— Мамо, скільки можна? Софійка скоро тебе зовсім забуде! Я притиснула телефон до вуха

— Мамо, скільки можна? Софійка скоро тебе зовсім забуде!

Я притиснула телефон до вуха.

— Не кажи так, Артемку.

— А що казати? На фотографію показує: «Бабуся». А наживо ти їй хто? Жінка з телефона?

На тумбочці біля мого вузького ліжка стояло фото онучки. Три роки дитині. Три роки я цілую холодний екран замість її теплих щічок.

— Я приїду, синку. Тільки в синьйори Рози зараз тиск такий, що лікар через день…

— Знову Роза! — перебив він. — У тебе тільки й розмов, що про неї та її Маттео.

— Вона майже не встає. Маттео просить до кінця місяця побути, поки знайде заміну.

— А ми скільки маємо чекати? Іра з малою в орендованій однокімнатній задихаються. За квартиру платимо, на своє житло відкладаємо — і все одно стоїмо на місці. Ти ж обіцяла на річницю нашого весілля приїхати!

— Пам’ятаю.

— То ти їм родичка чи працівниця?

Я змовчала. Із сусідньої кімнати долинув слабкий поклик:

— Наталю… Води, будь ласка.

— Чуєш? — тихо сказала я синові. — Я мушу…

— Та йди вже. Тільки дивись, щоб ми тебе до пенсії не чекали.

Він від’єднався раніше, ніж я встигла попрощатися.

Я налила води й сіла біля Рози.

— Син сердиться? — запитала вона.

— Скучив.

— А ти?

Я спробувала усміхнутися, але губи затремтіли.

— Дуже.

Роза погладила мене по руці.

— То їдь. Дітей треба обіймати, поки руки мають силу.

Якби ж усе було так просто.

До Італії я приїхала п’ять років тому, після смерті чоловіка. Петро пішов раптово: вранці ще просив підсмажити картоплі на вечерю, а ввечері я вже стояла в лікарняному коридорі й повторювала лікареві:

— Ви ще спробуйте. Будь ласка, спробуйте…

Артем закінчував інститут. Моя бухгалтерська зарплата танула між комунальними платіжками та продуктовим магазином. Нашу стару службову квартиру треба було звільняти, іншого житла ми не мали. Про власний куток для сина я могла тільки мріяти.

Тоді й подзвонила двоюрідна сестра з Італії.

— Приїжджай, Наталю. Легко не буде, не обманюватиму. Але хоч заробиш.

— А мови якої?

— Вивчиш.

— А якщо не витримаю?

Вона довго мовчала.

— Тоді повернешся. Спробувати мусиш.

У першій родині я справді ледь витримала. Господиня водила пальцем по щойно вимитій підлозі й наказувала перемивати. Одного вечора перерахувала яблука у вазі.

— Ти брала?

— Одне. Я не знала, що не можна.

Вона щось різко сказала, і я зрозуміла без перекладу.

Тієї ночі набрала сестру:

— Я більше не можу.

— Шукаймо інше місце.

— А поки шукатимемо, за що житиму?

Так я й залишилася. Ще на день. На тиждень. На місяць.

Не купувала суконь, доношувала чуже взуття, проходила повз кав’ярні, навіть коли від запаху кави паморочилося в голові.

«Один євро — теж гроші», — казала собі.

Усе складала на квартиру.

Через два роки знайома привела мене до синьйори Рози. Я за звичкою спитала, чи можна взяти шматок хліба до супу.

Маттео тоді здивовано підняв очі:

— Наталю, ви тут живете. Їжа в цьому домі — і ваша також.

А Роза посунула до мене хлібницю:

— Бери два. Ти зовсім худа.

Я мало не розплакалася просто над тарілкою.

Маттео платив тисячу сто євро вчасно, іноді додавав премію. Для доглядальниці це було добре місце. До омріяної квартири мені бракувало вже зовсім трохи, і втратити роботу я боялася страшенно.

Але після розмови з Артемом думала тільки про одне: Софійка росте без мене.

У неділю Маттео сам випровадив мене на прогулянку.

— До мами приїхала тітка. Іди, відпочинь.

— Я ще білизну…

— Білизна зачекає.

Біля української церкви я зустріла Галину. Ми були з однієї області, кілька разів розмовляли, передавали одна одній номери водіїв. Цього разу вона сиділа на лавці з великою картатою сумкою біля ніг.

— Галю, ти кудись їдеш?

Вона похитала головою.

— Якби знати куди.

— Що сталося?

