— Тобі вже шістдесят, Павле! Яке весілля?!
Галина так гримнула сумкою об стілець, що в серванті дзенькнули чашки.
— А в скільки ще можна? — запитав він.
Сестра навіть розгубилася.
— Ти ще й жартуєш? Вона на твою квартиру дивиться! Три кімнати в центрі! Думаєш, їй твої очі потрібні?
Павло поклав долоні на стіл. Колись від такого тону він одразу починав виправдовуватися. Навіть коли ні в чому не був винен.
Сьогодні — ні.
— Можеш сісти, Галю? Поговорімо без крику.
— Мені ще дозволу питати, як із рідним братом розмовляти?
— Ні. А мені — чи можна одружитися?
Вона повільно опустилася на стілець.
— Оце вона тебе вже навчила…
— Марія тут ні до чого.
— Авжеж! Ти ж у нас ніколи слова впоперек не казав!
Павло глянув на сестру.
— Отож.
Кілька секунд було чути тільки дощ за вікном.
— Я все життя робив, як треба іншим, — продовжив він. — Тато сказав — послухав. Мама сказала — послухав. Тобі треба — приїхав, полагодив, грошей дав, з онуками посидів…
— Тобі що, рідних дітей шкода було?!
— Не шкода. Я про інше. Ти хоч раз запитала, які в мене плани?
— У тебе ніколи ніяких планів не було!
Він кивнув.
— Бо я давно перестав їх будувати.
Галина відвернулася, стиснула губи. А тоді вдарила найболючіше:
— Мами ще пів року як немає. А ти вже чужу бабу в її дім ведеш. Не соромно?
Павло опустив очі на подряпину в дубовій стільниці. Сам колись залишив її циркулем — іще школярем.
— За мамою я доглядав до останнього дня.
— А я хіба не допомагала?
— Допомагала. Я цього не заперечую. Але не треба тепер мамою мені рота затуляти.
— То ти через Марію готовий сестру втратити?
Він помовчав.
— Я не хочу тебе втрачати, Галю. Але себе більше теж не хочу.
Вона пішла, так і не допивши чаю.
Павло прибрав її чашку, підсунув стілець. Руки трохи тремтіли. Він уперше в житті витримав сестрине невдоволення — і світ не завалився.
Тільки на кухні стало тихо.
У цій квартирі він прожив майже все життя.
Колись тут пахло маминими пирогами, батьковим тютюном і книжками. Антоніна Петрівна викладала музику, носила брошки й часто повторювала:
— У пристойній родині все має бути пристойно.
Що саме це означало, вирішувала вона.
Коли батько помер, Павлові було двадцять два. Галина вже мала чоловіка, дитину й окреме житло. Він залишився з мамою.
— Не кинеш мене, синку? — запитала вона після похорону.
— Мамо, ну що ти…
— У мене ж тепер тільки ти.
Він обійняв її. Тоді й гадки не мав, як надовго запам’ятає ці слова.
Працював інженером, приносив зарплату додому. Мати прала сорочки, готувала вечерю, нагадувала взяти парасолю. Здавалося, вони добре влаштувалися.
Поки Павло не закохався.
Оленка з конструкторського бюро сміялася так, що він мимоволі усміхався, навіть коли не чув жарту. Одного разу запросив її на чай.
Мати поставила найкращий сервіз. Була ввічлива, розпитувала про батьків. А щойно гостя пішла, зачинила двері на кухню.
— Ти серйозно з нею зустрічаєшся?
— Серйозно.
— Павле, вона ж тобі не пара.
— Чому?
— Ти сам не бачиш? Ні виховання, ні манер. Реготала на весь дім.
— Бо їй було весело, мамо.
Антоніна Петрівна здивовано подивилася на сина.
— Тобі вже й слова сказати не можна? Я про тебе думаю. Сьогодні вона сміється, завтра пропишеться, післязавтра родичів сюди привезе.
— Вона нічого від нас не просила.
— Ще б пак. Розумна дівчина.
Три дні мати плакала, скаржилася на серце, вночі кликала сина поміряти тиск.
А Оленка чекала його після роботи.
— Павле, скажи чесно: ми тепер зустрічатимемося потайки?
— Їй треба звикнути.
— До чого? До того, що ти дорослий?
Він не знайшов відповіді.
