— Що там у тебе? — запитала Раїса. — Гречка, — коротко відповіла Лідія. — Яка гречка?! — вигукнула Раїса Аркадіївна. — Звичайна. Я зранку зварила. — Лідо, у нас свято! — Я в курсі, — Лідія навіть не повела бровами. — Тому можу зверху масла покласти.

Інна дістала з кухонної шафи одне овальне блюдо. За ним — друге. Третє. Четверте знайшлося за формою для запікання.

Вона розставила їх на столі й гукнула:

— Сергію, йди сюди. У нас сімейне майно влаштувало збори.

Чоловік зазирнув на кухню.

— Ого. А чого вони всі вилізли?

— Хотіла знайти велике блюдо. А знайшла чотири майже однакових. Нагадай, навіщо нам стільки?

Сергій придивився.

— Це мама привезла. Для нарізки.

— Це я пам’ятаю. Бо на звичайній тарілці перед гостями «бідненько». Друге — для холодцю. Третє — для риби. А четверте для чого?

— Може, для другої риби?

Інна фиркнула.

— Одне точно можна комусь віддати.

— Тільки мамі не кажи.

— Чому?

— Привезе п’яте. На заміну.

Інна засміялася й почала складати посуд назад.

До Нового року залишалося три тижні. Незабаром квартира мала перетворитися на маленький цех із виробництва святкових страв.

Починалося все однаково: Раїса Аркадіївна переказувала синові 12 500 гривень «на спільний стіл». Інна спочатку щиро раділа такій допомозі. Гроші були немалі, повертати їх свекруха не просила.

Але разом із переказом надходили вказівки.

— Салатів зроби два. Тільки не тазами, Інно, ми ж культурні люди.

— Добре.

— Холодець сама звари. І рибку купи хорошу. Тільки не таку, як минулого року.

— А яка була минулого року?

— Ну, не така.

Торт слід було замовляти в конкретній кондитерській. При цьому домашній десерт теж був обов’язковим.

Одного разу Інна запитала:

— Раїсо Аркадіївно, а навіщо нам два торти?

Свекруха здивувалася:

— Як навіщо? Домашній — для душі. Покупний — людям показати.

Інна хотіла уточнити, кому саме показувати, але не стала. Зрештою, не через торти ж сваритися.

А потім з’являлися гості.

— До речі, Шурик із Галею теж будуть, — могла повідомити свекруха.

— Які Шурик із Галею?

— Ну як які? Ти їх знаєш!

Зазвичай Інна їх не знала. Або бачила раз у житті на чиємусь ювілеї.

Дванадцяти з половиною тисяч на все давно не вистачало. Минулого року подружжя додало ще шістнадцять тисяч зі свого бюджету, позаминулого — приблизно чотирнадцять.

Сергій привозив і відвозив матір, пересував меблі, розкладав диван для родичів, які залишалися ночувати. Інна два дні готувала. Після свята вони разом прибирали.

Якось чашку знайшли на книжковій полиці, серветки — між диванними подушками, а шматочок салату — на ручці балконних дверей.

— Артеме, це ти? — запитала тоді Інна.

Тринадцятирічний син уважно розглянув знахідку.

— Ні. Це якийсь дорослий рівень.

Тепер Артему було п’ятнадцять. І про наближення свята він заговорив першим:

— Мамо, а мені знову стільці з кімнати тягати?

— Не знаю, — відповіла Інна.

— Просто скажи заздалегідь. Я тоді сховаюся.

Вона усміхнулася, а ввечері стояла біля холодильника зі списком покупок і раптом зрозуміла: не хоче знову шукати язик, хорошу червону рибку й три сорти сиру.

— Сергію, а давай нічого не будемо влаштовувати?

Чоловік відірвався від телефона.

— У сенсі?

— Великого застілля. Гостей. Усього цього. Я хочу першого січня прокинутися і не мити лист для запікання.

— А що ти хочеш?

— Піцу. Кіно. Один день полежати. А потім кудись з’їздити.

Сергій помовчав.

— Я двома руками за.

— Справді?

— Інно, я мамі вже не раз пропонував просто прийти до нас у гості. Без переказів і списків.

— І що вона?

— «Тобто мої гроші вам уже заважають?» — Сергій зітхнув. — А потім ображалася. Я й поступався, щоб не сваритися.

— Може, цього разу не будемо поступатися?

Він відклав телефон.

— Не будемо.

Вони вирішили відмовитися від грошей і великого застілля, а Раїсу Аркадіївну запросити другого чи третього січня на звичайну вечерю. Учетверо.

Наступного дня Сергій подзвонив матері.

Інна була на кухні й чула лише його відповіді:

— Мамо, ніхто тебе не виганяє…

Пауза.