— Моя синьйора померла. Три дні тому.

Я присіла поруч.

— Співчуваю.

— Хороша була жінка. І діти порядні, розрахувалися чесно. Тільки роботу де тепер узяти? За ліжко плати, їсти щось треба, синові навчання оплачувати… Усіх обдзвонила. Глухо.

Я подивилася на її сумку, потім на неї.

— А на три тижні пішла б?

Галина різко повернула голову.

— Куди?

— Мене підмінити. Я додому хочу. До дітей.

— Твої погодяться?

— Спитаю. Тільки мені треба точно знати, що ти…

— Наталю, та про що ти! — Вона схопила мене за руку. — Я ж розумію: це твоє місце. Підміню — і піду. Ти мене від біди рятуєш!

— Роза слабенька. Там ліки по годинах.

— Усе запишу. Хоч по хвилинах.

Того вечора я розповіла Маттео про онучку, про квартиру, про те, як давно не була вдома.

— Три тижні? — перепитав він.

— Ні днем більше. І заміна буде. Досвідчена жінка, наша землячка.

— Ви добре її знаєте?

Я на мить завагалася.

— Вона давно доглядає літніх людей. Не повинна підвести.

Маттео погодився познайомитися.

Галина прийшла наступного дня. Лагідно привіталася з Розою, поправила їй подушку, дістала блокнот.

— Диктуй, Наталочко. Які таблетки вранці?

Два дні я показувала їй усе: тонометр, коробочки з ліками, записи лікаря, улюблену Розину чашку.

Перед від’їздом ще раз зупинилася в коридорі.

— Якщо щось не зрозумієш — одразу дзвони. У будь-яку годину.

— Та їдь уже до своєї малечі! — усміхнулася Галина. — Не хвилюйся. Я ж не чужа.

На автовокзалі вдома я побачила їх раніше, ніж вони мене: Артем із букетом, Іра, а між ними — маленька дівчинка в жовтій курточці.

— Софійко! — покликала я.

Вона сховалася за мамину ногу.

Я присіла просто біля валізи.

— Не впізнала? Це я, бабуся Наталя.

Софійка придивилася, насупила бровенята.

— З телефона?

Я засміялася крізь сльози.

— Так, сонечко. Нарешті вилізла з телефона.

Вона обережно торкнулася мого рукава. А потім обійняла за шию.

Я заплющила очі й уже не чула ні автобусів, ні людських голосів.

Перші два дні Софійка не відпускала мене навіть до ванної.

— Бабусю, ти де?

— Тут я, тут.

— Не їдь.

— Ще побуду.

Іра приносила чай, розбирала подарунки, питала, чи не втомилася я. Артем увечері сідав поруч, обіймав за плечі.

— Ну що, мамо, нарешті всі разом.

На третій день ми пішли дивитися квартири.

Коли зайшли у світлу двокімнатну на четвертому поверсі, Іра відразу відчинила двері меншої кімнати.

— Тут Софійці буде добре. Вікна у двір.

— А кухня яка! — Артем провів долонею по підвіконню. — Мам, глянь.

Я дивилася на них і усміхалася.

— Подобається?

— Дуже, — тихо сказала невістка.

Я повернулася до рієлторки:

— Домовляймося про оформлення.

Увечері за чаєм сказала:

— Завтра уточню в нотаріуса документи. Оформлю на себе, а ви вже плануйте переїзд.

Ірина поставила чашку так обережно, що я чомусь одразу насторожилася.

— На себе? — перепитав Артем.

— Ну так.

Він глянув на дружину.

— Мам, а ми думали… Ти ж нам купуєш?

— Вам жити. Звичайно.

— То чому на тебе?

Я навіть не одразу зрозуміла запитання.

— Бо я, синку, теж колись повернуся. Мені потрібен свій дах.

— А хіба ми тебе не пустимо? — Він нервово всміхнувся.

— Я не про це.

— А виходить саме про це, — озвалася Іра. — Ми вкладемо гроші в ремонт, меблі, а за документами там ніхто.

— Іро, живіть. Я ж не оренду з вас братиму.

— Сьогодні не братимете. А завтра посваримося?

Я відсунула чашку.

— Чого ж нам сваритися?

— Усяке буває. Я хочу, щоб у моєї дитини був свій дім.

— І я хочу. Тому й працювала п’ять років.

За столом стало тихо.

Артем зітхнув:

— Мамо, не починай рахувати, хто скільки працював. Ми ж нормально говоримо.

Наступного вечора прийшли свати. Із тортом.

