господарі.

– Ого, як пахне! – Віктор зазирнув до каструлі. – Це хто так постарався?

– Олена борщ зварила, – відповіла з кімнати Зінаїда Степанівна. – Трохи гоструватий, щоправда.

Наталя скуштувала салат.

– А салат недосолений. Ну нічого, зійде.

Олена поклала ложку на стіл.

– Солі додати?

– Та ні, сама досолю, – відповіла Наталя й потягнулася по сільничку.

Анатолій подивився на дружину, але вона лише похитала головою.

Наступного дня їм нарешті вдалося вибратися в місто. Вони довго гуляли Лаврою, спускалися до Дніпра, пили каву на ходу.

– От заради цього й їхали, – сказала Олена, притулившись до чоловіка.

– Гарно тут, правда?

– Дуже. І ніхто нічого від нас не хоче.

– Крім продавчині кави. Вона хоче, щоб ти повернула чашку.

Олена засміялася:

– Віднеси, будь ласка.

Додому вони повернулися затемна, втомлені й задоволені. На порозі їх зустріла Наталя.

– А ви де ходите? Ми з роботи прийшли, вечері немає.

Олена не відразу зрозуміла:

– У сенсі немає?

– У прямому. Могли б хоч попередити, що затримаєтеся.

– Наталко, ми ж казали, що їдемо гуляти.

– Ну й що? Невже важко було щось приготувати зранку?

Олена відчула, як закипає образа.

– А ти сама приготувати не могла?

Наталя почервоніла.

– Тобто? Ми вас до себе покликали, поселили, а ти мені так відповідаєш?

– Ми взагалі-то в готель збиралися!

– Олено, Наташо, давайте спокійно, – втрутився Анатолій.

Із кімнати долинув гуркіт. Це Віктор жбурнув пульт у крісло.

– Та дістало вже! Телевізора не чутно!

У передпокої запала тиша.

– Чудово, – тихо сказала Олена й пішла до вітальні.

Тієї ночі вона довго лежала із заплющеними очима, але заснути не могла.

– Толю, поїхали завтра раніше, – прошепотіла вона.

– Поїхали.

– Я не хочу з нею остаточно сваритися.

– Я теж. Пробач, Лен. Треба було одразу в готель.

Уранці вони встали раніше за всіх і пішли на кухню. Олена поставила чайник, Анатолій дістав чашки.

– Поснідаємо й зберемося, – сказав він. – А там я Вітькові поясню.

На кухню зайшла Наталя, відчинила шафку й заглянула всередину.

– Ой, цукор закінчився. Олено, ти ж у магазин збиралася?

– Я? Ні.

– Та я ж учора казала! Забула?

– Наталко, я нікуди не збиралася.

– Ой, ну й пам’ять у тебе, подруго, – Наталя закотила очі.

У дверях з’явився заспаний Віктор.

– Наталко, навіщо ти їх у магазин посилаєш? Ти ж учора всі десять пачок цукру на антресолі прибрала.

Наталя завмерла.

– Я… Щоб не заважали, прибрала.

– То навіщо казати, що закінчився? – запитав Анатолій.

Наталя глянула на чоловіка, потім на гостей і мовчки вийшла з кухні.

Олена поставила чашку.

– Усе, Толю. Ми їдемо.

Віктор провів їх до дверей.

– Вибачте, – сказав він, не дивлячись братові в очі. – Я не знав, що вона так…

– Віть, ти ж учора все чув, – тихо відповів Анатолій.

– Чув. І змовчав.

Віктор допоміг донести сумки до машини. Уже біля під’їзду Олена сказала:

– Ми не хотіли нікого образити.

– Я знаю, – відповів він. – Це ви нас вибачте.

Дорогою додому Олена мовчки дивилася у вікно, витираючи сльози.

– Ну чого ти плачеш? – запитав Анатолій.

– Прикро. Ми ж не просилися до них. І банки ті везли, і продукти купили… За що вона з нами так?

– Не знаю, Лен. Я сам не розумію.

Удома їх зустріла Єлизавета Григорівна. Анатолій подзвонив їй із дороги, і вона вже чекала з вечерею.

– Що трапилося? На вас обличчя немає!

За столом Олена спочатку намагалася розповідати спокійно, але на історії з цукром не витримала:

– Мамо, ну навіщо було мене дурити? Я ж не відмовилася допомогти. Але ми що, мали там усе купувати й готувати?

– Господи, та як же це! – Єлизавета Григорівна сплеснула руками. – Я вас сама до них відправила…

– Ти не знала, мамо, – сказав Анатолій.

– А Вітя що?

– А Вітя мовчав. Аж до сьогодні.

Вони саме допивали чай, коли задзвонили у двері. На порозі стояв Віктор із дорожньою сумкою. Вигляд у нього був виснажений.

– Можна до вас? – хрипко запитав він. – Я від Наташки пішов.

– Вітю! – Єлизавета Григорівна кинулася його обіймати. – Синку, заходь.

Він поставив сумку й важко опустився на стілець.

– Ми після вашого від’їзду поговорили, – сказав він, звертаючись до Олени й Анатолія. – Я спитав, навіщо вона цукор сховала. А вона каже: «То й що? Купили б ще пачку, не збідніли б».

– Господи… – прошепотіла мати.

– І знаєте, я ж давно бачив, як вона з людьми поводиться. Усе виправдовував: економна, мовляв, домовита. А сьогодні дивлюся на вас і думаю: ви ж рідні нам люди. Як можна так?

Олена мовчки налила йому чаю.

– Давно тобі було час відпочити від усього цього, – сказала Єлизавета Григорівна. – Поживеш поки в нас. А там, може, й Наташка схаменеться.

– Не схаменеться, мамо. Та й не треба. Досить. Буду життя заново починати.

Він узяв чашку й вдячно подивився на Олену.

– Дякую тобі. Якби не ваша поїздка, якби ти промовчала, я б, мабуть, і далі вдавав, що все нормально.

А в Києві Наталя ходила квартирою й ніяк не могла зрозуміти, чого Віктор так розлютився.

– Подумаєш, вирішила трохи заощадити, – сказала вона матері. – Повернеться ще. Куди він дінеться?

Та Віктор не повернувся. А за кілька днів він познайомився з іншою жінкою й згодом зрозумів, що ухвалив правильне рішення.

Залишити коментар