— Я не прошу тебе маму покинути, — сказала Оленка тихіше. — Я хочу, щоб у твоєму житті й для мене було місце.
За рік вона вийшла заміж.
Потім була Ірина.
— Та вона командир у спідниці! — обурювалася мати. — Ти біля неї й пискнути не посмієш.
А тоді Світлана, добра, тиха, із шестирічним сином.
— Чужу дитину ростити надумав? Своїх треба мати!
— То, може, й матимемо…
— Спершу її сина на ноги поставиш! А тебе потім із власної квартири виженуть.
Світлана вислухала Павлове нерішуче «мама переживає» і лише запитала:
— А ти сам чого хочеш?
Він мовчав надто довго.
Після сорока вже нікого додому не приводив.
— Не трапилася моя людина, — казав знайомим.
Так було легше, ніж пояснювати.
Роки минали. Мати старіла, хворіла. Останніми роками Павло майже не відходив від неї.
— Павлику, води…
— Зараз, мамо.
— Не йди далеко.
— Я на кухні. Почую.
Галина приїжджала з фруктами, перевіряла ліки.
— Ти її частіше перевертай. Пролежні ж будуть.
— Перевертаю.
— І сам поїж. На тобі лиця немає.
— Галю, може, побудеш у суботу кілька годин? Мені б поспати.
Сестра зітхала.
— Ой, цієї ніяк. Молоді дітей привезуть. Ти ж знаєш, які вони непосидючі.
— Знаю.
— Наступного разу щось придумаємо.
Навесні, за два тижні до його шістдесятиріччя, мама не прокинулася.
Після похорону Галина часто заходила. Перебирала речі, складала в пакети скатертини, ложки, вази.
— Я це Олі заберу, гаразд? Тобі ж воно ні до чого.
— Бери.
— А сервіз нехай поки стоїть. Раптом гості будуть.
Він ледь усміхнувся:
— Які в мене гості, Галю…
Одного ранку він за звичкою зупинився біля маминої кімнати.
— Мамо, тобі…
І замовк.
На кухні відкрив холодильник, зачинив. Поставив чайник, забув увімкнути. Потім до самого обіду сидів із бутербродом біля вікна.
Телефон задзвонив ближче до вечора.
— Ти їв? — запитала Галина.
— Їв.
— Суп доїдай, бо пропаде.
— Добре.
— Ну все, я побігла. У мене тут таке крутиться…
Він ще трохи потримав телефон біля вуха, хоча сестра вже відключилася.
А ввечері постукали.
На порозі стояла Марія з четвертого поверху. Тримала миску, накриту рушником.
— Павле, пиріжки будеш?
— Я… Добрий вечір.
— Добрий. То будеш? Бо я напекла, наче знову четверо дітей удома.
Він розгублено відступив.
— Заходьте. Я чаю…
— Тільки не метушися. Я ж не перевірка.
Павло мимоволі усміхнувся.
Знав він про сусідку небагато. Шістдесят чотири роки. Четверо дітей. Чотири шлюби — про це в під’їзді згадували охочіше, ніж про те, як вона тих дітей виростила.
Марія сіла на кухні, відсунула миску до нього.
— Бери, поки теплі.
— А ви?
— Я вже пробувала. Двічі. Для певності.
Він відкусив пиріжка. Вишневий сік крапнув на тарілку.
— Смачні.
— Аж тепер видихнула, — засміялася вона. — Бо стоїш переді мною такий серйозний, наче я креслення неправильно принесла.
Вони говорили про дворову кішку, зламані двері в підвал, сусіда, який знову загубив ключі.
А потім Марія запитала:
— А гаряче ти сьогодні їв?
— Чай.
— Чай — це сміливо. А ще?
— Бутерброди.
Вона подивилася на нього без докору.
— Я завтра борщ варитиму. Принесу?
— Незручно…
— Мені теж незручно пів каструлі потім у холодильнику переставляти. Допоможеш?
— Якщо так…
— От і домовилися.
Наступного дня Павло з’їв тарілку борщу й довго сидів із ложкою в руці.
— Не досолила? — стривожилася Марія.
Він похитав головою.
— Та ні. Просто… дякую тобі.
Вона не стала розпитувати, чому він раптом перейшов на «ти» й чому відвернувся до вікна.