Валентина Петрівна ще пальто як слід не зняла, а вже завела:

— Чули, квартиру гарну знайшли! Ну, слава Богу, пора молодим своє гніздо мати.

За чаєм вона присунулася до мене ближче.

— Наталю, та оформляй уже на Артема. Кому ж воно все одно дістанеться?

— Можливо, йому. Але поки я жива…

— Та живи сто років! Хто ж тобі чогось поганого бажає?

— Я не кажу, що бажає. Я кажу: хочу бути певна, що маю куди повернутися.

Артем різко поклав ложечку.

— От спасибі, мамо.

— За що?

— За довіру. Перед людьми рідного сина виставляєш таким, що матір за двері виштовхне.

— Я цього не казала.

— Але думаєш!

Іра витирала серветкою очі.

— Ми ж не чужі вам. Чому з нами так?

Я дивилася на неї, на сина, на нерозрізаний шматок торта перед собою.

— А зі мною чому так? — вирвалося в мене.

Ніхто не відповів.

До тієї розмови поверталися знову й знову. Вранці. Увечері. Дорогою до магазину. Я ловила себе на тому, що вже боюся почути: «Мамо, нам треба поговорити».

До від’їзду лишалося кілька днів. Я приїхала обіймати дітей, а тепер боялася поїхати чужою.

І здалася.

Гроші передала синові, квартиру оформили на нього. Поки Артем підписував документи, я сиділа поруч і міцно тримала сумку на колінах.

Коли вийшли від нотаріуса, Іра вперше назвала мене мамою.

— Мамо, дякую вам! Ви навіть не уявляєте…

Обійняла. Артем теж пригорнув мене.

— Побачиш, як облаштуємося! Друга кімната завжди твоя. Приїжджай хоч завтра.

— А Софійка?

— Щось придумаємо. Місця всім вистачить.

Я повірила.

Віддала й решту заощаджень: на сантехніку, на перші меблі, на переїзд. Квиток назад був куплений, а в гаманці залишила сто євро.

— Собі хоч щось лиши, — сказав Артем, ховаючи конверт.

— Зароблю ще. Головне, ви тепер удома.

До Неаполя я повернулася надвечір. Мокла під дощем, поки тягнула валізу до знайомих дверей. У ній лежали цукерки для Рози, мед і вишитий рушник.

Відчинив Маттео.

— Добрий вечір! — усміхнулася я. — Ну як ви тут?

Він відступив, пропускаючи мене.

— Заходь, Наталю. Треба поговорити.

У вітальні поклав на стіл конверт.

— Тут остаточний розрахунок. Ми вирішили залишити Галину.

Я не відразу зрозуміла.

— Залишити… зі мною?

— Замість тебе.

Я вчепилася в ручку валізи.

— Чому?

Маттео відвів погляд.

— Я багато чого дізнався за цей час.

— Чого саме?

— Що ти забувала давати мамі ліки. Що подовгу розмовляла телефоном, поки вона чекала допомоги.

— Хто вам таке сказав?

— Галина.

Я коротко засміялася від несподіванки.

— Галина? Та я ж сама їй показала журнал! Там кожна таблетка записана!

— Вона сказала, що записи не завжди відповідали тому, що ти робила.

— А за три роки ви хоч раз самі бачили, щоб я пропустила ліки?

Він промовчав.

— Маттео, подивіться на мене. Хоч раз?

— Я не хочу скандалу.

— Я теж не хочу. Покличте її. Нехай повторить при мені.

З коридору почулося шарудіння. Я обернулася.

— Галю?

Тиша.

— Вийди. Скажи мені це в очі.

Маттео став біля дверей.

— Мама відпочиває. Не треба її тривожити.

— А мене можна? Мене можна виставити за двері, навіть не вислухавши?

— Рішення вже ухвалене. Твої речі в кімнаті.

Вони стояли в пакетах біля ліжка.

Хтось уже звільнив для себе мою шафу.

Я забрала речі. На порозі ще озирнулася, чекаючи, що Галина вийде. Скаже хоч щось.

Вона не вийшла.

Того вечора одна з наших жінок допомогла знайти ліжко в квартирі, де мешкало ще шестеро заробітчанок.

— Клади сумку сюди, — сказала господиня. — Чаю будеш?

Я похитала головою.

— Може, хоч гарячої води? Ти ж уся мокра.

І від цієї простої турботи в мене затремтіло підборіддя.

Два місяці я шукала роботу. Телефонувала, їздила на співбесіди, чекала біля агенцій.

— Місце вже зайняте.

— Вам передзвонять.