— Тому що ми теж хочемо відпочити.

Ще пауза.

— Ні, Інна тут ні до чого. Ми разом вирішили.

Після цього Раїса Аркадіївна замовкла. Не дзвонила два дні. Потім три.

У суботу Сергій вийшов із кімнати після розмови з матір’ю і важко сів за стіл.

— Ну все.

Інна поставила чайник.

— Що сталося?

— Мама сказала, що грошей на свята нам не дасть.

— Переживемо.

— І бачити нас не хоче.

Інна завмерла. На її обличчі щось сіпнулося.

— Ти що, усміхаєшся? — запитав Сергій.

— Ні.

— Інно.

— Я дуже стараюся не усміхатися.

Він похитав головою.

— Мені, взагалі-то, неприємно.

Вона сіла поруч.

— Я розумію. Правда. Просто гроші нам і так не потрібні. А те, що вона не хоче нас бачити… Це вирішує половину моїх грудневих проблем.

Сергій не засміявся.

— Вона ж не через гроші, — тихо сказав він. — Просто я вперше сказав «ні», і тепер вона не хоче зі мною говорити.

Інна взяла його за руку.

— Пробач. Я не жартуватиму.

Увечері вона все-таки дістала калькулятор.

— Дивись. Минулого року ми додали шістнадцять тисяч. Позаминулого — чотирнадцять.

— І?

— Цього року твоя мама збереже свої дванадцять із половиною, а ми — щонайменше п’ятнадцять. Усі багаті!

— Економічна реформа? — Сергій нарешті усміхнувся.

— Сімейного масштабу.

— Тільки мамі так не пояснюй.

Грудень виявився підозріло вільним. Інна не шукала язик «свіжий, не маленький і не за ціною літака», не дзвонила в кондитерську й не звільняла пів холодильника під салати.

Натомість вони забронювали ніч у заміському готелі з басейном, купили три квитки на виставу й вирішили після театру повечеряти в кафе. Частина грошей іще залишилася.

Оскільки Раїса Аркадіївна бачити їх не хотіла, поїздку запланували на друге січня.

— Тобто гостей не буде? — перепитав Артем, коли почув новину.

— Не буде.

— Взагалі?

— Взагалі.

— І стіл розсувати не треба?

— Ні.

Син відклав телефон.

— А басейн у готелі нормальний?

Тим часом Раїса Аркадіївна збиралася святкувати у молодшої сестри Лідії. Спочатку компанія мала бути невеликою, але Раїса почала запрошувати родичів.

— Нічого, я допоможу організувати, — запевнила вона сестру.

— Організувати — це приготувати чи сказати, що мені приготувати? — уточнила Лідія.

— Лідо, ну навіщо ти так?

— Бо я на натовп готувати не збираюся.

— Та й не треба! Кожен принесе щось своє.

План здавався чудовим. Поки гості не почали приходити.

Один племінник привіз два торти.

— Чому два? — запитала Раїса.

— Один шоколадний, а другий не шоколадний.

Інша родичка принесла лимонад і мандарини. Ще хтось — сир. До сьомої вечора на столі стояли три види солодкого, сир, оливки, мандарини та хліб.

Лідія подивилася на все це й дістала з холодильника каструлю.

— Що там? — насторожилася Раїса.

— Гречка.

— Яка гречка? У нас свято!

— Знаю. Можу масла зверху покласти.

— Лідо, може, хоч м’ясо запечемо?

— А м’ясо хто приніс?

Раїса оглянула стіл, пересунула тарілку з сиром.

— Його треба було тонше нарізати.

Лідія мовчки поставила перед сестрою миску з картоплею і поклала ніж.

— У мене вдома два варіанти: або допомагаєш, або сидиш і відпочиваєш. Посади начальника столу не передбачено.

— Я просто хочу, щоб усе було нормально.

— От і почисть картоплю. Уже стане нормальніше.

Раїса важко зітхнула й сіла. Перші дві картоплини вона чистила мовчки й сердито. До п’ятої трохи заспокоїлася.

— Рає, виделки де? — гукнула Лідія.

— А я знаю?

— Подивися в шухляді. І пакети зі столу прибери, будь ласка.

Поки Раїса шукала виделки, хтось запитав, куди поставити другий торт. Потім знадобилося місце для закусок, а з духовки треба було вчасно дістати картоплю.

— І як Інна все встигала? — мимоволі сказала Раїса.

— А ти в неї питала? — озвалася Лідія.

Раїса не відповіла. Згадала невістку у фартусі: то несе гаряче, то показує гостям, куди повісити куртки, то біжить на кухню по чисті чашки.

Раніше все це здавалося їй звичайною частиною свята.