— На здоров’я, Павле. Ще насипати?
Невдовзі вже він стукав до неї з інструментами.
— Казала, кран тече?
— Тече. Тільки ти не поспішай, я майстра викличу.
— А я тоді навіщо прийшов?
— Може, на чай?
— Чай після крана.
За пів години вони сиділи на її маленькій кухні. Коліном він зачіпав ніжку столу, ліктем — підвіконня, але додому не поспішав.
— Тепер не крапатиме, — сказав.
— І спатиму без цього «кап-кап». Дякую.
— Раніше треба було покликати.
Марія на мить притихла.
— Звикла сама. Поки когось попросиш, поки дочекаєшся…
— А ти мене клич.
Вона глянула на нього й кивнула:
— Добре. Кликатиму.
Почали разом ходити на ринок, а ввечері — у сквер.
Одного разу Марія сама заговорила про свої шлюби.
— Ти, мабуть, чув про мене всякого.
Павло зніяковів.
— Люди говорять.
— Ще й як. Наче я їм за кожне весілля грошей винна.
Він засміявся, а вона раптом сказала:
— Першого я дуже любила. Сергія. Він на будівництві загинув. Андрійкові три було. Малий усе питав, чого тато так довго на роботі.
Павло перестав усміхатися.
— А другий?
— Другий обіцяв синові батьком стати. Оксанка народилася, пожили… Потім іншу зустрів. Молодшу. Сказав, що має право на щастя.
— А ти?
— А я мала двох дітей і понеділок, коли треба було виходити на роботу.
Вона поправила ручку сумки.
— Третій спочатку добрий був. Роботящий. Потім запив. Я думала: вилікую, витягну. Тарас народився, грошей не вистачає, а він останні несе… Одного дня діти почули ключ у дверях і всі замовкли. Я на них подивилася — і зрозуміла, що досить.
— Правильно зробила.
— Зараз знаю. А тоді страшно було.
— А четвертий?
Марія зітхнула.
— Віктор молодший був. Казав: «Я тебе ніколи не покину». Наталочці три виповнилося — зібрався й поїхав до мами. Навіть попрощатися не дочекався.
— Ти після всього цього ще людям віриш?
Вона трохи подумала.
— Не всім. Але ж і ви не всі однакові.
Він дивився собі під ноги.
— Чого замовк?
— Соромно.
— За що тобі?
— Ти стільки пережила, дітей виростила. А я… все боявся, що мама засмутиться.
Марія зупинилася.
— Павле, ти її любив.
— Любив. І зараз люблю. Тільки ж можна було любити маму й не відмовлятися від усього іншого.
Вона нічого не заперечила. Лише взяла його під руку.
У серпні вони сиділи під каштаном. Марія розповідала, що Оксана з Польщі знову кличе в гості, а Павло ніяк не міг зібратися з духом.
— Ти мене слухаєш? — нарешті запитала вона.
— Слухаю. Маріє… А ти могла б ще раз заміж вийти?
Вона розсміялася.
— Господи, Павле, та куди? Мені вже й весільні фотографії складати ніде.
Він усміхнувся, але руки не забрав.
— А за мене?
Марія затихла.
— Не жартуй так.
— Я не жартую.
Вона довго дивилася на нього.
— Ти добре подумав?
— Останнім часом тільки про це й думаю.
— У мене четверо дітей. Онуки. Усі дзвонять, приїжджають, усім щось треба…
— Я помітив.
— І характер у мене не цукор.
— Теж трохи помітив.
Вона спробувала всміхнутися, та губи затремтіли.
— Павле, я вже не витримаю ще раз починати, а потім…
— Я не можу обіцяти, що ніколи тебе не засмучу, — перебив він тихо. — Я ж не вмію сім’єю жити. Чогось доведеться вчитися. Але я хочу бути з тобою. Не заходити на борщ, не проводжати до дверей і повертатися у свою порожню квартиру. Разом хочу.
Марія витерла щоку.
— От навіщо ти…
— Що?
— Так говориш. Я ж тепер плакатиму.
Він розгубився:
— То не треба відповідати зараз.
— Треба, — вона стиснула його руку. — Згодна я. Чуєш? Згодна.
Про заяву до РАЦСу Галина довідалася від сусідки. Примчала до брата того ж дня.