— Треба підіймати лежачого чоловіка. Самій. Уночі також.

Спина боліла так, що часом я не могла розігнутися. На таке місце піти не наважилася.

Гроші скінчилися швидше, ніж надія. Довелося позичати в землячки.

— Олю, мені соромно просити…

— Скільки?

— П’ятсот. Я віддам. Щойно влаштуюся…

Вона поклала гроші переді мною.

— Візьми. І не плач, бо я сама зараз почну.

Артемові спочатку нічого не казала.

— Як ти там, мам?

— Нормально. Клопотів багато.

— Ясно. Ну, тримайся.

Одного вечора я вже не змогла вдати, що все добре.

— Синку, зі мною біда.

Він дослухав до кінця. Про Галину, про валізу під дощем, про позичені гроші.

Я чекала: «Мамо, чому ти мовчала?»

Натомість почула:

— Ну ти й дала. Навіщо було чужу людину на таке місце приводити?

— Я ж до вас хотіла…

— Треба було думати. І як нам тепер бути?

Я прибрала телефон від вуха, глянула на екран і знову піднесла.

— Вам?

— Ми розраховували, що ти хоч по чотириста євро надсилатимеш. Комуналка тут шалена, Софійку в приватний садочок збиралися віддати.

— Артеме, я на їжу позичила.

— Я почув. Але ти й нас зрозумій.

Я мовчала, поки він перераховував витрати. Потім зібралася з духом:

— Може, я додому на місяць-два приїду? Поки знайду роботу. Щоб тут за ліжко не платити.

— Зараз?

— Із Софійкою побуду. Іра зможе роботу пошукати.

— Мам, тут ремонт.

— Я не боюся пилу.

— Та не в пилюці річ… Другу кімнату під дитячу вже облаштовуємо. Ліжко замовили.

— Ти казав, вона завжди буде моєю.

Він роздратовано видихнув.

— Ну що ти до слів чіпляєшся? Тоді одна ситуація була, тепер інша. Нам і так тісно.

Я дивилася на свої руки. Шкіра біля нігтів потріскалася від води й мийних засобів.

— На два місяці, Артеме. Не назавжди.

— Якщо вже зовсім ніяк, їдь до тітки Валі в село. Вона сама. Їй веселіше буде.

— Зрозуміла.

— Тільки не починай ображатися…

Я завершила виклик.

Сусідка по кімнаті підвела голову:

— Наталю, щось сталося?

— Ні.

Вона почекала.

— Чаю зробити?

Я кивнула. Бо говорити вже не могла.

Тієї ночі я плакала, затиснувши рот долонею, щоб не розбудити інших. Не стільки через Галину. Вона мені нічого не обіцяла, крім чесної підміни. А син обіцяв дім.

Уранці я довго вмивалася холодною водою. Потім глянула в маленьке дзеркало над умивальником.

— Досить, Наталю, — сказала тихо. — Тепер і про себе подбаєш.

Через тиждень знайшлася робота в літнього подружжя. Вісімсот п’ятдесят євро, багато клопоту, зате окрема кімната й чесна домовленість.

За три місяці я повернула борг.

Оля навіть перераховувати не хотіла.

— Усе віддаєш? Собі лиши.

— Собі я тепер залишаю, — відповіла я. — Не хвилюйся.

Купила теплі черевики. Нове пальто. Вперше не стояла біля каси з думкою, що могла б переслати ці гроші додому.

З Артемом говорили рідко.

— Зарплата все та сама? — питав він.

— Та сама.

— Зрозуміло. Ну, я побіг.

Про гості більше не згадував. Я теж не просилася.

Минуло пів року. Одного весняного дня дорогою з магазину я побачила на екрані ім’я Маттео.

Зупинилася біля вітрини.

— Слухаю.

— Наталю… Добрий день. Можеш говорити?

— З Розою щось сталося?

— Вона жива. Але дуже тебе кличе.

Я міцніше перехопила пакет.

— Що сталося?

Він заговорив не одразу.

— Я мушу перед тобою вибачитися.

— За що саме, Маттео?

Почулося важке зітхання.

— За те, що повірив Галині. І не вислухав тебе.

Я мовчала.

— Почали зникати речі. Срібні ложки, мамина брошка. А вчора я застав її біля шухляди з грошима. Перевірив витрати — вона брала на ліки, а купувала не все.

— Лікар маму оглянув?

— Так. Зараз вона під наглядом. Галину я звільнив.