На Новий рік Інна, Сергій та Артем замовили піцу й подивилися кіно. А першого січня Інна прокинулася майже о десятій.

На кухні Сергій варив каву. Артем снідав учорашньою піцою.

— Дивно якось, — сказала Інна.

— Що саме?

— Перше січня. А я сиджу і нічого не ріжу.

— Можеш яблуко нарізати, якщо почнеться ломка.

У Сергія полетів кухонний рушник.

Другого січня вони поїхали до готелю, плавали й гуляли. Артем час від часу дивився в телефон, але ввечері сам запропонував:

— Зіграємо в настільний футбол? Тату, я тобі покажу.

— Що саме?

— Як програвати з гідністю.

За кілька днів вони сходили на виставу, а потім повечеряли в кафе.

— Мені такі свята більше подобаються, — зізнався Артем.

— Навіть без гостей? — перепитала Інна.

— Особливо без стільців із моєї кімнати.

Третього січня Раїса Аркадіївна написала синові коротке привітання. Сергій відповів так само спокійно і не кинувся просити вибачення.

Раніше він майже завжди першим залагоджував материнські образи. Тепер вирішив не робити вигляду, що нічого не сталося.

Через кілька днів мати подзвонила.

— У мене холодець залишився. Хороший. Заберете?

— Дякую, мамо, ми не хочемо.

Наступного дня вона запитала, чи потрібна Артему зимова шапка. Потім надіслала фотографію пирога. А ще через пару днів сказала прямо:

— Може, заїдете?

Сергій не одразу відповів.

— Заїдемо. Але спочатку давай домовимося.

— Про що?

— Ми будемо зустрічатися, їздити одне до одного. Але грошей на застілля більше не треба.

— Я ж допомогти хотіла!

— Я знаю. Тільки разом із грошима ми отримували меню, список гостей і розклад на три дні.

— Я нікого не змушувала!

— Мамо, минулого року ти подзвонила Інні о пів на дванадцяту ночі й запитала, чому вона досі не виставила холодець.

— Ну він же мав застигнути!

— От про це я й кажу.

Раїса ще довго сперечалася. Нагадувала, як допомагала їм усі ці роки, і повторювала, що хотіла зібрати родину.

— Я знаю, мамо. І дякую тобі, — сказав Сергій. — Але ми самі вирішуватимемо, як святкувати у себе вдома.

Після розмови він усе переповів Інні.

— І що вона? — запитала та.

— Мабуть, іще ображена. Відсотків на двадцять.

— А було сто?

— Мінімум сто двадцять.

Через тиждень вони приїхали до Раїси Аркадіївни на чай. Про свято ніхто не говорив. А коли вже збиралися додому, свекруха раптом запитала Інну:

— Важко було стільки народу годувати?

Інна застібнула куртку й подивилася на неї.

— Не смертельно. Але відпочинком я це ніколи не вважала.

Раїса кивнула. І не стала відповідати, що «зате всі разом».

У лютому святкували Сергіїв день народження. Інна приготувала гаряче й один салат, Сергій замовив закуски. Запросили Раїсу Аркадіївну та Лідію.

За годину до їхнього приїзду подзвонила свекруха. Інна побачила її ім’я на екрані й глибоко вдихнула.

— Слухаю, Раїсо Аркадіївно.

— Вам хліба купити дорогою?

Інна на мить замовкла.

— Купіть, якщо не важко.

— Добре.

Свекруха приїхала з хлібом і пирогом. Одним.

— Його зараз нарізати чи потім? — запитала вона, поставивши пиріг на стільницю.

— Давайте потім, до чаю.

Інна глянула на Сергія. Той ледь помітно підняв брови й промовчав.

За столом Раїса Аркадіївна потягнулася до тарілки із закусками, наче хотіла переставити її ближче до центру. Але зупинилася й забрала руку.

Після вечері сама зібрала чашки.

— Я віднесу, — сказала вона.

— Дякую, — відповіла Інна.

Це була дрібниця. Але Інна більше вірила таким дрібницям, ніж гучним словам.

Коли гості роз’їхалися, вона відчинила шафу й побачила чотири сервірувальні блюда.

— Сергію!

— Що таке? — зазирнув він на кухню.

— Здається, п’ятого блюда ми так і не дочекаємось.

Він усміхнувся:

— Не загадуй.

— Ну, тоді попросимо маленьке. На два торти.

Вона зачинила шафу, і Сергій обійняв її за плечі.

Того грудня вони не лише зберегли гроші й уперше за багато років спокійно відпочили. Вони нарешті сказали вголос те, про що давно мовчали. А Раїса Аркадіївна, хоч і не відразу, почала їх чути.

Залишити коментар