Після першої сварки не з’являлася три доби. Потім прийшла знову — вже без крику.
— Поговорімо про квартиру.
Павло відсунув газету.
— Слухаю.
— Я після маминої смерті сказала, що на спадщину не претендуватиму. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Але я ж не знала, що ти одружишся! Думала, квартира в родині залишиться. Дітям моїм, онукам…
— Ти вже й мою смерть розпланувала?
— Не перекручуй!
Він провів долонею по обличчю.
— Вибач. Недобре сказав.
Галина нервово поправила комір.
— Я маю право на половину.
— Маєш. Оформлюй.
Вона завмерла.
— Так просто?
— А що мені робити? Переконувати тебе відмовитися?
— Тільки врахуй: свою частку я подарувати не збираюся. Або викупиш, або продаватимемо.
— Гаразд.
— І Марії своїй передай!
Тут Павло підвів голову.
— Її не треба ображати. Ти зі мною розмовляєш.
Увечері він розповів усе Марії.
Вона мовчки прибрала зі столу, сполоснула чашки. Потім повернулася.
— Може, через мене все надто складно виходить?
— Через тебе в мене вперше є чого чекати завтра.
— Я серйозно.
— І я.
Вона сіла поруч.
— Мені квартира твоя не потрібна, Павле.
— Знаю.
— Можемо в мене жити.
Він узяв її за руку.
— Можемо. Тільки не тому, що ми комусь щось маємо довести.
Розписалися вони за два тижні.
Павло прийшов у темно-синьому костюмі й із рожевими трояндами. Марія — у світлій сукні, яку напередодні тричі приміряла.
— Не надто світла? — питала його.
— Тобі гарно.
— Ти хоч дивишся?
— Саме тому й кажу.
У РАЦСі він ніяк не міг надягти їй обручку.
— Не хвилюйся, — прошепотіла Марія. — Я нікуди не втечу.
— Палець дай рівно.
— То це я винна?
Вони засміялися обоє, і молода працівниця за столом теж усміхнулася.
Потім сиділи в кав’ярні над двома шматками торта.
— Ну що, дружино? — невпевнено промовив Павло.
Марія опустила очі на обручку.
— Повтори.
— Дружино моя.
Вона потягнулася через стіл і накрила його руку своєю.
— Оце вже добре.
Коли спадщину оформили, Галина знову заговорила про продаж. Половина квартири належала їй, половина — Павлові. Грошей викупити сестрину частку він не мав.
Почалися оглядини.
— Завтра о дев’ятій прийдуть покупці.
— Галю, ми домовлялися після обіду.
— Вони після обіду не можуть. Ти вже підлаштуйся.
Покупці просили знижку. Галина ображалася. Рієлтори телефонували під час вечері, приводили людей у вихідні. Хтось стукав по стінах, хтось кривився на старі вікна.
Одного дня Павло сам подзвонив сестрі.
— Приходь. Треба поговорити.
Вона сіла навпроти й одразу сказала:
— Дешевше я не віддам.
— Я не про ціну.
Він поклав на стіл комплект ключів.
— Переїжджаю до Марії.
Галина повільно перевела очі з ключів на брата.
— У її однокімнатну?
— Так.
— Павле, ти тут усе життя прожив.
— Знаю.
— У тебе тут кімната більша, ніж у неї вся квартира!
— Не вся.
— Не чіпляйся до слів! Куди ти свої речі подінеш?
— Потрібне заберу.
Вона підвелася, пройшлася до вікна.
— І що тепер із квартирою?
— Домовлятимемося. З’явиться покупець за прийнятну для нас обох ціну — обговоримо. Свою частку я не кидаю. Просто жити тут більше не хочу.
— Невже тобі так погано було вдома?
Павло відповів не одразу.
— По-різному було, Галю. Хорошого теж багато. Але я тут усе ще прислухаюся, чи мене не кличуть. А потім згадую, що нікому.
Сестра відвернулася.
— У Марії тебе, значить, кличуть?
Він ледь усміхнувся.
— Кличуть.
Пакувався недовго. Одяг, книжки, інструменти, кілька фотографій. І мамина порцелянова чашка — маленька, із золотим обідком.
Потримав її в долонях, загорнув у рушник.
Марія відчинила двері, коли він ще тільки поставив сумку на сходовому майданчику.