Повз мене пройшли дві дівчини, сміючись. Поруч хтось відчинив двері кав’ярні. Я стояла й слухала знайомий голос, який колись не дозволив мені навіть виправдатися.

— Повернися, Наталю. Будь ласка. Я пропоную тисячу триста. І розумію, що грошима тут не все виправиш.

— Не все, — сказала я.

— Знаю.

— Ні, не знаєте. Того вечора мені нікуди було йти.

Він тихо відповів:

— Вибач.

Я заплющила очі.

— Я працюю. Не можу сьогодні залишити людей і прийти до вас.

— Я почекаю.

— Мені потрібен щонайменше тиждень. Допоможу знайти заміну. І ще одне: якщо у вас колись будуть претензії до мене, ви спершу говоритимете зі мною.

— Обіцяю.

— Добре. Я подумаю й зателефоную.

Я повернулася. Не того ж вечора й не з першого слова. Спершу чесно домовилася з нинішніми господарями, передала справи іншій жінці.

Роза, побачивши мене, простягнула руки.

— Наталю…

Я схилилася до неї, а вона обійняла мене так міцно, як тільки могла.

— Я тебе чекала.

— Я тут.

— Ти сердишся?

Я поправила їй комір сорочки.

— На вас — ні.

Маттео стояв у дверях і мовчав.

Через два тижні подзвонив Артем.

— Мамусю, привіт! Як ти, рідненька?

Я сіла на ліжко.

— Добре.

— А ми тебе з Софійкою згадували. Вона вже вірші розказує! Треба буде відео скинути.

— Скинь. Я зрадію.

— Чув, ти повернулася до своїх? І зарплату підняли?

— Так.

— Ну от! Я ж казав, усе налагодиться.

Я не пам’ятала, щоб він таке казав. Але сперечатися не стала.

— Мам, слухай… У нас справа є. Машина вже сиплеться, хотів би трохи новішу взяти. І на роботу треба, і Софійку возити.

Я мовчала.

— Нам три тисячі не вистачає. Може, ти по тисячі за три місяці перекинеш? А влітку приїжджай! Ми тобі вже диванчик на кухню купили. Розкладний, зручний.

— На кухню?

— Ну так. Там нормально, просторо. Мам, ти чуєш?

— Чую.

Я глянула на свою шафу, на книжку біля ліжка, на нові черевики під стільцем.

— Ні, Артеме. На машину я грошей не дам.

Він навіть не одразу відповів.

— Чому?

— Бо відкладаю на власне житло.

— У тебе ж зарплата тепер хороша!

— Саме тому й відкладаю.

— Мамо, нам треба всього три тисячі.

— А мені треба квартира. Маленька. На моє ім’я.

Його голос похолоднів.

— Почалося. Досі ту квартиру згадуєш?

— Я її не забувала.

— Ти ж сама нам купила!

— Так. І назад не вимагаю. Живіть, облаштовуйтеся. Але далі — самі.

— Нам зараз важко.

Я заплющила очі й тихо сказала:

— Мені теж було важко. Пам’ятаєш, я просила приїхати на два місяці?

— Знову ти за своє! У нас ремонт був!

— Тоді ти порадив мені їхати до тітки в село.

— Ну й що тепер, усе життя мене цим тикатимеш?

— Ні. Просто більше не залишу себе без грошей і без дому.

Він заговорив голосніше:

— Ти змінилася. Раніше ти такою не була.

— Не була.

— Італія тебе зіпсувала.

Я подивилася у вікно. На балконі навпроти жінка знімала висохлу білизну, хтось кликав дитину вечеряти.

— Софійчині вірші надішли, будь ласка, — попросила я. — Я дуже хочу послухати.

— Тобто грошей не буде?

— Не буде, синку.

Він кинув слухавку.

Уже два тижні не телефонує. Відео теж не надіслав.

Я сумую. Беру телефон, відкриваю фотографію онучки, іноді починаю писати повідомлення й стираю. Відмова не зробила мене байдужою. Хотілося б, щоб Артем це колись зрозумів.

Але гроші цього місяця я знову поклала на свій рахунок.

У неділю зайшла в кав’ярню, повз яку роками проходила. Замовила каву й сіла біля вікна.

— Ще щось? — запитав офіціант.

Я подивилася на вітрину.

— Так. Оте тістечко, будь ласка.

Пила повільно, нікуди не поспішала. А потім дістала телефон і зберегла оголошення про маленьку однокімнатну квартиру у своєму місті.

До неї ще збирати й збирати.

Та цього разу я вже знала, чиє ім’я стоятиме в документах.

Залишити коментар