— Ну, заходь. Чого стоїш?
— Приймай квартиранта.
— Ні вже. Квартиранта я б іще подумала. А чоловікові місце приготувала.
Вона показала відчинену шафу.
— Ось твої полиці. Книжки поки сюди, а тоді поличку причепимо. Чи мало місця?
Павло поставив сумку й обійняв її.
— Досить, Марійко.
— Ти ж навіть не подивився.
— Мені досить.
За два роки вони навчилися не заважати одне одному навіть на шестиметровій кухні.
Щоправда, не відразу.
— Павле, ти знову все за мною переставив?
— Так зручніше.
— Кому?
Він озирнувся на неї, тоді повернув сіль на місце.
— Переконала.
А смажити картоплю навчився так, що Марія одного вечора покликала сусідку:
— Любо, спробуй. Це не я готувала!
— Маріє, ну навіщо ти людину з коридору тягнеш, — ніяковів Павло.
— Щоб свідок був. Бо мої діти не вірять.
Діти спочатку й справді насторожилися.
Наталка під час першої зустрічі дочекалася, поки мати вийде, й сказала:
— Ви тільки її не ображайте, добре?
Павло не став удавати, що не зрозумів.
— Постараюся.
— Вона вам не скаже, якщо їй погано. Буде жартувати.
Він кивнув.
— Я вже трохи знаю.
Потім Наталка побачила, як він сам помітив, що Марія втомилася: забрав у неї тарілки, посадив до дітей, поставив поруч чай.
Увечері обійняла матір у передпокої.
— Мамо, ти щаслива?
— Так, доню.
— Тоді й добре.
Старший, Андрій, запросив їх до Німеччини й купив квитки.
Павло ходив квартирою з роздруківками.
— А якщо ми в аеропорту не туди підемо?
— Запитаємо.
— А якщо я не зрозумію, що кажуть?
— Телефон покажемо.
— Ти зовсім не хвилюєшся?
Марія відірвалася від валізи.
— Хвилююся. Думаю, чи дві кофти брати, чи три. Павле, ми разом. Розберемося.
Вони розібралися. Гуляли незнайомими вулицями, довго вибирали сувеніри, фотографували одне одного так старанно, що перехожі пропонували допомогти.
Навесні їх покликала Оксана до Польщі.
Тепер Павло вечорами розкладав карту.
— А звідси далеко до Кракова?
— Ти вже наступну поїздку придумуєш?
— Я просто дивлюся.
Марія зазирала йому через плече.
— Дивися. Мені теж цікаво.
З Галиною так і не помирилися.
Зустрівшись у дворі, вона сухо віталася й поспішала далі. Павло кілька разів кликав:
— Зайди на чай, Галю.
— Якось іншим разом.
Він не наполягав.
Велика квартира поверхом вище стояла зачинена. Спільного рішення щодо продажу вони поки не знайшли. Галина не хотіла поступатися в ціні, а Павло більше не погоджувався покидати всі справи заради чергового несподіваного перегляду.
Іноді він піднімався туди перевірити вікна, витерти пил. Затримувався біля фотографій, торкався спинки батькового крісла.
А тоді чув за дверима:
— Павле! Ти скоро? Кава холоне!
— Іду!
Замикав квартиру й спускався додому.
Якось уранці він зайшов на кухню, обійняв Марію й притулився щокою до її волосся.
— От якби нам років тридцять тому зустрітися…
Вона вимкнула плиту.
— І що було б?
— Стільки встигли б.
— Ти б маму слухав, — лагідно сказала Марія. — А я б між роботою й дітьми тебе й не розгледіла.
Він зітхнув.
— Шкода часу.
Марія повернулася в його руках.
— Мені теж іноді шкода. Але давай хоч сьогоднішнього ранку не змарнуємо.
— Не будемо.
— Тоді чашки діставай. І скажи, ми сьогодні в сквер чи на ринок?
— Спершу на ринок. А ввечері в сквер.
— Оце вже план.
Він дістав дві чашки. Собі — мамину, із золотим обідком. Марії — її улюблену, з дрібними синіми квітами.
На маленькому столі ледь умістилися кавник, тарілка з пирогом і розгорнута карта.
— Посунься трохи, Павлусю.
Він підсунув стілець ближче до неї.
Місця вистачило обом.